2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
Козацька доба – одна із складних та водночас вагомих сторінок вітчизняної історії. Не буде перебільшенням твердження, що саме вона справила вплив на подальшу долю українського народу, який завжди мріяв здобути незалежність, побудувати свою державу на демократичних засадах.
Козацька держава з її героїчним воїнством стала в європейській історії зразком відчайдушної боротьби сотень тисяч людей, які взялися за зброю, встали під прапорами своїх уславлених відвагою ватажків й об’єдналися в ім’я свободи. Доволі тяжким і довгим був шлях до вимріяної роками незалежності. Однак козацтво, долаючи відчайдушний опір сильних армій держав-сусідів, які зазіхали на його вольності й землю, здобувало перемоги у кривавих боях із переважаючими силами загарбників-поневолювачів, проявляючи при цьому могутність духу, героїзм та воїнську звитягу, якими захоплювалися наступні покоління українців, і які були прикладом прояву безмежної любові до рідної землі.Cучасна українська діаспорна історіографія, зокрема П.-Р. Магочій [644], акцентує увагу на тому, що піднесення козацтва, початки якого виходять ще з часів литовського панування в Україні, провістило нову епоху в українській історії. Козацька доба як особливо важливий період в історії була широко опрацьована в українській історіографії. Найвідоміші українські історики (М.Костомаров, М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, Д.Яворницький, а також літератори – вихователі національного духу ХІХ ст. (Т.Шевченко, І.Франко) вважали феномен козацтва втіленням найкращих рис українців, які, на загальне переконання, відобразились у козацькій пристрасті до свободи, незалежності та демократичному способі життя. Інші, визнаючи, що козаки грали важливу історичну роль, критикували їхню схильність до руйнівних повстань та неприйняття державних структур (П. Куліш), а також нездатність створити власну цивілізацію і втілити загальнонаціональну мету (В.Антонович), через що українці не спромоглися на власну державу.
Попри пізніші оцінки, всі українські історики погоджуються в тому, що козацький феномен займає чільне місце в українському історичному процесі [644, с. 171].Тому, серед пріоритетних напрямів досліджень українських істориків 90-х – початку ХХІ ст. вагоме значення мала козацько-гетьманська тематика (понад 350 праць) як знакового явища в історії України. Слід указати на значний внесок досліджень О. Апанович, В. Борисенка, В. Брехуненка, В. Горобця, О. Гуржія, Я.Дашкевича, Я. Качмарчика, Л. Косенка, С. Леп’явки, Т. Мацьківа, Ю.Мицика, С.Плохія, О. Путра, П. Саса, Ф. Сасина, В. Сергійчука, І. Сторженка, О.Струкевича, Т. Чухліба, Г. Швидько, В. Щербака, Т. Яковлєвої та інших у з’ясуванні ролі козацтва та державницьких програм Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика та інших, їх боротьби за реалізацію державної ідеї. Концептуальне значення мають монографії В. Смолія та В. Степанкова «Богдан Хмельницький» (1995), «Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації» (1997), інших публікацій, у яких події середини ХVІІ ст. інтерпретуються як Українська національна революція, задяки якій постала козацько-гетьманська держава. В. Степанков [1100] дослідив Українську революцію 1648 – 1676 рр. в контексті європейського революційного руху ХVІ – ХVІІ ст., викристивши порівняльний метод. Важлива роль у дослідженні історії козацької України належить Науково-дослідному інституту козацтва, сформованого на громадських засадах під егідою Інституту історії України НАН України, а також Науково-дослідному інституту козацтва при Запорізькому державному університеті, старанням вчених, зокрема С.Абросимової, А.Авраменко, П. Александрова, Ф. Турченка побачила світ Мала енциклопедія українського козацтва [1206]. Авторський колектив Інституту історії України на чолі В. Смолієм [438] підготували двотомник нарисів з історії українського козацтва.
Безліч фундаментальних наукових розвідок, десятки сотень статей написали вчені, які досліджували історію козаччини та його політичний інститут – Гетьманщину, яка символізувала собою українську Козацьку державу з атрибутами демократичної християнської республіки.
На основі широкого кола залучених різних типів і видів джерел вони реконструювали в деталях перебіг історичних подій, представили нащадкам широкомасштабну картину того вікопомного часу, який насичений національними традиціями українського державотворення.Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що перша половина ХVІІ ст. займає особливе місце в історії України доби феодалізму. У цей період чітко окреслилися негативні тенденції в розвитку Речі Посполитої. Водночас відбувається інтенсивне формування козацького стану, який став відігравати провідну роль у суспільно-політичному житті українського суспільства, становленні української державності, розвитку національної самосвідомості, розгортанні антифеодальної та визвольної боротьби, що зумовило причини Визвольної війни. Радянська історіографія має вагомі здобутки у їх вивченні. Разом з тим слід відзначити, що до кінця 80-х років ХХ століття чимало питань з історії селянсько-козацьких виступів 30-х років ХVІІ століття, участі в них різних груп реєстрового козацтва й козацької старшини, діяльності керівників повстань тощо залишалися нез’ясованими. Це в свою чергу ускладнювало вивчення окремих подій Визвольної війни, соціально-економічної політики Б.Хмельницького.
Тому монографія В. Щербака «Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648 – 1654 рр.» (К., 1989) частково компенсувала зазначені вище наукові проблеми історії України. На основі конкретного матеріалу автор розглядає реакційні процеси, що відбувалися в соціально-економічному й політичному житті Речі Посполитої й гальмували розвиток продуктивних сил України. Справедливо зауважується, що прагнення магнатів і шляхти одержувати максимальні прибутки зумовило до широкого запровадження в другій чверті ХVІІст. на більшій частині території України найобтяжливішою з форм феодальної ренти – панщини. При цьому, як зауважують критики, поза увагою автора не залишився той факт, що темпи її зростання в різних районах України були неоднаковими [1317, с.
14 – 15]. Одночасно, як видно з тексту монографії, відбувалося погіршення умов життя міщанства й козацтва [1317, с. 15 – 18], польськими феодалами проводилася політика денаціоналізації українського населення, насильного насадження католицизму та уніатства [1317, с. 9 – 10, 19]. На думку В. Степанкова, авторові слід було більше уваги приділити характеристиці козацтва як специфічного стану українського суспільства, розкрити причини ідеалізації його з боку селянських мас [1095, с. 139].Розриваючи процес розгортання народних рухів у першій чверті ХVІІ ст., автор відзначає одну з найпоширеніших форм антифеодальної боротьби – покозачення селян і міського поспільства. Варта уваги його думка про те, що цей рух спрямовувався не лише проти існуючих феодальних порядків, а й відображав прагнення народних мас до утвердження нових суспільних форм [1317, с. 20]. Немало нового автор вніс у висвітлення розвитку повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича. Наведені ним дані свідчать, що масштаби цього виступу були значно більшими, ніж це стверджувалося в історичній науковій літературі. В.Щербак аналізує також розвиток селянсько-козацького повстання 1637 – 1638 років, у якому правомірно виділяє два періоди. Прологом до цього, зауважує автор, став спільний виступ улітку 1636 р. козаків Чигиринського полку і «випищиків», на чолі яких був Павло Бут (Павлюк). Не викликає сумніву і твердження автора про те, що у війську Павлюка перебував Б. Хмельницький [1317, с. 66, 67].
На основі різноманітних джерел у монографії робиться спроба визначити різні форми класових виступів на Україні в 1639 – 1647 рр. відповідно до масштабів і результативності тих чи інших проявів соціального протесту. Серед найбільш поширених форм боротьби справедливо називаються скарги і протестації селян і міщан, їхні втечі з шляхетських маєтків [1317, с. 83 – 86]. Зроблений автором аналіз боротьби народних мас України проти феодально-кріпосницького й національно-релігійного гніту в 1639 – 1647 рр. спростовує положення тих істориків, які намагалися довести існування в той час на українських землях так званого «періоду золотого спокою».
Не можна не погодитися з висновком автора про те, що ті роки були важливим етапом консолідації сил українського народу, підготовки необхідних умов для Визвольної війни середини ХVІІ століття.На зламі 80 – 90 рр. в українській історіографії з’явилося чимало публікацій, присвячених такому яскравому й самобутньому явищу вітчизняної історії, як запорозьке козацтво. Книги з цієї проблематики завжди привертали велику увагу шанувальників історичного минулого України. Не стала винятком і книга дніпропетровських дослідників Ю. Мицика, С Плохія та І. Стороженка «Як воювали козаки: Історичні розповіді про запорізьке козацтво» (Дніпропетровськ, 1990) [722]. Побудоване на проблемно-хронологічній основі видання репрезентує низку історичних нарисів, у яких у популярній формі розповідається про виникнення запорозького козацтва, його побут і звичаї, героїчну боротьбу проти турецько-татарської й польсько-шляхетської експансії проти українського народу, розвиток освіти та культури в козацькому середовищі тощо. Важливо те, що, спираючись на широке коло вітчизняних і зарубіжних джерел, багату історіографічну спадщину, автори зуміли досить повно відтворити основні етапи історичного розвитку українського козацтва, показати колоритність цього феноменального у світовій історії явища.
Як зазначається в книзі, жорстока експлуатація феодальною верхівкою Польсько-Литовської держави змушувала населення її міст і сіл шукати порятунку в безмежних українських степах. Другою головною причиною утворення козацтва була турецько-татарська агресія, що посилилася у ХV – ХVІ ст. і змусила прикордонне населення об’єднуватися у військові формування. Поділяючи загалом цю точку зору, В. Ричка зауважує, що, висвітлюючи історичні передумови виникнення українського козацтва, необхідно враховувати й давньоруські традиції освоєння цього краю. Йдеться, зокрема, про появу в ХІІ столітті у степах Північного Причорномор’я своєрідних попередників козацтва – так званих бродників, або «галицьких вигнанців». До цього слід додати й колонізаційні процеси, що мали місце на землях Південного Подніпров’я в ХІV–ХV ст.
[952, с. 153].Великий науковий і пізнавальний інтерес становлять наведені в книзі матеріали, у яких висвітлюються характерні риси військової й адміністративно-територіальної структури Запорізької Січі. Тут докладно розповідається також про обов’язки, які покладаються на козацьку старшину. Пояснюється, зокрема, хто такі були кошовий отаман, військовий суддя, писар, осавул, обозний, військовий довбиш, пушкар, тлумач, які були символи влади тощо. Уміщені на сторінках видання численні карти й схеми допомагають читачеві уявити структуру Війська Запорізького, полковий устрій середньовічної України та складових паланок Січі.
На сторінках книги висвітлюються передумови й хід козацьких повстань проти польсько-шляхетського панування в українських землях наприкінці ХVІ – у середині ХVІІ ст. Як відомо, кульмінацією цієї боротьби стала Визвольна війна українського народу 1648 – 1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Проте, історик В. Ричка висловлює жаль з приводу того, що автори обмежилися тільки схематичним викладом перебігу основних військових подій. Поза їхньою увагою опинилася така важлива проблема, як формування української державності, роль у цьому процесі Війська Запорізького й особисто Б. Хмельницького. У цьому зв’язку дискусійною є точка зору авторів щодо акту 1654 р. та використання ними терміна «возз’єднання» [952, с. 154].
У новітній українській історіографії чільне місце посідає ще одна праця відомого українського дослідника В. Щербака «Формування козацького стану в Україні (друга половина ХV― середина ХVІІ ст.)» (К., 1997) [1324]. Автор слушно зазначає, що українське козацтво починає свій відлік з ХV ст., підкреслюючи, що відомі на сьогодні джерела «не дають підстав для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої давньоруської людності, яка проживала в цьому регіоні» [1322, с. 15]. Водночас В. Щербак допускає існування протокозацтва у ХІІ – ХІІІ ст., маючи на увазі бродників, а пізніше (ХІІІ – ХІV ст.) – військову служилу людність України в часи Великого князя Вітовта та інше. Можна в принципі погодитися з автором з тим фактом, коли він робить висновок про причини походження козацтва, вбачаючи насамперед такі, як необхідність протидії агресії Османської імперії, розвиток уходництва, соціальні фактори. Належним чином проаналізовано питання про джерела формування українського козацтва, зокрема висновок про домінацію представників трудящих мас. Вказується і на організуючу роль вихідців з панівного класу, насамперед боярства (тут В. Щербак поділяє точку зору чернігівського дослідника С. Леп’явка). Слушно підкреслюється роль Запорозької Січі як ядра консолідації козацтва, з появою якої воно зросло численно й організаційно, коли авторитет козацтва як потужної військової сили поширюється далеко за межі України. Стосовно появи першої Січі автор дотримується точки зору, що Січ Дмитра Вишневецького Байди була швидше прототипом Січі класичної. На думку Ю. Мицика, існуючі джерела дають змогу трактувати Хортицьку Січ уже як першу з восьми дніпровських Січей. Її ж певна нестандартність пояснюється насамперед тим, що вона існувала найкоротший період з усіх Січей і тому не встигла по-справжньому сформуватися [715, с. 153]. В окремому розділі «Формування станових ознак українського козацтва» В. Щербак простежує витоки козацького права, вказує на його зв’язок з нормами українського звичаєвого права, яке було використане і при упорядкуванні «Литовського Статуту», розкриває розвиток процесу козацького правотворення, який відбувався в умовах зростаючої ролі козацтва, посилення українського національно-визвольного руху. Важливе місце займає аналіз процесу формування реєстрового козацтва, що з часів М. Грушевського практично не досліджувався в українській історіографії. В. Щербак слушно вказує на реальне, а не міфічне існування реформи козацтва, проведеної з волі короля Речі Посполитої Стефана Баторія, вказує на її значення і наслідки, не завжди передбачувані і самим Баторієм. Тут авторові варто було б вказати, на думку Ю. Мицика, на зв’язок даної реформи з молдавськими виправами козацтва в часи Івана Підкови. Те, що останній став молдавським господарем, засвідчило могутність козацтва і провіщало його державотворчі акції в майбутньому в самій Україні. Саме це, пришвидчило реформу козацтва Баторієм, дало змогу відтягти неминучий конфлікт між Річчю Посполитою та Січчю [715, с. 153].
Заслуговує на увагу висвітлення проблем, пов’язаних з правовим утвердженням козацького стану, які висвітлюються в ракурсі аналізу особового й етнічного складу запорозького козацтва, включно з реєстровцями. У першому випадку автор належним чином роз’язав завдання, дав досить повну картину особового складу козацької старшини, що є цінним для дослідників козацької генеалогії, оскільки серед козацької старшини ХVІ ст. – першої третини ХVІІ ст. легко можна знайти безпосередніх або ймовірних родичів сподвижників Богдана Хмельницького, протопластів ряду козацьких родів. Коли мова йде про етнічний склад козацтва, то автор приділяє вищезазначеному питанню надто мало уваги, а деякі його висновки дозволяють трактувати їх двозначно, навіть усупереч тому, що твердив В. Щербак в інших працях.
Отже, коли йдеться про Реєстр Війська Запорозького 1649 – 1650 рр., то не доцільно заперечувати висновок автора про те, що в Реєстрі можна знайти прізвища типові для 23 національностей. Однак В. Щербак не вказав чомусь про співвідношення між цими національностями згідно з прізвищами реєстру. За висновками німецької дослідниці Реєстру Війська Запорозького 1649 – 1650 рр. З.Любер, в останньому, безперечно, переважають українські прізвища (понад 90%), а решта (польські, молдавські, російські, тюрські та ін.) разом узяті становлять менше 10 %. У зв’язку з цим, зауважує Ю. Мицик, авторові варто було б обережніше підходити до вибору адекватного терміна і долучити конкретні факти вищезазначене твердження, згідно з яким «багатоетнічний склад козацтва, безумовно, впливав на формування його станової свідомості» [1322, с. 90]. В. Щербак аналізує шляхи й основні етапи формування козацького стану, перетворення козацької старшини в окремий соціальний прошарок у середині ХVІІ століття.
Найважливіша тема монографії – це «зародження станової і національної свідомості», у якій зреалізовано становлення свідомості козацького стану, його менталітету, указано на те, що козацтво усвідомлювало спадковість між Київською Руссю й сучасною їм Україною. Причому таке усвідомлення відбувалося під активним впливом українського православного духовенства. Усупереч «новомодним» теоріям деяких авторів, які прагнуть довести деструктивну роль козацтва в історії, прагнення обмежитися у боротьбі проти Речі Посполитої задоволенням виключно своїх станових інтересів, В. Щербак переконливо засвідчує, що козацтво все більше усвідомлювало себе як захисника загальнонаціональних інтересів і невипадково стало авангардною силою в національно-визвольній боротьбі українського народу. Автор звернув увагу на важливі визнання, які виходять із документів керівників повстань кінця ХVІ – середини ХVІІ ст., та з документів тих, хто ці повстання придушував і котрі засвідчують державотворчу роль козацтва, прагнення до відродження власної незалежної Української держави. Доречно зауважити, крім В. Щербака з’ясуванням процесу формування та «спрямованості політичної культури козацького стану займалися О. Апанович, В. Брехуненко, О. Гуржій, Ю. Мицик, П.Сас, С. Плохій, О. Струкевич та інші.
Зросла увага істориків до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, зокрема значущості православ’я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні (С. Здіорук, Ю. Мицик, В.Мордвінцев, С. Плохій, М. Харишин). В. Щербаком розкрита роль церкви, функції козацтва як оборонця православної віри. Слушним є його висновок про те, що «конфесійний фактор відіграв важливу роль у формуванні станової свідомості козацтва, розвитку національно-визвольного руху першої половини ХVІІ ст.» [1322, с. 126].
Історія українського козацтва знаходить відображення в монографічних дослідженнях О. Бачинської [41] про козацтво в «післякозацьку добу» української історії; В. Голобуцького про запорізьке [199] та чорноморське [201] козацтво; В.Горобця [232] про Україну від козацької реформи до здобуття Сагайдачним Кафи; В. Заруби [393] про українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах; І.Кривошеї [556]; В. Мільчева [728] про соціальну історія запорізького козацтва кінця ХVІІ – VІІІ ст.; В. Лободаєва [621] про вільно козацький рух в Україні початку ХХ ст. Г. Нудьги [775] про республіку козаків; С. Плохія [ 865] про козацтво та релігію в ранньомодерній Україні; Т. Чухліба [1267] про козаків і яничар.
Сучасна українська історіографія значно поповнилася науковими дослідженнями присвяченими історії українського козацтва та його державотворчих традицій. Ю. Фігурний [1233] грунтовно вивчав історичні джерела українського лицарства, розкривши у своїх нарисах процес запровадження і розвитку козацьких традицій культури та національного військового мистецтва в українознавчому вимірі. В. Щербак [1321] виявив зацікавленість проблемами українського козацтва в контексті формування соціального стану у другій половині ХV – середині ХVІІ ст. В. Горобець [228] намагався розкрити таємниці, казуси і курйози української історії козацької доби. Д. Вирський [145] вдався до характеристики українського козацтва в річпосполитівській історіографії останньої третини ХVІ – середини ХVІІ ст.
Козацька тематика посіла чільне місце в історичних періодичних виданнях. О. Гуржій [270] розповів як запорожці вольності виборювали у Петра І. А.Зборовський [399] намагався довести, що козаки не загарбники. С. Леп’явко [609] розкрив участь козацтва у міжнародних відносинах. Г. Корольов [518] з’ясував проблеми козацького автономізму. У публікації О. Олійник [788 ]з’ясовані причини ліквідації козацтва. С. Легеза [606] виводить образ запорізького козацтва в українському романтизмі. С. Леп’явко [607] розкрив перебування українського козацтва на державній службі та його участь у війнах, які велися різними державами за вплив у Європі [608]. П. Саc [987] пояснює взаємостосунки козаків і Ліги християнської міліції. О. Ситник [1022] розкриває ідеологію козацтва. В.Федонюк [1219] дослідила історію козацтва на сторінках праць європейських вчених. Т. Чухліб [1274, 1279] вивчав козацький устрій Правобережної України.
Значну історіографічну цінність мають історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах (наук. ред. В.О. Щербак, О.С. Федорук) (К., 2004) та «Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т.» , зокрема Т. 1 (авт. кол. В. Брехуненко, Л. Войтович, О. Головко) (К., 2006). Авторським колективом у складі В.Горобця, О. Гуржія, В. Матях [436] укладені нариси про державних, громадських та культурних діячів часів козаччини. Витоки, еволюція, спадщина українського козацтва розглядалися на науковій конференції в Дніпропетровську. Для вивчення козацьких традицій важливим підґрунтям послугують матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, що відбулася у Вінниці 24 – 27 вересня 2004 р., матеріали якої складаються з восьми частин: Ч. 1: Виникнення українського козацтва та його устрій; Ч. 2: Роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу; Ч. 3: Козацтво на Поділлі; Ч.4: Внесок козацтва у розвиток української культури; Ч. 5: Козацькі традиції в Україні; Ч. 6: Козацтво в літературі та мистецтві; Ч. 7: Козацтво у наукових дослідженнях українських та зарубіжних істориків; Ч. 8: Тема козацтва у бібліотечно-бібліографічній діяльності бібліотек.
Ролі козацтва в історії українського народу присвячені статті, опубліковані в фахових виданнях. Козацтво як ментальність українського народу та його конструктивна діяльність знаходять відображення в публікаціях О. Апанович [20; 21]. В. Задунайського [383; 384] та О. Пономаренко [883], які розкривають роль козацько-лицарської спадщини у визначенні української національної ідеї. Стаття А. Шевченка [1303] відображає роль і місце українського козацтва у формуванні громадянського суспільства. У публікаціях Ю. Куліненко [576; 577] доведено, що українське козацтво стало важливим фактором формування української нації та простежено роль релігії в житті українського козацтва. В. Котов [536] окреслив основні фактори еволюції феномена українського козацтва. В. Балушок [34] розкрив важливі ініціації запорозьких козаків. Відомий дослідник Ю. Мицик [707] акцентував увагу на «білих плямах» історії України козацької доби та кроках на шляху їх подолання.
У полі зору представників новітньої історіографії знаходилися проблеми Запорізької Січі як організаційної структури запорозького козацтва. В. Горобець [224] охарактеризував Запорізький кіш в політичній структурі козацької України. Виникнення Запорзької Січі розкриває А. Гурбик [267]. А. Левченко [604] висвітлює Запорізьку Січ як форму саморганізації українського козацтва. В.Нікітін [768] розкрив феномен Запорізької Січі як історичного етапу і передумови становлення громадянського суспільства. І. Стороженко [1107] аналізує організаційні структури Запорізької Січі. В. Голобуцький [200] показав Запорізьку Січ в останні часи свого існування. Важливе історіографічне значення мають нариси про козацькі січі видані Інститутом історії НАН України, НДІ козацтва за редакцією В. Смолія [487]. Об’єктом дослідження стали окремі козацькі січі, зокрема Микитинська Січ (П. Богуш [61]), Кам’янська Січ (Ю.Голобородько [197]), Задунайська Січ (збірник праць [382]), Шулявська Січ (Д.Стефанович [1034]) та інші.
Останнім часом новітня історіографія проявила интерес до історичної регіоналістики, як окремого напряму досліджень що стосується, зокрема козацької тематики. У полі зору істориків стали окремі козацькі регіони: Козацька Волинь приваблювала Г. Гуртового [280], козацтво Брацлавщини та Вінничини стало об’єктом зацікавленості О. Дан [283; 284], Ю. Мицик [719; 720] досліджував козацтво Дніпропетровська та Умані, Чорноморське козацьке військо описане О.Олійником [789], козацтво Приазов’я репрезентоване М.Руденко [965] Л.Сапухіна [982] розповіла про історію сумських козацьких та гусарських полків. Наукові нариси про одеських козаків уклали О. Бачинська, Т.Гончарук, С.Гуцалюк, А. Мисечко [781].
Сучасна українська історіографія, розглядаючи проблеми пов’язані з феноменом українського козацтва, намагається розкрити всебічно його революційну та національно-визвольну роль у житті українського народу середини ХVІІ століття. Доречно звернути увагу на те, що в науковій літературі за останні роки зміщені акценти на концептуальні підходи щодо трактування понять, пов’язаних з історичними подіями вказаного періоду та його хронологічних меж. Одні історики дотримуються думки про те, що маємо справу з «Національно-визвольною війною», другі – з «Українською національною революцією», треті – з «Хмельниччиною». Авторитетні історики В. Смолій та В. Степанков присвятили свої праці Українській національній революції ХVІІ століття (1648 – 1676) [1051]. Відомі дослідники В. Кривошея [551] та Ю. Мицик [716] опублікували свої дослідження, присвячені причинам Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття. Історики В. і. З. Чуприни [1265] акцентують увагу на «Хмельниччині», хоча разом з тим, не заперечують ні «революції», ні «визвольної війни під проводом Б. Хмельницького». О. Ростовська і А. Блануца досліджували українську ментальність у Національно-визвольній революції 1648 – 1676 рр [950]. Крім того, є публікації полемічного характеру, зокрема С. Сторожуком опубліковано статтю «Українська «національна» революція ХVІІ ст.: міф чи реальність» [1109]. Сучасна історіографія у своєму арсеналі має збірник статей за редакцією академіка В. Смолія «Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво» (К., 1998). Дослідник Ю. Мицик [705] підбив підсумки, окреслив проблеми і визначив перспективи дослідження Національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1658 років.
Сучасні історики у своєму науковому доробку мають розробки, у яких здійснюється загальна характеристика гетьманської держави. Дослідник В.Батюк [40] вивчав українську державність напередодні та в роки Визвольної війни, яка знаходить відображення у дослідників західної діаспори. А. Блануцою [54] з’ясовано причини Визвольної війни. І. Бойко [66] вдався до характеристики держави і права Гетьманщини. В. Горобець [220; 221;224; 225; 229] цікавився владою та соціумом гетьманату в контексті політичної та соціальної історії ранньомодерної України та зовнішньою політикою Гетьманату, а також політичним устроєм українських земель другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Л.Мельник [685] змалював політичну історію Гетьманщини. О. Гуржій [275] досліджував еволюцію соціальної структури селянстка у козацькій державі. Т. Чухліб [1271; 1273; 1278; 1280] вивчав український гетьманат у ракурсі його міжнародного утвердження. І. Овсій [778] розкрив дипломатичне забезпечення Визвольної війни. В. Смолій [1048] вдався до характеристики політичної системи українського суспільства у роки Національної революції ХVІІ ст. О. Струкевич [1115] схарактеризував інститут гетьманства в політико-культурному сприйнятті старшинської еліти України-Гетьманщини. С.Полтавець [880] звертає увагу конфліктний потенціал політичний ідей в Українській революції середини ХVІІст. О. Ситник [1021] висвітлює ідеологічні погляди та концепції періоду Руїни. За ініціативи О. Гуржія [966] видані прозові твори, історичні дослідження, документальні матеріали присвячені Руїні другої половини ХVІІ ст. В. Шевчук [1309; 131] показав Козацьку державу як ідею в системі суспільно-політичного мислення ХVІ – ХVІІ ст. та уклав етюди до історії українського державотворення. Інститут історії України НАН України, Науково-дослідний Институт козацтва підготували збірник статей «Українська козацька держава: витоки та шляхи историчного розвитку» [1199].
Узагальнюючі праці про гетьманів України репрезентували чатачеві О. Апанович [26], В. Замлинський [388], О. Реєнт [947], О. Уривалкін [1212], Т. Чухліб [1272], підговлені історичні портрети про володарів гетьманської булави [164], довідникове видання про гетьманів України [191], спеціальні дослідження С.Сегеди [995], Т. Яковлевої [1131]. Наявні дослідження про окремих гетьманів України. Богдану Хмельницькому присвятили свої дослідження І. Верба [115], В.Заруба [390], В. Степанков [1099], Ф.Ступак [1119], Я. Федорук [1222], Ю. Фігурний [1231], В. Чуприна [1262], Т.Чухліб [1270], Г.Швидько [1298]та інші. Добі Б. Хмельницького до 400 річчя з дня його народження підготовлено збірник наукових праць [332]. Постать гетьмана Івана Виговського зацікавила А.Бульвінського [96], І. Вербу [115], І.Діптан [322], Д.Олянчина [790], Г.Соловйова [1080] та інших. Останнім часом переосмислена державницька діяльність Івана Мазепи, свідченням чого стали публікації О.Дубини [354], С. Павленка [807], І. Симоненка [867], Т. Яковлевої [1131], Т.Якубової [1343] та інших [870]. Гетьману І. Мазепі присвячено збірник наукових праць за редакцією В. Смолія [189]. Доба І. Мазепи знайшла відображення в матеріалах міжнародної науково-практичної конференції (2008р.) [333]. Новітня історіографія досліджувала постаті інших гетьманів, зокрема Данила Апостола (О. Ковальчук [485], Т. Коструба [524], В. Пришляк [893]), Дем’яна Многогрешного (В.Борисенко [74]), Павла Полуботка (В.Кононенко [503]), Павла Скопопадського (Д. Яневский [1346]). Посилився інтерес до вивчення постатей І. Виговського, Ю.Хмельницького, П. Тетері, П.Дорошенка. Зроблені перші спроби переглянути діяльність Д. Многогрішного, І. Брюховецького, І. Самойловича, М. Ханенка, П. Суховієка, С. Опари.
Центральною постаттю в українській історіографії періоду Української революції середини ХVІІ ст. став гетьман Б. Хмельницький. Сучасний дослідник з української діаспори П.-Р. Магочій переконує в тому, що Хмельницькому вдалося встановити контроль над більшістю центральноукраїнських земель й управляти цією територією, як незалежною державою. Його Козацька держава була невичерпним джерелом натхнення для майбутніх поколінь українців, багато з яких боролися за відновлення того, що вважали незалежною Україною часів Хмельницького [644, с. 191].
Доречно зауважити, що ставлення до Богдана Хмельницького як важливої фігури у східноєвропейській і сторії ХVІІ ст. було дуже різним. Не дивно, традиційна польська історіографія вважала його ватажком руйнівного повстання, яке підірвало основи і врешті знищило Польську державу. Російська історіографія називала його лідером, котрий привів православних «малоросів» у лоно Російської держави. Українські автори вбачали у Хмельницькому видатного провідника, який вдихнув нове життя в ідею національної незалежності, приспану з часів Київської Русі. Хоча дехто і критикував Хмельницького за соціально-політичні й дипломатичні помилки, а надто за його рішення присягнути на вірність Московії, проте всі погоджувалися, що період його правління став поворотним моментом в історичному розвитку України. Єврейські дослідники вважають Хмельницького підбурювачем першого геноциду в історії євреїв Нового часу. Вони вказують на те, що процвітаючу єврейську спільноту в Україні не лише було винищено, але й цей ранній «голокост» містичним чином визначив подальшу історію східноєвропейських євреїв-ашкеназі. Зрештою, і російські, й українські радянські історики-марксисти наголошували на загальнонародному революційному аспекті Хмельниччини. З 1930-х рр.. вони відносили козацького ватажка до нечисленного, але політично значущого пантеону визначних національних героїв дорадянського періоду, насамперед тому, що він розпочав рух до «возз’єднання» братніх українського та російського народів. Отже, для одних Богдан Хмельницький є великим чи не дуже великим героєм, водночас інші вбачають у ньому лиходія і навіть втілення диявола. Якою була ця особа чия кар’єра донині є предметом історичних дискусій та полеміки [644, с. 191].
Його державницька діяльність, як відомо, ґрунтовно досліджувалася М. Грушевським, Д. Дорошенком, М. Костомаровим, І. Крип’якевичем, І. Огієнком, а також зарубіжними авторами, зокрема Я. Качмарчиком, П. Меріме та ін. Серед сучасних українських дослідників вагоме місце посідає науковий доробок В. Смолія та В. Степанкова [1046], а також відомих істориків В. Брехуненка [89; 90], С. Горошка [233], О. Гуржія [274], Ю. Джеджули [307], С. Коваленка [478], Л. Пріцак [894; 895], В. Сергійчука [1002; 1004; 1005], І. Стороженка [1106; 1108], Ю. Тис-Крохмалюк [1147] та ін.
Особливий інтерес викликала монографія польського історика Я .Качмарчика «Богдан Хмельницький» (1988), у якій висвітлно політичну біографію видатного державного і військового діяча України. Написана вона в дусі визнання історичних заслуг козацького гетьмана, його державної мудрості й відданості справі визволення України від польсько-шляхетського панування. Автор наукової розвідки поділяє погляди ряду істориків, зокрема і сучасних, які прирівнюють Богдана Хмельницького до найвидатніших світових історичних постатей свого часу, зокрема таких, як О. Кромвель і Дж. Мазаріні [650, с. 150].
Зміст книги свідчить, що вона написана з позиції польського автора. Його оцінки українського гетьмана зроблені часом з точки зору захисту політики короля Яна Казимира, поразки якого дуже турбували автора. Про універсал «Ради Коронної і світської» від 9 червня 1648 р., що вимагав підготовки «посполитого походу» з метою придушення козацького повстання, автор пише як про правильне рішення, що мало служити Речі Посполитій [467, с. 50 ], про перемоги селянсько-козацьких військ на Брацлавщині і Волині – як про «криваву славу Максима Кривоноса» [467, с. 68]. Не зовсім об’єктивний автор при описі головних битв Б.Хмельницького. Практично про всі битви, в яких перемогу здобували козацькі війська, розповідається дуже коротко і поверхово. Натомість під Берестечком, у якій перемогу здобули польські війська, висвітлена детально.
Очевидно, саме той момент, що книга про Богдана Хмельницького написана з іншої точки бачення історії, ніж та, яку ми сприймаємо, викликає до неї великий інтерес [650, с. 150]. Власне через це в сюжет монографії ширше, ніж це знаходимо в радянській історіографії, уведені аналітичні й ілюстративні матеріали про діяльність і позицію польської правлячої верхівки щодо Визвольної війни українського народу та політики Б. Хмельницького. Досить рельєфно у науковій розвідці відображені особливості політичних намірів королів Владислава ІV і Яна Казимира, коронних канцлерів Єжи Оссолінського і Анджея Лещинського, великого канцлера литовського Альбрехта-Станіслава Радзівілла. Іноді автор вважає за потрібне наводити домисли про Б. Хмельницького, яких, здається й сам не поділяє. Розглянемо, хоча б наклеп про те, що Б. Хмельницький залишив поле бою під Берестечком з переляку [467, с. 164].
У радянській історіографії післявоєнних років мета Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького загалом зведена до формули «віковічного прагнення до возз’єднання з Росією», та так, що ні Богдану, ні його полковникам, ні козакам і всій посполитій масі й у голову не приходило бодай засумніватися в благородності царя, у «перевагах» російського кріпосного права. Як відомо, ця думка пронизує багатотомну «Історію Української РСР», вишівські й шкільні підручники, спеціальні монографії. Я. Качмарчик не йде за прийнятим українською радянською історіографією стереотипом про «поконвічне прагнення» до возз’єднання і не визнає його прогресивне значення. Проте він уважно простежує логіку політичної, дипломатичної і військової діяльності гетьманської України, що зумовила рішення Переяславської ради, намагається знайти джерела українсько-російських зв’язків у розташуванні політичних сил в Європі 1648 році.
400-річному ювілею від дня народження великого сина України гетьмана Богдана Хмельницького присвячено низку видань наукової та науково-популярної літератури. Книга В. Смолія та В. Степанкова «Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет» (К., 1993) є першою біографією Богдана Хмельницького, написаною та виданою в незалежній Українській державі. Автори об’єктивно висвітили тему, не впадаючи в газетну публіцистику та не догоджаючи смакам будь-яким політичних сил чи партій. Безсумнівно, позитивною рисою роботи є те, що вона ґрунтується на міцному джерельному фундаменті, причому багато з цих джерел було вперше виявлено у ряді вітчизняних та зарубіжних архівосховищ. Автори використали значну кількість праць попередників, особливо тих, які були забутими або «проідексованими» (видання дисидентів, представників української еміграційної історіографії), на які донедавна не варто було покликатися. Усе це дозволило створити солідну, повнокровну та науково обґрунтовану біографію Б. Хмельницького [700, с. 141].
Насамперед, автори звернули увагу на замовчуваний та нерідко фальсифікований аспект діяльності гетьмана: його роль як творця відродженої Української держави. Вони слушно підкреслили прогресивний характер діяльності Хмельницького в цьому напрямку, проаналізували еволюцію його державотворчої програми, з’ясували сильні і слабкі сторони останньої. Історик Ю. Мицик вважає, що саме ці сторінки будуть з глибокою зацікавленістю прочитані нашими сучасниками, тому що історія дає чимало матеріалу для зіставлень та аналогій з сьогоденням України [700, с. 141].
У науковій розвідці окреслені головні стратегічні напрямки зовнішньої і внутрішньої політичної діяльності, титанічні зусилля гетьмана по консолідації українського народу, створення єдиного фронту для успішної боротьби проти іноземних поневолювачів за незалежну Українську державу. Причому постать Б. Хмельницького не ідеалізується, у дослідженні згадані його помилки та прорахунки. Слушно підкреслюється головна політична помилка гетьмана: недооцінка значення західноукраїнських земель, відхід з них без бою на кордоні Волині і Поділля наприкінці 1648 – початку 1649 рр.
Для розуміння державотворчих традицій важливим є те, що автори приділили увагу останнім рокам життя і діяльності Б. Хмельницького (від Переяславської ради до смерті гетьмана). Про діяльність гетьмана в цей період ще донедавна історики УРСР повинні були або мовчати, або говорити скоромовкою, обходячи «незручні» та «неактуальні» сюжети. Автори ж доводять тут, що зовнішня політика Б. Хмельницького була в цей період гнучкою і плідною для України, зовсім не зорієнтованою виключно на Росію. Блискучий політик і дипломат, Б. Хмельницький усіма засобами боронив суверенітет України перед наступом не тільки з Заходу ( Річ Посполита), але і з Сходу, оскільки московський уряд усе активніше хотів порушити рівноправний характер взаємного договору 1654 р., тому у праці проаналізовано союзи, укладені урядом України зі Швецією і Трансінвалією для збереження політичної рівноваги, адже вони були формально у стані війни з Московською державою. Це було відповіддю на значне порушення московським урядом (укладення сепаратного миру з Польщею) договору 1654 року. Ряд важливих відомостей наводиться щодо переможних походів українських військ проти Речі Посполитої у 1656 – 1657 рр., взяття ними Любліна, Варшави, Кракова та інших міст, про що чомусь дуже не любили згадувати в радянській історіографії, хоча війна, яку вела Україна, була справедливою, спрямованою на визволення з-під гніту Польщі [700, с. 141].
У полі зору дослідників були різновекторні заходи урядової політики Б. Хмельницького. Окреслилися істотні зрушення у з’ясуванні війської доктрини Б. Хмельницького, створенні української армії та проведенні нею воєнних кампаній у ході революції (О. Апанович, А. Бульвінський, А. Гурбик, В. Заруба, О. Сокирко, І. Стороженко). У книзі І. Стороженка «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ ст.» (Дніпропетровськ, 1996) чи не вперше повно відтворино воєнну доктрину Запорізької Січі першої половини ХVІІ ст., яка мала оборонну спрямованість. Із схеми доктрини та схеми еволюції українського козацтва ХVІ – першої половини ХVІІ ст. можна дізнатися, як і чому виникла Запорозька Січ, як було побудовано Військо Запорізьке і якими способами воно вело збройну боротьбу проти агресорів.
Важливо й те, що у науковій праці реконструйовано воєнну доктрину Української козацької держави Богдана Хмельницького, яка мала національно-визвольне спрямування. Автор визначає її воєнно-політичну мету, основні принципи побудови козацьких збройних сил. Уперше у світлі воєнних доктрин Запорізької Січі та Української козацької держави Богдана Хмельницького схарактеризовано озброєння, спорядження та оснащення української козацької армії, а також тактичні способи його застосування проти ворога на полі бою.
По-новому висвітлено роль кримсько-татарської допомоги як в окремих битвах, так у війні загалом. Українське козацьке військо до середини ХVІІ ст., як зазначає автор, було піхотним. У зв’язку з цим польська армія мала над ним оперативно-стратегічну перевагу в кавалерії. Це було основною причиною поразок козацьких повстань, які передували Визвольній війні. Богдан Хмельницький урахував досвід минулих повстань, а також зміни способів збройної боротьби, що відбувалися на той час у Західній Європі (народження лінійної тактики). За угодою з кримським ханом 1648 р. він увів до складу українського війська татарську кінноту і цим самим ліквідував польську оперативно-стратегічну перевагу, оскільки поляки не мали піхоти рівноцінної українській, а польська кавалерія поступалася татарській у маневровості, то поєднання на полі бою української козацької піхоти з татарською кіннотою обернулося для польської армії і держави катастрофою, і як наслідок – поразки на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом та Батогом [1248, с. 146].
Як зазначає В. Цибульський, видання не позбавлене деяких недоліків. По-перше, простежується певна ідеалізація діяльності Богдана Хмельницького та його соратників. Адже в їхніх діях були й помилки (наприклад, запізнення із створенням власної військової кінноти) кавалерії, залишення західноукраїнських земель восени 1648 р. та ін.). По-друге, відчувається недостатня обізнаність автора із зарубіжною історіографією. У деяких випадках це зауваження стосується як джерельних, так і архівних матеріалів. По-третє, недостатньо висвітлена роль морального фактора, духовних якостей українського козацтва. По-четверте, має місце ідеалізація українсько-татарського військового союзу [1248, с. 147].
Продовженням дослідження козацької державності та його живих традицій стала наступна праця І. Стороженка «Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця ХVІ – середини ХVІІ століть. ― Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування структури Січі» (Дніпродзержинськ, 2007), у якій скрупульозно проаналізовано праці А. Скальковського, М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Слабченка, О. Рябініна-Скляревського, А. Гурбика, О. Толочка, С. Леп’явка, В. Маєвського, О. Галенка та інших і зроблено висновок про неузгодженість наукових версій названих дослідників і про наявність прогалин та «білих плям» в історії козаччини й Січі, які науковець вдало проаналізував.
У монографії йдеться про Великий степовий кордон як військову систему. Указавши, що вперше цей термін увів до обігу Я. Дашкевич, а науково (щодо історії козацтва) обґрунтував С. Леп’явко, І. Стороженко структурує Великий кордон на зону відчуження, прикордонну територію і гінтерланд (район, що примикає до певного центру). Далі ретельно досліджується роль і місце зони відчуження – Дикого поля; прикордонні території – Київщини й Брацлавщини з півночі та Кримського ханату з півдня; гінтерланду ― держав, суміжних із Великим кордоном (Росії, Польщі, Туреччини). На думку вченого, його інтегральною функцією як військової системи стало виконання ролі прозорого бар’єра між війною і миром із часовою перевагою у хронологічному вимірі воєнних конфліктів над мирними життям.
Предметом ґрунтовного аналізу стала організаційна структура й лицарська ідеологія українського козацтва, що передували утворенню Запорозької Січі. Автор зупиняється, насамперед, на генезисі та еволюції організаційної структури козацтва у другій половині ХVІ століття. За його версією, до Люблінської унії (1569 р.) чиєсь козакування означало не соціальне становище, а спосіб життя, крім того, криміналізований. Тоді козацтво (тобто відповідні елементи від селян до магнатів) поступово набуває форми певного соціуму, дислокуючись спочатку у волостях (1570 – 1578), а згодом – у Дніпровському пониззі (1579 – 1590 рр.). Після цього, піддавши критиці господарську або промислово-уходницьку, теорію походження козацтва М. Грушевського (не зрозуміло, як зазначає В. Заруба, чому тільки саме її, позаяк існують й інші), І. Стороженко обґрунтовує детерміновану ним лицарську корпоративну ідеологію та характеризує, як на її підставі було реалізовано механізм утворення Базавлуцької Запорозької Січі – «держави міста» [390, c. 214].
Постать Богдана Хмельницького, його багатовекторна суспільно-політична діяльність знаходить своє різнобічне відображення у статтях істориків опублікованих у різноманітних періодичних виданнях. Будівничому Української держави Богданові Хмельницькому присвятила свої публікакації О. Апанович [18; 22; 25]. В. Брехуненко [79] розкрив витоки кримської політики Б. Хмельницького. В. Горобець [222] проаналізував московську політику Б. Хмельницького в контексті дипломатичної риторики та політичної практики. Богдан Хмельницький і його доба у дзеркалі полеміки Михайла Максимовича з Миколою Костомаровим стала предметом дослідження Ю. Пінчука [858]. Суть української ідеї через призму бачення Б. Хмельницького з’ясована О. Рудакевичем [964]. В. Сергійчук [1005] схарактеризував армію Богдана Хмельницького. Ф. Сисин [1017] рокрив роль Хмельниччини у творенні української модерної нації. В. Степанков [1098] порушив проблеми становлення монархічної форми правління за часів Богдана Хмельницького. Добродійно-меценатська діяльність гетьмана стала об’єктом уваги Ф. Ступака [1120]. Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду Б. Хмельницького в зарубіжній історіографії (1945 – 1990 рр.) досліджені В. Цибульським [1249]. В. та З. Чуприни [1263] опублікували розвідку «Треба відступити від царя!», у якій розкрито діяльність Б. Хмельницького у боротьбі за Українську державу в 1654 – 1657 рр. Доречно нагадати, що важливі проблеми, пов’язані з державницькою діяльністю гетьмана Богдана Хмельницького, опубліковані в статтях Л. Нагорної [751], А. Пінчука [858], Ю. Савчука [977], В. Смолія [1041], Ю. Фігурного [1228] та інших.
До 400-річчя від дня народження великого гетьмана Богдана Хмельницького був підготовлений за ініціативою НАН України, Інституту історії України збірник наукових праць «Доба Богдана Хмельницького» (К., 1995), а також проведена міжнародна конференція (Київ, 25 – 26 жовт. 1995 р.). Згодом до 350-річчя Української держави Богдана Хмельницького були опубліковані матеріали міжнародної наукової конференції, яка відбулася 15 – 16 грудня 1998 р. (К., 1998).
Проблемам національних традицій державотворення козацької доби присячена книга О. Гуржія «Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право» (К., 1996), у якій, продовжуючи традиції своїх попередників, представників державницького напряму у вітчизняній історичній науці – В. Липинського, О. Терлецького, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, С. Томашівського, М. Слабченка, В. Герасимчука, Л. Окиншевича, О. Оглоблина, А. Яковліва, М. Кордуби та інших – автор робить спробу вперше з’ясувати проблему становлення та шляхів розвитку території Української держави, визначити її межі у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Разом з тим ці процеси висвітлено через призму демографічних змін та міграційних рухів тогочасного автохтонного населення, його правової культури.
У монографії простежено процес формування державної території України за часів Б. Хмельницького. На підставі вивчення різних джерел, а також спеціальних студій схарактерезовано територіальні зміни, починаючи з початку становлення національної держави в 1648 році. і до смерті Б. Хмельницького в 1657 році. Аргументовано полемізуючи з попередниками (зокрема, з М. Василенком), О. Гуржій дійшов висновку, що вже на 1648 – 1649 рр. припадає становлення автономної області українців, яка через декілька років стала територіальним ядром майбутньої козацької держави. Звертаючись до висвітлення подій Визвольної війни, автор відзначає, як відсутність значних природних кордонів і постійна загроза військового втручання сусідніх країн ускладнювали утвердження молодої Української держави.
Автор переконливо доводить, що після гетьманування Б. Хмельницького держава не зникла (як про це стверджують шовіністично налаштовані до України історики), а продовжувала існувати з своїми головними атрибутами – територією і кордонами. Простежується еволюція поглядів на державні межі України таких гетьманів, як І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Брюховецький, Д. Многогрішний, П. Дорошенко. На думку В. Наулка та Т. Чухліба, слід було б детальніше схарактеризувати прагнення гетьмана П. Дорошенка об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну, а також зупинитися на питанні розвитку державної території за правління П. Тетері (1663 – 1665 рр.) та І. Самойловича (1672 – 1687 рр.). Згідно з твердженнями автора, які спираються на автентичні документи, на середину 80-х років ХVІІ ст. відбулося правове оформлення кордону між трьома державами: Україною, Річчю Посполитою та Росією. Очевидно, що тут слід було чіткіше визначити характер політичних взаємин між Україною-Гетьманщиною та Московською державою. У зв’язку з цим переконливішої аргументації потребують твердження автора про те, що після 1686р. дві частини України – Лівобережна і Правобережна мали риси практично автоновних держав у складі різних великих утворень [269, с. 52].
У спеціальному розділі «Державні кордони України та їх ліквідація в кінці ХVІІ – ХVІІІ ст.» він охоплює період від початку гетьманування І. Мазепи і до скасування державних інституцій Гетьманщини наприкінці ХVІІІ ст. Автор переконливо доводить, що протягом свого правління І. Мазепа не полишав надії знову возз’єднати під власною булавою Правобережжя й Лівобережжя, а в тогочасних документах він титулувався як «гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра» [269, с. 61]. Науковою знахідкою є вперше наведені в історичній літературі документи про функціонування в ХVІІІ ст. державного та митного кордону між Гетьманщиною, Великим князівством Литовським [269, с. 68] і Росією [269, с. 76 – 77]. Зокрема, автор наводить цитати з указів російської цариці та розпоряджень намісницьких управлінь за 1782 р., у яких наголошуено на необхідність остаточного скасування «малоросійських» митниць і «застав» на білоруських кордонах, а також на межі з Псковською і Смоленською губерніями. Водночас наголошується на негативному ставленні московських урядів до України, яке полягало в перманентному обмеженні її державності.
Однією з найважливіших ознак, які характеризують сутність держави, завжди було право. О. Гуржій наголошує, що Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. помітно змінила не лише форми місцевої судової практики, але й сам соціальний зміст права та зумовила його нові форми. Уперше в історичній науці він ставить питання про суспільну значущість та етнічну цінність права в житті українців. Серйозну наукову цінність роботи становить з’ясування особливостей поряд з «писаним» і звичаєвим правом, що діяло в Україні протягом багатьох століть. Події Визвольної війни і становлення козацької держави зумовили значне поширення звичаєвих правових норм на території всіх регіонів України, де було ліквідовано владу польських урядовців. Разом з тим у ХVІІІ ст. відбувається процес поступового звуження звичаєвого права у зв’язку з витісненням його писаними законами. Протягом першої половини ХVІІІ ст. була створена визначна пам’ятка тогочасної української правової думки «Права, по которым судится малороссийский народ». Автор підтверджує, що в «Правах...» (цей кодифікаційний збірник так і не був уведений у практику) найбільш виразно визначалися ті норми, до юридичного узаконення яких так наполегливо прагнула козацька старшина в боротьбі з великодержавними прагненнями російського уряду.
Новітня історіографія має вагомі здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Реччю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією та іншими країнами (В. Брехуненко, В. Газін, А. Гвоздик- Пріцак, В. Горобець, А. Гурбик, М. Крикун, В. Сергійчук, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.).
Важливе місце в сучасній українській історіографії посідають проблеми пов’язані з Переяславською Радою та договором з московським царем 1654 р. Цій події присвятили свої дослідження О. Апанович [29], М. Брайчевський [81], В. Брехуненко [91], В. Горобець [22], С. Грабовський [244], О. Гуржій [278], О. Рафальський [936], В. Сергійчук [1009], Т. Чухліб [1277; 1278] та інші. Дослідники намагалися розкрити суть московської експансії стосовно України; проаналізувати взаємостосунки Українського Гетьманату та російської династії до і після Переяслава; прагнули відповісти на запитання: що принесла Україні Переяславська Рада?; окреслити наміри та наслідки Переяславської легенди в контексті сучасних поглядів; довести, що Переяславська рада – трагедія України і програш Європи; акцентувати увагу на тому, як Переяслав вплинув на проблеми утвердження Українського гетьманату, сформульовано концепцію полівасалітетної залежності Гетьманщини.
Значний науковий інтерес мають також статті відомих вчених у періодичних виданнях, присвячених відомій Переяславській Раді, зокрема П. Гончарука [214], С. Грабовського [242], Т. Гунчака [263], Р. Іванченко [404], Ю. Мицика [703; 709; 718], С. Славинського [1037], В. Степанкова [1097], Ю. Степанчука [1102], Н. Юсової [1329]. Наслідки Переяславської Ради 1654 року знайшли відображення у збірнику статей переможців всеукраїнського молодіжного конкурсу «Що принесла Переяславська Рада Україні» (К., 2004). У Переяславі-Хмельницькому 26 лютого 2003 року відбулася науково-практична конференція «Переяславська рада: історичне значення та політичні наслідки».
Так, зокрема О. Апанович [24; 28] оцінила договір в контексті міфів і реальності, В. Смолій [1049; 1052] проаналізував угоди гетьманського уряду 1654 – 1764 рр. та окреслив нові підходи до вивчення проблеми, В. Тельвак [1140] дослідив Переяславську Раду 1654 р. в дослідженнях М. Грушевського та В. Липинського. В. Цибульський [1250] зупинився на оцінці Переяславської Ради у зарубіжній історіографії. Т. Яковлева [1340] комплексно дослідила українсько-московські договори ХVІІ – ХVІІІ ст..
Доречно зупинитися на державотворчих боріннях наступників Богдана Хмельницького. Ґрунтовне відображення ця проблема знайшла своє місце в сучасній історіографії, зокрема в книзі О. Рички «Усі гетьмани України: легенди, міфи, біографії» (Х., 2008). Сучасні дослідники досить неоднозначно оцінують постать І. Виговського, але це тема окремого аналізу, який у певній мірі вже зробили сучасні відомі дослідники, зокрема Ю. Мицик [701], О. Путро [904], В. Степанков [1096] та інші.. Крім того, О. Апанович [19] вдалася до аналізу І. Виговського як видатного стратега і тактика. На думку Я. Дзири [315], гетьман І. Виговський – це авторитет нації, реформатор українського правопису та основоположник національної діалектології. В. та Н. Іржицькі [415] зацікавилися родиною Виговських в історії української козацької держави. Ю. Мицик [710] убачає в І. Виговському справжнього спадкоємця Б. Хмельницького. В. Скуратівський [1033] пише про гетьмана, який перший виступив проти Росії. Б. Сушинський [1125] присвятив І. Виговському роман-есе. В. Чуприна [1263] оцінює діяльність гетьмана І. Виговського через призму Конотопської битви 1659 р.
Об’єктом зацікавленості істориків стали інші гетьмани. Для Я. Дашкевича [293] Павло Тетеря як незрозумілий гетьман. В. Горобець [227] дає оцінку московського договору І. Брюховецького 1665 р. П. Пиріг [847] наводить штрихи до соціально-політичного портрета гетьмана Дем’яна Многогрішного. Т. Чухліб [1276] вказує на особливості зовнішньої політики І. Самойловича та проблеми міжнародного становища Українського гетьманату в 1672 – 1686 рр. Л. Мельник [682] намагається дати загальну характеристику діяльності І. Самойловичу. О. Гуржій [273] присвятив гетьманові Івану Скоропадському спеціальне монографічне дослідження. Історик Т. Каструба [464] досліджував постать Данила Апостола. Гетьманство Кирила Розумовського зацікавило О. Путро [907], В. Соколова [1057], В. Шевчука [1307] та інших.
Останнім часом українська історіографія проявляє підвищений науковий інтерес до гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709). Адже відомо, що наприкінці ХVІІ ст. унаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично без перерви з 1648 р., Україна перебувала в тяжкому стані. Українська автономія з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала свої здобутки, досягнуті за часів Хмельниччини. Гетьманська влада й авторитет занепадали, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Зокрема за такої ситуації почалося двадцятидвохлітнє гетьманування Івана Мазепи – одного з найвідоміших європейських діячів того часу. Біографія його містить значну кількість білих плям, легенд, домислів, а часом і прямих фальсифікацій, через що не все в його кар’єрі ясно й очевидно. Гетьман Мазепа та його доба знайшли наукове відображення ще в дослідженнях М. Костомарова, О. Лазаревського, Ф. Уманець, М. Грушевського, Б. Крупницького, М. Андрусяка, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, В. Дядечка, О Субтельного та інших.
Державну концепцію і політичній діяльністі Івана Мазепи репрезентують публікації І. Куташев [589], Є. Маланюк [652], Ю. Мицик [713], В. Смолій [1042], О. Теліга [1136], Ю. Фігурний [1227], а його соратників та прибічників С. Павленко [811]. Дослідники акцентують увагу на тому, що Мазепа прагнув об’єднати в єдиній державі всі українські землі – Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержуючи нові права та привілеї. Проте, простаршинська політика гетьмана викликала незадоволення простолюддя та запорожців.
Сучасні дослідники намагалися простежити ставлення до діяльності І. Мазепи істориків минулого, а також співвітчизників та зарубіжних учених, колишніх союзників Мазепи. О. Мішуков [732] цікавився європейськими поглядами на І. Мазепу. Т. Мацьків [674] висвітлював проблему ставлення шведів до бунтівного українського гетьмана. Науково-популярна література акцентує увагу на історичному та літературному образі Івана Мазепи [596]. Доброчинна діяльність гетьмана Івана Мазепи знайшла відображення у публікаціях Ф. Ступака [1120].
Предметом особливої уваги українських істориків останнім часом стали зовнішньополітичні акції І. Мазепи. Ця проблема розглядається через призму двох етапів. Перший етап характеризувався бажанням дружніх стосунків із Москвою та з іншими європейськими державами. Дослідники акцентують увагу на тому, що 1700 року І. Мазепа став другим кавалером заснованого Петром І ордена Андрія Первозванного, у 1703 р. йому надано Крупську волость у Севському повіті. Король Польщі нагородив його орденом Білого Орла, а 1707 р. імператор Йосиф І надав гетьманові титул князя Священної Римської імперії. Другий етап символізує прояв напруженості в стосунках І. Мазепи та Петра І. Справа в тому, що реформи Петра І загрожували українській автономії та незалежності козацького війська. Під тиском незадоволеної старшини гетьман Мазепа почав сумніватися в доцільності верховенства Москви. Невдоволення, що зрештою штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Більш ґрунтовно ці та інші питання розглядаються в новітній українській історіографії.
Дослідник Т. Чухліб [1275] розглядає дилему вибору протекції Мазепинської України між Російською та Шведською коронами. В. Станіславський [1088] зачіпає турецький вектор дипломатичної діяльності Івана Мазепи. С. Павленко [808; 809] розкриває таємну місію агента Мазепи Соломона (1689 – 1690) до Польщі з проханням про допомогу, пише про перші спроби І. Мазепи розірвати відносини Москвою. Т. Якубова, використовуючи факти історичної літератури Національної бібліотеки імені В. Вернадського простежила військову діяльність гетьмана Івана Мазепи. Дослідники П. Більченко та В. Березка [53] порушують риторичне питання: За що ж таки боровся гетьман Мазепа?
Значний науковий резонанс викликала наукова розвідка російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлєвої «Мазепа» (М., 2007). Книга написана чудовим літературним стилем й читається не як «суха» наукова монографія, а як захоплюючий історичний роман, зі сторінок якого до читача звертаються «оживлені» через багато століть образи не тільки гетьмана Мазепи, а й багатьох його сучасників – лівобережного гетьмана Івана Самойловича, кошових отаманів Івана Сірка і Кості Гордієнка, генеральних писарів Василя Кочубея і Пилипа Орлика, генерального осавула Михайла Миклашевського і генерального хорунжого Івана Ломиковського, полковників Івана Скоропадського, Данила Апостола, Семена Палія, Іллі Новицького, батька гетьмана Степана Адама і матері Марини-Магдалини (Мокієської), батуринського ігумена Данила Тупталенка (майбутнього святого Димитрія Ростовського), багатьох інших наставників, сподвижників і соратників Мазепи, а також високих сановників церковно-культурних діячів Московії-Росії – патріарха Йоакима, родини Наришкіних, В. Голіцина, П. Прозоровського, В.Долгорукого, Л. Неплюєва, О. Українцева, Ф. Шакловитого, Л. Лопухіна, С. Медведєва та інших. Особлива увага звернута, зазвичай, на політичні й приватно-публічні стосунки гетьмана з російською царицею Софією та царем Петром І, шведським королем Карлом ХІІ Густавом, польськими королями Яном ІІІ Собеським і Станіславом Лещинським та іншими монархами Центрально-Східної та Південно-Східної Європи [1339, с. 4].
«Природжений політик, талановитий полководець і дипломат, людина відважна, чесна й цілеспрямована – він був відображення епохи українського духовного відродження і розвитку козацтва. Поет і філософ, високоосвічений, казково багатий...» – саме так характеризує російська дослідниця видатного гетьмана Івана Мазепу. Символічно, що на відміну від інших своїх російських (а також окремих українських) колег авторка визнає існування наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. європейської держави – Гетьманщини.
Проте, українським критикам впадає в око певна «нелюбов» російської дослідниці до своїх попередників. Наприклад, вже на першій сторінці вступу вона пише, що такі видатні вчені-історики, як Микола Костомаров і Михайло Грушевський, «поверхово зверталися до гетьманування Мазепи, не вивчали його серйозно та обмежувалися першим тенденційним враженням без глибокого аналізу джерел». Т. Чухліб зазначає, що це не так, а доробок вище названих достойників є значним внеском до світової історичної науки й базується на величезній архівній базі. Доречно також захистити запорозьких козаків, яких у книзі названо (мовою оригіналу) рицарями «ножа и топора» [1339, с. 27], однак насправді вони були більше лицарями шаблі та мушкету. На жаль, як зауважує Т. Чухліб, пані Т. Яковлєва не розглянула складні питання участі України та Росії у Великій Північній війні 1700 – 1721 рр., яка, за словами Олександра Оглоблина, мала особливе значення в світовій історії. Відомо ж бо, що змагання двох потужних імперських структур – Шведського королівства та Московського царства – за право бути «володарем світу» у Північній та Східній Європі завершилися на користь останньої, але не на користь Українському гетьманату на чолі з його видатним правителем Іваном Мазепою [1269, с. 191 - 203].
Перед українськими істориками відриваються нові пошукові обрії для поглибленого вивчення діяльності гетьмана Мазепи на благо України. Важливим підґрунтям можуть послугувати видання: «Доба гетьмана Мазепи в документах (упоряд. С.О. Павленко)» (К., 2008), «З епістоляної спадщини гетьмана Івана Мазепи» збірник, що містить 85 уперше опублікованих листів (К., 1996), «Мазепа І. Листи Івана Мазепи. 1687 – 1691. – Т. 1» (К., 2002). Опубліковані матеріали міжнародних наукових конференцій 15 – 17 жовтня 2008 р. (Київ – Полтава), «Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять» (К.,2008) та «Доба гетьмана І. Мазепи в європейській історії: міфи та реалії» (7 – 8 листопада 2008) (К., 2009).
Для вивчення національних традицій українського державотворення періоду Гетьманщини важливе значення мають праці В.В. Панашенка «Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. (К., 1995) та «Полкове управління в Україні (середина ХVІІ – ХVІІІ ст (К., 1997). У першій книзі автор поставила за мету висвітлити процеси корінних змін, яких зазнала протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. структура козацької старшини і вищого духовенства Гетьманщини як її соціальна еліта, передовсім, показати зміцнення її соціально-економічної бази, висвітлити правові чинники привілейованого становища старшини, простежити основну тенденцію ― перетворення козацької старшини і вищого духовенства в шляхетство та подальше включення його до складу російського дворянства.
Розглядаючи процес формування нової генерації соціальної еліти Гетьманщини протягом другої половини ХVІІ ст., яка включала, насамперед, вищу козацьку старшину (генеральну, полкову і сотенну) і вище православне духовенство, автор зазначає, що після Хмельниччини відносна соціальна рівність усередині Війська Запорозького (городового, реєстрового) «поступово нівелювалася». На вищий щабель українського суспільства послідовно і невпинно піднімалася нова еліта, яка формувалася з козацького товариства, шляхти, заможних міщан (міського патриціату) і вищого духовенства. «Набуваючи політичної і соціальної ваги, – пише В.Панашенко, – займаючи ключові позиції в державотворчих процесах, прагнучи поширити свій вплив на суспільство, новосформована еліта домагалася для себе старих привілеїв, поступово обмежувала права народних мас насамперед послушенства селян новим панам. Отже, поглиблювався поділ українського суспільства на пануючих і підневільних» [834, с. 38].
Потім автор, навівши значний фактичний матеріал та проаналізувавши його, зазначає, що протягом ХVІІІ ст. у Гетьманщині відбувається процес станової консолідації української еліти, який супроводжувався зміцненням позицій місцевих урядників – дідичів – вищої козацької старшини, російських дворян та вихідців з Сербії, Волощини, Грузії, яким були надані значні земельні володіння в Україні. «Зосередження військової та адміністративно-політичної влади в руках представників цієї частини соціальної еліти відбувалося разом з розширенням їхніх рангових та приватновласницьких маєтностей, що в свою чергу зобов’язувало посполитих цих маєтностей відбувати службу і повинності на користь їхніх власників, тобто сприяло перетворенню місцевих урядовців на панів», – зазначає В. Панашенко. Велика земельна власність місцевих державців «служила основним джерелом їхніх прибутків і мірилом станової диференціації в середовищі соціальної еліти суспільства» [824, с. 57].
В. Панашенко твердить, що генеральна старшина «проводила феодально-старшинську політику» у різних галузях управління. Наприклад полковник Миларадович, скуповучуючи і захоплюючи силоміць козацькі землі й угіддя, змушував останніх «як підданих відбувати послушенство» і невдовзі «став одним із заможних феодалів». До «великих феодалів» автор відносить Полуботка, Апостола, Горленка та інших, а далі пише, що на місцях полкова старшина захищала інтереси козацької старшини і «зміцнювала її феодальну власність на землю» [824, с. 50].
Дослідниця цілком слушно зауважує, що суспільна позиція (статус) козацької старшини «не була однозначною, а залежала від майнового цензу, тобто володіння більшими чи меншими маєтностями, набуття військових й адміністративних чинів, сімейних зв’язків з гетьманом, його оточенням та царськими урядовцями» [824, с. 57]. Розкриваючи питання про бунчукових товаришів, В. Панашенко правомірно зазначає, що більшість з них були заможними землевласниками (як і вища старшина), але далі підкреслює, що останні наприкінці ХVІІІ ст. перетворилися на поміщиків [824, с. 66].
Висвітлюючи питання про правові чинники привілейованого становища старшини і шляхти, автор вважає, що термін «шляхетство» в Гетьманщині «випав з повсякденного вжитку на кілька десятків років» і лише в першій половині ХVІІІ ст. уживається знову. Це цікаве спостереження, але варто було б, на думку дослідника Л. Мельника, підкріпити його документальним матеріалом. Адже відомо, що ще за часів Хмельницького в Гетьманщині існував численний прошарок православної шляхти [786, c. 130]. Аналізуючи становище українського духовенства в ХVІІІ автор наводить значний фактичний матеріал і цілком слушно стверджує, що внаслідок політики царизму українське духовенство втрачало свої права в церковному самоврядуванні та політичному житті Гетьманщини, обмежувалися й інші привілеї [824, с. 114]
Автор значну увагу приділила процесові перетворення козацької старшини й вищого духівництва в дворянство, який відбувався шляхом консолідації великих старшин-дідичів, представників верхівки міст і духовенства. Так формувався новий привілейований стан, який називали шляхетством. Поступово складалася традиція спадкоємництва і зв’язків із довоєнною шляхтою, яка походила з різних польських шляхетських родів. При цьому набуло популярності одруження старшинських дітей із шляхетськими нащадками хоч і зубожілими [824, с. 115]. Побут і звичаї козацької старшини також трансформувалися завдяки зміцненню її соціально-економічного становища, під впливом освітнього цензу та контактів з шляхетством зарубіжних країн. Київська академія, різні колегіуми, перебування за кордоном і навчання в європейських навчальних закладах сприяли зростанню культурно-освітнього рівня молодого покоління вихідців зі старшинсько-шляхетського стану, його самовизначенню та відмежуванню від рядового козацтва і поспільства.
Дослідники вказують на важливість обраного В.В. Панашенко предмета дослідження – формування української еліти у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Адже це питання донедавна в українській радянській історіографії замовчувалося. Крім того ж багато авторів знаходилися під впливом істориків-народників (О. Лазаревського, О. Єфименко), які основну увагу зосереджували на негативній діяльності старшини, її соціальної політики й всього суспільно-політичного життя Гетьманщини, не бажаючи зрозуміти, що іншого ладу, крім заснованого на приватній власності на землю, країни Центральної і Східної Європи у ХVІІ – ХVІІІ ст. не знали. Їхня земельна аристократія була творцем власної державності. Народ-нація без сильної, освіченої і впливової еліти – носія ідеї державності неминуче втрачає державну незалежність, а відтак перетворюється на колоніальне «бидло» інших країн [786, с. 131].
Останнім часом простежується пожвавлення інтересу до поглибленого дослідження проблем пов’язаних із становленням та функціонуванням української козацької еліти, її ролі в житті суспільства. В. Горобець [223] дослідив, як козацька еліта України відшукувала шляхи політичної легітимації у відносинах з Москвою та Варшавою в 1654 – 1665 років. В. Кривошея [550; 553] ґрунтовно і всебічно розкрив значення для Гетьманщини козацької старшини, зокрема неурядової старшини, її роль у здійсненні державотворчих процесів. М. Палій [821] феномен козацької старшини репрезентував на основі документів та нарисів. О. Струкевич [1116] окреслив політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини. В. Томазов [1173] з’ясував генеалогію козацько-старшинських родів у контексті історіографії та джерел з другої половини ХVІІ – початку ХХІ ст. Доповненням до вищеназваних праць можуть стати публікації в періодичних виданнях. Так, зокрема, О. Апанович [30] розкрила функції урядових службовців Гетьманщини ХVІІІ століття. В. Кривошея [554] вивів родоводи козацької старшини доби козацько-гетьманської держави, зробив огляд джерельної бази. П. Пиріг [846] розповів про українську шляхту ХVІІ ст.
Для більш ґрунтовного вивчення традицій українського державотворення вагоме значення має праця В. Панашенко [822], присвячена полковому устрою Гетьманщини. Дослідниця розглядає державотворчі процеси, які відбувалися в Наддніпрянській України з середини ХVІІ ст. і зумовили створення власного своєрідного адміністративно-територіального управління, в основу якого було покладено полко-сотенний устрій реєстрового Війська Запорозького. У монографії розглянуто владні прерогативи полкової і сотенної старшини, структуру полкових і сотенних органів влади («урядів»). Авторка простежує зміни в системі військово-територіального устрою Гетьманщини, зумовлені, передовсім, політикою царизму, спрямованою в ХVІІІ ст. на обмеження владних прерогатив вищих і місцевих адміністративних установ України – аж до скасування традиційної системи військового та адміністративного самоврядування, що означало остаточне знищення залишків української козацької державності.
Доречно зауважити, що проблема полкового устрою досліджувалася іншими українськими істориками, зокрема В. Сергійчуком [1003]. Деякі дослідники звертали увагу на вивчення окремих козацьких полків. В. Горобець [231] дослідив структуру врядування та соціального дисциплінування в південних полках Гетьманщини: за матеріалами ревізії Полтавського полку. За редакцією В. Мокляка видані «Джерела з історії Полтавського полку (середина ХVІІ – ХVІІІ ст.) (К., 2007). Автор дослідження Полтавському полку присвятив спеціальний науково-популярний нарис історії з часу його виникнення до кінця ХVІІ ст. [735]. Досліджувалася історія інших полків: Г. Швидько [1301] – Миргородський полк; І. Козюра [490] – Лубенський полк; Ю. Бодров [62], Т. Кузнець [574] – Уманський полк; В. Сокіл [1056] – Кальницький полк; В. Кривошея [554] – Канівський полк; Л. Сапухіна [982] – Сумський полк; І. Кривошея [560] – Переяславський полк. Викликають інтерес також публікації А. Кушинського [595] про сердюцькі полки, В. Маслійчука [661] про слобідські полки.
Щоб глибше зрозуміти традиції українського державотворення варто з’ясувати різниі аспекти діяльності полкового уряду, зокрема історичних портретів козацьких полковників. Інститутом історії України НАН України, науково-дослідним інститутом Козацтва підговлено видання «Полководці Війська Запорозького», у якому подано 29 нарисів про героїв Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. (К., 1998, кн. 1; К., 2004, кн. 2). Важливу історіографічну цінність має двотомник Б.І. Сушинського «Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців ХV―ХІХ ст.: Іст есе» (Одеса, 2006). Історики прослідкували діяльность окремих козацьких полковників. С. Вирський [144] змалював образ полковника Михайла. В.Горобець [226] з’ясував роль Івана Нечая в українсько-російських змаганнях за Білорусь (1654 – 1659 рр.). А. Гурбик [265; 268] дослідив образ полковника Антона Ждановича. О. Гуржій [276] та Б. Флоря [1238] проаналізував деякі міфи та реальності про Івана Богуна. В. Маслійчук [661] – зацікавився сумським полковником Герасимом Кондратьєвим, Ю. Мицик [711] – Тимішом Носачем, П.Мірчук [729; 730] – Максимом Залізняком та Іваном Гонтою, В. Студьова [1118] – чернігівськими полковниками, В. Чуприна [1264] – Максимом Кривоносом.
Особливе місце в новітній українській історіографії посіла книга П.С. Саса «Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.) (К., 1998). Автор характеризує особливості політичного устрою Речі Посполитої (у складі цієї держави перебувала тоді більшість українських земель), роль української православної шляхти як головного репрезентанта політичних інтересів України в ХVІ ст., аналізує процес формування політичних концепцій руського (українського) народу, визначає творців цієї концепції, насамперед, письменників-полемістів, літописців, діячів Православної Церкви в Україні. Особливу увагу автор приділяє Метелію Смотрицькому, як творцеві ранньоновітньої теорії нації, та Адамові Киселю. Слушними є думки автора книги, що розвивають усталене в українській історіографії положення про нерозривний зв’язок між Київською Руссю та Україною козацьких часів, про вплив давньоруської спадщини на історичну й політичну думку України ХVІ – ХVІІ ст. Автор має рацію, коли наголошує на тому, що в проявах політичної самосвідомості запорозьких козаків поняття «народ» позбавляється ситуативного, буденного змісту (як-от: «люди») і набуває абстрагованого вербального плану, у якому «руський народ» виступає як категорія політичної культури [986, с. 57 -58].
Значне місце автор приділяє новому прошарку українського суспільства, який дедалі наполегливіше відтісняв українську шляхту і з кінця ХVІ ст. швидко став авангардною силою в національно-визвольній боротьбі українського народу. Погоджуючись й тут з основними висновками автора, зазначає Ю. Мицик, водночас хотілося б відзначити неуважність (свідому чи несвідому) до співвідношення міфу й дійсності в історичному минулому. Звичайно, козацтво і його вожді, насамперед, Петро Конашевич-Сагайдачний, були, як переконливо довів П.М. Сас, об’єктом міфологізації з боку українських книжників ХVІ – ХVІІ ст., навіть католиків. Але чомусь П.М. Сас не вказав на те, що й без будь-якої міфологізації козацтво мало багато заслуг перед українським народом і християнською Європою. При всіх своїх вадах і недоліках козацтво, дійсно, виступало в обороні України перед агресорами, стримувала експансію Османської імперії на південно-східних кордонах християнської Європи, дійсно виступала як авангардна і державотворча сила українського народу наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст., яка таки спромоглася, на відміну від шляхти, відродити незалежну Українську державу в 1648 році. [714, с. 126].
Автором викладено важливі думки про особливості державного устрою Війська Запорізького, формування козацького стану, козацького менталітету, зокрема, понять запорожців про свободу, вольності і права свого стану. Ця проблема дуже актуальна з огляду хоча б на те, як гостро у світі і, зокрема, в Україні стоїть проблема прав людини. Хоча для ХVІ – ХVІІ ст. такого поняття, як «права людини», ще не існувало, однак бачимо, що й українська політична і суспільна думка, так само як і думка інших європейських країн (Польщі, Англії, Франції та ін.) та їх народів, робила певні кроки у правильному напрямку. Книга П.М. Саса зайвий раз переконує в тому, що українська історична наука переживає нині період давноочікуваної зміни векторів, прямує до гуманізації історичного знання, і добре коли дослідника цікавить людина з її почуттями, віруваннями, уподобаннями. Дослідники зауважують, що хоча автор цілком слушно зупинився на трьох головних станах українського суспільства, які формували його політичну думку (козацтво, церква , шляхта), з поля зору чомусь випало міщанство. Цікаво було б знати, а чи мало воно свої політичні погляди, хоча б елементарні? [714, с. 127].
Суттєвим доповненням до вище викладеної проблеми є праця І.В. Катушева «Політична думка доби Гетьманщини» (К., 2007), в якій автор, зокрема, подає аналіз концепцій національної державності в політичній думці Козацької держави. Запропонувавши власну схему періодизації цього періоду автор детально аналізує пам’ятки, що належать кожному стану та визначає особливості названих етапів. Таких етапів І.В. Катушев виділяє три: становлення Козацької держави, її розвиток і занепад. Слід наголосити, що автору вдалося визначити ті риси, що дають підстави говорити про існування таких етапів у політичній думці.
На особливу увагу заслуговує аналіз І. Катушевим політичної концепції гетьмана Б. Хмельницького. Автор по-новому трактує особливості його державницьких поглядів. Систематизувавши та проаналізувавши існуючі джерела, присвячені Хмельниччині, І. Катушев виробив власну концепцію, суть якої полягає в тому, що Б. Хмельницький від ідеї протекторату іншої держави над Україною поступово наблизився до ідеї незалежності України. Автор правомірно зазначає, що після орієнтаційних ідей на різні країни, зокрема – Польщу і Туреччину, гетьман приймає протекторат Москви, що дало змогу досягти юридичного статусу автономної держави. Слід підкреслити, що Б Хмельницький розумів автономність як військовий союз. Після Віленського миру, що порушив ідею Переяславського договору – військово-політичного союзу Козацької держави і Москви, Б. Хмельницький відходить від російського протекторату як єдино можливого й шукає іншого протектора.
Цілком новою є теза І. Катушева про те, що після смерті Богдана Хмельницького простежуємо дві тенденції в розвитку політичної стратегії – на союз з Польщею та на союз з Москвою. На Польщу орієнтувався Павло Тетеря, повсякчас утверджуючи сателітну залежність Козацької держави від Речі Посполитої. Іван Виговський був найбільш послідовним продовжувачем справи Б. Хмельницького, який наполягав на поверненні до умов Зборівського договору і розширенні прав Козацької держави. І. Катушев твердить, що Юрій Хмельницький посідав деструктивні позиції щодо Козацької держави, і доводить, що фактично на позиціях повної залежності від Росії був і гетьман Іван Брюховецький. Петро Дорошенко прийшовши до влади, здійснив реальні спроби припинити процес поглинання України Росією, адже бачив Україну тільки незалежною державою. Уперше наголошується на політичній концепції Петра Суховія, який пропагував ідею татарського протекторату, а гетьман Дем’ян Многогрішний одночасно прагнув зберегти протекцію російського царя і козацькі вольності. Михайло Ханенко бачив Козацьку державу як сателіта Польщі, а Іван Самойлович наполягав на підданстві російському цареві [834, с. 186].
На думку І. Катушева, гетьман Іван Мазепа спочатку бачив Україну як автономну частину у складі Російської імперії. Але незабаром переконався в загарбницькій політиці Москви щодо Козацької держави, тому й пішов на союз з Швецією, зробивши таким чином спробу вийти з під влади Москви й утвердити власну державність.
Автор стоїть на тому, що політична думка в часи занепаду Козацької держави, тобто після поразки Івана Мазепи, характеризується занепадом державницької ідеї. Зникає орієнтація на Польщу, натомість спостерігаємо послідовне підпорядкування України Москві. Продовжувачем справи І. Мазепи став гетьман на еміграції Пилип Орлик. Демократичні засади його концепції І. Куташев правомірно визначає як найкращий здобуток політичної думки доби гетьманщини цього періоду. На території України промосковської орієнтації дотримувався Іван Скоропадський, який все ж робив спроби послабити тиск Москви. Спроба Павла Полуботка вчинити бунт про політики Петра І завершилася трагічно. Гетьман Данило Апостол зробив внесок у розвиток судової системи, прагнучи унезалежнити її від Росії. Заслуга гетьмана Кирила Розумовського визначається останніми спробами реанімації Козацької держави. Цікавим є аналіз наказів і прохань старшини і шляхти до Катерини ІІ, який свідчить про прагнення української еліти зберегти автономний статус України, хоча Росія й не надавала їй цього статусу [834, с. 186 – 187].
Новітня українська історіографія національних традицій репрезентована не тільки політичними ідеями гетьманської стратегії державного будівництва та управління, але й козацькими літописами. Тематика видатних пам’яток вітчизняної української історичної й політичної думки – козацьких літописів – присвячена українській історії від найдавніших часів до козацької доби. Водночас порушені в цих ґрунтовних творах питання не втрачають важливості до сьогодення.
Українські літописи, складовою частиною яких є так звані козацькі, завжди привертали увагу не лише дослідників, а й широких кіл громадськості. Проте внаслідок несприятливих умов розвитку вітчизняної історіографії вивчені були тільки частково. Тому узагальнення питань, які стосуються джерелознавчого й історіографічного аспектів козацького літописання 30 х – 80 х рр. ХVІІІ ст., є важливим науковим завданням. Адже створені в той час історико-літературні пам’ятки істотно вплинули на процес відродження української культури, мови, національної самосвідомості. Проаналізувавши здобутки вітчизняної історіографії, І. Дзира подав глибокий фаховий аналіз джерел, на основі яких була створена праця «Козацьке літописання 30-х – 80 рр. ХVІІІ ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти» (К., 2006). На його думку, тематика козацьких літописів Лівобережжя 30-х – 80-х рр. ХVІІІ ст. виходить далеко за межі військово-політичної історії та біографії гетьманів. Важливе значення має детальний аналіз указаних літописів як пам’яток історичної думки. Це дало підстави для логічних висновків щодо національної свідомості українців, означених автором за трирівневим ступенем: етнокультурним, історичним і політико-правовим. Слушною є теза, що при відсутності сталої термінології стосовно назви країни в тогочасному українському суспільстві існували чітка самоідентифікація власної етнічної спільноти на території її проживання, відмінність від інших народів. При цьому на сторінках історико-літературних творів зустрічаються назви багатьох держав, що свідчать про уявлення українців щодо етнічної карти Європи та частини азійського континенту. Традиційне використання політичної термінології – «народ», «нація», «вітчизна» – було наслідком тривалого формування відповідних понять. Важливим елементом національної самосвідомості є також релігія. Питання православ’я розглядаються в усіх без винятку літописах ХVІІІ ст., зокрема Берестейська унія 1596 р., відновлення православної ієрархії 1620 р., конфесійний фактор при виборі союзника під час Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр., мазепинська доба [1319, с. 227].
Відомо, що невід’ємною складовою української національної ідентичності є відчуття територіальної єдності. Протягом багатьох століть вона була відсутня, що надзвичайно негативно впливало на розвиток етносу. Тому невипадково проблема соборності з усією повнотою постала перед авторами літописів досліджуваного автором періоду української історії. Представники інтелектуальної еліти намагалися пробудити почуття солідарності між українцями незалежно від соціальних, культурних і регіональних особливостей.
Уміщені до літописних пам’яток юридичні аргументи були правовим обґрунтуванням законності існування Української козацької держави. Автори літописів зібрали значний фактичний матеріал для оцінки певних подій та явищ вітчизняної історії, зробили відповідні узагальнення й висновки. Використання з цією метою історичних документів сприяло пропаганді ідей державної самостійності й історичної тяглості етносу від княжої доби до Гетьманщини. Літописи знайомили також читача з основними віхами європейської історії, зокрема сусідніх держав – Речі Посполитої, Московії, Молдавії та ін.
І. Дзира переконливо довів, що козацькі літописи були важливим чинником формування української історіографії. На прикладі історичної спадщини Михайла Антоновського, Максима Берлінського автор показує вплив на них козацького літописання, яке послугувало джерельною основою «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського та «Запорозької старовини» Ізмаїла Срезневського. Як переддень вітчизняної науки проаналізовано спадщину Миколи Маркевича – продовжувача досліджень козацьких літописів.
Серед узагальнюючих праць помітною є концепція подій середини ХVІІ століття, названих «козацькою революцією 1648 -1657 років» Н. Яковенко у її «Нарисах ...», які базується на акцентуванні глибини змін, спричинених ними, тлумаченні їх насамперед через призму інтересів та політичних ідеалів козацтва (хоча не відкидаються й соціальні, національні, релігійні причини революції), заперечення «героїчного» і ствердженні людського їх виміру. Одна з частин книги присвячена «кошмарам війни». Тут відверто йдеться про трагічний досвід Хмельниччини і для українського, і для польського та єврейського народів. Дослідниця вважає, внутрішньополітичні передумови для майбутніх конфліктів Руїни було закладено ще в часи Б. Хмельницького з утворенням в середовищі козацької верхівки трьох лідерських груп з відмінними інтересами, в т. ч. «полярними зовнішньополітичними орієнтаціями» (с. 177-209). Діяльність І.Мазепи і «мазепенців» розглядається в контексті тодішніх соціальної і політичної практик. Тому стверджується, що І. Мазепа проводив соціальну політику як «син свого народу», який «не уявляв впорядкованого світу без поділу його на вищих і нижчих, привілейованих і залежних, власників і підданих, а Конституція П.Орлика мислилася її автором як традиційна для Річі Посполитої угода між (гетьманом) і політичним народом (козацтвом), а не «Перша Конституція Української держави» (с. 237-238).
Слід звернути увагу на «Історію України» (Львів, 2002), авторами якої стали Ю. Зайцев, В. Баран, Л. Войтович. У них найбільший теоретичний блок має розділ про Хмельниччину і Руїну, висвітлені в контексті знаної концепції «Української національної революції» В. Степанкова і В. Смолія. З’ясовано її причини, рушійні сили і характер, проблеми типології, хронологічних меж і періодизації, хід подій, особливості та історичне значення. Виклад історії «Визвольної війни 1648-1657 років», як зауважує В. Яремчук у своєму історіографічному нарисі, обмежується військово-політичними аспектами. Тлумачення вузлових конкретних проблем (політична програма Б.Хмельницького, угода 1654 р.) спирається на ідеї В.Липинського. Так само через призму державотворення і «боротьби за незалежність» висвітлюється історія Гетьманщини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Показовим в сенсі «державницької» позиції авторів є їхнє ставлення до І. Сірка та І. Мазепи. Так, всупереч визнанню того, що за гетьманування І. Мазепи «посилювався визик низів», його постать оцінюється цілком позитивно. З іншого боку, на думку вчених, І. Сірко «був неперевершеним полководцем, але не найкращим політиком», оскільки «не зрозумів і вчасно не підтримав далекоглядних вождів, які боролися за незалежність не частини, а всієї України». Візія сепаратиського руху, пов’язаного з П. Орликом та його Конституцією (названою «першою в Європі конституцією демократичного суспільства», «першою у світі Конституцією», виглядає занадто ідеалізовано навіть на тлі «державницької традиції» (див: [1198, с. 82-83].
Отже, новітня українська історіографія без перебільшення довела, що саме козацька доба справила важливий вплив на подальшу долю українського народу, який завжди мріяв здобути незалежність, побудувати свою державу на демократичних засадах. Історики намагалися ґрунтовно дослідити історію козаччини та його політичний інститут – Гетьманщину, яка символізувала собою українську Козацьку державу з атрибутами демократичної християнської республіки. На основі широкого кола залучених різних типів і видів джерел вони реконструювали в деталях перебіг історичних подій, представили сучасникам широкомасштабну картину того вікопомного часу, який насичений національними традиціями саме українського державотворення.
Дослідниками звернуто увагу на процес формування козацького стану, який став відігравати провідну роль у суспільно-політичному житті українського суспільства, становленні української державності, розвитку національної самосвідомості, розгортанні антифеодальної та визвольної боротьби. Істориками досліджено історичні витоки козацького роду, а саме: виникнення козацтва та його устрій; козацтво в різних регіонах України; соціальна історія козацтва; формування ідеології козацтва як визначальний чинник політико-правового розвитку середньовічної Європи; українське козацтво на державній службі (початковий період); роль релігії в житті українського козацтва; українське козацтво як фактор формування української нації; участь козацтва у війнах інших держав; українське козацтво в міжнародних відносинах; керівники селянсько-козацьких повстань у кінці ХVІ ст.; генеалогія українського козацтва; основні фактори еволюції феномена українського козацтва; внесок козацтва у розвиток української культури; козацтво в літературі та мистецтві; козацтво в наукових дослідженнях українських і зарубіжних істориків; козацтво в бібліотечно-біографічній діяльності бібліотек. В українській історіографії схарактеризовано Запорізьку Січ як фактор консолідації українського суспільства середини ХVІІ ст., визначено її політичну роль у розвитку Національної революції 1648 – 1676 років.
Разом з тим, і це знаходить відображення в новітній історіографії, у певних наукових колах явно простежується тенденція до реанімації на основі нових постмодерністських теорій польської концепції «домової війни», а коріння такого повороту заховане в далекій від історіографічної інтерпретації площині й не вносить нічого нового у з’ясування сутності цієї епохальної події української історії.