ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ B КОНТЕКСТІ ВНУТРІШНЬОЇTA ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ АВСТРО-УГОРЩИНИ. «УКРАЇНСЬКА ШТРИГА» ГРАФА Ґ.КАЛЬНОКІ
У 80-х роках у сферу польсько-українських стосунків втрутився Відень, котрий в умовах поглиблення протиріч із Санкт- Пстсрбургом не міг бути зацікавлений у поглибленні міжнаціонального конфлікту в Галичині.
Ha той час інтереси поляків міцно переплелися з інтересами монархії і завдання полягало в тому, щоб таким же чином прикути до неї симпатії галицьких русинів. Очевидно, що досягти цього можна було лише при умові полагодження польсько-українських стосунків. Проте ставлення до галицьких русинів австрійських урядників суттєво відрізнялося від ставлення до них польських політиків. Для польського суспільства того часу питання національної окрсмішності галицьких українців та їх етнографічної однорідності із автохтонним населенням Наддніпрянщини було рішене і сприймалося як незаперечний факт. Австрійські урядовці нс поділяли такої думки і більше симпатизували москвофілам. B даному випадку вирішальну роль відіграв М.Драгоманов, який ввижався їм лідером широкої міжнародної змови нігілістів проти законності і правопорядку в Європі і мав великий вплив на частину галицьких народовців, а отже, і на увесь українофільський рух. Зате москвофіли старанно відхрещувалися як від будь-яких модерних політичних теорій, так і відукраїнофільства взагалі. B умовах нормалізації стосунків з Росією більшого від них не вимагалося, тому в Відні виробився погляд на москвофілів як на єдину вірну престолові Габсбургів руську «консервативну» партію. Крім цього, москвофіли користувалися підтримкою високопоставлених членів урядових структур Австро-Угорщини. 3 цього приводу О.Барвінський писав: «Давніше, коли щс були послами від 1873 p. в державній раді т.зв. «старорусини», що ввійшли з підмогою спілки «Русской Рады» з жидівським товариством «Schomer Israel» (др. Крижанівський Гавриїл, крил[ошанин] А.Пструшсвич, Теофіл Павликів, Шведицький, Алексей Заклинський, Йосиф Красицький з Дернова і ін.), мали вони зносини з урядниками міністерства загр[аничних] справ Вольфартом, приятелем Богдана Дідицького, з бар. Ербом, сскц[ійним] шефом у міністерстві внутр[ішніх] справ, і міністер[ським] радником Брейським, чеськими слов’янофілами, з котрими також радник найвищого трибуналу Василь Ковальський мав тісні взаємини. Нічого дивного, що в тих кругах розвиток русинів на основі народної самостійності і окрсмішностіM
вважали пустою мрією»*.
3 трьох згаданих О.Барвінським чиновників чеським москвофілом не був, принаймні, барон Карл Вольфарт. К.Вольфарт походив з Галичини (з Бережан). Свою кар’єру він розпочав ще в 40-і роки. У 1848p., вже як члеиа президійного відділу Галицького генерал-губернаторства, граф Франц Стадіон залучив його до коїггактів з русинами[299] [300]. Тоді ж розпочав співпрацю з русинами барон Фердінанд Ерб[301]. Із збереженого листування Ф.Ерба з відомим галицьким москвофілом Теофілом Павликовим зрозуміло, що він дійсно сприяв москвофільським ініціативам, а з Т.Павликовим підтримував приязні стосунки[302]. Крім цього, О.Барвіиському пощастило розшукати лист Ф.Ерба до Т.Павликова з 1891p. Цей документ свідчить про його иєгативне ставлення як до народовців, яких він вважав прихильниками «яґєллонської ідеї», так і галицьких москвофілів, яких критикує за проросійську політичну орієнтацію. Більше до вподоби йому були «старорусини». У листі він радитьТ.Павликову стримувати свої промосковські симпатії, оскільки саме москвофільство стоїть під загрозою - сучасна державна політика їм зовсім не сприяє[303]. Брейський був шефом президії міністерства внутрішніх справ[304].
Варто зауважити, що окремі народовські політики розуміли всю прикрість такого становища і пробували йому зарадити. У 1879 p. посол до парламенту священик Іван Озаркевич пропонував узгоджувати діяльність руських депутатів з чехами та іншими слов’янами, тоді як інші два руські депутати, москвофіли Василь Ковальський і Діонізій Кулачковський, стояли за підтримку парламентської опозиції в особі німецьких цєнтралістів.
3 відома В.Барвінського І.Озаркевич поділився своїми думками з чеськими політиками графом Гаррахом і міністром Алойзієм Пражаком. Чехи запропонували йому вступити до союзного «Колу Польському» консервативного клубу графа Карла Гогенварта. Переговори були успішними і в червні 1880p. І.Озаркевич звітував про цю справу перед керівним ядром народовців. Йому було доручено підтримувати контакти з чехами й надалі, однак якогось особливого зацікавлення його ініціатива нс викликала. He відчувши підтримки, І.Озарксвич практично припинив переговори. Проте після процесу Ольги Грабар В.Барвінський наполіг на продовженні справи. Цього разу І.Озаркевич підтримував контакти не тільки з старочехами, а й польською демократією. Він навіть став дописувати на українську тематику в познанські газети[305]. Однак після смерті В.Барвінського І.Озарксвич знову залишився без підтримки, тому справа знову була зупинена.Процес О.Грабар мав великий вплив не тільки на народовців й поляків, а й на урядову політику в Галичині. Під час самого процесу мало місце значне загострення стосунків з Росією. Російський уряд виступив з офіційним протестом проти практикованих єзуїтами місіонерських поїздок на територію Російської імперії[306]. Міністр закордонних справ Росії Микола тірс навіть пропонував вдатися до прямого протесту проти переслідування бажаючих перейти на православ’я в Галичині, проте ця пропозиція схвалення нс отримала. Російський уряд обмежився тим, що австрійському послу в Санкт-Петербурзі було вручено написаний обер-прокурором Синоду Констянтином Побєдоносцевим лист про исвииність притягнутих до судової відповідальності[307].
За такої ситуації у віденських урядових структурах з’явилася думка про необхідність уважнішого ставлення до українофільського руху. До неї схилявся, наприклад, посол Австро-Угорщини в Санкт-Петербурзі граф Антоній Волькенштайн. Хоча й він, повідомляючи про це свого шефа міністра закордонних справ графа Ґустава Кальнокі, не уникнув приписання українофілам «федералістично-соціалістичних тенденцій»[308].
Проте думка гр. А.Волькенштайиа нс знайшла зрозуміння. У Відні вирішили йти торованим шляхом і притягнути до себе симпатії москвофілів за допомогою чергових концесій на їхіио користь. У 1883p. тільки що здимісіонований намісник Галичини граф Альфред Потоцький отримав особисто від імператора доручення порозумітися з русинами. До цього змагали також міністр скарбу Юліян Дунаєвський і міністр для Галичини Флоріян Зємялковський. 3 двома останніми приязні стосунки
підтримував греко-католицький парох Бурштина Микола Винницький. Під час його перебування у Відні в 1883p. Ф.Зємялковський дав йому зрозуміти, що його цікавить справа угоди з русинами. За його дорученням М.Винницький розмовляв з москвофілами В.Ковальським і Т.Павликовим, але ті відмовилися діяти на користь угоди. Тоді М.Винницький звернувся до носла до сейму професора Персмиської гімназії Миколи Антонсвича (також москвофіла). Після деяких вагань М.Антоиевич прийняв пропозицію і написав М.Вшшицькому листа, в якому виклав своє бачення угоди з поляками. Цей лист читали й схвалили Ф.Зємялковський, А.Потоцький і новий намісник Галичини Пилип Залсський. А.Потоцький за посередництвом М.Винницького запропонував М.Антоневичу назвати осіб, з якими він мав би підтримувати контакти. М.Антоиевич назвав москвофілів Івана Добрянського, Т.Павликова та А.Пструшевича і народовців Олександра Огоновського та Ю.Романчука. У зустрічах з А.Потоцьким брали участь також М.Антоневич і М.Винницький, таким чином москвофіли мали більшість. Ha одній із зустрічей М.лнтонсвич вручив А.Потоцькому список вимог до уряду. Сам М.Антоневич вважав, що віддання русинам одного місця в Галицькому крайовому виділі (виконавчий орган сейму) в 1885p. та відкриття руської гімназії в Перемишлі в 1887p. були відгомоном його контактів з А.Потоцьким1'.
Ця ініціатива найвищих урядових чинників монархії була свідченням їхньої дивовижної безпорадності перед москвофілами. «Уряд мусить вас задовольнити, - говорив А.Потоцький М.Антоневичу, - бо ви довели, що маєте за собою силу!»[309] [310]
Слід зауважити, що до акції А.Потоцького не мало відношення жодне польське політичне угруповання.
Сама польська громадська думка після процесу О.Грабар дивилася на москвофілів відверто вороже, тому, нс бажаючи викликати невдоволення, він не афішував свої дії. 3 іншого боку, «подоляки» були стривожені посиленням приязних народовцям настроїв у Кракові, тому при нагоді сеймових виборів 1883p. вони домоглися від «станьчиків» обіцянки не сприяти жодній руській ініціативі. Hc бажаючи наражати на небезпеку єдність консервативного табору, «станьчики» погодилися[311].Bcc ж після процесу О.Грабар Відень активніше цікавиться українцями і шукає також інших шляхів для скерування галицьких стосунків у вигідне собі русло. B 1885p. намісник П.Залєський з нагоди виборів до парламенту знову підняв проблему угоди. Цього разу її сцсиарій був складений у тісному порозумінні з Ватиканом і набув особливого «греко-католицького» забарвлення. Від митрополита Сильвестра Сембратовича П.Залєський домігся того, що він без відома народовців і москвофілів висунув три свої кандидатури. Крім того, митрополит видав куренду, яка наказувала духовенству голосувати лише за «митрополичих» кандидатів. Вони й виграли вибори без будь- яких проблем. Четвертий мандат здобув підтриманий польським виборчим комітетом І.Озаркевич. П’ятим руським депутатом парламенту став В.Ковальський - єдина кандидатура, яку вдалося провести спільному москвофільсько-народовському комітетові. Крім того, з благословення П.Залєського і rp. А.Потоцького С.Сембратович заснував газету «Мир», завданням якої було скеровувати греко-католиків русинів в напрямку до угоди з католиками поляками, а, отже, і з центральним урядом. Проте ця ініціатива успіху не мала. I москвофіли і народовці були незадоволені тим, що С.Сембратович діяв у протиставленні до їхніх партій, тому не підтримали видавництво «Миру». B результаті «Мир» перестав виходити вже в 1887p. Незабаром виявилося, що обрані посли до парламенту, за винятком І.Озаркевича, абсолютно нездатні до парламентської та взагалі політичної діяльності. Крім того, вони наполегливо уникали виконання доручень руських партій, дбаючи насамперед про те, щоб не скомпрометувати себе зв’язками з «иеблагонадійними».
Варто також зауважити, що з цієї п’ятірки четверо були москвофіли (уже знайомий нам В.Ковальський, надвірнянський повітовий маршалок Корнило Мандичєвський, бургомістр Дрогобича Ксенофонт Охримович, архипресвітер митрополичої капітули Михайло Сінгалевич). Така поведінка парламентських представників галицьких русинів ще більше знеражала до них політичний актив москвофілів і народовців. Це ж стосується і особи П.Залєського та С.Ссмбратовича. Тому угодова акція 1885p. була «угодовою» лише з точки зору митрополита і уряду, русини ж ставилися до неї різко негативно та взагалі презирливо '4.Набагато реальніші плоди принесла угодова діяльність І.Озаркевича. У 1886p. він вів переговори з Францішком Смолькою, котрий прагнув залучити до них і правицю. [312]
22
І.Озаркевич, діючи на власний розсуд, поставив такі умови: відкриття руської гімназії в Перемишлі, вибір русина до Галицького крайового виділу та до складу спільних делегацій (представницький орган влади, що узгоджував діяльність урядових структур Відня та Будапешта). Ф.Смолька погодився. Проте «Коло Польське» обрало до делегацій самого Ф.Смольку, незважаючи на його протести, а сеймова більшість не підтримала проект гімназії в Перемишлі. Тоді І.Озаркевич звернувся до міністра освіти Павла Ґавча. Внаслідок схильний до компромісів уряд почав тиснути на польських політиків і 24 січня 1887p. сейм схвалив відкрити в перемиській гімназії паралельні класи з українською мовою навчання[313].
Усе ж в умовах загострення стосунків з Росією, котре спостерігається після Берлінського конгресу 1878p., австрійський уряд змушений був відмовитися від поблажливого ставлення до москвофілів, тому поліція опікується вже не тільки підозрюваними у зв’язках з М.Драгомановим, а й з російськими урядовими колами. Парадоксально, але найбільше потерпіли від такої зміни не москвофіли, а В.Антонович, О.Барвінський і О.Кониський.
Уже під час першого приїзду до Львова В.Антоновича за ним пильно стежили - він вважався російським панславістом. Цікаво, що поліції було відомо про його учать у польському національному русі 50-60-х років у Києві. B одному з повідомлень навіть вживалося слово «хлопомаи», але воно перекладалося як «Bauemfreund», тобто друг селян, через що В.Антонович одночасно підозрювався у прихильності до соціалістичних теорій. Довести останнє, однак, не вдалося[314]. Проте переконання у тому, що В.Антонович представляє в Галичині войовничі кола російських панславістів, було настільки сильне, що поліція стежила за ним під час його приїздів до Австро-Угорщини і в 1885[315] і в 1891pp.[316] Крім того, особу В.Антоновича плутали з його однофамільцем Афіногеном Антоновичем, редактором київської проурядової газети «Русское слово», що ще більше впевнювало австрійських чиновників у їхній хибній інформації[317]. Потрібно сказати, що
В.Антонович знав про підвищену цікавість до своєї особи з боку поліції. Він був переконаний, що вся його кореспонденція 3 галичанами перед тим, як потрапити до адресата, перечитується на львівському поштамті. Саме з цих міркувань листи В.Калінці писалися не рукою В.Антоновича, а К.Мельник, і підписувалися псевдонімом «Ignaciusz»[318].
Але якщо В.Антоновичу пощастило уникнути прямих репресій щодо своєї особи, TO вони не оминули іншого його однодумця - О.Кописького. Є.Трегубів був впевнений, що про приїзд О.Кониського до Галичини в 1884p. австрійців повідомили росіяни[319]. Цссвідчсння, скоріше всього, має реальні підстави, бо відразу, як тільки О.Кописький перетнув кордон, за ним уже пильно стежили. Директор львівської поліції Кжачковський отримав відомості, що того ж дня він зустрівся в Підволочиську з місцевими урядниками Миколою Кадайським та Іваном Федоровичем і розмовляв з ними про необхідність перенесення B Галичину «заходів щодо морального і матеріального піднесення руського народу». Кжачковський одразу поінформував про О.Кониського намісника. У відповідь П.Залєський віддав розпорядження продовжити стеження за О.Коїшським[320].
Наступного року при переїзді через російську митницю у Волочиську О.Кониському влаштували обшук, при чому жандарми роздягли його догола (!). Було вилучено художні твори, які не могли бути підставою для арешту. Тим не менше О.Кониський підозрювався в пропаганді соціалістичних ідей, сепаратизмі та австрофільстві. У Галичині поширювалися чутки, що буковинські москвофіли передали російській жандармерії залишені ним під час візиту 1884p. в Чернівці в організації «Союз» листи й твори (на той час провід «Союзу» захопили москвофіли)[321]. Такої ж думки дотримувалися й О.Кониський і близький йому галичанин Тит Ревакович. Проте знаючи про співпрацю російської й австрійської поліцій у боротьбі з соціалізмом, можна здогадуватися, що і в даному випадку вони діяли спільно. Так чн інакше, але О.Кониський був наляканий цією подією настільки, що звернувся до О.Барвінського і А.Тслєжішського з проханням організувати йому втечу до Австро-Угорщини. Щоправда, від цього задуму він відмовився, тому що справа була зупинена в
Санкт-Петербурзі[322].
Пильно стежили за О.Кониським і в 1887p. Як і раніше, віп знову був змушений зустрітися з Кжачковським, який все допитувався про мсту його приїзду. Ha зауваження О.Кониського, шо Австрія - держава конституційна, той відповів, що «конституція конституцією, а поліція поліцією»[323]. 3 мстою припинити переслідування О.Кониського до намісника повинні були звернутися А.Сапіга та український шляхтич Володислав Федорович[324]. Невідомо, однак, чи відбулися ці зустрічі. Прикро вражений О.Коннський знову виїхав до c. ГІідбуж, де посаду повітового судді заступав його товариш Тит Ревакович. Одразу після його від’їзду Т.Реваковича відвідав начальник постерунку жандармерії, а згодом - представник дрогобицької жандармерії. Обидва цікавилися О.Кониським[325]. Але Т.Ревакович був не з лякливих, і надіслав па ім’я намісника цілий меморандум- біографію О.Кониського, де доводив безпідставність будь-яких підозрінь щодо його особи[326]. Цікаво, що в слідчій справі О.Коииського, яка зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові, цього документу немає. Сумнівно, однак, чн могло це справити якесь враження на П.Залєського (якщо віп взагалі його бачив) - адже на розпорядженнях про стеження за О.Кониським стояли, як правило, його підписи.
Неприязним оком дивилися в намісництві також на О.Барвінського, котрий внаслідок своїх зв’язків з наддніпрянськими українцями підозрювався в захопленні панславістськими доктринами[327].
Тим часом вдругій половині 80-х «українське питання» стало об’єктом посиленої уваги австро-угорської та німецької дипломатій.
У t885-1888p. значно погіршилися австро-росінські стосунки. Цього разу «яблуком незгоди» був болгарський престол, на котрий кожна сторона прагнула посадити свого прихильника[328]. Ця «болгарська проблема», однак, дала поштовх до зацікавлення проблемами «польською» і «українською».
Ці зацікавлення інслірѵвав німецький канцлер князь Отто
Бісмарк. Від часу Берлінського конгресу його все більше непокоїла Росія, а події 1885-1888p. показали, що можливість конфлікту з нею досить таки реальна. Це спонукало його переоцінити своє ставлення до польської справи - у випадку війни на сході він схиляється до думки про відбудову Польщі[329]. Завдяки йому в європейську політику входить і «українське питання*·.
Слід сказати, що німецькі політики знали українські проблеми набагато ліпше, ніж їхні австрійські Союзники. О.Бісмарк отримав відомості про українців щс в 50-х роках, скоріше всього, завдяки зв’язкам з придворною опозицією на чолі з Моріцем Бетмаи- Гольвсгом, що прагнула переорієнтувати вістря пруської закордонної політики проти Росії. Особливо активним був М.Бєтман-Гольвег під час Кримської війни. Доводячи, що основним суперником Прусії в майбутньому буде саме Російська імперія, він пропонував королеві вступити в війну і назавжди покінчити з небезпечним противником, не тільки приєднавши до Прусії Прибалтику, а й сприяючи створенню незалежних Польщі та України. Саме ці території, на його думку, є гарантїєю могутності Росії, без них вона втратить ранг світової держави. Проте Фрідріх- Вільгсльм IV не наважився прислухатися до порад М.Бстман- Гольвсґа та його прибічників, а О.Бісмарк назвав їх тоді «дитячими утопіями»[330].
Але тс, що було для О.Бісмарка «дитячими утопіями» в 50-х роках, стало необхідною потребою в 80-x. Вже в 1884p. він радив гр. Ґ.Кальнокі використовувати проти Росії нс невигідних Берліиові поляків, а українців[331]. Про тс що О.Бісмарк схильний трактувати українців як найпевнішу опору Відня, писав балтійський німець Юліян Екхардт у виданій 1892p. брошурі «Бсрлін-Відень-Рим». Про настрої в вищих ешелонах влади Берліна, які стосувалися зовнішньої політики, Ю.Екхардт знав з перших вуст: ще 1869p. він за дорученням одного з високопоставлених пруських чиновників Вальтсра Койделя відвідав Галичину й Буковину з метою написання меморіалу про політичну ситуацію в цих краях, зокрема про національні стосунки[332]. Цілком можливо, що має реальні підстави й інформація про те, що в 1885p. двоє галицьких українців особисто представляли українську справу канцлерові Німеччини. B усякому разі, TiiKc повідомлення отримало того року міністерство
закордонних справ Австро-Угорщини[333].
B 1888p. О.Бісмарк інспірував появу в берлінському журналі «Ґегенварт» (січень 1888p., N1-3) статті філософа Едуарда Гартмана «Росія і Європа». Е.Гартман рекомендував російським політикам звернути увагу на Схід, відмовившись від розширення свого впливу на Заході, і загрозив їм відокремленням західних провінцій Російської імперії. Значне місце в цьому проекті поділу Росії займала Україна, де Е.Гартман пропонував утворити «Київське королівство». Щоправда, в проекті Е.Гартмана не знайшлося місця для Польщі[334].
Європейська преса одностайно визнала причетність до даної статті «залізного канцлера» - близькі стосунки О.Бісмарка й Е.Гартмана були загальновідомі. Але навіть у випадку, коли Е.Гартман діяв нс за вказівкою О.Бісмарка[335], то погляди, викладені в вищезгаданій статті, відповідали поглядам останнього. Схоже на те, що О.Бісмарк був єдиною особою в середовищі високопоставлених європейських політиків, який володів більш- менш достовірною інформацією про українців.
Зрозуміло, що О.Бісмарк порадив «почитати Гартмапа» також міністрові закордонних справ Австро-Угорщини гр. Ґ.Кальиокі.
«Се була справдешня постать аристократа-дипломата, - згадував про Г.Кальнокі О.Барвінський, - з його обличчя віяла висока інтелігенція, високе чоло і бистрий зір проникливих очей, з котрих одне було уоружене монокльом, ціхувалн мислячого чоловіка. B поведенні незвичайно привітний і поважний, у розмові приязний та милий, здобував собі відразу симпатію, а широким світоглядом і ясним поглядом не тільки на заграничну політику, але й основним знанням і добрим розумінням внутрішніх вельми складних обставин монархії відбивав значно і корисно від тісного овиду міністрів т.з. «Долітавії» (Австрії)»[336].
Ґ.Кальнокі добре знав також російські та взагалі слов’янські справи. Цьому посприяло те, що в 1879-t881pp. він заступав посаду посла в Санкт-Петербурзі[337]. Але знання української тематики йому все ж бракувало. Хоча важко було б добачати в цьому щось дивне: Україна тільки-тільки почала виходити на арену європейської політики. I звичайно, гр. Ґ.Кальнокі був зовсім не проти того, щоб використати «українське питання» (як і «польське») як можливий козир у стосунках з Росією.
У 1885p., з початком загострення австро-російських стосунків, австрійські державні мужі пробують інспірувати пожвавлення польського самостійницького руху. Проте тоді це було вже непросто - С.Кєнєвнч стверджує, що з усіх сеймових послів, обраних у 1883p., лише князя А.Сапігу можна вважати самостійником[338]. У 1885p. цей найстійкішнй польський «ірредснтист» зненацька був іменований таємним радникомдвору, а в 1886p, - протегований урядовими інстанціями на посаду маршалка сейму[339].
B 1888p. міністерство внутрішніх справ інспірувало у Львові виникнення підпільного незалежницького «Союзу польського народу». Але кн. А.Сапіга разом з гр. Артуром Ґолуховським, зібравши компромат на поліцію, звернулнея до цісаря, в результаті чого вищі ешелони влади відреклися від причетності до цієї організації, а «Союз» розпався. Справа ця досить темна і потребує додаткового дослідження. Можливо, тут не обійшлося й без міністерства закордонних справ - «Союз польського народу» міг би заповнити дефіцит самостійницьких організацій в Галичині, а австрійські дипломати могли 6 користуватися фактом його існування як козирем у стосунках з Росією.
Тим не менше кн. А.Сапіга сам нав’язує контакти з Віднем та Позпашпо і зондує грунтдля повстання. Діє він з відома, здається, гр. Ґ.Кальнокі, без особливої віри в успіх справи, як пише С.Кєнєвич, «на всякий випадок»[340].
Кн. А.Сапіга інформує гр. Ґ.Кальнокі також про український рух. Поступово в гр. Ґ.Кальнокі формується думка про необхідність організації низки заходів, що покращили б становище українців в Австро-Угорщині та інспірували австрофільські настрої серед ііаддніпряпців. Звичайно, що впровадити ці заходи в життя було б неможливо без підтримки польських політиків. Тому одночасно виникає думка про нормалізацію польсько-
українських стосунків.
Зберігся лист намісника Галичини П.Залєського до кн. А.Сапіги, де він розповідає про свої візити до цісаря, міністра закордонних справ та начальника генерального штабу барона Бека з інформацією про угодові контакти між поляками й українцями. Він практично пропонує князеві представляти в них інтереси уряду: «Ви, княже, є єдиною особою, що мала б потрібний вплив і значення, коли б політичні сузір'я розпочали процес зближення. Однак для цього потрібно утримувати певні контакти з тамтешніми провідними колами, а це знову ж через Bac найліпше може статися»".
Гр. Ґ.Кальнокі не обмежився інформацією, що давав йому кн.
А.Сапіга. Протягом 1885-1891pp. він отримує численні меморіали про етнічну спорідненість корінного населення Галичини й Наддніпрянщини та їх окрсмішність від росіян, про непопулярність російської влади в Наддніпрянській Україні, симпатії українців до Австро-Угорщини, про можливість використання їх у закордонній політиці та необхідність погодження з поляками і т.п. Меморіали походили, як правило, з дипломатичних та військових джерел[341] [342]. Проте перший з них - у 1885p. - надіслало народовське товариство «Народна Рада». Здебільшого в ньому обговорювалися галицькі проблеми, причому меморіал мав виразне антимосквофільське спрямування. Разом з тим вказувалося на значення української справи для закордонної політики Австро- Угорщини[343].
B цей жс час симпатії до народовців все частіше проявляє уже відомий нам бар. К.Вольфарт, котрий в той момент керував інформаційним бюро міністерства закордонних справ. Завдяки його зв'язкам з професором гімназії с.Радівці на Буковині Миколою Устияновичем у розпорядженні гр. Ґ.Кальнокі з’явився щс один меморіал, написаний українцем. Цікаво, що його автор
М.Устиянович (син відомого «солов’я Русі», діяча 1848p. Миколи Устияновича) раніше був москвофілом, але завдяки спілкуванню з К.Вольфартом змінив свої погляди: написаний ним документ має українофільське забарвлення[344].
Цікавляться українцями й австрійські військові кола. Ha початку 1890p. М.Павлик повідомляв М.Драгоманову, що з ним «кокетують військові сфери», які пропонують йому гроші на газету. М.Павлик погодився, але поставив перед ними низку умов: відставка уряду Е.Таффе, намісника Галичини К.Бадені і багатьох старост (!). «Головна ціль їх (буцім-то): притягнути Україпудо Австрії, - продовжував він. - Я сказав, що це може бути тілько тоді, коли укр[аїнці] побачать повну волю австр[о]-уг[орських] русинів, тоді се буде мати великий моральний вплив на Україну, а радше на- Росію, котра тоді й мусить скорше дістати політичну волю. Про тс ж, - сказав я, - щоби Україна належала політично до Австрії, ніщо й розказувати: нехай но перше Австрія заспокоїть русинів, а не сягає по далеке. Зрештою ставлено мені щодо Росії реальні варунки [спеціяльний відділ редакції на шпіоновання російських військових справ (27.IX.1909 - М.П.)], на котрі я, звісно, пристати не міг... вони ще прийдуть до мене, бо починають розуміти, що перед можливою війною з Росією їм слід попустити трохи крайньому напрямкові руському [тобто радикалам - 1.4.]. Коли дадуть підмогу на «Народ», то візьму, а робити буду свос для иароду»[345].
I все-таки політика Відня щодо українців послідовною не була, що виявилося в продовженні переслідувань О.Кониського (про це далі) та так званій «справі Дегепа і товаришів».
Цього разу репресії проти українців супроводжувалися репресіями проти польських самостійників. 3 25 вересия по 2 жовтня 1889 p. тривав суд над редактором «Кур’єра Львовського» Болеславом Вислоухом і групою студентів Львівської політехніки, вищої рільничої школи в Дублянах та Яґсллонського університету. Спочатку підсудні звинувачувалися в приналежності до «таємної революційної організації під назвою «Ліга польська», що поставила собі за мету відродити незалежність Польщі в кордонах перед поділами, а тим самим спрямованої проти одноцілості Австрійською союзу і прямуючої до пробудження погорди і ненависті до цього союзу ...»[346]. Однак згодом, з огляду на польську громадську думку, звинувачення модифікувалося в закид створення соціалістичних гуртків. Отже, австрійська нрокураторія вирішила надати цій справі вигляд чергового судового процесу проти соціалістичної пропаганди. Проте підсудні заперечували будь-які звинувачення, а прокуророві не вистачало доказів, щоб довести їхню приналежність до конспіративних організацій та взагалі їхнє існування. Так, коментуючи вилучене в заарештованих звернення з Варшави «До керівництва львівської і дублянської груп>>, прокурор стверджував, що, оскільки в ньому мова йде про «групи», «а прецінь відомо, щотільки соціалісти об’єднуються в групи», то це підтверджує, що в Дублянах і Львові існували соціалістичні гуртки. A із записки з текстом «3 мстою підняття спільної праці з русинами в Галичині й Буковині гурток заохочує руську молодь до закладання гуртків на тих же засадах» робився такий висновок: «єднання руської молоді з польською з причини міжнаціональних суперечностей, що проявляються щодня, єдине можливе у сфері соціалістичних ідей»[347]. Внаслідок існування в Галичині конспіративних організацій доведене не було. Суд вирішив, що підсудні лише змагали до їх утворення, із цієї причини від кари їх увільнено[348].
Влітку 1889p. Галичину відвідали молоді наддніпрянці Сергій, Наталія, Марія Дегеми, Богдан Кістяківський та Аполінарій Маршинський. Вони приїхали з метою нав’язання стосунків з місцевими прихильниками ідей М.Драгоманова та організації перевезення через кордон нелегальної літератури. Напередодні їхнього приїзду австрійський консул у Києві Франц Шпонер отримав від якогось польського поміщика відомості, що група київської молоді за дорученням М.Драгоманова збирається до Галичини з мстою організації внетупів проти місцевої шляхти. Інформація негайно пішла до Відня, і гр. Ґ.Кальнокі поділився нею з урядниками міністерства внутрішніх справ, внаслідок чого намісник гр. Казимир Бадсні отрнмав розпорядження арештувати иаддніпряпців[349]. Крім того, як осіб, що мали контакт з останніми, було арештовано М.Павлика, секретаря «Просвіти» Андрія Скородинського та І.Франка[350].
Як і в випадку з Б.Вислоухом, пред’явлені українцям звинувачення були безпідставні, а подекуди й зовсім абсурдні (так, одне із звинувачень полягало у співі пісні «Ще не вмерла Україна»[351]). Незважаючи на це, справа одразу отримала виразне антиукраїнське забарвлення. Було влаштовано обшуки чи не в усіх народовських установах Львова: у відповідального редактора «Правди», «Просвіті», друкарні товариства ім. Т.Шевченка, «Руській бссіді» і «Академічному братстві», а також у І.Озаркевича (його відвідували арештовані)[352]. Крім цього, інформацією про наслідки слідства над Б.Вислоухом, С.Деґеном і тов. австрійці поділилися з росіянами. Як наслідок, жандармерія арештувала членів київського осередку «Ліґи польської» Антона Зарембу, Анну Маньковську, Генрика Сарцевича, Едмунда Сонґайла, Йордана Пєрєсвєт-Солтана та Владислава Тарновського. 3 українців заарештовано Константина Арабажина, Євгена Дегена, Миколу Лаппо-Данилевського та Антона Синявського[353]. B останніх вилучили лише примірник книги М.Драгоманова «Историческая Польща и великорусская демократия»[354], та документ під назвою «Помощь народу», «трактующий об экономическом переустройстве и об организации федерации равноправных народностей»[355]. «Кур’єр Львовський» у номері від 14 жовтня 1889p. повідомляв, що російська жандармерія отримала відомості про переправлення до Росії ув’язненими у Львові українцями партії заборонених книг. B заарештованих нічого підозрілого не знайшли і їх вже хотіли відпустити, коли це від якогось галичанина надійшли відомості про польсько-українське товариство, що має на мсті відірвати від Росії Україну і створити самостійну державу під владою Габсбургів[356]. Роль «галичанина» в цих арештах сумнівна; очевидно, мали місце контакти обох поліцій[357]. Тоді жандармерія звернула пильпішу увагу на знайдений документ і слідство пішло в зовсім іншому напрямку. Знаючи про популярність в українському середовищі Києва ідеї «південно-західної слов’янської федерації», можна здогадуватися, що вона якоюсь мірою знайшла відображення і в документі «Допомога народу»[358]. Цікаво, що в написаних згодом спогадах А.Синявський виразно поділив членів «Ліги польської» на представників литовського (Г.Сарцевич, Е.Сонгайло), польського (Й.Пєрєсвєт-Солтан, А.Заремба,
A. Маньковська) та білоруського гуртків[359]. У зв’язку з цим справа набувала небачених розмірів і давала підстави для розв’язання процесу над білоруським, литовським, польським та українським сепаратизмом.
Ситуація ускладнювалася тим, що в А.Синявського вилучили записку з ініціалами «В.Б.» Неважко було здогадатися, що під ними ховалося ім’я Володимира Боніфатійовича Антоновича[360]. Варто також сказати, що арештований у Галичині Б.Кістяківський був небожем дружини В.Антоновича баронссси Варвари Міхсль[361] і мав разом з А.Маршинським рекомендаційні листи від
B. Антоновича і О.Кониського до професорів Львівського університету Олександра й Омеляна Огоновських та Ісидора Шараневича з проханням сприяти їм у студіях[362].
У вересні в Києві побував А.Телєжинський. Повернувшись, він пише розпачливого листа до кн. А.Сапіги. Ініціативу арештів він приписує гр. К.Бадені, новому наміснику Галичини, який будь- що-будь «хоче придушити український національний рух (протегує москвофілів, напевне, несвідомо) і кожного українця народовця зараховує до соціалістів ... двозначна така гра львівських сфер ... в значній мірі компрометує ставлення Австрії до України. B Києві, - продовжує А.Тслєжинський, - покладають надії, що лише один тільки Ви, пане князь, можете своїм впливом урезонити карколомних львівських політиків» і пропонує йому негайно виїхати до Відня[363].
Сумнівно, чи А.Сапіга потрапив у Відень - тоді він вже був тяжко хворий. Скоріше всього, про події в Києві гр. Г.Кальнокі повідомив Антоній Хамець - давній товариш В.Аитоновича, що був обраний того року членом Галицького крайового виділу[364]. З’ясувавши справу, він зумів загальмувати процес. Протягом 20-
26 жовтня всі арештовані були звільнені. Швидко з’явилася відозва державного прокурора про припинення справи, а наприкінці листопада наддніпрянці покинули Австро-Угорщину[365].
Більш-менш щасливо закінчилося слідство і в Києві. Громадська думка випадала на користь заарештованих: вважалося, що таким чином австрійський уряд прагне придушити рух галицьких русинів, тому російській жандармерії зовсім не личить оглядатися на австрійську прокураторію[366]. Hc було єдності і в урядових колах. Прокурор Іконников виступив проти передання справи до суду, а жандармський полковник Озсрсцковський старався допомогти ув’язненим зі свого боку. B результаті київські арештанти відбулися відрахуванням з університету і засланням під нагляд поліції поза межі Києва[367] [368].
B Австро-Угорщині «справа Дегена» стала причиною великого скандалу в вищих ешелонах влади. Обурювалися не тільки народовці, а й москвофіли й поляки. Останні не могли подарувати австрійській прокураторії розкриття польських конспірацій у Наддніпрянщині - про роль у цій справі міністра закордонних справ Австро-Угорщини вони, очевидно, не знали. 14 листопада в сеймі з нищівною критикою галицької судової системи виступив представник «станьчиків» Станіслав Мадсйський69. I хоча він ані словом не прохопився про справи Б.Вислоуха й С.Дегена, було зрозуміло, що поляки вимагають жертви. Внаслідок прокурор Ян Гіртлєр був звільнений з посади і переведений на провінцію, а президент крайового суду - на посаду радника вищого суду (на попередню посаду). У своєму службовому становищі були також понижені або ж взагалі звільнені ті дрібніші чиновники, що надто запопадливо виконували розпорядження начальства[369]. B жовтні цього року по Галичині поширювалися чутки про можливу відставку намісника гр. К.Бадені, що також пов’язувалося із «справою Дегена»[370].
Ось що писав про «справу Дегена» М.Павлик: «Дивним дивом, слідство протів нас пішло якраз за ко[письчи]ну. тобто за відірвання України від Росії + відірвання Галичини від Австрії ... Дізнавшись про цс, ко[нисьчи]па страшенно псрслякалася [конисьчина - себто головно Кониський і В. Антонович - Μ.Π.], бо була переконана, що у декого з арештованих найдено довгий київський лист про всяких людей [з протестом проти зміни часописом «Правда» оголошеної програми, яку написав М.Драгоманов - І.Ч.] ... Тоді, після київських арештів, сталося друге диво: кон[исьчи]на переказала тут полякам і русинам: мовляв, рятуйте нас усіх!.. Одні поляки (звісно, деякі) старалися через Відень і тут[сшні] власти (без намісника й т.і.), щоби наше діло скінчилося навіть без акту оскарження, для котрого і так нс було підстави... Я cc діло добре знаю, 6o сам був посередником і між поляками і між русинами»[371].
Таким чином, на поч. 80-х років в уряді гр. Е.Таффе переважав погляд на українців як на найбільш податливий для соціалістичної пропаганди елемент. B зв’язку з цим влада більше симпатизувала москвофілам, з якими шукає спільної мови навіть після процесу Ольги Грабар. Ситуація змінилася лише в другій половині 80-x, коли внаслідок дипломатичного конфлікту з Росією Відень за порадою німецького канцлера О.Бісмарка починає вбачати в українцях потенційного союзника на випадок війни з Росією. Проте як і раніше, до приїжджих до Галичини наддніпрянців ставляться насторожено, вважаючи їх або ж соціалістами або ж панславістами. B цьому відношенні показовою була «справа Дсгена», котра внаслідок дивовижної некомпетентності міністра закордонних справ Австро-Угорщини гр.Ґ.Кальнокі поставила під знак запитання існування ледь не всього українського руху в Наддніпрянщині. ІІодібпі непорозуміння мали місце і щодо поляків: з одного боку, поліція інспірувала виникнення у Львові підпільної організації із самостійницькими гаслами, а з другого, організувала суд над польськими самостійниками.
Bce ж «справа Дсґсна» була скоріше дошкульною помилкою міністра закордонних справ, ніж свідомою діяльністю, спрямованою на придушення українського руху. Завдяки отриманій протягом 1885-1888pp. інформації у нього формується міцне переконання підтримати боротьбу українців проти Російської імперії. Разом з тим гр. Ґ.Кальнокі розуміє, що це можливо лише при умові погодження українців з поляками, в зв’язку з чим він почннає активно втручатися в польсько- українські стосунки, насамперед у Галичині.
6.