5.1. Розширення сільськогосподарського виробництва

Після затвердження уставних грамот і початку викупних операцій чимало поміщиків поспішили обзавестися власною худобою, придбати вдосконалені знаряддя праці і навіть машини і на цій основі організувати прибуткове господарство, яке б базувалося на вільнонайманій праці.

У 60-70-ті роки ХІХ ст. землеробське виробництво поміщицьких господарств пройшло дві стадії розвитку. Стійке співвідношення у передреформений час між ріллею поміщиків та селян було порушено. Протягом першого пореформеного десятиріччя висів хлібів на панській ріллі скорочувався. У 70-ті роки поміщики стали пристосовувати свою господарську діяльність до нових умов, що призвело до посилення їхнього землеробського виробництва.

У 1872 р. була підготовлена доповідь комісії під головуванням П.А.Валуєва, в якій відзначався перехідний стан землеробства: “Реформа 19 лютого, як будь-яке потрясіння, справила значні коливання у перший за нею час… Усі явища, що відбувалися в будь-якій галузі промисловості у такі епохи коливань, не можна визнати цілком нормальними, і тому, при міркуваннях про ці явища, належить брати до уваги той перехідний час, який, природно, повинна пережити будь-яка обширна промисловість, що піддалася потрясінням”.

І.Левитський також відзначив, що поміщицькі господарства “внаслідок реформи 19 лютого пережили надзвичайно важку кризу”. Невдачі численних спроб поміщиків у своїх господарствах використовувати найману працю він, як і раніше, пояснює “його збитковістю як через недосвідченість в організації цієї справи, так і через несправність робітників”.

Основна умова господарювання – земельні угіддя. Найперше контури нового порядку почали з’являтись у встановленні співвідношення угідь, за чим стояло вивчення кон’юнктури. Відмінні природно-кліматичні умови в регіонах зумовили особливості складу поміщицьких угідь. У таблиці 5.1 (додаток А) показаний склад угідь у поміщицьких і селянських господарствах [5]. Перше, що впадає у вічі, – помітно менша питома вага садиби в поміщиких господарствах (від 1,7 до 2,7 %) порівняно із селянськими (1,9 – 8,6 %) та відносно велика вага лісових угідь у загальній структурі поміщицьких земель (6,6 – 36,8 %). Питома вага ріллі скрізь, крім Полтавської губернії, у поміщицькому землеволодінні була нища.

Розподіл поміщицької землі за угіддями в Київському та Радомишльському повітах на початку ХХ ст. (%) [7]

Отже, простежується наступна закономірність: із збільшенням площі маєтку зменшувалася питома вага ріллі й садиби і, навпаки, зростала частка лісів. Тобто рілля й ліси за площею, яка ними охоплена, перебували у зворотнопропорційному співвідношенні. Очевидно, це пов’язане з тим, що площа маєтків зростала саме за рахунок лісових угідь. Лісові ділянки становили пасовисько для худоби. Проте ними більшою мірою користувалися селяни, ніж поміщики. Пропорції луків були подібні до лісових угідь. Здавалося б, таке багатство луків у великих господарствах повинно зумовлювати інтенсивний розвиток скотарства.

Зростання площі землеволодіння припускало ширше розмаїття угідь. Водночас великі господарства потребували більшої чисельності робочих рук, які важче було знаходити, а отже, складніше було мати ріллю того ж розміру. А це означає, що, з одного боку, необхідно було відносно обмежити площу орної землі, яка потребувала найбільшого застосування капіталу і праці, з іншого боку – можливість отримання прибутку різними шляхами.

Таблиця 5.4

Склад угідь у Барановицькому маєтку* Є.А.Гагаріна на 1864 р. [8]

* Новоград-Волинський повіт Волинської губернії

Співставлення розподілу угідь у поміщицькому маєтку та селянських господарствах у таблиці 5.4 показує, що єдиним різновидом їх, за яким спостерігається паритет, був сінокіс (10,7 і 13 %). Селянські садиби обіймали майже половину всієї їхньої землі, в той час як у поміщиків вона займала менше 1 %. Рілля також на поміщицькій землі обіймала лише 6,9 %, на селянській 39,1 %.

В цілому ж рівень розораності землі в українських губерніях був надзвичайно високим. Незйманий степ практично повністю був зораний, цілини вже на початку ХХ ст. майже не залишалося, що дістало відображення в таблиці 5.5. Відсоток орних земель найвищим був у Подільській губернії (64 %). Протягом 25 років він зріс ще на 13 % і склав у 1912 р. 79 %. Високим був цей показник також у Київській, Полтавській, Херсонській губерніях. З 1887 по 1912 р. найпомітніше зросла розораність землі на Півдні України, внаслідок чого вони “наздогнали” Подільську, Київську й Полтавську губернії. Збільшення орної землі відбувалося в першу чергу за рахунок сіножатей.

Таблиця 5.5

Розораність територій українських губерній

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (%) [9]

Розміри ріллі свідчать про рівень інтенсивності господарств. Так, за даними Дворянського банку, наприкінці ХІХ ст. у заставлених маєтках питома вага ріллі, що оброблялася за рахунок власника, коливалася від 46,4 % у Полтавській губернії до 82,7 % у Таврійській. По регіонах України показник виглядав таким чином: на Лівобережжі – 49,5, на Правобережжі – 64,9, на Півдні – 79,3 %. В абсолютних показниках губернії розташувалися в іншому порядку: Катеринославська (284,9 тис. дес.), Полтавська (178,5 тис.), Харківська (92,7 тис.). Замикала цей перелік Таврійська губернія (7,5 тис. дес. ріллі), незначна площа ріллі в якій пояснюється наявністю сприятливих умов для землеробства тільки у материковій її частині [10].

Більшість правобережних маєтків залишался обтяженою сервітутними зобов’язаннями (право селян пасти худобу на поміщицьких землях по збиранню врожаю). Наприклад, В.О.Остроградський придбав Степанський маєток (Рівненський повіт Волинської губернії) у князя Імеретинського, від якого дістався спадковий лісовий сервітут селян. Більшу частину маєтку площею в 23 тис. дес. займав ліс. Сервітут був нечітко окреслений, що створювало певну напруженість у відносинах поміщика й навколишніх селян. У червні 1911 р. управитель цього маєтку І.В.Пересвіт-Солтан повідомляв власнику, що “селяни, які володіли цим горе-сервітутом, мали право пасти свою худобу в поміщицьких лісах, які прилягали до навколишніх сіл, причому район пасовиська не означений точно, а являв собою всю ту площу маєтку, яку селяни можуть обійти зі своїм стадом протягом цілого дня за неодмінної умови повернення на нічні стійла назад у село до власних хлівів”. Справа дійшла до озброєння селян, побиття лісових сторожів маєтку, випалу лісових ділянок. Селянські пастухи розкладали вогнища, що нерідко спричиняло лісові пожежі. На думку управителя, проблема полягала в особі мирового посередника Ровенського повіту, людини молодої й недосвідченої. Очевидно, це дійсно так і було, оскільки у вересні того ж року змінився мировий посередник і було розв’язано конфлікт з селянами [11].

Великою проблемою для поміщицьких маєтків на Правобережжі було черезсмужжя, нерозверстаність їх з селянськими господарствами. В черезсмужному володінні перебувала значна частина ріллі в Радомишльському й Київському повітах. У деяких господарствах кількість вкраплень сягала 30. Найроздрібненіший маєток на Правобережжі – Кухарі, площа якого становила 3 тис. дес. і складалася зі 174 ділянок від 0,25 до 130 дес. [12]. Якщо ж до цього додати, що в маєтку зберігся сервітут, то стає зрозумілим неможливість вести правильне рільництво.

На структуру угідь істотно впливав світовий ринок: зростала питома вага ділянок під культурами, що користувалися найбільшим попитом. Так, у 1908-1910 рр. порівняно з 1881 р. у Полтавській і Харківській губерніях в цілому посівні площі поміщиків зросли на 13-46 %, у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях – на 129, 86 і 123 % [13]. При цьому майже у всіх губерніях скоротилися площі, відведені під жито, і, навпаки, значно розширилися ділянки під пшеницею, вівсом, ячменем, кукурудзою, картоплею, що відображає діаграма 5.1. Перше, що привертає увагу, – це зростання посівних площ під усіма зазначеними культурами у п’яти губерніях. Чітко простежуються відмінності двох лівобережних та трьох південних губерній. На Полтавщині й Харківщині відбулося різке розширення посівів картоплі – у 5-6 разів за три десятиліття. Очевидно, це зумовлювалося розвитком винокуріння в регіоні. У південноукраїнському регіоні помічене істотне збільшення посівів кукурудзи (у 4-9 разів) та ячменю (у 3,5-7 разів). Тривало розширення площ під озимою пшеницею: у Таврійській губернії воно склало 3,8 раза, у Катеринославській – 2,6 раза, у Херсонській – 1,7 раза. Подібні зрушення диктувалися потребами ринку й розвитком у маєтках підприємств по переробці сільськогосподарської продукції.

Діаграма 5.1

Зростання посівних площ під окремими культурами

в 1910 р. відносно 1881 р. (%) [14]

В усіх українських губерніях пріоритетне значення належало землеробству. Поміщицькі господарства відзначалися розмаїттям польових культур. Серед сільськогосподарських культур центральне місце посідали зернові, з яких основною була пшениця, яка приваблювала високою прибутковістю. Її вирощували практично всі господарства, під неї відводилися значні площі. Культивувалися найбільш ходові її сорти на ринку – банатка, сандомирка, арнаутка та інші. Цьому сприяли відповідні природні умови, значний високий попит на ринку, близькість чорноморських портів, мережа залізниць, яка постійно розширювалась. Серед зернових культур пшениця давала найвищий прибуток. Так, у Харківській губернії в розрахунку на 1 дес. озима пшениця давала 42,9 руб., яра пшениця – 31,9, жито – 27,3, ячмінь – 22,7, овес – 21 руб. [15]. Приблизно в такій послідовності за популярністю і розташовувалися ці культури.

На Півдні України найпоширенішими були ярі культури: пшениця, овес, ячмінь, просо, льон тощо. З озимих хлібів у південних губерніях найчастіше висівали пшеницю, менше – жито. Вирощували пшеницю таких сортів, які краще зносили посуху й давали вищий врожай. Середні й великі землевласники надавали перевагу житу, озимій пшениці, вівсу. На Лівобережжі головною землеробською культурою, як і в інших українських губерніях, залишалася пшениця. Проте тут її поширення було меншим: вона не істотно переважала площу посівів жита. Високосортний хліб – озима пшениця – вирощувався майже винятково великими й середніми власниками. Вирощувались також овес, ячмінь, гречка. Поза сферою землеробського виробництва хліб в основному спрямовувався на задоволення попиту на нього в містах, для поставок провіанту й фуражу інтендантському відомству, для використання при винокурінні й пивоварінні, для продажу за кордон, для господарських потреб частини сільського населення, слабо забезпеченої хлібом власного виробництва.

З інших культур слід відзначити жито, овес, ячмінь, картоплю, кукурудзу та інші. Другою за популярністю після зернових культурою в середовищі поміщиків-підприємців були цукрові буряки. Нєю чимала частина ріллі була зайнята в Київській, Харківській, Катеринославській губерніях. Природна родючість ґрунтів на Київщині навіть за умови трипілля по 9 років підряд зумовлювала високі врожаї цукрових буряків. Заможні власники заводів самі займалися вирощуванням буряків. Наприклад, з 12 маєтків Подільської губернії, описаних у збірці “Краткие справочные сведения о некоторых русских хозяйствах”, пшениця вирощувалася в 9 (при трьох із незазначеними культурами), цукрові буряки – у 5; з 24 описаних господарств Київської губернії пшениця – в 19 (при 4 невизначених), буряки – в 16 [16].

Дрібні поміщицькі господарства, як і селянські, не мали змоги належним чином обробляти посіви буряків. У таких господарствах якість буряків була низькою через постійне намагання економити на обробітку посівів цієї культури, внаслідок чого буряки заростали, що знижувало врожайність. Тому такі господарства ледве трималися на плаву. Зокрема Ю.Янсон, який наприкінці 1860-х років ознайомився зі станом буряківництва в українських губерніях, зазначав: “За дорожнечі виробництва, яка існує в Київській губернії, відмінні якості буряків найбільш життєве питання для заводів, а селянський буряк не зрівняється з чудовим і можна сказати витонченим буряком плантації, зораної бобринськими плугами і пещеною ціле літо” [17]. Тому основу бурякового виробництва становили великі маєтки, оскільки для цукрового виробництва велике значення мала якість сировини. Насіння завозили з Німеччини або розводили безпосередньо в маєтках. Велике значення мала також глибина оранки – за її достатності буряк виходив довгастої правильної форми, який вважався найціннішим для цукровиробництва. Правда, в околицях Сміли підприємцями Бобринськими чимало зусиль і грошей вкладалося для поширення цієї культури саме в селянських господарствах. Розвивалося буряківництво і в селян, які працювали без підряду. Але вони були у виграші тільки у неврожайні роки, у сприятливі ж спостерігалося надвиробництво. Поширенню буряківництва значною мірою сприяли наявність вільних капіталів у великих землевласників, а також наслідування Західної Європи [18]. У Чернігівській губернії також обробіток поміщицьких бурякових полів був кращим й дорожчим порівняно з селянськими. Але й вартість поміщицьких буряків перевищувала на 10 коп. за берковець.

Поширеними були садівництво, а на Півдні – виноградництво. Прибуток від цих галузей отримувався значно скромніший, але зустрічалися господарства із надзвичайно високим їх рівнем. Фруктовий сад був предметом особливої уваги в маєтку “Українка” І.К.Грищенка (Харківські повіт і губернія). На 7 дес. землі розводилося понад 60 сортів яблук, до 50 сортів груш, близько 15 сортів слив, а також вишні, абрикоси, персики тощо. Пишне зростання саду зумовлювалося ретельним обробітком ґрунту і застосуванням пару. Це дозволяло вирощувати південні сорти абрикос і персиків, не боючися зимових морозів. Розводився також і виноград – всього 900 кущів різних сортів: мускат, мадлен, фонтенебло та інші. Посадковий матеріал для саду постачав власний розплідник, для якого підвої виписувалися з-за кордону [19]. У Воскресенському маєтку М.О.Телесницької (Павлоградський повіт Катеринославської губернії) 7 дес. займав сад та 6 дес. – розплідник. Вирощувалися 14 сортів яблунь, понад 50 сортів груш, абрикос, слив, вишень, 7 сортів персиків, 15 сортів смородини. Керував цією галуззю господарства садівник з помічниками [20]. У Полтавській губернії значні площі були зайняті тютюном, у Таврійській – виноградом, у деяких губерніях велике значення мало вирощування картоплі. Але незалежно від того, якими іншими посівами займалися землі, вирішальне значення мав саме хліб.

Прагнення отримувати вищі прибутки підштовхувало поміщиків до пошуків способів підвищення врожайності. Чільне місце в цьому посідала ефективна сівозміна. Наприклад, пшеницю не можна без збитків вирощувати два роки підряд на одному місці. Її щороку треба сіяти на іншому полі, для неї необхідна сівозміна. Тому вона вимагала вдвічі або втричі більше площі проти тієї, яку вона займала. Потреба підвищення врожайності та наявність достатніх площ у великих землевласників спонукали до вдосконалення сівозмін, які залежали від потреби в культурах, віддаленості економій від заводів та природної родючості ґрунту. У найпотужніших маєтках застосовувалося багатопілля: у Смілі – 12-13-пілля, Шполі – 6-12-пілля. Решта господарств обмежувалися 3-4-піллям. З обстежених у 1912р. Комісією з вивчення господарств Південно-Західного краю 24 маєтків Київського та Радомишльського повітів у 9 застосовувалась 4-пільна сівозміна (на 26,3 % земельної площі), у п’яти – 9-пільна (на 18,5 %), у двох – 5-пільна (9,3 %). Решта систем використовувалась у 11 по одній. З них у маєтку Хабному застосовувалося 5 різних сівозмін – 5-, 10-,13-, 14-, 16-пілля [21]. Сівозміна у маєтку “Жуківці-Марилін” Вінницького повіту Подільської губернії В.Й.Гаштольд-Букраби показана в додатку Г. Це досить складна система, в якій було задіяно 12 полів, на яких чергувалися посіви пшениці, буряків з вівсом, конюшиною, горохом, паром і толокою.

У записці відділу сільської економії і сільськогосподарської статистики про стан сільського господарства в 1907-1912 рр. відзначалося зростання продуктивності сільського господарства, що проявилося, зокрема, в переході центральних областей Росії до інтенсивних форм господарювання. Як позитивний момент відзначалася тенденція до заміни колишнього зосередження інтересів на зерноводстві розвитком багатогалузевості. “Та залежність добробуту народного від урожаїв окремих хлібів, яка спостерігалася раніше, нині, за розмаїття культур, починає згладжуватись”, – зазначено в записці [22]. С.С.Бехтєєв звертав увагу на те, що “одна техніка, хоча б і найдосконаліша, ще не достатній засіб… Для цього необхідно докорінне перетворення рільництва, необхідна плодозмінна система замість трипілля”. За неможливості тваринництва, а отже, і плодозмінної системи та угноєння врожайність залишалася низькою. До цього додалося падіння цін на хліб в умовах загальної аграрної кризи та зростання цін на робочі руки. Цей автор зазначив, що “за низької врожайності нашої господарство можливе тільки за високих цін на зерно; за низької ж урожайності і низьких цін на зерно господарство неможливе при найманій праці” [23].

На межі ХІХ-ХХ ст. техніка сільського господарства помітно піднялася. Поміщицьких господарств це стосувалося в першу чергу, оскільки рівень господарювання у селян обмежувався незручними формами землекористування та відсутністю доступного кредиту. Найважливішою з удосконалених агротехнологій було багатопілля, яке приходило на зміну трипіллю. Один із засновників французької школи “Анналів” і авторитетний знавець європейської аграрної історії Марк Блок зазначав: “Історія заміни парового поля певними культурами – нова перемога людини над землею, така ж хвилююча, як і великі середньовічні розчистки… Ледве розрізняються деякі з причин, які сприяли цьому рухові: поява технічних культур; винайдення хімічних добрив, які розв’язали проблему угноєння, розірвали давній союз ріллі й тваринництва та позбавили агрономів від постійної турботи про корми, розведення яких у широких масштабах здавалося у ХУІІІ ст. вкрай необхідною і водночас важкою умовою будь-якого агротехнічного покращання; раціональна спеціалізація землі, чому сприяв розвиток європейського, а потім світового обміну; нарешті, прогрес зв’язків іншого роду, а саме інтелектуальних, які залучали віднині дрібні сільські групи до освіченіших і сміливіших кіл” [24]. Усі ці риси зустрічаємо в агротехніці поміщицьких господарств підросійської України пореформеного періоду.

У маєтках великих землевласників Полтавської губернії мала поширення раціональна постановка господарства із запровадженням правильної сівозміни, покращеної худоби, застосуванням удосконалених знарядь і машин та прийомів обробітку землі. На значення великих господарств звертав увагу М.Блок: “Великі господарства, які були й зараз є його жорстокими конкурентами і без яких, можливо, був би неможливий агротехнічний переворот, що зародився в них, є творінням дворянського й буржуазного капіталізму нового часу” [25]. Про ефективність багатопільних сівозмін свідчить урожайність культур. Наприклад, у господарстві Г.М.Карабана, яке займало 2,5 тис. дес., застосовувалося трипілля. В Грушівському маєтку князя Миколи Михайловича площею 74,8 тис. дес. – багатопілля. У першому випадку врожай озимої пшениці в 1910 р. склав 50 пудів з дес., в 1911-1912 рр. – 30 пудів. У другому маєтку врожайність цієї ж культури за ці ж роки становила відповідно 95 і 109 пудів з дес. [26]. Тобто в першому випадку не тільки врожайність була нижчою, але вона ще і впала.

Таблиця 5.6 показує, що у маєтках вказаних повітів Подільської й Київської губерній переважало багатопілля. Причому, в розверстаних маєтках ця перевага була абсолютною (від 84,9 до 100 %). Що ж до нерозверстаних, то в Липовецькому й Таращанському повітах домінувало трипілля. Отже, нерозверстаність маєтків гальмувала поширення прогресивних сівозмін. На Правобережжі у розверстаних маєтках спостерігалося вдосконалення агротехнологій. Запроваджувалися сучасні знаряддя для обробітку ґрунту, машини для збирання врожаю та обмолоту хліба, поширювалося травосіяння, застосовувалися правильні сівозміни та штучні добрива.

Таблиця 5.6

Співвідношення трипілля та багатопілля в поміщицьких господарствах Правобережної України на початку ХХ ст. [27]

Господарств з чітко визначеною сівозміною практично не було. Тільки по Подільській губернії різних сівозмін налічувалося близько 180. Поміщицькі господарства являли собою строкату картину: поряд із зразковими господарствами з раціональними сівозмінами, доброякісним посівним матеріалом і належним обробітком ґрунту, травосіянням переважали господарства, де збереглося трипілля, а запроваджене багатопілля залишалося безсистемним. Самі вони мало чим відрізнялися від селянських. Зокрема в 48 % поміщицької ріллі Поділля запроваджувалося трипілля, у 13,4 % – 4-пілля, на долю 6-пільної системи припадало по 6 %, решту становили інші сівозміни [28]. Отже, в цілому на багатопільні системи землеробства у Подільській губернії припадало майже 40 % поміщицької ріллі, що свідчить про відчутні позитивні зрушення в господарюванні. У Полтавській губернії найширше застосування набула трипільна система.

Надзвичайно важливе значення для підвищення врожайності мало застосування пару, особливо в посушливих південноукраїнських степах. Землевласник Херсонської губернії Є.Чикаленко згадував, що він у своєму маєтку в незначних розмірах проводив досліди щодо застосування чорного пару. “На добре обробленому чорному пару і посеред літа земля тільки зверху трохи висихає, а в споді, навіть у велику посуху, тримається ще весняна вода”, – написав він у спогадах [29]. Результатом стало збирання високих врожаїв озимої пшениці в посушливих 1892 та 1899 рр. – до 120-150 пуд. з дес. Це підтверджується даними по Херсонській губернії .

Агроном В.В.Головін після вивчення стану Дмитрівського маєтку графа М.М.Толстого (Лебединський повіт Харківської губернії) дійшов висновку, що “чорний пар є в даній місцевості незаперечною належністю економічного (приватновласницького) господарства”. І далі він відзначив, що по тому, з якою ретельністю і турботою обробляється чорний пар, можна до деякої міри судити взагалі про господарську висоту даного маєтку [30].

Найприбутковіші культури – пшениця, буряки та інші – вимагали ретельного угноєння. Гній, що призначався для цих культур, перебував під пильним поглядом господарів. Угноєння вимагали навіть від орендарів. Причому в орендних угодах чітко прописувалися його масштаби. Велике значення мали добрива. Так, пересічно на 100 дес. за 12-пілля за умови одного угноєного пару необхідно було утримувати 80-100 волів і 30 коней, до чого ще додавали гній, куплений у селян. В результаті в розрахунку на одну десятину витрачалося на угноєння 6,5 руб. Були маєтки, в яких угноєнню приділялося значно більше уваги. Зокрема в маєтках Браницьких на одну десятину вивозилося по 100-120 возів, внаслідок чого угноєння коштувало 12 руб. У Полтавській губернії у великих маєтках на 1 дес. пересічно припадало 150 возів, у середніх від 30 до 600 возів [31].

За даними Дворянського банку наприкінці ХІХ ст. добрива застосовувались у переважній більшості обстежених маєтків. Виняток становили Херсонська (14,8 %) та Полтавська (40 %) губернії [32]. Так, на Полтавщині більш-менш систематично добрива вносились у великих маєтках. У решті господарств угноєння мало випадковий характер. Наприклад, в одному з маєтків Кременчуцького повіту з 400 дес. угноювалося щороку лише 10-15 дес. Інший землевласник цього ж повіту повідомляв, що гній занадто дорого купувати, а свого замало. У цій місцевості гній використовували ще і як паливо, оскільки лісу навколо не було. З 40 обстежених маєтків Кременчуцького повіту угноєння застосовувалося в 21, з яких 12 належали до великих. В цілому виділялися маєтки, в яких родючість ґрунту відновлювалася: а) паром без добрив; б) паром із застосуванням добрив; в) угноєним паром та відведенням земель під переліг, причому останнє використовувалося винятково з метою підвищення родючості; г) господарства без певної польової системи [33].

Угноєння ґрунту більшою мірою було поширене в поміщицьких господарствах. Наприклад, у Деребчинському господарстві барона А.А.Маса щороку угноєнню піддавалися 7 % площі ріллі. З цією метою гній купували у навколишніх селян. Застосовувалися також мінеральні добрива, які розкидалися по полю сівалками. Причому під різні рослини застосовували різні добрива. Витрати на добрива постійно зростали, змінювалося й співвідношення мінеральних добрив та гною. Так, у 1885 р. витрати на них зрівнялися, а протягом наступних двох-чотирьох років витрати на мінеральні добрива перевищили витрати на гній. Це мало позитивний ефект: протягом 1876-1881 рр. врожайність становила 67 пудів з дес., у 1882-1890 рр. – 127 пудів, у 1890 р. вона сягла 137 пудів [34]. Про результативність угноєння свідчать дані по Андрушівському маєтку Терещенків. Застосування добрив дозволяло збільшити врожайність на 34,9 берківців з десятини, що дозволяло виробити на 61,9 пуда більше з кожної десятини [35].

Провідне місце серед добрив посідали органічні. Тому умовою якісного угноєння виступало утримання достатньої кількості худоби: щоб підвищити продуктивність, треба збільшити кількість добрив, а отже – кількість худоби. В результаті прагення розширити площу під хлібом вступало в протиріччя з бажанням підвищити родючість грунтів. Правда, для випасу худоби використовувались ліси, перелоги, сіножаті, трава, але це був замалий ресурс. Тому вихід було знайдено в чергуванні зернових і кормових культур, яка істотно скорочувала пари. Це давало перевагу: велика рогата худоба отримувала корм, а врожаї зернових зростали за рахунок відновленого у такий спосіб мінерального ресурсу землі. Поступово розширювалося застосування мінеральних добрив. Так, з 1908 по 1911 р. виробництво мінеральних добрив зросло з 13,5 до 30 млн пудів. Ввезення штучних добрив з-за кордону також помітно збільшилося – з 5,9 до 20 млн [36].

Управитель канцелярії київського, подільського, волинського генерал-губернатора в 1909 р. повідомляв, що середні маєтки у поляків організовані краще, ніж у росіян, головним чином тому, що власники самі ведуть господарство, в усе вникаючи, слідкуючи за новинками в галузі сільського господарства і застосовуючи різні новації. Яскравим прикладом може служити маєток Бущинського (Подільська губернія), в якому велося інтенсивне селекційне господарство і був організований широкий продаж насіння буряків за кордон. Більшість польських поміщиків мали агрономічні знання. Навпаки, російські господарства дуже часто велися рутинно, із застосуванням трипільної системи, не всі їхні власники жили в маєтках і безпосередньо займалися господарством. Державна служба, наявність земельної власності в інших регіонах змушували їх здавати маєтки в оренду.

Агрономічна громадськість намагалась опікуватись рівнем організації поміщицьких господарств. Однією з таких установ було Вольне економічне товариство, яке розробило умови для преміювання маєтків за успішну господарчу діяльність. Для цього вони повинні були виконувати такі умови: поступово поліпшувати способи ведення господарства; підвищувати врожайність; здійснювати керівництво однією особою; вести правильну звітність. Бажаючі взяти участь у подібному огляді надсилали детальні відомості про своє господарство [37].

У багатьох поміщицьких господарствах влаштовувалися експериментальні поля. Так, господарство Т.М.Бернацького (Могилевський повіт Подільської губернії) площею 400 дес. спеціалізувалося на вирощуванні насіння. Насіннєве господарство сформувалося тут у 1901 р. На експериментальній ділянці площею 500 кв. саж. випробовувалася пшениця на посухостійкість та врожайність. Проводилися селекційні роботи з пшеницею, ячменем, просом, кукурудзою, кормовими буряками. Господарство неодноразово брало участь у сільськогосподарських виставках. Зокрема, на Всеросійській виставці в Києві 1913 р. господарство отримало золоту медаль Міністерства землеробства. Селекційна робота проводилася в маєтках графині М.Є.Браницької. Зокрема в 1905 р. дослідна й селекційна робота запроваджена в її Білоцерківських маєтках (Київська губернія). Площа експериментального поля становила 660 дес., а з 1911 р. – 960 дес. З 1913 р. Великополовецька дослідна станція перетворилася на самостійну господарську одиницю. Її мета полягала у виробленні найприйнятніших прийомів польової культури та задоволенні потреб господарства в посівному матеріалі (озимої пшениці, цукрових буряків, вівса, проса). Адміністрація станції складалася з чотирьох осіб та ще 2-3-х практикантів. Тут працювали лабораторія й метеорологічна станція. Насіння використовувалося для посіву в межах даного господарства, решта надходила в продаж. Наприклад, насіння цукрових буряків щороку продавалося близько 30 тис. пудів [38].

За повідомленням управителя канцелярією київського, подільського й волинського генерал-губернатора в 1909 р. в ряді маєтків Київської губернії працювали на кошти приватних осіб навчальні заклади сільськогосподарського спрямування: Мошногородищенська (маєток Балашова) й Лобенська (Горват) сільськогосподарські школи, Звонківські (Козловський) сільськогосподарські класи, сільськогосподарське відділення при Тальнівській народній школі (гр. Шувалов), Зозулинська школа домоводства (Маріус-Гриньова), Златопільське сільгоспучилище (Нарвойш) тощо [39].

Складовою частиною Деребчинського маєтку А.А.Маса була дослідна сільськогосподарська станція з хімічною лабораторією. Її мета полягала у виробництві насіння буряків. Паралельно також проводилися дослідження ґрунту та добрив. Лабораторія обслуговувала і сторонніх, з 1889 р. діяв прейскурант за проведення досліджень. На території маєтку діяло також дослідне поле, яке перебувало у віданні Київського товариства сільського господарств, але всі витрати по ньому взяв на себе власник. Регулярно в маєтку проводилися виставки продукції, яка вироблялася в господарстві [40].

Чимало зусиль для інтенсифікації поміщицького господарства доклав С.Ю.Вітте, який, за влучним висловом В.Липинського, був “найбільшим революціонером Росії”, який “дав Росії завеликий розгін; розгін, якого не міг згармонізувати зі ступенем сприйнятливості цих мас гнилий і слабкий російський консерватизм” [41]. Зокрема Вітте активізував діяльність кредитних установ по видачі позик землевласникам. До видачі короткострокових кредитів залучалися Державний, акціонерні банки, товариства взаємного кредиту тощо. Умовами кредиту та ретельним контролем за їхнім виконанням Вітте намагався форсувати капіталістичну перебудову поміщицьких господарств. Прикладом такої допомоги може бути клопотання князя К.Д.Гагаріна до Міністерства землеробства й державних маєтностей про видачу позики для запровадження підв’язування винограду до дроту й риття колодязя з вітровим водопідйомником для зрошення плодового саду. Ці заходи передбачалося здійснити в невеликому маєтку площею 10 дес. в Ялтинському повіті. Позика видавалася строком на 15 років. Декілька років тому князь Гагарін з подібним проханням звернувся до Новоросійського товариства сільської промисловості. Тоді йшлося про зведення господарських будівель, обзаведення виноробним реманентом, покращення виноградної лози. Внаслідок реалізації цих намірів виноградник займав 7,5 дес., у ньому були представлені сорти каберне й семильйон – всього 63 тис. кущів та 400 фруктових дерев. З однієї десятини пересічно отримувалося 150 відер вина, продаж яких по 5 руб. давала 750 руб. Чистий прибуток становив 550 руб. з десятини [42].

Попри велику кількість позитивних прикладів агротехніка поширювалася повільно, серед причин чого можна назвати низькі і непостійні ціни на сільськогосподарську продукцію; дефіцит капіталу й робочих рук; брак знань. За словами М.М.Дружиніна, “успіхи капіталістичного підприємництва були безсумнівними, але це був примітивний капіталізм періоду первісного нагромадження, породжений жаданням грошового прибутку без правильного відшкодування “сил” землі”, прийнятний для пореформених десятиліть ХІХ ст. [43].

Показником продуктивності землеробства виступає врожайність основних культур. На думку Б.М.Миронова, нерегулярні коливання цін, які зумовлювалися нестабільністю врожаїв, показують, що через відсталість російське сільське господарство аж до початку ХХ ст. не могло звільнитися від впливу природи, коливань клімату й погоди, тому і врожайність визначалася здебільшого ґрунтово-кліматичними факторами, ніж соціально-економічними [44]. Поступово все більше значення набувало угноєння. Наприклад, у поміщицьких господарствах Кремечуцького повіту в 1883-1885 рр. урожайність озимої пшениці на угноєних землях становила 87 пудів з дес., на неугноєних – 65; жита – 75 і 55, ячменю – 60 і 41, вівса – 57 і 40 пудів з дес. [45]. Урожайність мала велике значення для визначення прибутковості господарства. Основою для її з’ясування служать відомості Департаменту землеробства й сільськогосподарської промисловості, які складалися за повідомленнями добровільних кореспондентів. Водночас слід визнати, що це джерело має недоліки: повідомлення були нерівномірними, показники могли завищуватися, оскільки нерідко надходили з так званих зразкових господарств. Таблиця 5.7 показує, що в найбільших поміщицьких господарствах Хаарківщини врожайність зернових була помітно вищою (до 1,5-1,9 раза) за пересічну по губернії.

Таблиця 5.7

Урожай зернових у деяких поміщицьких маєтках

Харківської губернії в 90-х роках ХІХ ст. (пудів з дес.) [46]

Урожайна статистика з 1870 р. перестала повідомляти роздільні відомості по селянських та поміщицьких господарствах. На початку ХХ ст. були здійснені підрахунки для комісії 16 листопада 1901 р., яка вивчала господарське становище селян через 40 років після скасування кріпацтва. У публікаціях комісії зазначені пересічні по десятиліттях посіви і збори хлібів на приватновласницьких і надільних землях у межах кожної губернії, основані на матеріалах про стан поміщицьких маєтків і селянських господарств, що надходили до департаменту окладних зборів Міністерства фінансів. Як зазначив А.С.Ніфонтов, співставлення за 60-ті роки таких відомостей з повідомленнями за той же час у губернаторських звітах приводить до висновку, що пропорції посівів зернових на приватновласницьких і надільних землях незначно відрізняються від співвідношення в межах тих же територій висіву зернових на поміщицьких та селянських полях [47].

Наприкінці ХІХ ст. виявлялося виразне зростання продуктивності завдяки запровадженню мінеральних добрив (суперфосфатів) і нових методів обробітку землі: глибокій оранці завдяки поліпшеному плугові та раціональнішій сівбі сівалками. З 1860 по 1890 р. продуктивність десятини зросла на Правобережжі з 35 до 56 пудів, на Лівобережжі – з 25 до 48, на Півдні – з 25 до 43 пудів [48].

Головна причина нестабільного врожаю – посуха. Для її подолання знавцями ситуації в сільському господарстві рекомендувалося: глибока оранка з осені; запровадження пару; ефективні сівозміни; вдосконалення знарядь праці; поширення угноєння; насадження лісосмуг у степових зонах [49]. Збори хлібів у пореформений час зростали поступово, особливо протягом першого десятиріччя. За 60-ті роки середній збір зерна збільшився на 10,6 млн чвертей, тобто на 5,2 %. За 70-ті роки він зріс на 28,1 млн чвертей, що відносно 50-х років дало приріст майже на 19 %. Спочатку збори озимих відставали від зборів ярих, але згодом розрив між ними став вирівнюватись. Збори картоплі протягом 1860-1870-х років виросли майже удвоє [50]. Конкретніше уявлення про успіхи землеробського виробництва в 60-70-ті роки ХІХ ст. складалося із врахуванням щорічних зборів хлібів. Річні врожаї залишалися вкрай нестійкими. Особливо типовим це було для 1860-х років, коли збори коливалися від 180 до 284 млн чвертей на рік, в 1870-ті – від 208 до 277 млн. Високі й низькі збори чергувалися через літо в 60-ті роки й через два літа в 70-ті. На тлі Європейської Росії в українських губерніях збори зернових зростали помітніше. Питома вага у загальноросійському виробництві з 1850-х до 1870-х років зросла на Півдні України з 5,6 до 7,3 %, Правобережжі – з 7,3 до 8,6 %, Лівобережжі – з 7 до 8,1 % [51].

Автори статистико-економічного видання “Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии”, присвяченого Костянтиноградському повіту, звернули увагу на помітно вищий рівень врожайності у великих маєтках порівняно з іншими. Відповідь вони пропонували шукати у кращій організації цих господарств. Серед позитивних факторів відзначені наступні: наявність коштів, володіння адміністрацією теорією управління, кращий підбір робітників, справність реманенту тощо. Усі ці чинники сукупно зумовили вищий рівень врожайності. Зокрема у 1886-1888 рр. врожайність жита в Карлівській економії Мекленбург-Стерлицьких склала 102 пуди, в інших – 79, озимої пшениці – відповідно 87 та 74, ярої пшениці – 78 та 59 пудів з дес. [52].

Одним з наслідків аграрної кризи було збільшення валового збору хліба, в першу чергу пшениці. Так, у 1864-1866 рр. в українських губерніях він становив 398 млн пудів, у 1892-1900 – понад 740 млн. Особливо помітним це зростання було на початку ХХ ст. [53]. Зрозуміло, це стало наслідком і розширення посівних площ, і зростання врожайності. Наприклад, урожайність озимої пшениці в 1909 р. становила 64,3 пуда з дес., жита – 63,9 пуда, у 1910 – 76,9 та 66,2 пудів. У 1909 р. в лісостеповій зоні України було зібрано майже 75 млн пудів озимої пшениці, 81,8 млн пудів – ярої, 179,4 – жита; в 1913 р. ці показники склали відповідно 107,5, 96,4 та 195,4 млн пудів [54].

Надлишок зерна на ринок надходив переважно з маєтків. Ним користувалася незначна група виробників. Частка поміщицьких господарств у землеробстві піддається лише приблизному підрахунку. З кінця 60-х років ХІХ ст. посіви й збори хлібів підраховувались окремо тільки для фонду надільних земель в цілому і для загальної ріллі на всіх власницьких землях. Є всі підстави вважати, що в 1860-70-ті роки приватновласницька рілля по зернових залишалась, як правило, власністю поміщиків-дворян. Становище змінилось у 1880-90-ті роки, коли за рахунок дворянського зростало землеволодіння інших станів, насамперед, селян [55]. Урожайність пшениці підвищувалася в 1880-90-ті роки ще швидше. В Європейській Росії вона зросла на 60 %. Особливо високі темпи зафіксовані в лівобережних та південноукраїнських губерніях (на 84-86 %). Підвищення врожайності до кінця ХІХ ст. ставало головним фактором збільшення валових зборів зерна. В цьому проявилися наслідки розвитку підприємницького господарства. Б.Миронов помітив, що питома вага поміщиків виявлялася помітнішою в тих районах, де відзначалося і більше зростання хлібних надлишків. Це зумовлювалося вищим рівнем продуктивності праці на поміщицьких землях.

У пореформений період змінювалася питома вага поміщицьких та селянських господарств у землеробському виробництві. Російський дослідник М.Д.Кондратьєв на основі даних Центрального статистичного комітету визначив, що в 1896-1900 рр. співвідношення селянських і поміщицьких посівів у Росії становило 66,8 та 33,2 %, у 1906-1910 рр. – 65,3 та 34,7 %. Тобто зафіксоване деяке збільшення питомої ваги останніх [56]. Однак ці цифри враховували селянські посіви переважно на надільних землях і не бралися до уваги селянські посіви на землях купчих чи орендованих. Тому наведені цифри безсумнівно применшують селянські посіви. За матеріалами перепису 1916 р. посіви розподілялися між селянами й поміщиками інакше: 92,1 та 7,9 %. Тобто, за переписом частка селянських посівів була значно вищою. Враховуючи, що перепис проводився через два роки після початку війни, коли власницькі посіви скоротилися помітніше від селянських, слід думати, що в довоєнний час доля поміщицьких посівів була нижчою від даних ЦСК і вищою від даних перепису. Тому, ймовірно, їхня частка безпосередньо у передреволюційні роки становила 10-15 %.

Поміщицькі маєтки посідали важливе місце в землеробському виробництві в першу чергу, в правобережних українських губерніях, де в 1870-ті роки на них припадало 43-48 % валового збору зерна даних регіонів. Тут поміщики ще за кріпацтва розширяли товарне виробництво хлібів і особливо дорожили ріллею, що, безумовно, обмежувало перехід цих угідь до представників інших станових груп. Помітне збільшення в 1860-70-ті роки збору хлібів на приватновласницьких землях підтверджує розширення землеробського виробництва за 70-ті роки ХІХ ст. у поміщицьких господарствах. В цілому по Європейській Росії в 60-70-ті роки поміщицькі господарства давали близько 20 % загального збору зернових [57].

Питома вага поміщиків у валовій сільськогосподарській продукції зросла з кінця ХІХ ст. до передвоєнного періоду з 32,3 до 36,1 % (таблиця 5.8). Протягом зазначеного часу збільшилися збори основних сільськогосподарських культур і в поміщицьких, і в селянських господарствах. Проте в перших це зростання було помітнішим – в цілому збільшення склало 1,7 раза, в той час як у селянських – 1,4 раза. Навіть обсяги продовольчого хліба й картоплі піднялись у поміщицьких господарствах помітніше (в 1,6 раза проти 1,3 та 1,7

Таблиця 5.8

Чистий збір сільськогосподарської продукції у селянських та поміщицьких господарствах Росії [58]

проти 1,6 раза). Ці дані свідчать про важливу роль поміщицтва в аграрному секторі Росії, що не узгоджується з висновками радянських дослідників (зокрема, І.Д.Ковальченка) про відсутність впливу поміщицьких господарств на сільськогосподарське виробництво. Наступні дані наголошують на цьому висновку. Загальна кількість товарного хліба чотирьох головних зернових культур на початку ХХ ст. становила 1180,5 млн пуд. З цієї маси на долю поміщицьких господарств припадало 254,3 млн пуд., або 21,6 %. Водночас виробництво хліба поміщиками становило 12,1 % загального виробництва.

Немало було маєтків, прибутковість яких базувалася на інших галузях, зокрема прогресувало тваринництво. За влучним висловом Ф.Броделя, пшениця та тваринництво – “супутники одне одного”. На базі вирощування пшениці та інших зернових … в Європі виникла “складна система взаємин і звичок, настільки зцементована, що в ній нема щілин … все тут на своєму місці – рослини, тварини й люди” [59]. До таких, зокрема, відносилися господарства з розвиненим вівчарством. Так, у Хорольському повіті Полтавської губернії на цій галузі спеціалізувалися до 44 % маєтків [60]. Розводити овець було вигідніше у великих маєтках. Так, у Бахмутському повіті Катеринославської губернії у 14,2 % маєтків розвивалася ця галузь, їм належало 276,7 тис. дес. (60,2 % приватновласницької землі повіту). Отже, середній розмір таких господарств становив 2,6 тис. дес. [61]. Найбільша площа під вівчарство відводилась у дворянських маєтках, які становили 78,5 % землі всіх вівчарних господарств. Розвиток останніх у повіті в 70-80-ті роки ХІХ ст. зумовлювався, головним чином, двома причинами: хронічними неврожаями й падінням цін на хліб, які робили ведення переважно землеробських господарств ризикованим, тоді як вівчарство, за достатньо уважного до нього ставлення, давало завжди більш-менш певний прибуток; значними площами вільної землі у великих маєтках, кількість якої перевищувала попит на неї з боку селян-орендарів [62].

Прикладом великого тваринницького господарства може бути Преображенський маєток С.Б.Фальц-Фейн (Дніпровський повіт Таврійської губернії). З 29,8 тис. дес. 21 тис. (70,5 %) займало пасовисько [63]. Вівчарство було провідною галуззю і в Миколаївському маєтку князя М.І.Трубецького (Волчанський повіт Харківської губернії). Пасовисько займало третину загальної його площі, а саме 3,7 тис. дес. У 1867 р. з-за кордону виписали померанських овець, що сприяло покращанню стада. В деякі роки власних кормів не вистачало, тому доводилося їх додатково закупати. Представники Дворянського банку, оцінюючи маєток, дійшли висновку, що вівчарство в маєтку розвинене не пропорційно економічним умовам маєтку. Основний прибуток з вівчарства надходив від продажу вовни на Троїцькому ярмарку в Харкові. Але протягом 1860-х років відбувалося падіння цін: у 1866 р. фунт вовни коштував 18,45 руб., у 1869 р. – 13,75 руб. У документі це пояснюється загальносвітовою кон’юнктурою, а саме появою у великій кількості австралійської вовни. Оцінка маєтку показала, що вівчарство приносило господарству збитки понад 6 тис. руб. Тому рекомендовано було стадо продати в російські губернії, де рільництво розвивалося обмежено. Натомість за доцільне вважалося розширення хліборобства. У цьому ж маєтку вирощувалися 175 голів свиней англійської породи, яких годували відходами винокурного виробництва і продавали по 15-20 руб. [64]. Таким чином, видно, що вівчарство розвивалося переважно у великих господарствах, але з часом через зміну економічної кон’юнктури вівчарство поступалося рільництву.

У розглядуваний період вівчарство поступово скорочувалося. Основною причиною виступала дорожнеча й посилена оранка і пов’язане з цим скорочення пасовиськ. До цього слід також додати розвиток хутірського господарства, дефіцит робочих рук, високі орендні ціни та подорожчання кормів. На Правобережжі до цих причин додавався ще й розвиток цукробурякової галузі. Особливо швидко скорочувалося тонкорунне вівчарство у поміщицьких господарствах через його малу прибутковість. Так, у Київській губернії воно зменшилось на 20 %, у Подільській – на 70 % [65]. Це зайвий раз підтверджує тісніший зв’язок поміщицьких господарств з ринком та його підприємницький характер. На відміну від поміщицького в селянському господарстві ця галузь ще розвивалася, оскільки продукція вівчарства використовувалася в домашньому побуті. Знизилося навіть вівчарство Новоросії. Загальний стан вівчарства залишався низьким в плані догляду за тваринами та відбору їх, внаслідок чого вироджувалась порода.

Розвивалися молочний напрямок, свинарство. За даними Подільського статистичного комітету за 1902-1911 рр., поголів’я овець і кіз у поміщицьких господарствах знизилося з 53,3 до 44,4 тис. Причому це зниження відбувалося і в інших господарствах, окрім поміщицьких, у той час як поголів’я інших тварин – коней, великої рогатої худоби, свиней – у всіх категоріях зросло [66]. Наступною галуззю тваринництва, що отримала розвиток у поміщицьких господарствах, було конярство. У 1913 р. в Подільській губернії налічувалося 56 кінських заводів. З них один належав цукровому заводу, одна Кам'янець-Подільська заводська конюшня у м.Балині, 12 – недворянам, власниками решти були особи дворянського походження. Розводили верхових і упряжних коней, англійської й арабської порід. Найбільшим був завод Ф.Й.Ярошинського (с.Лозовате Брацлавського повіту), в якому утримувалися 80 маток, 3 жеребці та отримано було в 1913 р. 60 голів приплоду. 11 власників заводів показали, що тримали коней для потреб власного господарства, решта розводили коней для продажу на ярмарках та для поставок військовому відомству [67]. В Ананіївському повіті Херсонської губернії налічувалося понад 10 кінських заводів.

Питома вага поміщицьких господарств у загальному поголів’ї худоби в 1911 р. була такою: 18,6 % коней, 19,8 % великої рогатої худоби, 6,6 % овець і кіз, 10 % свиней. Порівняно з початком ХХ ст. всі показники не значно, але знизилися. Виняток склала тільки велика рогата худоба, якої на долю поміщицьких господарств припадало на початку ХХ ст. 18,2 %, у 1911 р. – 19,8 % [68]. Деяке скорочення конярства, очевидно, зумовлене розширенням впровадження сільськогосподарської техніки. Що ж до вівчарства й свинарства, то їх згортання диктувалося розвитком прибутковіших галузей у поміщицьких маєтках.

Простежується динамічний характер великих сільських господарств у правобережних латифундіях: кількість маєтків, в яких було понад 50 коней, у 1891 р. дорівнювало 836; на 1905 р. їх стало 949, а в 1912 р. сягнуло 1069. Окрім робочих коней, у маєтках Сангушків, Браницьких, Потоцьких, Любомирських та багатьох інших вирощували на кінних заводах породистих скакунів, відомих усій Європі, обчислюючи їх сотнями голів. Серед тяглої худоби було багато волів. Стільки тяглої худоби не було в жодному регіоні імперії: на чорнозем’ї північної зони, яке посідало друге місце після правобережних губерній, у 1912 р. існувало всього 599 маєтків з кількістю коней понад 50. Тобто у Волинській, Подільській і Київській губерніях напередодні світової війни тяглої сили було у багато разів більше, ніж деінде в імперії [69].

Після революційних подій 1905-1907 рр. спостерігалося загальне піднесення сільськогосподарського виробництва. Цьому сприяли ряд факторів, серед яких – високі врожаї, високі ціни на сільськогосподарську продукцію, увага до галузі з боку уряду тощо. Як повідомлялося в записці “Про стан сільського господарства за 1907-1912 рр.”, “увага сільських господарів усе більше зосереджувалась на сільськогосподарських промислах і на особливо інтенсивних культурах” [70]. Позитивні зміни також виявилися в поступовому витісненні екстенсивних методів господарювання інтенсивними. Наслідком цього стало, зокрема те, що неврожай 1911 р. порівняно з неврожаєм 1901 р. (що серед іншого викликало хвилю селянських виступів) виявився малопомітним і економіка не відчула особливих потрясінь.

Перша світова війна призвела до скорочення посівних площ. У ряді районів тривав процес витіснення кормовими злаками продовольчих культур. Найбільше він був характерний для південноукраїнських губерній. Скорочення посівних площ особливо зачепило поміщицькі маєтки, які відчутно реагували на стан ринку. За даними А.М.Анфімова, з 1914 по 1916 р. посівні площі поміщицьких земель скоротилися на 21,2 % [71]. Безперечно, ця обставина не могла не відбитися на їхньому економічному потенціалі. У воєнні роки відбувалася структурна перебудова посівів у поміщицьких латифундіях. Трудомісткі зернові культури змінювали кормові. До 1916 р. поміщицькі посіви продовольчих культур скоротилися на 37,7 %, кормових культур зросли на 1,3 % та знизились у селян на 11,7 % [72].

Не тільки напівкріпосницькі латифундії, але й поміщицькі економії капіталістичного спрямування відчували великі затруднення у залученні робочої сили. Понад 7 млн осіб було вирвано із сільського господарства у перший рік війни і понад 8 млн – у два наступних роки [73]. Це підтверджується матеріалами офіційної статистики та кореспонденцією з місць. Надходили повідомлення про недосіви, які мали значні розміри. Уряд швидко відгукнувся на потреби великого землеволодіння, надавши у розпорядження поміщиків численні загони військовополонених та біженців. Скорочення надходження зернової продукції з поміщицьких економій призвело до зниження активності ринкових операцій. Якщо валовий збір зерна у 1916 р. знизився відносно 1913 р. на 27,2 %, то товарна частина хліба скоротилася на 32,6 % [74].

Отже, сільськогосподарське виробництво залишалося провідною галуззю поміщицьких господарств. Зростала роль зернового виробництва на власницьких землях. Поміщицьке господарство залишалося більш значним у старих центрах поміщицького підприємництва, де питома вага його іноді перевищувала 40 % місцевого збору зернових, до таких регіонів, зокрема належало Правобережжя України. Позитивні зрушення в землеробстві сприяли зростанню обсягів продукції. Господарство ще мало винятково екстенсивний характер, але це вже була надто велика розкіш. Успіхи в техніці землеробства спостерігалися здебільшого у великих господарствах. М.Блок писав про еволюцію сільського господарства в Європі: “Майже скрізь в європейському чи європеїзованому світі землеробство має тенденцію зробитись більш раціональним, більш науковим, керуватися технічними й фінансовими методами, схожими у багатьох відношеннях з методами великої промисловості” [75]. Ця характеристика один в один накладається на ситуацію в сільському господарстві України межі ХІХ–ХХ ст. і, в першу чергу, стосується саме поміщицьких господарств.