Берестейська унія в контексті «європеїзації» українського суспільства.
Реформація і Контррформація, як ми вже бачили, позначилися на суспільно-культурному та релігійному житті України. Кожна з цих суспільно-релігійних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів.
В цьому контексті слід розглядати і Берестейську церковну унію між католиками і православними. Вже в концепції Флорентійської унії, що передбачала об’єднання обох віровчень при збереженні православними внутріцерковних традицій і звичаїв під егідою папського Риму, була істотна відмінність від чисто середньовічного католицького універсалізму з його вимогою абсолютної інкорпорації православних в католицьку церкву.
Саме такий підхід до єднання двох конфесій отримав певний імпульс в умовах глибоких перетворень західного християнства за нової епохи. Безперечно, на новій католицькій програмі об’єднання християнського світу позначилися гуманістичні концепції трансформації релігійних уявлень, зокрема, прагнення до «загальної релігії», яке базувалось на тому, що всім народам природно властива звернена до одного Бога єдина релігія. Чимало гуманістів прагнуло використати християнство як духовну силу, здатну досягнути «всесвітнього єднання людства». Не випадково Кампанелла в посланні до європейських і неєвропейських правителів, в тому числі і до московського царя, висував ідею об’єднання всіх різновірних християнських народів з католиками і визнання верховної духовної влади папи римського. Цікаво, що і антитринітарії також вірили у можливість створення універсальної релігії. Звичайно, подібні концепції не були офіційною програмою Контрреформації, проте вони могли бути певним ідеологічним підгрунтям на шляху церковного об’єднання католиків і православних під егідою папського престолу. Традиційне намагання папської курії розширити свої впливи на Сході дістали новий імпульс після значних втрат католицизму в результаті реформаційного руху.
І в цих намаганнях Рим зміг спертися на грунт, створений кризовим станом православної церкви.Певна відкритість українського православ’я, його інтерес до нових явищ, пов’язаних як з протестантським рухом, так і Контрреформацією, робили цілком реальними ті чи інші унійні проекти. До їх здійснення прихильники унії намагаються залучити впливових магнатів, які трималися православ’я, але відчували гостру потребу його реформування. Це стосувалося, зокрема, і князя Костянтина Острозького, який підтримував тісні контакти як з протестантами, так і з контрреформаторами. У його оточенні бачимо і єзуїта Петра Скаргу – духовника дружини князя католички Софії Тарновської, і його ідеологічного супротивника протестанта Мотовила. Саме в контексті звичайної для єзуїтів практики – привертати на свій бік насамперед елітарні прошарки суспільства – слід розглядати спробу їхнього чільного представника Петра Скарги зробити князя Острозького ініціатором унії православних і католиків. Цю мету переслідувала книга єзуїтського проповідника «Про єдність церкви Божої» (1577), присвячена князеві.
Слід, однак, зауважити, що програма Скарги, яка передбачала релігійно-культурну і церковну уніфікацію, відмову православних від церковнослов’янської мови та своїх обрядових традицій, не могла бути сприйнята князем. Але контакти представників папської курії з Острозьким не припинились. Активно діяли в цьому напрямку папський нунцій у Варшаві А. Болоньєтто та легат римської курії, а згодом визитатор папських колегій у Східній Європі А. Поссевіно. У численних повідомленнях до Риму на початку 80-х років обидва свідчили, що Острозький готовий до унії і має намір схилити до неї константинопольського патріарха, і навіть самостійно здійснити угоду між обома конфесіями. Проте спроба Риму ввести новий – григоріанський – календар на всій території Речі Посполитої викликала різке міжконфесійне загострення в державі, сильний опозиційний рух як православних, так і протестантів. На цьому грунті виникли конфлікти між львівськими православними міщанами і католицьким архієпископом Д.
Саліковським. Введення нового календаря об’єктивно вело до заборони православних богослужінь за старим – юліанським – календарем; це викликало повсюдне обурення православних усіх станів. В цій ситуації князь Острозький рішуче виступив на захист православної віри. На якийсь час спроби здійснення унії були призупинені. Стефан Баторій був змушений видати універсал, який роз’яснював, що православні мають право здійснювати богослужіння за старим календарем. Події початку 80-х років започаткували тривалу антикатолицьку полеміку й дали поштовх виникненню численної полемічної літератури в українському письменстві. Здавалося, для унійних проектів не залишалося місця в українському суспільстві. Проте внутрішня ситуація в українській церкві знов оживила уніатські тенденції в її середовищі.Слід мати на увазі, що вже від часів Флорентійської унії і падіння Константинополя українська православна церква фактично була автокефальною. Київський митрополит обирався собором, або призначався королем і лише формально затверджувався константинопольським патріархом. Арешт і заслання турецькою владою константинопольського патріарха у 1584 р. дали поштовх до нових спроб здійснення унійних планів.
Серед католицьких політиків Риму і Варшави виникають ідеї перенесення осідку патріарха до Києва, Львова, Вільно або навіть Риму. Князь Острозький зі свого боку запропонував розмістити його резиденцію в Острозі. Після звільнення патріарха Ієремії і його приїзду в Україну у 1588–1589 рр. католицькі ініціатори унії поєднали питання перенесення патріаршої резиденції до Речі Посполитої з новими зусиллями у здійсненні спроб об’єднання католиків і православних.
Між тим, Ієремія вдався до кроків, які викликали загострення внутріцерковного становища в українському православ’ї. Надання патріархом права ставропігії Львівському і Віленському братствам, контроль з їхнього боку за дотриманням канонів і поведінкою духовенства аж до єпископів включно призвели до посилення протистояння братств та ієрархів.
Останні вбачали в діях патріарха підрив свого авторитету і надмірне посилення влади Константинополя. До того ж, непослідовні дії Ієремії (надання патріарших грамот спочатку на користь братств проти єпископа Балабана, потім – навпаки) дуже нагадували надто непопулярну в європейському світі торгівлю індульгенціями. Ці нерозважливі кроки Ієремії підштовхнули багатьох ієрархів православної церкви до пошуків виходу з кризового стану на шляхах зближення з Римом. Не бажаючи посилення реформа-ційних ідей, носіями яких ставали братства, багато хто з них почав схилятися до унії з Римом.Ідея об’єднання конфесій по-різному трактувалась у тогочасному суспільстві. Так, для Острозького та інших представників української еліти, пройнятих гуманістичними впливами, унія була засобом оновлення православної церкви, піднесення її до рівня потреб часу, тіснішого зближення із західноєвропейською культурою. У зв’язку з цим плекалися також надії зрівняти у правах православних ієрархів з католицькими (дістати місця в сенаті) і посилити позиції православних у Польській державі.
Наміри вийти з кризи шляхом оновлення і реформування українського православ’я, не порушуючи його основних традицій, запобігти поширенню «єресей» (реформаційних рухів) багато в чому нагадували програму Контрреформації, спрямовану на внутрішню реорганізацію католицтва. Цілком ймовірно, що ідеї зближення православних і католиків грунтувалися на гуманістичних, утопічно-романтичних мріях про возз’єднання християнства, що були властиві і тогочасним українським інтелектуалам. Цю категорію діячів репрезентував Іпатій Потій та деякі інші прибічники унії; завдяки новій системі освіти вони були знайомі з гуманізмом, протестантизмом, античною культурою і філософією, загальними досягненнями ренесансної культури.
Іпатій Потій (1541–1613) – один з творців унії, належав до заможного українського панського роду. В дитинстві навчався у кальвіністській школі князя Радзивіла, потім – у Краківській академії. Одержавши блискучу освіту, він захоплюється протестантизмом і стає його сповідником.
Проте на 33 році життя знову повертається до православ’я. Залишивши службу у Радзивіла, він стає королівським секретарем і налагоджує зв’язки з багатьма впливовими особами держави. Потій обіймає досить значні світські посади – земського судді у Бересті, згодом – берестейського каштеляна, що дало йому право зайняти сенаторське крісло. Однак після смерті дружини він зрікається посад і титулів і вступає до чернечого ордену василіян. За рекомендацією Костянтина Острозького у 1590 р. він стає владикою володимирським і берестейським. Потій усвідомлював, що закиди католиків та протестантів щодо низької культури православного духовенства, його користолюбства, байдужості до проблем церковного життя і пастирських обов’язків мають реальні підстави. Способом подолання цих вад, на думку Потія, є зобов’язання вищого духовенства «великой шкодh забhгати... то радою, то наукою то писанием своим». Він навіть вважав за можливе брати приклад з протестантів, які заради залучення вірних використовували живе слово проповіді, друковані твори, освіту, засоби полеміки тощо. Потій закликав посилити роботу над перекладами книг Святого Письма і святих отців церкви «руською мовою», звернутися до творів західної патристики, відділити правовірні твори від неправовірних.Вже самий зміст полемічної творчості Потія є яскравим свідченням високого рівня його освіченості. Він раз у раз посилається на Гомера, демонструє знання творів Катона, часто згадує Платона, Арістотеля, Езопа. Потій віддає шану латинській мові, що є засобом доступу до скарбниці знань давньої і нової європейської культури. Обгрунтовуючи необхідність унії, він звертається, насамперед, до гуманістичих концепцій Флорентійського собору, зокрема, до твору визначного грецького гуманіста Віссаріона Нікейського «Догматика», в якому заперечуються середньовічні погляди на всевладдя папського престолу. Якщо ініціатори унії з польського католицького табору відстоювали концепцію церковної і релігійно-культурної уніфікації, за якої православ’я не мало перспективи розвитку, Потій стояв на протилежних позиціях.
Для нього унія означала звільнення церкви від шкідливого втручання світської влади, акцептацію низки аспектів західноєвропейського духовного та інтелектуального життя, викристалізованих під час Реформації і Контрреформації, при збереженні в об’єднаній церкві східних обряду і традицій.Концепція Потія – головного будівничого Берестейської унії – здебільшого поділялася лідером православ’я князем Острозьким. Підтримуючи ідею реформування православної церкви, останній відстоював гарантію збереження православного обряду забороною переходу з унії до католицтва. Разом з тим, унійна програма Острозького характеризувалася широким універсалізмом і передбачала єднання з Римом також Москви, Молдавії та інших православних країн Європи за згоди східних патріархів. Ідея регіональної унії в межах Речі Посполитої Острозьким не була підтримана. Саме на цьому грунті відбувся його відхід від унійного руху і розрив з Потієм.
Між тим, українські ієрархи на Белзькому соборі 1590 р. стали на позиції регіональної унії. У 1594— 1595 рр. до них приєднався і Потій. Умови прийняття унії, висунуті на соборі українськими єпископами, не містили жодних вимог проведення церковної реформи. Головним завданням було зрівняння у правах православних і католиків, підтвердження старих майнових привілеїв (до Любліна), забезпечення інших станових інтересів ієрархії. І лише після активного втручання Потія програма єпископату зазнала істотних змін відповідно до концепції володимирського владики.
В умовах загострення стосунків між католиками і православними Речі Посполитої князь Острозький не міг погодитись із регіональною концепцією унії. Знаючи настрої загалу українського суспільства, Острозький як його лідер розумів, що лише православ’я може бути прапором загальнонаціональної опозиції польсько-католицькому наступу. Це підтверджувалось активізацією антипольських настроїв в Україні під час спроб введення григоріанського календаря, першими збройними виступами козацтва, протестами православної шляхти.
Підготовка українськими православними ієрархами укладення унії, що таємно велася впродовж першої половини 90-х років, набула розголосу в 1595 р. У червні цього року Потій надіслав Острозькому узгоджені після тривалих переговорів з католицькими лідерами і королівським двором «артикули» унії, які викликали незадоволення князя. Острозький висловився за необхідність проведення собору, який, на його думку, треба було б провести до запланованих відвідин делегацією православних єпископів Риму. Проте у вересні 1595 р. Потій та єпископ луцький і острозький Кирило Терлецький виїхали до Риму, де на урочистій аудієнції у папи Климентія VIII були затверджені умови унії.
В цій ситуації Острозький вдався до активних дій. Він зумів залучити на свій бік львівського єпископа Балабана, полагодивши його конфлікт з братством, і перемишльського єпископа Копистенського, які висловили протести проти унії. Було видруковано і поширено «окружне послання», в якому Острозький рішуче виступив на захист православ’я.
З огляду на значне суспільне напруження, постійний тиск з боку української й білоруської шляхти і місцевих сеймиків, різного роду протестацій православних, уряд був змушений дати дозвіл на проведення собору. Його місцем було обрано Берестя.
Берестейський собор відбувся у жовтні 1596 р. Прибічники унії сподівалися, що після її формального ствердження Ватиканом та підтримки королем Сигізмун-дом III проголошення злуки церков не викличе значного опору. Проте на самому початку собору сформувалися два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Унійний собор публічно проголосив унію і викляв владик Балабана та Копистенського – учасників православного собору, які не прийняли унії. Православні, очолювані Острозьким та екзархом патріарха Никифором, на своєму соборі прийняли ухвалу про усунення митрополита та єпископів, що перейшли до унії, і ухвалили звернутися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Але Сигізмунд III став цілком на бік уніатів, схвалив декларацію унії і скасував постанову православного собору. Сейм 1597 р. також підтвердив унійні рішення Берестейського собору.
В результаті замість очікуваної реформи православної церкви відбулося утворення двох церков. Одна з них продовжувала визнавати зверхність Константинополя, інша, визнавши владу Риму, стала складовою частиною католицької церкви, зберігаючи, однак, східні обряди та традиції.
Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями – «Русі з Руссю». Шляхта у цьому протистоянні продовжувала користуватися правом патронату і визначала, якій саме церкві бути на підвладній їй території; це додавало гостроти і виснажливості конфесійній боротьбі. Православна церква не припиняла шукати шляхи оновлення релігійного і духовного життя. Вона зазнавала істотних впливів світських елементів – шляхти, міщан, козацтва, які робили українське православ’я своєрідним синтезатором культурних надбань Сходу і Заходу.
Не справдилися розрахунки польських асиміляторів щодо перетворення унійного акту 1596 р. на засіб дальшого покатоличення і полонізації українського населення. Греко-католицьке духовенство чинило опір спробам частини католицької ієрархії перетворити унію на своєрідний місток до покатоличення українців. У складній ситуації, незважаючи на перехід значної частини уніатської шляхти до католицтва, греко-католицька церква активно відстоювала свою національну ідентичність і довела, що вона залишилась українською церквою.