Сутність, концепції та закономірності зовнішньої політики

Кожна держава, незалежно від її географічного становища, політичного режиму, техніко-економічного і наукового потенціалу є частиною системи міжнародних відносин. Ці відносини обумовлені як геополітичними чинниками окремих держав, так і різного роду господарсько-економічних, енергетичних, сировинних, технологічних, наукових, культурних, релігійних взаємозв'язків.

Система міжнародних відносин - неоднозначна. У цю глобальну сукупність включається безліч підсистем, які відрізняються між собою характером відносин між державами або групами держав. Відповідно до історично склалися зовнішньополітичними установками і цілями найбільш взаємопов'язані держави створюють групові та загальні системи відносин між стратегічними партнерами, між членами спілок, блоків, коаліцій. Над державної, найбільш авторитетною є Організація Об'єднаних Націй (ООН).

Крім поняття «міжнародні відносини» широко вживається й таке поняття як «міжнародна політика». Кожна політична одиниця, тобто держава, в межах своїх можливостей, економічних, соціальних та етнічних особливостей визначає для себе тактичні і стратегічні зовнішньополітичні цілі. Діяльність, спрямована на реалізацію цих цілей і являють суть «міжнародна політика». Вона може включати методи політичного тиску, економічних санкцій, фінансових ін'єкцій, нав'язування своїх умов, в ім'я своїх короткострокових і довгострокових цілей.

Міжнародна політика - це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб’єктами.

Міжнародна політика, в залежності від тих цілей, які держава, її вище керівництво ставить, кваліфікується політологами на кілька різновидів. Зовнішня політика молодих держав може бути спрямована на поступову інтеграцію в міжнародну господарсько-економічну систему. У числі економічних тут переслідуються цілі оновлення промисловості, запозичення і впровадження сучасних енергозберігаючих та наукоємних технологій, підвищення конкурентноздатності продукції вітчизняного виробництва.

Зовнішня політика промислово-розвинених держав, економічно не зацікавлених у примноженні числа потенційних конкурентів, полягає в так званому, «помірному изоляционизме». Помірному, бо вони не зацікавлені в соціальний вибух, рецидиві комуністичної ідеології.

Поряд з економічними чинниками, що впливають на вироблення міжнародної політики, існують і геополітичні інтереси, які нерідко превалюють. До них відносять, наприклад, виходи до моря або морям, залізничні, автомобільні, трубопровідні комунікації, від яких залежить політика інтеграції в міжнародні господарсько-економічні структури. Ще більш значимі військово-стратегічні міркування, коли просторово-географічні умови оцінюються в аспекті державної безпеки. Додавши стратегічно важливе геополітичне простір, держави змінює на свою користь співвідношення сил, що дозволяє їм нав'язувати свої умови відносин і співпраці з урядами інших сусідніх держав.

Прогнозуючи можливі зміни зовнішньої політики тієї чи іншої держави, політологи, як правило, враховують соціально-економічну та політичну ситуацію, тенденції її розвитку, соціально-психологічний клімат аналізованого об'єкта, бо історія всіх часів і народів підтверджує діалектичну взаємозв'язок і взаємозалежність політики внутрішньої і зовнішньої.

Історія багатьох держав свідчить, що в умовах внутрішньої кризи можливі різні варіанти змін зовнішньої політики. В одних випадках уряд будує свою зовнішню політику, розраховуючи на міжнародну допомогу у вигляді пільгових кредитів, надання сучасних технологій. Зовнішня політика в таких випадках приводиться у відповідності з міжнародними правовими нормами і принципами, стає більш обережною, цивілізованою. В інших випадках, за допомогою пропагандистських кампаній, шовіністичних, неоімперських або радикально-націоналістичних шабашів правляча верхівка прагне переключити масове невдоволення в інше русло, перекласти відповідальність за кризу на інші народи.

У числі інших факторів, при формуванні зовнішньої політики слід виділити і психологічний. Емоційне, національно-патріотичне настрій широких мас населення, яке прийшло на зміну почуттів ущемлення, песимізму та безвиході.

Історії відомі й такі ситуації коли емоційно - психологічний стан широких мас населення позитивно впливало на зовнішню політику уряду. Як підкреслювали американські політологи та публіцисти, війну у В'єтнамі США програли не в джунглях, а на вулицях власних міст. Усезростаюча опозиція авантюрної політики, міжнародного жандарма, масові демонстрації, акти непокори змусили уряд припинити брудну війну.

З'ясувавши взаємозв'язок зовнішньої і внутрішньої політики, політологи спробували обгрунтувати концепції визначального впливу, тобто, яка ж з них превалює. Думки вчених з цього питання неоднозначні. На думку одних, визначальний вплив чинить таки політика внутрішня. Обгрунтувати пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики як закономірність вченим не вдалося, хоча закономірності, що визначають зовнішньополітичну діяльність держав, існують. Л.Гумплович, наприклад, вважає, що територіальні претензії, суперечки з питань лінії кордонів - це не просто типове протистояння між сусідніми державами, - а закономірність міжнародного життя.

Закономірністю також є прагнення держав, по-перше, нарощувати свою військову, економічну міць, зовнішньополітичне вплив. По-друге, всіма засобами прагнути не допустити зростання військового економічного потенціалу держави сусіднього. З'ясування цієї закономірності має величезне практичне значення. Гонка озброєнь, торгова, митна війни, науково-технічний, технологічний ізоляціонізм не сприяють прогресу кожної з протиборчих держав, але збільшують небезпеку військових конфліктів.

Закономірними є також тенденції економічної інтеграції. Наприклад, в Європі інтеграційний процес сприяв економічному зростанню та соціальному прогресу всіх держав, які увійшли в єдині структури (Рада Європи, Союз Європи, або Спільний ринок).

Інтеграція, як уже зазначалося, об'єктивно обумовлена. Однак зближення між державами, по-перше, можливе лише тоді, коли на рівні зовнішньої політики будуть зжиті як шовіністичні стереотипи і імперські амбіції, так і прояви містечкового націоналізму, по-друге, інтеграцію можна квапити адміністративно-політичним тиском, нав'язуванням умов, які забезпечують однієї зі сторін небудь переваги.

Деякі політологи як закономірність зовнішньої політики, розглядають циклічність розвитку світового політичного процесу. Прихильники цієї концепції вважають, що на певному історичному етапі міжнародні відносини зазнають впливу або навіть зумовлюються державами, які для своєї епохи є великими. Наприклад, з кінця ХУ століття історики відзначають цикли впливу таких колоніальних держав як Португалія, Великобританія, Нідерланди. У ХХ столітті в числі держав, які суттєво впливали або навіть у чомусь зумовлювали міжнародні відносини, називають США і СРСР, які створили двополюсну систему військово-силового, політичного, ідеологічного та економічного впливу.

Змагаючись з США, керівництво СРСР надмірно захопилося нарощуванням ракетно-ядерного потенціалу, гонкою озброєнь, створенням військово-промислового комплексу. Економіка ставала «самоедской». Асигнування на розрекламовані соціальні програми щорічно скорочувалися. Життєвий рівень став все більше відставати від якості життя населення промислово-розвинених держав. У цих умовах вплив центру стало недостатнім не лише для залучення у свою орбіту держав, що розвиваються, трудящих капіталістичного світу, але і для підтримки необхідних доцентрових сил всередині Союзу. Наростаючі відцентрові сили і зруйнували СРСР.

2.