ТУРКИ НА ЧОРНОМУ МОРЮ,(1475).
— B тім самім майже часі, як Литовці почали здобувати українські землі (див. § 51), зробили малоазийські Турки- Османи перші здобутки в Европі (Ґаліполі 1354, Адрїя- нополь 1361) ; литовсько-польська унія завязалася (див.
§ 53) майже одночасно з битвою на Косовім поли (1389), яка була гробом самостійности Сербії; Витовтова катастрофа над Ворсклою зійшлася близько з погромом хрестоносців під Никополем (1396); віднова литовськошоль- ської унії Казимиром Ягайловичем (див. § 54) була залежна від битвипідВарною (1444) ; утвореннє крймської держави (див. § 58) припадає на здобуттє Царгорода (1453). Ta хто володів Византією, той мав у руках і Чорне море. Томуто вже ; рік опісля з’явилася турецька флота перед Кафою й увійшла в контакт із кримським Хаджі-Ґераєм. Докінчивши завоювання Малої Азії (Трапезунт 1466)та йрадунайеькйх країв (Сербія І459, Боснія 1463) з’явилися ^уркгі знов на північнім березі Чорного моря. Вмішавшися в повстаннє Татарів проти Менґлі-Ґерая і Кафи, здобув Магомет II (1451—1481) сю італійську осаду ί так знищив, що вона більше не піднялася (1475). Кримськийхан був при сім узятий в неволю, одначе по кількох літах приверненийу Криму в характері турецького васала. Для обез- печення нового .здобутку взяли Турки Каффу й кілька инших місць під безпосередню власть Царгороду.
Факт сей мае величезне значіннє в історії України. Завдяки йому Кримці не поділили доліКазанців та Астра- ханців; турецька зверхність продовжила їм вік на цілих три сотні літ! За Перекопом звив собі гніздо страшний вампир України, який найшов сильну підпору — перехідну у Московщині, тривку у найстрашнішій тоді світовій державі — турецькій. Велич нещастя, яке спало ’ на Україну після союза московсько-кримсько-турецького, можна уявити собі з реєстру походів кримських Татарів на українські землі під кінець XV і на поч. XVI в.
Так зараз в часі конфлікту Золотої орди з Москвою (1480) наїхав Менґлі-Ґерай Поділлє; два роки опісля наслав, „государь всея Руси“ Кримців на „матір городів руських* (1482) і в нагороду одержав від кримського приятеля золоту чашу і дискос з Софійського собору.
Ce було справжнє повтореннє Батиєвого находу на Київ. За пару років почалися систематичні походи на Поділлє (1485—1487); потім: знов у Київщину разом із Золотоординцями (1488—1489); на Волинь і Холмщину (1490). B останнім десятиліттю XV в. нема майже одного року без наїздів Кримців на українські землі (прим. 1496 на Волинь під Рівне, 1497 під Кременець і т. ин. В часі литовсько-московської війни помагав Менґлі-Ґерай свойому союзникови цілою низкою наїздів на всі українські землі від Карпат по Наров і Десну та добив литовського союзника, Золоту орду (1502).I так рік за роком давала Україна дань кримським розбишакам кровю і майном, а надусе незліченим полоном. Утвореннє великої турецької держави викликало чималий зріст запотребування невільників для державних, і приватних цілей; першим доставцем сього товару став кримський хан, а головним жерелом — Україна. Сам Менґлі-Ґерай доставив на турецькі ринки сотки тисячів полону найдобірнішого людського матеріялуГ.Усі страти в людях, які потерпіла Україна протягом одного покоління після 1480 p., були такі, що ними можнаб було сколони-
зувати величезні простори лугів та степів. Тимчасом про-
♦ ·. . .
пали не тілько ті колонизацийні здобутки, що сталися після відвоювання Поділля і Наддніпрянщини, а й землі зі старою осілою людністю в Галичині і на Волини перемінилися в пустарі. Культурна праця віків пішла марно 1
Очевиднощо в таких обставинах не було мови про удержаннє тих границь, які поклав був Ольгерд і Витовт. Разом із людністю пересунулася державна межа далеко на північ та весь Низ став неподільним добром Татарви*. Польсько-литовське правительство було безсильне супроти того. Казимир Ягайлович виявив повну безрадність і безвладність; його плани війни з Турками оберталися тілько в межах уяви, таксамо як акція проти Московщини. Що- тілько його сини, Ян Ольбрахт польський й Олександер литовський, взялись виконати се, що задумав батько. За порадою звісного італійського гуманіста Калімаха, який зрозумів вагу східної політики, вибрався перший із них на Молдавію, якої господарь Стефан VI (1457—1504) ви- ломався зпідо впливу Польщі, почав накладати з Турками та витягати руки по галицьке Покуттє (повстаннє Мухи 1490, „князь руський" Андрій Барул 1491).
Король хотів відкинути за Дунай Турків, що взяли вже Килію і Білгород (Акерман, 1484), й утворити з земель між Карпатами і Дністром окрему союзну державу під наймолодшим братом Жигмонтом та сим способом збудуватилад Чорним морем охоронний валпроти
rr% , · · ҐП * у - ·«*· ·
Іурків і Іатарів. Ідея величава, одначе виконаннє и скінчилося в самих починах повною невдачею. Ольбрахтова армія потерпіла в буковинських лісах страшний погром (1497). У відплату за се вчинив молдавський господарь разом із Турками великий похід на Галичину. Наїзники дійшли до самих західних меж сього краю, поруйнувавши його страшно й забравши величезний полон (1498). Мир із Молдавією (1499) увільнив її господаря цілком зпід за- лежности від Польщі; її місце займила Туреччина. Три роки пізніше наїхав Стефан знов Покуттє й анектував його по Галич (1502). Польща відобрала щоправда сей край назад
V- . _ _
(1505), одначе все те відстрашило на довгий час Поляків від нових замислів проти Турків. Коли й акція Олександра проти Москви (див. § 57) скінчилаея невдатно, стало для
' . % польсько-литовського правительства політичною максимою — не зачіпати ворогів. Жертвою сеї пасивности па- далиж не польські і не литовські простори а українські.
60.