РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ З ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Вдаючись до загальної характеристики історіографічного процесу з проблеми дослідження необхідно окреслити періодизацію новітнього розвитку знань з історії української державності :

початковий (кінець 80-х ХХ ст.), який нагадував період хрущовської «відлиги» середини 50-х – початку 60-х рр.

Перший етап (90-ті рр. ХХ ст.) характеризується початком «націоналізації» історіографічного процесу і створення національної історії України, її державності, методологічною переорієнтацією значної частини радянських істориків і переходом на позиції національно-державницького історіописання. Історична наука почала позбуватися статусу «прислужниці» політичних та ідеологічних доктрин тоталітаризму.

Другий етап (з початку ХХІ ст.) відзначився посиленням критичного погляду погляду на здобутки та прогалини у розвитку історіографії, що проявилося в справжньому «історіографічному бумі». Побачив світ ряд історіографічних студій, зокрема Я. Ісаєвича, Л. Зашкільняка, Я. Калакури Г. Касьянова, І. Колесник, К. Кондратюка, А. Коцура, В.Коцура, В. Масненка, О. Удода, В. Яремчука та інших, у яких головну увагу приділено характеристиці витоків і особливостей розвитку української історичної думки, її розвитку в княжу добу, у козацько-гетьманські часи, а також у часи визвольних змагань початку ХХ ст. за відновлення та зміцнення державної незалежності України.

У контексті запропонованої періодизації новітньої історіографії спостерігаються особливості нагромадження знань з історії національних традицій українського державотворення, аналізуються найбільш загальні надбання історичної науки. Відновлення незалежності України та розбудова правової і демократичної держави стали важливим імпульсом для відродження національних традицій української історіографії, у тому числі її державницького напряму, створення справді наукової історії української державності.

Новий етап вивчення національних традицій державотворення пов'язаний з методологічною переорієнтацією пострадянських істориків, відмовою від ідеологічних стереотипів тоталітарної доби, прилученням до надбань західних істориків, розширенням тематики наукових досліджень, збагаченням їхнього змісту та підвищенням фахового рівня. Велику роль у відродженні національної історіографії та її соборності відіграло розширення джерельної бази, створення під егідою академічного Інституту історії України ґрунтовної «Історії України. Нове бачення» у 2-х книгах, низки монографічних досліджень, нового покоління навчальної літератури, поширення надбань діаспорних істориків, зокрема Л. Винара, Т. Гунчака, Т.Мацьківа, І .Нагаєвського, О. Пріцака, О. Субтельного та інших.

Упродовж 1990-х рр. тривало дослідження на монографічному рівні майже всіх періодів українського державотворення на основі залучення нових або нового прочитання існуючих джерел. Більш високого рівня узагальнення історичного досвіду української державності досягнуто у другому десятиріччі незалежності України, коли завершилося серійне видання «Україна крізь віки», побачили світ «Енциклопедія етнодержавознавства», «Енциклопедія українознавства», «Юридична енциклопедія України», нові томи «Енциклопедії історії України». В історіографічному процесі активно заявила про себе генерація молодих істориків. За підрахунками автора, за період з кінця 1980 – х до 2011 р. опубліковано близько 3 тисяч праць, прямо або опосередковано присвячених історії державності України.