2.2. Причини розширення імміграції

Якщо в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. переселення різних етнічних груп на територію Волинської губернії носило певною мірою стихійний, спорадичний характер, то в другій половині ХІХ ст., особливо після скасування кріпосного права у Російській імперії, імміграція стала на порядок організованішою та масовішою.

Найбільш впливовим чинником, своєрідним локомотивом інтенсифікації міграційних процесів стало скасування кріпацтва у Російській імперії. Звільнення селян від кріпосної залежності фактично позбавило волинських поміщиків безкоштовної робочої сили. Нестача робочих рук відразу негативно позначилась на розвитку маєтків. Розуміючи безперспективність ситуації, втомлені перманентною ворожнечею з селянами (під час введення уставних грамот з жовтня 1861 р. по січень 1863 р. на Волині відбулося близько 100 селянських виступів, у яких взяли участь 61 350 чол. із 106 сіл) [212, 13], поміщики почали запрошувати в свої маєтки німецьких та чеських селян. Працьовиті іноземці мали відчутно підняти продуктивність праці у поміщицьких господарствах, стати альтернативою «відсталості, непокірності і єретицтва православних» [179, 291].

Ще серйозніші наслідки для волинських землевласників мав вибух другого польського повстання у 1863 р. Після придушення збройної непокори російський уряд, як і після повстання 1831 р., відновив на законодавчому рівні кампанію по витісненню польських землевласників з регіону. Маєтки багатьох учасників повстання конфісковувалися, найактивніші поміщики були заслані в Сибір. Конфіскація польських маєтностей викликала кризові явища в господарському житті губернії.

Така ситуація змусила власників уцілілих маєтків поспішно продавати свої володіння. Особливого попиту на землю не було. Українські селяни не мали можливості купувати поміщицькі землі, оскільки мусили виплачувати грабіжницькі викупні платежі після реалізації реформи 1861 р. (саме тому місцеві селяни-українці не мали змоги розширювати свої земельні володіння, аграрна колонізація Волині набула поліетнічного характеру). Майже не було претендентів на волинську землю і серед російського дворянства, яке було налякане подіями недавнього повстання. Ще більше звузили коло потенційних покупців землі на Волині «Правила відносно придбання в дев'яти західних губерніях земельної власності, поза містами та містечками розташованої» від 10 грудня 1865 р., які позбавили осіб польського походження права купувати землю в Південно-Західному краї [114 – Т. Х, 277–280].

Відсутність реальних покупців призвела до знецінення земельного фонду Волинської губернії. Намагаючись якнайшвидше вивести свої господарства з кризи, або й просто продати їх, поки не відібрала російська влада, волинські поміщики почали звертатись до жителів німецьких земель та особливо до селян з губерній Царства Польського, з якими вони підтримували тісні господарські зв’язки, з вигідними пропозиціями щодо оренди та продажу своїх маєтків [21, арк. 1–2]. На пропозиції волинських землевласників невдовзі почали масово відгукуватись німці з губерній Привіслінського краю Царства Польського.

Оскільки німецькі та чеські селяни славились своєю працьовитістю, прогресивними методами ведення господарства, вирощуванням кращих сортів сільськогосподарських культур та високою продуктивністю тваринництва, царські чиновники сподівались, що їх залучення до господарського освоєння вільних волинських земель позитивно вплине на економічну ситуацію в краї. Передбачалось також, що місцеве населення швидко перейматиме і запроваджуватиме у своїх господарствах передовий досвід господарювання колоністів [88, 178].

Йдучи назустріч великим землевласникам, російський уряд вдався до нормативного стимулювання переселення німців у Волинську губернію. Закон від 19 лютого 1861 р. «Про відчуження, передачу в спадок та віддачу в заставу і оренду населених поміщицьких земель та маєтків після видання Положень про селян, що вийшли з кріпосної залежності» дозволив віддавати такі землі в орендне користування «особам всіх станів, не виключаючи іноземців» і продовжував строки оренди до 36 років, сприяючи таким чином посиленню переселенського руху на територію Волинської та інших західних губерній [114 – Т. Х, 217].

18 грудня 1861 р. були прийняті «Правила для іноземних робітників, що поселилися у межах Російської імперії», які стали правовою основою подальшого міграційного руху. Вони надавали значні пільги для переселенців у 22-х західних губерніях: емігранти з Європи звільнялись від обов’язку нести військову службу в лавах російської армії, отримали можливість купувати дешеву землю, могли вільно займатися підприємництвом і торгівлею, тимчасово звільнялися від сплати податків у державну казну (на 5 років). Також колоністи отримали право на власне самоврядування, свободу релігії та національну освіту [114 – Т. ХІІ, 504–509].

Природно, що такі правові та економічні умови колонізації не могли не приваблювати переселенців з губерній Царства Польського та з-за кордону. Наприкінці 1860-х рр. середня вартість землі на Волині становила 11–16 руб. за 1 дес. В ряді повітів (Острозькому, Дубенському, Рівненському, Луцькому, Володимир-Волинському) десятину землі з лісом можна було придбати за 10 руб., а на Поліссі – ще дешевше. В цей же час на землях Австро-Угорської імперії земля була дорожчою приблизно в 10 разів. Наприклад, у Богемії в 1868 р. вартість землі середньої якості коливалась від 160 до 270 руб. за 1 дес. [57, 3].

Не останню роль в тому, що Волинь імпонувала переселенцям західноєвропейського походження, відігравали її географічне розташування та природно-кліматичні умови. Землі Російської імперії, а особливо прикордонної Волинської губернії, були набагато ближчими і доступнішими, ніж заокеанські США, куди теж був спрямований значний міграційний потік з Європи.

Помірний, сприятливий для господарської діяльності клімат Волині був схожий і навіть дещо кращий від кліматичних умов губерній Привіслінського краю, Німеччини та Австро-Угорщини. Великі масиви дешевої необробленої землі (лісова місцевість та заболочені території), що переважали в північних повітах, при тривалій дбалій обробці могли забезпечувати цілком пристойні врожаї та корм для домашніх тварин. Оскільки заселення частини земель Волині рядом етнічних груп мало вже понад півстолітню традицію, це певною мірою приваблювало переселенців до осідання на території губернії, дозволяло спиратись на досвід попередників та уникати багатьох помилок і негараздів, яких зазнали піонери переселенського руху.

Сприятливою для нарощування темпів міграції виявилась і ситуація в основному районі виходу німецьких переселенців – Царстві Польському. Під час другого польського повстання 1863 р. німецькі жителі Привіслінського краю не бажали брати участі в реанімації незалежної польської держави та заявили про своє вірнопідданство російському імператору Олександру ІІ, чим викликали неприязнь з боку місцевого населення. Зацікавлений у послабленні позицій поляків, російський уряд, як і 30 років тому, сприяв переселенню німців до Волинської губернії. Колоністи отримали землі, конфісковані у польських поміщиків – Й. Єгерського, П. Бродовича та інших [200, 42–43]. Нового поштовху набула міграція німців на Волинь після відміни в Царстві Польському пільгового режиму для іноземних колоністів (1867 р.) [27, арк. 41]. Указ від 26 червня 1868 р., що визначав порядок перечислення жителів Царства Польського в Російську імперію, підтверджував, що всі іноземні колоністи, землероби і робітники, що поселились у Царстві Польському і прийняли російське підданство, вже не користувались ніякими особливими правами і пільгами, зрівняні у всіх відношеннях з корінним населенням регіону.

Наприкінці 60-х років ХІХ ст. міграційний потік на Волинь поповнили також представники чеського народу. Розглянемо сукупність мотивів економічного, політичного та національного характеру, що спонукали чехів переселятися на землі Російської імперії та Волинської губернії зокрема.

Чеські землі з другої половини ХVІІІ ст. стали одним із головних промислових районів монархії Габсбургів. Буржуазна революція 1848 р. пришвидшила розвиток ринкових відносин в економіці. У 50–60-х рр. ХІХ ст. в західній частині Австрійської імперії, зокрема в Нижній Австрії та чеських землях завершувався промисловий переворот на фоні стрімкого економічного піднесення [304, 162]. Розвиток товарно-грошових відносин на селі, зростання залежності селянського господарства від ринку призводили до того, що значна кількість дрібних і середніх господарств не витримували конкуренції з великими капіталістичними господарствами поміщиків і сільської буржуазії. Пришвидшувало цей процес і надмірне податкове навантаження [197, 45] Аграрна криза 1870–1890-х рр., що була спричинена імпортом в Європу дешевого американського хліба, мала наслідком розорення багатьох господарств [301, 517].

Значно загострилось також національне питання. Німецька буржуазія всіляко обмежувала права та перешкоджала розвитку буржуазії чеської. Після поразки революції 1848 р. почався реакційний період «бахівського абсолютизму» (за іменем міністра внутрішніх справ А. Баха) [197, 45–46]. Загостренню політичної та економічної кризи в Австрійській монархії сприяв і зовнішньополітичний курс держави. У Кримській війні (1853–1856 рр.) держава зайняла нейтралітет, ворожий щодо Російської імперії, робила колосальні витрати на утримання великої армії. Під час війни Прусії та Австрії 1866 р., в якій Австрія зазнала поразки, чеські землі стали територією бойових дій [197, 47].

У 1867 р. на карті Європи постала Австро-Угорська імперія, що перекреслило надії чеської буржуазії на здобуття автономії [273, 123].

На наш погляд, важливим чинником, що детермінував зростання масштабів міграції населення з губерній Царства Польського на Волинь, була економіко-демографічна ситуація, що склалася на території Привіслінського краю в другій половині ХІХ ст. Стрімкий розвиток капіталізму повів за собою швидке зростання кількості населення в регіоні. На 1897 р. в сільських поселеннях Варшавської губернії щільність населення досягала 91 чол. на кв. версту, Петроковської – 85 чол., Келецької – 81 чол. Варшавський статистичний комітет в кінці ХІХ ст. зробив висновки про перенаселеність Привіслінського краю [216, 15–16]. Зростання кількості безземельних та малоземельних жителів зумовило колосальне зниження вартості найманої праці, що штовхало населення до переселення на землі американського континенту, а також на територію Південно-Західного та Північно-Західного країв.

Вирішальний вплив на інтенсифікацію переселення у Волинську губернію поляків другої половини ХІХ ст. справила ліквідація кріпосного права в Російській імперії. Господарська криза, зумовлена різким зменшенням робочих рук, викликала стрімке зниження вартості землі в краї, що значно розширило можливість для поляків розширювати свої земельні володіння за рахунок волинських територій. Не зважаючи на задекларований державою курс на економічну деполонізацію/русифікацію західних губерній, російський уряд не був зацікавлений стримувати інтенсивне заселення частини території Волині польськими селянами, що набрало нових обертів після реформи 1861 р. Поляки з губерній Привіслінського краю, що прямували переважно на Волинське Полісся, займали землі, що були розпарцельовані в польських поміщиків після скасування кріпосного права [213, 74].

Притоку нових власників з-за меж губернії сприяли невисокий рівень заселеності Волині та відповідно наявність обширних територій, що потребували додаткового господарського освоєння. Певною мірою сприяла зростанню чисельності польського населення в регіоні служба вихідців з Привіслінського краю у російській армії. За 6 років (до військової реформи було 25) багато поляків опановували російску мову, адаптувались до місцевих умов і після закінчення служби залишались жити та працювати в тих краях, де відбували службу [204, 11].

Після реформи 1861 р. російський уряд був зацікавлений у збільшенні земельної частки росіян на Правобережжі, зокрема й у Волинській губернії. Це зумовило посилення русифікаторської політики в регіоні. Відповідно до підрахунків П. Чубинського, що займався етнографічними дослідженнями в Південно-Західному краї, на 1861 р. у Волинській губернії російським землевласникам належало 160 маєтків, Подільській – 137, Київській – 357 [6, арк. 82].

Та це були лише перші кроки на шляху розвитку російського поміщицького землеволодіння на Волині. Вирішальним у повороті політики російської влади до форсованої русифікації Волинської губернії стало друге польське повстання 1863 р. Після такої масштабної непокори поляків імперська влада твердо стала на шлях законодавчого обмеження польського землеволодіння у Південно-Західному краї, водночас стимулюючи притік сюди російських землевласників, котрі мали стати надійною опорою царизму. Крім необхідності деполонізації Волині російська поміщицько-службова імміграція диктувалась також причинами економічного характеру. Польське повстання 1863 р. та подальші репресії вкрай негативно позначились на економічному житті краю. Як зазначалось у рапорті міністра державного майна київському генерал-губернатору № 119 від 26 березня 1864 р. , «…для відновлення у Західному краї економічної діяльності, що занепала, визнано необхідним залучити туди з інших губерній діячів з достатніми коштами» [111, 11].

Переселення росіян було викликане також посиленням економічних зв’язків, будівництвом залізниць, розвитком промисловості та системи освіти [205, 23]. Для забезпечення потреб зростаючої промисловості краю в другій половині ХІХ ст., і особливо в 70–90-ті рр., на Волині тривало інтенсивне будівництво залізничних шляхів сполучення. У 1873 р. було введено в дію ділянки Київсько-Брестської залізниці Здолбунів – Рівне – Ковель, 1874 р. – Здолбунів – Радзивилів – Красне, 1885 р. – Лунинець – Сарни – Рівне. В 1877 р. було завершене прокладання лінії Варшава – Люблін – Ковель. У 1890-х рр. довжина залізничних шляхів Волинської губернії досягла 745 верст, а на початку ХХ ст. – 1 133. Залізничне сполучення мали Ковель, Рівне, Новоград-Волинський, Володимир-Волинський та інші міста [212, 20].

Швидке заселення та господарське освоєння окраїнних губерній імперії відповідало геополітичним інтересам держави. Як писав про переселення росіян у прикордонні губернії відомий публіцист Ф. Уманець, «Ми повинні займати і колонізувати…не тому, що це нам вигідно, не тому, що нам не вистачало оренбурзького чи херсонського чорнозему…а просто тому, що без цієї колонізації ми не відповідаємо за спокій тих територій, які давно заселені і віки назад увійшли в державні межі» [234, 225]. Натомість, заселення західних і південних окраїн населенням західно-європейського походження не отримало схвалення автора [234, 230].

Участь євреїв у господарському освоєнні певної частини волинських земель впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. мала характер внутрішньогубернського колонізаційного руху, тобто здійснювалась місцевим населенням, а не переселенцями з інших держав, чи регіонів Російської імперії. Господарське освоєння землі євреями було представлене двома напрямками економічної діяльності: «окультуренням» занедбаних та цілинних земельних масивів під управлінням орендаторів, а також зверненням єврейства до обробітку землі внаслідок переселення у землеробські поселення-колонії.

Орендна діяльність була однією з традиційних сфер зайнятості єврейського населення, що мала глибоке історичне коріння. В свою чергу, землеробська праця серед євреїв ніколи не користувалась особливою популярністю. Розпочинаючи процес заснування сільськогосподарських поселень євреїв в губерніях Південно-Західного краю, уряд таким чином намагався вирішити дві проблеми соціального устрою іудеїв. По-перше, переселення їх у землеробські поселення мало б поступово зменшити рівень перенаселеності євреями волинських міст та містечок, що в свою чергу послабило б соціальну напругу в міських центрах. Другою причиною, що спонукала чиновників до законодавчого та адміністративного стимулювання процесу поширення єврейських землеробських колоній, була необхідність покращення зайнятості євреїв. Адже масова задіяність єврейства в ремісництві, торгівлі та посередництві мала наслідками обезцінення ремісничої праці та зниження оборотів численних євреїв-торговців. Неминучими наслідками такого становища були бідність і відповідно катастрофічне зниження рівня життя.

Серед причин, що штовхали єврейське населення Волині до переходу в землероби, були ті ж об’єктивні чинники його життєдіяльності, якими керувався російський уряд при ініціюванні розвитку землеробства серед євреїв: катастрофічно низький рівень життя євреїв у міських центрах, перенаселеність та зростання соціальної напруженості в місцях їх масового проживання. Одним із визначальних факторів, що робив переселення в землеробські поселення привабливим для певної частини єврейства, було надання царською владою широкого кола пільг на законодавчому рівні, найбажанішою серед яких було звільнення від рекрутської повинності.

Таким чином, в другій половині ХІХ ст. на території Волині розгорнувся широкий колонізаційний рух, у якому найбільш масову участь взяли представники п’яти етнічних груп: німці, чехи, поляки, росіяни та євреї. Розвиток колонізаційних процесів був детермінований комплексом різнопланових причин та чинників. Визначальними серед них були ліквідація кріпосного права в Російській імперії, що викликала кризові явища в господарському житті губернії; наявність значної кількості дешевої землі, в продажі та здачі в оренду якої були зацікавлені волинські поміщики; формування сприятливого правового режиму для переселенців. Перелічені причини інтенсифікації поліетнічної господарської колонізації регіону доповнювались також рядом інших причин економічного та політичного характеру.