ПЕРЕДДЕНЬ УГОДИ (1888 1890)

Після втручання міністра закордонних справ Австро- Угорщини угодові стосунки значно активізувалися. Заручившись підтримкою вищих урядових сфер, кн. А.Сапіга на поч. 1888p. наполягає на зустрічі з представником наддніпрянських українців, про що А.Телєжинський повідомив киян^[372].

Наддніпрянці не наважилися відгукнутися на пропозицію

А.Телєжинського, тому до Києва на святкування Шевченкових роковин прибув О.Барвінський. Ці роковини виявилися справжнім всеукраїнським з’їздом: у них брали участь не тільки кияни, але й посланці з Харківщини, Чернігівщини і навіть з Саратова. Збори відкрив В.Антонович промовою про життя наддніпрянців під «московською кормигою». Потім виступив О.Барвінський, який розповів про народовський рух у Галичині. Обговорення закінчилося думкою, «що русинам-народовцям не годиться ніяк вести політики в спілці з москвофілами, що всякі компроміси і спілки з ними наносять шкоду нашій народній справі на Україні»^[373].

О.Барвінський свідчить про надзвичайну популярність ідей Е.Гартмана серед наддніпрянців. В.Антонович стверджував, що українське населення поставилося б до австрійського війська прихильно, а П.Житецький звернувся до О.Барвінського зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?»^[374]

Ще в листі від 4.II 1888 О.Кониський порушував питання про умови угоди, які, на його думку, повинна поставити «міцніша сторона»^[375]. Проте незабаром наддніпрянці змінили думку і до Галичини пішов лист з їхніми пропозиціями. Вони вимагали: дотримання конституційної рівноправності стосовно українців, відкриття ще однієї української гімназії і учительської семінарії, поділу університету на українську і польську частини, відкриття у ньому медичного факультету і заснування всеукраїнського часопису, що проопагував би в Галичині ідею Соборної України^[376].

B цей час довіра наддніпрянців до кн.А.Сапіги зросла настільки, що вони запропонували йому очолити народовців

Переддень ι/годи (1888-1890)

Галичини®.

О.Кониський все-таки наважився поїхати до Львова і попрохав О.Барвінського і А.Сапігу подбати про доброзичливість влади щодо своєї особи^{[377] [378]}. У відповідь А.Тслєжинський повідомив О.Барвінського, що «Кониський може сміло прибути до Львова», шо він піде до намісника і пригадає йому, що було вирішено про Кониського в найвищих сферах^{[379] [380]}. Що було вирішено про О.Кониського в найвищих сферах - невідомо, але в квітні він вже був у Галичині⁸

Тим часом самостійні контакти з наддніпрянцями пробують нав’язати інші сили. О.Барвінський розповідає, що того ж року гр. Марія Потоцька (дружина колишнього намісника Галичини гр. Альфреда Потоцького) посилала довірену особу до

В.Аптоновича, щоб розвідати ставлення наддніпрянців до Австро- Угорщини та до можливості угоди з поляками. В.Антонович дипломатично порадив йому звернутися до галичан^[381]. Можливо, саме її мав наувазі П.Залеський, коли писав А.Сапізі про «акцію Марії С.» і що «нс можна допустити, щоб [справа - І.Ч.] може була скерована па небезпечні манівці через аматорів і непокликаиих дилетантів»^[382].

Того ж року посланець польських демократів відвідав М.Драгоманова, «щоб умовитись про згоду на случай війни між Австрією і Росією». М.Драгоманов, однак, «охолодив його», відповівши, що нс має права говорити за галичан, котрих передусім стосується ця справа, а також па тс, що в Росії нс може «вказати на легіони». Крім того, він заявив, що нс може «допустити і в думці, щоб увесь наш край до Ставропільщини міг відорватись від Росії». Делегатові ж він порадив читати свою «Вільну спілку», примірник якої йому подарував. 3 цього всього М.Драгоманов, однак, зробив вненовок: «взагалі інтересно б виробити згоду з польською демократією - на всякий случай, а нс для самої прнгоди

війни»^[383].

Делегатом від польських демократів, що відвідав М.Драгоманова, був історик і публіцист, працівник Оссолінеуму Олександр Гіршберґ. М.Драгоманову він привіз документ з пропозицією співпрацювати, який підписали редактор газети «Нова Реформа» Тадей Романович, Юзеф Каетан Яновський і Фраицішек Зіма. О.Гіршберґ поінформував М.Драгоманова, що поляки готові підтримати в можливій війні з Росією Австро- Угорщине в тому випадку, коли цісар підпише прокламацію, що лівий берег Вісли не перейде до німців і дасть дозвіл на формування польської армії. Він просив М.Драгоманова, щоб той подав йому пропозиції, на яких українці б згодилися підтримати поляків. М.Драгоманов радив І.Франкові продовжити контакти з О.Гіршбергом, але той відмовився, бо не вважав його переконання поступовими^{[384] [385]}. Той же О.Гіршберг зустрічався наприкінці 1889p. з Т.Окуневським, але їхня зустріч не дала результатів: австро-російські стосунки нормалізувалися і первісні пропозиції О.ГіршбсрГа були вже неактуальні. Крім того, він вимагав від Т.Окуневського вплинути на народовську пресу, щоб вона відмовилася від критичного тону щодо галицької адміністрації. Т.Окунсвський, звичайно, цього обіцяти йому не міг'*. Цікаво, що Т.Романович ще в 60-і роки був у числі студентів Львівського університету, які опрацювали статут організації, що ставила собі за мету боротися за майбутню польсько-українську федерацію^[386].

Над можливістю покращення польсько-українських стосунків замислюється й лівиця. Відомий діяч «людового» руху Болеслав Вислоух у 1887p. нав’язав стосунки з І.Франком і Т.Окуневським з мстою організації польсько-українського демократичного товариства для оборони селянських прав. 3 цією метою заплановано видавати газету^[387]. Того ж року І.Франко став членом редакції «Кур’єра Львовського». До редакції цієї газети входили відомі в Галичині прихильники «людових» та соціалістичних ідей Б.Вислоух, Кароль Лєваковський, Генрик Ревакович, Болеслав Спауста та Болеслав Червєнський.

всіх демократичних сил Галичини, в тому числі й українських^[388].

Наприкінці 1888p. М.ІІавлик порозумівся з «Національно- соціалістичною гміиою», яка прагнула до відбудови польської держави в межах «добровільного тяжіння». Однак це «добровільне тяжіння» не сподобалося М.Драгоманову, тому І.Франко і М.Павлик відмовилися від співпраці з цією організацією^[389].

Потрібно зауважити, що всі угодові ініціативи польських демократів і лівиці у другій половині 80-х років виходили з одного центру і пов’язані з постанням «Ліги польської» - першого осередку майбутньої польської національно-демократичної партії. До проводу «Ліги польської» належав і О.Гіршберг^[390]. Можна здогадуватися, що налагоджуючи угодові стосунки з українцями, він діяв з відома інших її керівників. Серед останніх, до речі, провідну роль відігравав випускник немирівської гімназії, полковник повстання 1863p. Зиґмунт Мілковський. Ще в 40-х роках, навчаючись у київському університеті, він співпрацював з українським підпіллям^[391], тому цілком можливо, що цей свій досвід він вирішив використати і в 80-х роках.

Контактів з «Ліґою Польською» шукали також кияни, котрі знали про її існування, ймовірно, завдяки О.Яблоновському. Одним з підрозділів «Ліги» був «Союз польської молоді»Зет» («Zwiqzek mlodziezy polskiej «Zet») з центром у Варшаві. Філіал цієї організації діяв також у Києві, очолювали його вже знайомі нам Е.Сонгайло й Й.ГІєрєсвєт-Солтан. 3 метою встановити зв’язок із керівництвом «Союзу» до Варшави у 1888p. прибув К.Арабажин, що в даному випадку виконував доручення В.Антоновича. Як згадував згодом учасник зустрічей з К.Арабажином Ян Оффенберг, він запропонував польській молоді співпрацю у боротьбі з царатом за умови визнання ними національної окремішності українців. Його слова було сприйнято з великим ентузіазмом, вирішено встановити контакт з Києвом та налагодити обмін літературою.

Підрозділ «Союзу польської молоді» існував також у Львівській рільничій школі в Дублянах і більше відомий під назвою «польсько-литовсько-білорусько-українського братства» (зауважимо, що подібну федеративну форму мав і його київський оссрсдок). Гурток створено ще в 1885p., причому важливу роль у його організації відіграли М.Павлик і І.Фрапко. Кожний з них написав власний проект статуту новоповстаючої організації, а І.Франко вислав свій проект для схвалення В.Антоновичу. Той, однак, так і не відповів. Дублянськнй підрозділ «Союзу польської молоді» проіснував до 1890p., коли його розгромила поліція^[393].

Отже, співпраця «Ліги Польської» з українцями швидко припинилася. Ha перешкоді їй стали репресії австрійської й російської поліцій, загальний занепад, що пережила «Ліга Польська» у першій половині 90-х^[394] та нова розстановка сил в українському русі. Факт, однак, цікавий, що однозначно ворожа українцям польська національна демократія, першим організаційним зародком якої й була «Ліга Польська», тісно співпрацювала з ними на початку своєї діяльності^[395].

У травні 1888p. наддніпрянці знову активно обговорюють проблеми, пов’язапі з відновленням часопису «Правда», зокрема матеріальні. Після деяких вагань^[396] вони погодилися прийняти пропоновані А.Сапігою кошти. Вже в серпні А.Телєжинський, що був у Києві, повідомив О.Барвінського, що проект часопису схвалено з великою радістю; тим більше, що переговори про участь О.Кониського в редакції «Діла», які він вів і в 1888p., знову закінчилися безрезультатно.

О.Кониський розвинув енергійну діяльність, прагнучи об’єднати навколо нового видання всі українські політичні угруповання. Йому вдалося домовитися про співробітництво з М.Драгомановим та І.Франком, М.Драгоманов навіть написав програмну статтю для «Правди»^[398].

Редакція журналу складалася з п’яти осіб: О.Барвінського, О.Кониського, Петра Левицького, Євгена Олесницького (відповідальний редактор) та І.Франка^[399]. «Неформальним» членом редакції був А.Телєжинський, що представляв у ній інтереси кн.А.Сапіги^[400].

Здавалося, все йшло добре; вирішувалося питання про переїзд О.Барвінського^[401] й О.Кониського до Львова^[402], у жовтні 1888p. вийшов перший випуск «Правди», успішно готувалися наступні. Проте вже після виходу першого випуску в редакції почалися незгоди. Запротестував М.Драгоманов: його космополітична програмна стаття хоча й була надрукована, зовсім не відповідала поглядам О.Барвінського й О.Кониського, вищим ідеалом яких була нація. Крім того, М.Драгоманов звинувачував «Правду» в доносах на москвофільство: боротися з ними, на його думку, можна лише «чистими» методами^[403]. О.Кониський пробував порозумітися з ним, але з цього нічого не вийшло: він просто не міг написати, що «Правда» видається за магнатські гроші^[404] чи що кн. Лев Сапіга (син Адама) був прикро вражений статтею М.Драгоманова, особливо її антирелігійними мотивами^[405]; тому він не міг пояснити М.Драгоманову, чому «Правда» не друкує його лист до редакції (з протестами проти «москвофагії» і т.п.). Врешті бажання мати такоготалановитогодописувача, як М.Драгоманов, переважило, і О.Кониський написав йому ледь не все: що меценати «Правди», ознайомившись із цим листом, пообіцяли, що припинять усяку підтримку видавництву в випадку його публікації. Однак останній не завернув свій лист, як це просив О.Кониський, і далі наполягав на своєму^[406].

Почалися непорозуміння і з Є.Олесницьким. Є.Олссницький здогадався про причетність до «Правди» польських грошей і обурювався «посередництвом ляха» в роботі редакції (А.Телєжинського); иа його думку, цієї роботи «ані крихти» нс повинна торкнутися «нечиста рука наших ворогів і гнобителів»^[407]. Є.Олесницький, однак, підписав усі випуски за 1888p.

«Правду» залишив й І.Франко - в той час гарячий послідовник М.Драгоманова. Приводом до його розриву з «Правдою» став політичний огляд до квітневого 1889p. випуску, в котрому О.Кониський закинув галицькій молоді космополітизм. І.Франко відповів різким протестом проти вузького «правдянського» патріотизму, а відповідь опублікував у травневому номері польського студентського часопису «Огніско»^[408].

Випадок з Є.Олесницьким показав, наскільки треба бути обережним у пропаганді ідеї угоди з польськими політиками. Це добре розуміли всі зацікавлені сторони, тому всі випуски «Правди» за 1888p. старалися зайвий раз не зачіпати цього питання. Аж у передовиці до четвертого випуску говориться про «згоду реальну на ниві повної рівноправності, заведеної до життя практичного»^[409]. Незважаючи на це, народовцям стало відомо про джерела фінансування «Правди». Цей факт, друкування «Правди» фонетикою і побоювання, що часопис стане фінансовим

конкурентом «Зорі», викликали в них незадоволення^[410].

Вихід у світ «Правди» знаменував собою завершення спрямованих на заснування в Галичині всеукраїнського органу діяльності «Старої Громади», що було необхідною передумовою для здійснення ідеї «українського П’ємонту». B той час ця ідея дивовижним чином переплелася з проблемою польсько- української угоди, і працювати на одну з них означало працювати й надругу, і навпаки.

Тим часом надходив час виборів до сейму і сторони заходилися коло їх організації як спільної польсько-української акції. О.Барвінський склав навіть проект передвиборчої угоди^[411], а А.Телєжииський налагодив контакти з Ю.Романчуком, який погодився порозумітися з поляками в питаннях, що стосувалися виборів ^[412]‘. I поляки, і українці сподівалися, що роботою польського виборчого комітету керуватиме кн. А.Сапіга. Так воно й сталося. Але згодом трапилася прикра несподіванка: у березні князь переніс два інсульти^[413] і не міг вже активно працювати на політичному полі. ГЦоправда, його переобрали на посаду президента комітету (замість померлого А.Потоцького), але посада ця була формальна. Новим віце-президентом виборчого комітету став гр. Станіслав Поляновський, за словами О.Барвінського, «завзятий ворог русинів». Так чи інакше, але угоди не сталося, польський виборчий комітет нс підтримав народовські кандидатури, і лише наприкінці його передвиборчої відозви вмістився абзац із закликом звернути «бачність» на русинів, «usposobionych pojednawczo і zyczliwie dla Polakow»^[414]. Врешті решт спроба угоди закінчилася нічим іншим, як порозумінням народовців з москвофілами^[415].

Але навіть за таких умов під час виборів виразно проявилися тенденції до польсько-українського порозуміння. Так, кн. Лев Сапіга в Борщеві закликав вибирати русина; кн. Володислав Сапіга в Чесанові зрікся своєї кандидатури на користь русина; бургомістр Теребовлі Юліян Ольпінський пообіцяв виборцям підтримувати в сеймі всі заходи русинів (і обіцянку виконав); кандидатуру К.Телішевського в Турці підтримав навіть польський виборчий комітет^[416]; відверту українофільську пропаганду вела польська лівиця*⁶; в свою чергу руський виборчий комітет підтримав кандидатури Ю.Ольпінського та деяких інших поляків¹⁷.

У 1889p. невдачі переслідували угодовців одна за одною. 3 причини тяжкого стану здоров’я вирішив зупинити субсидіювання «Правди» та відійти від справ кн. А.Сапіга, про що наприкінці серпня або на початку вересня А.Тслєжинський особисто повідомив наддніпрянців¹⁸. Того ж року припинив свою діяльність О.Кониськнй. Ha нього знову вчинено доноси, внаслідок яких він назавжди був змушений покинути Галичину.

Вигнання з Галичини О.Кониського слід розглядати як ще один приклад неузгодженості дій урядових інстанцій стосовно українців. Незважаючи на те, що його приїзд у 1888p. був інспірований вищими урядовими сферами, П.Залєський наказав старостам тих повітів, де він мав побувати, й далі стежити за ним, хоч і попередив, щоб не «створювати йому труднощів»¹⁹. Він навіть зустрівся з ним у намісництві. «Намісник повітав нас вельми-вельми ввічливо, посадив, розмовляв з нами 1/4 години, говорив по-руськи увесь час і запевнив, що я можу безпечно їхати скрізь, де хочу», - писав О.Кониський Т.Реваковичу 22 травня^{[417] [418] [419] [420] [421]}. О.Кониський знову вів переговори про своє співробітництво B «Ділі», але знову невдало^[422]. Дня 15 липня він виїхав до Росії, мабуть з метою збирання матеріалу для «Правди», і повернувся на початку листопада^[423].

Вже 22 листопада новий галицький намісник гр. К.Бадені дав вказівку поліції встановити, чи не веде О.Кониський діяльність на предмет організації в Галичині підрозділу «національного руського комітету» в Києві. Незадовго до цього рапорт про нього Кжачковський послав у міністерство внутрішніх справ^[424]. Вказівка намісника була сприйнята директором поліції як керівництво до дії і 8 грудня К.Бадені отримав донос про відвідини О.Кониським студентського товариства «Академічний кружок». У доиосі О.Кониський представлявся «душею українофільського руху на

Переддень угоди (1888-1890)

соціалістичному фоні», хоча виступ його на цих зборах торкався лише питання необхідності польсько-української угоди¹⁴. Незважаючи на це, Кжачковський знову викликав О.Кониського і мав з ним довгу розмову, дорікаючи, між іншим, що він вносить розбрат серед народовців та що зустрічається з «нігілістами» М.Павликом та І.Франком⁵³. Ознайомившись із інформацією поліції, К.Бадені розпорядився витурити О.Кониського з Австро- Угорщнни^{[425] [426] [427]}. 26 січня О.Кониський покинув Галичину^[428], а відразу після повернення до Києва захворів і тимчасово втратив зір^[429]*. Через два роки О.Кониський, описуючи ці події в листі до М.Драгоманова, твердив, що в поліції йому показано донос, «в котрому чужі фрази були вложені в мої уста». Крім того, знайшлися свідки, що підтвердили донос. «Може й справді, - пише далі О.Кониський, - цс була інтрига, щоб вигнати мене і таким чином убити видання 1«Правду» - І.Ч.]»^[430].

Отже, і в цьому випадку державні інстанції діяли по-різному: міністерство закордонних справ інспірувало приїзд О.Кониського, а намісник подбав про те, щоб він покинув Галичину.

Відхід кн. А.Сапіги дуже пошкодив справі угоди - в його особі українці втратили не тільки впливового союзника, а й авторитетного зв'язкового з урядом. Постала необхідність знайти йому відповідну заміну. B цій ситуації функції посередника між українцями та урядовими структурами Австро-Угорщини почав виконувати Антоній Хамсць. У 1889p. А.Хамсць був обраний до виділу крайового, був також послом до парламенту. Як згадував О.Барвінський, він «добре розумів наше народне питання і, що вельми прихильно відносився до наших змагань, то обіцяв піддержати їх своїм впливом у міродатних кругах»^[431]. Хоча, можливо, А.Хамець і раніше 1889p. брав участь у контактах, шо стосувалися угоди.

Збереглися листи А.Хамця до А.Телєжинського, в яких він розповідає про свою діяльність в урядових інстанціях, пов’язану з українськими справами. А.Хамець «оббивав» пороги міністерств, зустрічався з впливомнми чиновниками, стараючись виконати деякі вимоги українців: впровадження в державну документацію українського фонетичного правопису, вирішення освітніх питань, передання ліцензії на видавництво шкільних підручників

товариству ім. Т.Шсвчсика та іи.^[432]

Починаючи з 1888p., можливість польсько-української угоди всс частіше обговорювалося галицькою прссою . ІДо стосується «Нової Реформи»^[433] чи «Кур’єра Львовського»^[434], де працювали М.Павлик та І.Франко, то цс було само собою зрозумілим: політичні напрямки, які вони представляли, самі шукали можливості для контактів з українцями. Крім того, польські демократи були традиційними союзниками руських послів у сеймі.

Восени 1889p. пайвпливовіша польська газета «Час» і найвпливовіша народовська газета «Діло» полемізують про польсько-українські стосунки. Вдавшись до історичного досвіду, вони пригадують колишні крнвди та звинувачують одне одного в шовінізмі та небажанні компромісу. При цьому обидві сторони дійшли до ідентичного висновку: угода - річ неможлива, але... прн цьому слово «угода» повторювалося надто часто^[435].

До можливості порозуміння з поляками «Діло» повернулося на початку 1890p., що приніс Австро-Угорщині полагодження чесько-німецьких суперечностей (яке, щоправда, виявилося короткочасним)^[436]. Паралель з Галичиною напрошувалася сама собою. «Діло» на цей раз апелює до уряду, щоб він, як і в Чехії, зіграв роль посередника.

Влітку 1890p. «Діло» знову обговорює питання угоди, на цей раз стриманіше і серйозніше. Нарешті, з’являється думка про тс, що порозумітися можна і з «станьчиками». Закінчується ця велика стаття словами: «Нині може іти тілько о угоду на основі галицько- австрійській, а навіть коли 6 можна довссти лише до залагодження теперішніх просто незносних взаємин в Галичині межи обома народами, то і cc вже було би велике і спасенне діло»^[437].

Отже, громадська думка в Галичині складалася на користь польсько-українського порозуміння. Щоправда, роздуми галицьких газет про угоду час від часу переривалися повторюванням старих звинувачень. Восени 1889p. приводом до таких звинувачень стала чергова сесія сейму.

Вже її початок не віщував нічого доброго для польсько- українськнх стосунків. Сесія почалася із підтвердження повноважень новообраних депутатів і, як завжди, русини виступили із скаргами про порушення закону про вибори. Як цс не дивно, але особливо вагомими були аргументи проти повноважень А.Хамця. Його вибір був затверджений, але «за» голосувало 51, «проти» - 44 особи.*⁷

Щс більші пристрасті розгорілися під час верифікації вибору гр. Станіслава Поляиовського. Після виступів Дем’яна Савчака і особливо Миколи Січинського (котрий на основі документів довів, що перевага голосів, відданих за С.Поляновського, сумнівна) стали очевидними зловживання під час проведення виборів. Але іцодо С.Поляновського сеймова більшість сумніватися не могла - адже він керував роботою польського виборчого комітету. Тому дружно підтвердила його повноваження^{[438] [439]}. До спражнього «бою», однак, було ще далеко. Він розгорівся наприкінці сесії, коли москвофіл Михайло Король виступив проти збільшення субсидії товариству опіки ветеранами t831p. Після відповіді доктора філософії Бернарда Ґольдмана та гр. Войцсха Дідушицького дискусія, здавалося, припиниться. Проте справоздавсць Ю.Романчук спробував коментувати дану рубрику бюджету українською мовою, його перебили: про ветеранів 1831p. відразу забули і розгорілася суперечка про тс, чи можна справоздацеві говорити не по-польськи. Цю справу можна було тлумачити по- різному і довга, зовсім непарламентська полеміка закінчилася втручанням маршалка гр. Яна Тарновського, котрий за порадою М.Бобжинського запропонував Ю.Романчукові говорити по- польськи, а викладені письмово свої пропозиції щодо зміни регламенту подати на розгляд сейму. Ю.Романчук змушений був погодитися^[440].

Наступного дня, 25 листопада, обговорювалася рубрика бюджету про субвенцію інтернатові змартвихветанців. Слово знову взяв М.Король. Цього разу він виступив ще агресивніше, нагородивши змартвихветапців численними епітетами, і сказав, що мста їхньої діяльності - «niszczcnie Rusi». Останні його слова потонули ссред вссзагального гармидеру, що вчинили польські депутати^[441]. Під час виступу М.Короля поляк Томнслав Розвадовський обмінявся не зовсім коректними фразами з Тсофілем Окунсвським. Результатом була дуель: Т.Розвадовський був тяжко поранений в голову, Т.Окуневський отримав легке поранення в руку^[442]. Ця подія, однак, нс стала прнводом для особливих проявів радості, - «Діло» взагалі промовчало про неї. Навпаки, цей факт відіграв роль певного гальма в польсько- українському конфлікті в сеймі, продемонструвавши, що жодній із сторін він нс віщує нічого доброго.

B січні 1890p. підгаєцький староста відмовив Д.Савчаку (членові крайового виділу!) в залі для зустрічі з виборцями. Майже одночасно професорові Ю.Романчукові було відмовлено в відпустці на передвиборчі збори в окрузі Бсрсжани-Підгайці- Рогатин, дс він кандндував на посла до парламенту замість померлого гр. Романа Потоцького. Ці дві події викликали справжню бурю в руській лрссі. B справу втрутився намісник і скасував заборону на зустріч Д.Савчака з виборцями. Він зустрівся з ним особисто та просив вплинути на руську пресу, яка, забувши про недавні угодові настрої, знову завзято боролася проти «одвічних ворогів»^[443]. Крім того, І.Озарксвич поставив у парламенті інтерпеляцію з цього приводу^[444].

Можливо, саме «підгаєцька справа» дала поштовх до порозуміння народовців з москвофілами й радикалами. 25 березня відбулася їхня спільна конференція. Ha ній обговорювався проект виділення із Австрії заселених русинами територій і об’єднання їх в одну автономну одиницю, чим дуже занепокоїлася польська преса^[445]. Щоправда, народовці та радикали швидко відмовилися від ідеї поділу Галичини як від ідеї нереальної та як такої, що на руку лише москвофілам^[446].

Останньою подією, яка могла б істотно вплинути на стан польсько-українських стосунків, була відмова народовців взяти участь в урочистостях, пов’язаних з перезахороненням А.Міцкевнча на Вавелі в червні 1890p. О.Барвінський згадує, що спочатку рада товариства ім. Т.Шсвчснка уповноважила його і Василя Дідощака виголосити відповідну промову на цьому святі. Але від голови організаційного комітету гр. Антонія Водзіцького надійшла відповідь, що програма урочистостей уже складена і змінена бути не може. Тому народовці відмовилися взяти в них участь^[447], про що повідомили організаційний комітет листом^[448]. Щоправда, радикали все-таки послали вінок А.Міцксвичу^[449] й організували листи з вітаннями полякам від своїх однодумців з Наддніпрянщини^[450].

Маючи на увазі події навколо урочистостей у Кракові,

А.Хамець писав А.Тслєжинському: «На нещастя, наша політика складається з ряду нстактовностсй, за які вже покутуємо і, напевне, ще не раз будемо покутувати>>^[451].

Однак усі ці конфлікти мали тимчасовий характер і суттєво не вплинули на прихильний угоді пастрій галицької громадської думки.

Тим часом О.Барвінський, довгий час одинокий народовський діяч у Галичині, що змагав до угоди з поляками, гуртує навколо себе прихильників ідеї «українського П’ємонту». Йому вдалося порозумітися з Анатолсм Вахнянином, Дем’яном Гладиловичсм, професором німецької ґімпазіїТсофілсм Грушкевичем, капеланом митрополита С.Сембратовича Євгеном Гузаром, адвокатом Василем Дідощаком, членом редакції «Діла» Кирилом Кахникевичем, послом до сейму Костсм Тслішсвським, професором учительської семінарії Василем Тисовським, префектом духовної семінарії Іваном Чапсльським. Збори цього гуртка, які звичайно відбувалися на квартирі А.Тслєжинського, часто відвідували А.Хамець і кн. А.Сапіга^{[452] [453]}.

Початок 1890p. мало що змінив у ході подій. Зустрічі па квартирі А.Телєжинського продовжуються. А.Хамець в одному з листів до нього повідомляє, що «перед сесією сеймовою важливо створити руське сторопництво, вороже для Москви і наполягаюче на згоді з нами, тому організація такого сторонництва вплинула б на створення сеймових сторонництв і полегшила б діяльність «pojednavvezyeh» осіб у польському сеймовому таборі»⁸⁷. Подібним чином діяв і О.Барвінський. 8 лютого 1890p. він писав А.Тслєжинському: «Вчора конферував з отцем Чапсльським: в усіх поглядах ми повністю згідні. Він поділяє теж думку, шо на разі належало б трактувати відомі справи в замкнутому гуртку, а потім, коли 6 конференція довела б до конкретних результатів, можна запросити більше людей»^[454].

О.Барвінський прагнув залучити до свого гуртка також «молодих». Ha той час відносини «молодих» зі «старими» знову зіпсувалися. B черговий раз І.Франко був змушений відмовитися від співробітництва з «Ділом», а М.Павлик - з «Батьківщиною»^[455]*. B такій ситуації молодь вирішила створити самостійну організацію і озиралася за лідером. Знаючи про невдоволення діями народовців О.Барвінського, розраховували насамперед на нього. О.Барвінський підтримував зв’язки з молоддю насамперед за посередництвом нового редактора «ГІравди» Павла Кирчіва. Як людина молода, останній легко знаходив спільну мову з поступовцями. Особливе їхнє співчуття викликали його слова про тс, що «неможливій політиці народовців треба зробити кінець». Врешті, з ініціативи П.Кирчіва наприкінці червня чи початку липня в домівці І.Франка зібралося близько двадцяти «молодих». П.Кирчів взявся переконувати присутніх у недолугості політики народовців і закликав опротестувати їхшо відмову від участі у псрспохованні А.Міцкевича. Проте його пропозиція ентузіазму не викликала: очевидно, присутні надіялися почути від нього інше. Слово взяв В.Будзииовський і запропонував створити не просто опозиційну народовцям структуру, а радикальну партію, що й було схвалено. Після цього «молоді» починають посилено готуватися до установчого з’їзду радикальної партії, що відбувся в жовтні того ж року^[456]. Таким чином, залучити їх до гуртка О. Барвінського не вдалося.

Отже, протягом 1888-1890pp. угодові контакти здобули протекцію вищих урядових сфер, громадська думка також схилялася до угоди, але бракувало вміння і сміливості впровадити її в життя. I невідомо, скільки б часу обережний О.Барвінський збирав навколо себе однодумців, коли б у справу не втрутився намісник гр. К.Бадсні.