1. ПРОГОЛОШЕННЯ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ УГОДИ B СЕЙМІ TA ПЕРША РЕАКЦІЯ HA НЕЇ
Іменований намісником Галичини восени 1888 p., граф Казимир Фелікс Бадені відразу ж справив враження людини з неабиякими політичними здібностями. Bin взагалі володів чудовим відчуттям політичної кои’кжтури та дивоважиим вмінням маніпулювати громадською думкою, що дало йому змогу у 1895p.
стати прем’єр- міністром Австро-Угорщини. Ось як характеризує його інавгураційну промову 1888p. сучасний історик Вальдсмар Лазуґа: «Почуто щось, що було поєднанням принциповості з компромісністю, жорсткості з ласкавістю і демократії з абсолютизмом. Очікування виправдав. «Хочу, - сказав, - керувати, а не політикувати» і в «кулуарах нс сховаюся». Трохи жестів наліво, трохи направо: багато мало що значущих обіцянок, трохи святкових тонів. A все з належної висоти, рішуче і по-панськи; ... ніби вже заповідаючи успіх піднятих ним справ»[457].Про українські проблеми гр. К.Бадсні спочатку мав слабке уявлення. Цс був тип політика-прагмата, характерний для Європи епохи позитивізму. Прагматові зацікавлення українцями могло дати дуже мало. Точніше, він цікавився проблемами, пов’язаними з ними, поскільки це було йому потрібно для управління краєм і, здасться, сприймав їх як перешкоду у своїй діяльності. Доказ цьому - рішучість К.Бадені у випадку з О.Кониським та його роль у «справі Деґсна».
Однак з часом ставлення К.Бадені до українських проблем змінилося. Цьому сприяло зацікавлення українцями вищих урядових сфер та спілкування із братом Станіславом, котрий мав репутацію українофіла. Схоже на тс, що К.Бадені був абсолютно відвертий з К.Телішевським, коли заявив йому під час переговорів у 1890p.: «Говорю до Bac як вірний слуга його цісарської величності. Руська справа має значення для всієї держави, інакше б з Вами не розмовляв»[458]. Хоча і після 1890 p. він міг, наприклад, дозволити собі потягнути за волосся самого митрополита Греко-Католицької Церкви (!)[459] [460].
Вирішивши взяти участь в угодовін акції, К.Бадсні діяв швидко й рішуче. У листопаді віи зустрівся з О.Барвінським[461]. Одпак спокійний і врівноважений О.Барвінський не міг справити на нього враження енергійної людини. К.Бадсні ж «з енергії зробив щось на кшталт програми і про людей судив часто залежно від їх енергійності»[462]. Тому він вирішив мати справу з адвокатом Костсм Телішевським, який видався йому людиною рішучою, діловою та принциповою6.
Протягом всього 1890 p. вони зустрічалися чотири рази[463] [464] [465]. У жовтні К.Телішевський, порозумівшись з О.Барвінським, увійшов до його гуртка*.
Крім К.Телішсвського, гр. К.Бадсні пробував порозумітися також з Т.Окунсвським. У вересні 1890p. останнього відвідав
А.Хамсць. А.Хамсць не приховував, що змагає до угоди з відома намісника, міністра закордонних справ гр. Ґ.Кальнокі та військового міністра Фсрдінанда Баусра. Проте Т.Окунсвськнй відмовив А.Хамцсві у співпраці, по-перше, тому, що не бажав брати участі у здійсненні непопулярної ідеї, а по-друге, тому, що не розумів сенсу розбиття спілки з москвофілами, чим, за словами А.Хамця, обов’язково супроводжуватиметься майбутня угодова акція*.
Того ж року О.Барвінський познайомився з новим шефом крайової шкільної ради Михайлом Бобжинським і знайшов у ньому нового союзника для ідеї угоди. 3 розмов з ним та А.Хамцсм О.Барвінський зрозумів, що «наші народні потреби і домагання можуть діждатися прихильної полагоди і здійснення, наколи б повелося в соймі, котрого сесія мала відбутися в осені 1890p., поставити ясно наше національне питання і приєднати для його піддержки впливові личності і сторонництва»[466] [467] [468].
Умови порозуміння, що узгодили К.Телішевський та гр. К.Бадсні, полягали в наступному: утраквізм усіх учительських семінарій; відкриття щс однієї руської гімназії в Сх.Галичшіі; кафедра історії України у Львівському університеті; забезпечення руській мові рівноправності з польською та німецькою; «відповідна репрезентація в ділах законодатних»; народовець у міністерстві освіти; «поворотурядників русинів з Мазурщини на Русь» (тих, що отримували призначення в етнічні польські райони, що сприяло їх асимляції).
Про деталі переговорів знала лише обмежена кількість осіб (О.Барвінський, І.Белей, Д.Гладилович, К.Лсвицький, Ю.Романчук, М.Січинський, О.Стефановнч, І.Чапельський), їх К.Телішсвський оприлюднив лише 1892 р.“1 листопада чергові збори «Народної торгівлі» перетворилися в арену завзятого протистояння народовців і москвофілів. Скориставшись з атмосфери загального невдоволення, О. Барвіиський повідомив народовців про намір уряду підтримати жадання народовців взамін за відмову від співпраці з москвофілами. Збори уповноважили виділ «Народної Ради» продовжувати контакти з урядом[469].
24 листопада 1890 p. намісник запросив до себе на аудієнцію лідерів народовців. У зустрічі брали участь: голова «Народної Ради» Олександр Огоновський, її секретар Кость Левицький, О.Барвінський, посол до парламенту К.Мандичевський, К.Телішевський та митрополит С.Ссмбратович.[470] [471] [472] [473]
Внаслідок досягнутого порозуміння наступного дня, 25 листопада, під час дебатів над крайовим бюджетом у сеймі слово взяв К.Телішевський. Почавши з суто бюджетних проблем, він закінчив закликами до «згоди і згідного поступовання і згідної праці»[474]. Його доповнив Ю.Романчук, голова клубу руських послів. Ю.Ромаичук почав здалека: перечисливши кривди, які зазнали галицькі русини, він заявив про їхню лояльність щодо Відня та готовність до угоди з поляками, а закінчив ефектною фразою: «Супроти Вас, панове, скажу тілько: хочете згоди, то ми до згоди все готові, а єсли ж хочете конче борбн, то підіймемо борбу. O ласку просити не будемо, борби нс страхаємося, згоду приймемо радо»[475]. I якщо заклики К.Телішевського можна було розцінити як досить туманні, то після виступу Ю.Романчука сумніви розвіялися - народовці пропонували угоду. Наступного дня слово взяв один із визнаних лідерів «станьчиків» Станіслав Мадейський. Наприкінці свого виступу віи дипломатично запитав, хто стоїть за виступом Ю.Романчука, і чи дійсно русини готові «йти разом з нами»[476].
Після короткого й ділового виступу К.Бадені стало зрозуміло, що Ю.Романчук діє з його відома[477].Враження було надзвичайне. Te, про що вже декілька років голосила вся галицька преса, сталося - народовці пропонували угоду. Угодова акція планувалося як акція антиросійська, тому в Галичині вона повинна була знешкодити москвофільство. Крім того, як бачимо, і поляки, і наддніпрянські українці вимагали від народовців рішучого й безповоротного розриву з москвофілами. Тому подальший перебіг сеймових засідань вилився в потужну польсько-народовську демонстрацію проти москвофільства.
Внаслідок промови Ю.Романчука М.Король і Денис Кулачковський заявили про свій вихід з клубу і разом з іншими москвофільськими послами зажадали його скликання. Проте Ю.Романчук проігнорував цю вимогу[478].
Нарешті, 27 листопада слово взяв Микола Антонсвич. Він сказав, що москвофілам немає чого заявляти про свою лояльність до Австрії, бо вони й так лояльні, а народовцям закинув, що вони їх продали «чи за миску сочсвиці, чи може за які концссійки і субвснційкн або за 10-ґульдснові мандати»[479]. Здається, великою несподіванкою для М.Антонсвича був виступ у рішучому народовському дусі митрополита С.Сембратовича, котрий повністю підтримав Ю.Романчука[480]. У відповідь Ю.Романчук запитав
М.Антоневича, з яким з п’яти пунктів його програми він не згідний: «Перший: народність руська єсть відрубна не тілько від польської, але і від російської; другий: вірність для греко- католицької віри; третій: вірність для австрійської держави і пануючої династії; четверте: лібералізм; по-п’яте: економічне піддвигнення селянства і міщанства»[481]. Після нього виступили М.Січинський і К.Телішевський, які досить екзальтовано заперечували М.Антоневнчу[482]. Д.Савчак закликав останнього ясно висловити своє ставлення до програми Ю.Романчука. Розгублений М.Антонсвич нс знав, що відповісти і практично погодився з народовцями: «О програмі, котра Вам подобалась, я сказав мої погляди - то значить, що з із’ятієм где некоторих уступів, котрі нам явно уближили, гожуся (п.
кс. Січинський. Одрубність малоруська). To мені не уближає [не ображає - І.Ч.] Чи я говорив, що я хочу Великої Росії?.. Єслн одрубність наука совершенно узнасть, то я і тому перечити не буду, в програмі краєвій не говорю ані о цілой Малой Русі, ані о Україні, тілько о Галицькій Русі»[483]. Того ж дня без дискусії пройшла пропозиція про субсидію «Просвіті» та «Руській історичній бібліотеці» О.Барвінського. Натомість «Общество им. Качковского» не отримало нічого[484].29 листопада сейм прийняв ухвалу про дальшу утраквізацію учительських семінарій та позитивно поставився до пропозиції
С.Сембратовича відкрити ще одну руську гімназію[485].
Ha трибуні знову з’явився М.Антонсвич, який заявив від імені москвофілів, що вони «безусловно і отверто стоять «під прапором» митрополита і сказав, що їхня програма ідентична його програмі, а насамкінець під весслий сміх у палаті ствердив, що «тоє наука вже рішила, що галицько-руський нарід належить до Малої Росії»[486].
Того ж дня сесія припинила свою роботу.
B історичній літературі поширена думка, що у 1890p. не існувало формальної угоди, тобто, що сторони не узгоджували будь-які конкретні пропозиції. Дійсно, такого документу ніхто нс підписував. Але, як бачимо, переговори з К.Бадені велися не навколо абстрактної ідеї угоди, а навколо конкретних пропозицій, які подав К.Телішевський. Перший же варіант умов угоди прозвучав ще в листі О.Кониського до О.Барвінського 23-25
лютого 1888p.[487]
Наприкінці 1890p. в атмосфері вссзагального піднесення відбулися другі загальні збори «Народної Ради». Звітуючи, Ю.Романчук виклав деталі умов угоди. Ці умови в основному повторювали зміст пропозицій К.Телішевського намісникові, котрі збагачено чотирма вагомими доповненнями: паралельні класи в трьох гімназіях (у Станіславові або Коломиї і в Тернополі або Бережанах і в Стрию, Дрогобичі або Самборі), оголошення руської мови другою викладовою мовою Львівського університету; поділ крайової шкільної ради на польську і руську секції; окружні шкільні інспектори-народовці; низка заходів, які повинні б усунути москвофілів з вищих посад у церковній ієрархії[488]. 3 усіх відомих варіантів угодових пропозицій цей найдосконаліший.
До речі, Ю.Романчук мав говорити на цих зборах дещо такс, що нс потрапило до газет і що проливає світло на ставлення народовців до угодн. У чернетці свого виступу він написав: «... так чи сяк русини щось дістануть, отже нам мусить ходити: 1) щоби при тім щось для себе спеціально узискати, 2) щоби узискати щось понад ті для русинів призначені уступкн. Cc лежить не тілько в нашім інтересі, бо ми мусимо оправдати свій поступок перед своїм сумлінням і перед загалом русинів, але і в інтересі правительства, бо воно тогди дає не теперішнім опозиційним русинам без певності компснсати з їх сторони, але русинам, з котрими порозумілося.Отже, треба б нам знати 1) що дістали б русини без всяких компромісів; 2) що дістануть понад те в разі компромісу а) для народовців, б) для загалу (... ми мусимо представити так, що ми нашими заходами і 1) і 2) роздобули, так що се було бн нашою заслугою. Б[адені] мусить нас поставити в ту можність)»[489].
Загал польськнх політиків виявився не готовим до такого карколомного розвитку подій. Так, краківський «Час» повідомив про угоду аж 29 листопада і додав до цього такий коментар: «Порушена справа вимагає довгого аналізу. Під першим враженням зазначимо лише важливість факту. Цс є багатообіцяючий вступ, який, проте, вимагає, щоб те, що цей вступ заповідає, розвинулося у подальшу акцію»[490].
Вичікувальна позиція «Часу» не була випадковою. Польський політичний провід дуже хвилювало питання, як далеко К.Бадсні зайшов у своїх обіцянках народовцям. 3 огляду на це К.Бадені у заключній промові в сеймі заперечив наявність будь-яких таємних приречень па їхню користь[491]. Передбачаючи, що його слова занепокоять народовців, К.Бадені відразу вдався з поясненнями до К.Телішсвського. Наступного дня Д.Савчак, Ю.Романчук і К.Тслішевський прийшли до нього на аудієнцію. Ha ній К.Бадені просив, щоб народовці утрималися від оприлюднення умов угоди[492].
Звичайно, виступити відкрито проти угоди неприхильні народовцям політики не могли, тим більше, що напередодні більшість з них самі голосили про її необхідність. Особливо занепокоївся виборчий комітет, вирішивши подати у відставку. Порадившись, однак, його члени вислали до намісника делегацію у складі голови С.Поляновського, графа Станіслава Стадніцького та члена крайової шкільної ради Дсмбовського з наміром стримати його від радикальних кроків. Проте К.Бадені відмовився припинити контакти з народовцями. Тоді зі складу виборчого комітету вийшов граф Антоній ґолєєвський, словами О.Барвінського, «найбільший противник русинів»[493].
Дуже невдоволений угодою був Ф.Зємялковськнй, котрий у своїх листах С.Поляновському називав її не інакше, як «комедією». У парламентських кулуарах він пробував отримати якусь додаткову інформацію про неї від А.Хамця: Ф.Зємялковський знав, що А.Хамець є «правдивим ініціатором комедії» і висловив йому своє обурення з цього приводу, але його співрозмовник дипломатично перевів розмову на інше[494].
Найбільше обурювалися, звичайно, «подоляки». 11 грудня 1890p. вони зібралися на нараду, яка вислала депутацію до парламентарної комісії «кола» з запитом, чи дійсно уряд погодився на 10 руських мандатів до рейхсрату і з декларацією, що уряд не має права іти на поступки народовцям без згоди на те поляків. Наступного дня відбулося її бурхливе засідання. Виявилося, що міністр для Галичини П.Залєський нс мав жодної інформації про підготовку проголошення угоди і з причини, що К.Бадені «щось» вдалося без його відома, був готовий їй протидіяти. Водночас зі слів П.Залєського стало зрозуміло, що прем’єр-міністр граф Е.Таффе довіряє К.Бадені повністю і протистояти йому не збирається. Прихильник українців С.Мадсйський зчепився з авторитетним політиком Давидом Абрагамовичсм, котрий був родичем П.Залєського[495], і задля солідарності з ним виступив проти угоди. Нарешті бурхлива полеміка завершилася ухвалою не посилати делегації до гр. Е.Таффс, як цс пропонували «подоляки». 3 ним мав зустрітися лише виконувач обов’язків президента «кола» Є.Чсркавський і поінформувати, щоб на жодні поступки русинам без відома «кола» він не йшов[496]. Скоріше за все, Е.Таффс погодився на ці умови - тратити підтримку досить значного представництва в парламенті через якусь «дрібницю» йому було зовсім невигідно.
Може скластися враження, що йдучи на угоду з народовцями і не повідомивши про свій намір польське «коло», К.Бадені ризикував власною репутацією і кар’єрою. Але така думка була б помилкова. Навіть не роблячи цього, він міг розраховувати на солідну підтримку в найвищих урядових сфсрах. П.Залєський був його суперником по кар’єрі і у разі вдалого закінчення акції (в чому не сумнівався) йому було вигідно виставити непричетність остапньогодо неї. Тому гр. К.Бадені не повідомив П.Залєського про свої наміри[497]. B Галичині всі найвищі державні посади заступали тоді прихильні народовцям політики: маршалок сейму - кн. Євстахій Санґушко, крайовим виділом керував А.Хамець, віце- президент крайової шкільної ради - М.Бобжинський. He було причин не розраховувати і на підтримку краківських «станьчиків» та інших, дрібніших, політичних угруповань. Отже, опиратися могли лише «подоляки», так воно й сталося. Але далеко зайти вони не могли - цьому перешкоджала традиційна дисципліна і солідарність польського політичного табору в Галичині. B результаті конфлікти серед поляків щодо угоди з народовцями залишилися не відомими сучасникам і навіть пізніше переконані її опоненти не оприлюднювали своїх переконань. Поступово, однак, критики К.Бадені змушені були капітулювати перед його політичною вправністю та першими ознаками довготривалості акції.
Tc, що народовці пішли на угоду лише з тактичних міркувань, добре розуміли також її творці або прихильники. Найпрестижніший галицький щомісячник «Пжеґльонд Польський» писав з цього приводу: «Про тс що така спокійна й ввічлива поведінка є тільки спритною тактикою русинів, а нс їх щирим переконанням, ми чули нс раз. Авжеж! Переконання нс змінюються щодня. Але тактика ввічливості й злагоди завжди має свої добрі сторони й вигоди: якщо утримається, може стати добрим звичаєм, традицією, а в практиці поступово вплинути на переконання обох сторін»[498]. B скрутному становищі виявилася польська лівиця - з одного боку, вона сама пропагувала ідею угоди, а з іншого - після виступу Ю.Романчука було зрозуміло, що в особі руського клубу вона втрачає своїх традиційних союзників у сеймі. Тим більше, як влучно зауважило «Діло», що «за той союз русинам нс треба було нічого давати»[499]. Щоправда, демократична «Нова Реформа» поступово змінила свій розгублений тон на прихильний, але «Кур’єр Львовський», хоча й заперечив своє негативне ставлення до неї, в тій самій статті не втримався від чергового випаду. «Руська нова cpa, - писалося у цьому, - зайняла вороже становище щодо демократичних і конституційних засад, яких дотримуватимемося неодмінно»[500].
B цілому народовці сприйняли угоду з з великим ентузіазмом. По всьому краю організовувалися віча, «Діло» друкувало телеграми із словами визнання Ю.Романчукові і тов., і їм, здавалося, не буде кінця[501]. Часописи писали про «нову епоху», «нову добу» та «нову ситуацію» в житті галицьких русинів[502]. Цей ентузіазм цілком зрозумілий - адже вони вперше спромоглися на якусь політичну акцію, пе питаючи згоди й підтримки «старших» та міцніших тоді москвофілів.
Наприкінці грудня відбулися чергові збори «Народної Ради», які повністю підтримали політику Ю.Романчука. Додому його відпроваджували під співи «Ще нс вмерла Україна»[503].
Думки поляків про нещирість народовців мали таки значну підставу - вже чернетка промови Ю.Романчука на грудневих 1890 p. зборах «Народної Ради» це підтверджує. Крім того, у липні 189lp. він запевняв К.Михальчука, який перебував у Львові, що «віл ... почекає трохи, а потім «сильно вдарить на угододатслів, як ошуканців»[504].
Великий ентузіазм щодо угоди мав місце і в середовищі її наддніпрянських ініціаторів. В.Антонович та його однодумці надіялися на міжнародний резонанс подій у Галичині. 3 цього приводу цікаві спогади Б.Дідицького: він стверджував, що під час зустрічі з В.Антоповичем у січні 1891р. у Львові той говорив йому про легалізацію української мови в Росії, яка ніби-то відбудеться в недалекому майбутньому. Причому це було сказано з такою впевненістю, що Б.Дідицький навіть засумнівався, чи не має дійсно В.Антонович вагомих підстав для такої заяви[505].
В.Антонович приїхав до Австро-Угорщини на хвилі першого ентузіазму з приводу угоди з метою з’ясувати політичну ситуацію та стримати радикалів від опозиції. У Відні він зустрічався з А.Хамцсм, який інформував його про останні події в урядових сферах[506]. Можливо, В.Антонович відвідував також когось з урядових осіб або й цісаря - лише від останнього він міг отримати обіцянку про створення у Львові української академії наук[507]. Ставленням радикалів до угоди В.Антонович був прикро вражений - саме в них він вбачав своїх найближчих союзників у Галичині, тому не чекав такої різкої опозиції політиці «українізації» Галичини. Пізніше він говорив T. Окунсвському, що йому байдуже, чи пропагує «Народ» соціалізм, чи ні, але доки «буде кокетувати з москальофілами» його редакція, він перешкоджатиме йому з усіх сил[508] [509].
У липні Львів відвідав К.Михальчук, котрий перебував під великим враженням успіху перших промов народовців у парламенті. «Судячи по Ваших промовах, - писав він О.Барвінському, - Ви настільки ясно і дефінітивно поставили і умотивували свої кондиції і так, видиться, твердо забезпечили собі свободу акції на випадок нсувзгляднення тих кондицій, - що для всіх заінтересованих сторін зовсім зазначена межа, до котрої може доходити політика згоди і за котрою volcns-nolens остається лише одна рішуча опозиція»45. Отже, уявлення про «межу» угодових стосунків побутували fi серед паддніпрянців.