5.2. Організація промислового виробництва

Капіталістичний характер діяльності поміщиків особливо яскраво виявився в галузі промислового виробництва. Саме у поміщиків були в наявності вільні капітали, завдяки чому вони отримали шанс примножити своє багатство, перетворюючи власні сільські господарства на аграрно-промисловий комплекс, оскільки їхня промислова діяльність лежала перш за все в галузі переробки сільськогосподарської сировини.

Обсяги сільськогосподарської продукції – пшениці, жита і буряків –зростали з кожним новим десятиліттям. Навіть cкорочення вивозу зерна в 1892 р., коли Вітте очолив міністерство фінансів, не загальмувало зростання виробництва. Це надавало можливість здійснювати переробку сільськогосподарської сировини в маєтках. За даними Дворянського банку, наприкінці ХІХ ст. промислове підприємництво найбільшого поширення набуло у правобережних губерніях (Київщина – 57,6, Поділля – 59,9, Волинь – 67,4 % заставлених маєтків мали промислові заклади), найменшого – в лівобережних (від 19,3 до 27,3 % маєтків). Напередодні Першої світової війни польським поміщикам належало майже 50 % усіх підприємств Правобережжя [76]. Примітно також, що кількість промислових закладів в обстежених маєтках перевищувала кількість самих маєтків, тобто в господарстві було більше одного промислового підприємства. Знову ж таки першість вели Київська, Подільська й Волинська губернії (на 1 господарство припадало пересічно 2,2, 2,3, 2,6 промислові заклади), у той час як у Катеринославській, Таврійській, Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях цей показник був меншим за 2. Перше місце посідала Херсонщина – 3 підприємства на 1 господарство [77]. З “Короткого переліку господарств Південно-Західного краю з високою сільськогосподарською й промисловою культурою”, в якому окремо подані маєтки росіян і поляків, видно, що в Подільській губернії найпоширенішим промислом було винокуріння (18 у російських маєтках і 16 у польських).

Однією з найрозвиненіших промислових галузей у поміщицьких маєтках було винокуріння. Проте урядове положення 1861 р. сприяло створенню винокурних заводів, здатних сплачувати високі податки, які передавались у концесію поміщиками-дворянами. Це призвело до занепаду значної кількості невеликих винокурень по маєтках, що були джерелом збагачення дворянства. Тільки на Київщині з 350 винокурень, зафіксованих на 1861 р., у 1870 р. залишилось 239, у 1883 – 108. Хоча загальна виробнича потужність не знизилася, відбувалась інтенсивна концентрація. Внаслідок цього поміщики, окрім значних прибутків, втрачали і продукти переробки, які, наприклад, використовувалися для відгодівлі худоби. Промислові ж винокурні, навпаки, процвітали завдяки звільненню від податків за перевищення встановлених державою норм. Тобто кон’юнктура була вигідною. У березні 1891 р. цей указ скасовано. Знову були оподатковані великі винокурні і зменшені податки з малих. Цим самим указ надавав шанс землевласникам, стурбованим закриттям кордонів для експорту зерна. Це, зокрема, означало, що 88 винокурень Поділля, 9 з яких виробляли половину всієї продукції, змушені були скоротити свою діяльність наполовину, звільнивши місце для сміливих підприємців [79].

Ще 1880 р. було дозволено засновувати сільські ґуральні [80]. Поміщиків охопив такий ентузіазм, що вже через чотири роки виникла криза перевиробництва. Для її призупинення в 1894 р. у Москві було скликано Всеросійський з’їзд ґуральників, у якому взяли участь 500 осіб. За наслідками його роботи наступного року держава перейняла на себе монополію на викуплення й збут напоїв, яка досі традиційно належала євреям [81]. Це було надзвичайно вигідним для поміщиків, оскільки держава щедро відшкодувала їм втрату права пропінації – віддавати свої заїзди й корчми в оренду євреям.

А.В.Кочубей згадував, що під час розподілу батьківських маєтностей між трьома братами з огляду на пристойні маєтності своєї дружини він погодився прийняти Гути – “маєток, який давав достатньо поганий прибуток доти, доки я не влаштував там скляний і не збільшив існуючий винокурний заводи” [82].

Обстеження маєтків степової України, здійснене І.О.Стебутом, показало, що частина зерна перероблялася на місці, безпосередньо в маєтках, на крупу, борошно, крохмаль, масло, спирт, пиво. В деяких господарствах, як наприклад, Карлівському Великої княгині Олени Павлівни, Диканьці князя Сергія Вікторовича Кочубея, Гаврилівці Борисовських, Сонцевці поміщика Сонцева – працювали парові млини. У Карлівці на заводі виготовляли крохмаль з пшениці. За день перероблялося 120 пудів зерна, з 10 пудів виходило 5 пудів готового продукту, який реалізовували оптом у Харкові, а відходами годували свиней. У цьому ж господарстві діяв олійницький завод, який щоденно переробляв 140-160 пудів для задоволення внутрішніх потреб. Винокурні працювали в Карлівському й Диканському маєтках. У першому перероблялося зерно й картопля, в другому – тільки зерно. На Карлівській винокурні було задіяно 75 робітників. Відходами виробництва годували 650 свиней, 200 голів великої рогатої худоби, 5 тис. овець, а також з висівок пекли хліб для робітників. Спирт продавався в Катеринославській і Таврійській губерніях. У Диканьці також варили пиво з ячменю [84].

Але жодне з джерел нового, промислового збагачення не могло зрівнятися з виробництвом цукру.

Домінувала в цукровому виробництві Київщина. У 1878 р. переробка цукрових буряків сягнула тут 5800 тис. берківців, на Волині в 1875 р. 7 цукроварень переробили лише 243 тис. берківців. У 1880 р. загальна вартість виробленого на Київщині цукру коливался від 6 до 8 млн руб., а на Волині – 2,9 млн. На 40-70-ті рр. ХІХ ст. припало облаштування його. Найбільшими угіддями були рілля (18 тис. дес.) та ліс (14,3 тис. дес.). Територія маєтку розділена на три частини, кожна з яких складалася з економій та лісництва. Основними галузями були зерноводство, тваринництво, цукрове виробництво, лісоводство [86].

Іншим регіоном цукроваріння було Лівобережжя, хоча, звичайно, він поступався обсягами. Друге місце за розмахом виробництва цукру посідав цукрорафінадний завод Харитоненка, заснований 1869 р.

Динаміка нової промисловості підривала поміщиків середньої руки, які “відчували себе експлуатованими всупереч власній волі”. Російськомовна преса від імені дрібних російських поміщиків висловила стурбованість щодо спекуляцій на цінах на цукор. “Одесский вестник” гостро висловився з приводу “нового гідравлічного преса, який називають міццю капіталу”. При цьому відзначалося, що цукроварні, даючи можливість заробити, забирали удвічі більше, оскільки виручені гроші часто спрямовувалися за кордон, до Франції або Німеччини. “Цей зайда-буряк стає надто всепоглинаючим, знищує ґрунти. Чому б на місцях не ставити вітряки і не годувати висівками худобу, якій не вистачає пасовищ через гонитву за новими культурами? Відтак, цілком очевидно, що при існуючій напруженості у земельному питанні перехід до інтенсивного господарювання може мати лише негативні наслідки”. У словах поміщика чути нотки ворожості до технічного прогресу: річки, які нині служать лише для поїння худоби, вимочування льону і прикраси краєвидів, могли б крутити колеса млинів, тож не треба ніякої пари [88]. Тут проявляється консерватизм і навіть традиційність мислення землевласника, характерний для більшості поміщиків. Отже, далеко не всі землевласники зуміли скористатися з цукрової благодаті. Серед еліти дедалі очевидніше вимальовувалася нова еліта. Між поміщиками – продавцями зерна і продавцями цукру – прослизнуло фінансове суперництво.

Некероване з 1881 р. виробництво, усунення нестачі цукру в Західній Європі призвели до надвиробництва. Еліта цукровиків прийняла на себе головний економічний удар.

Цукровики зібрались у Києві і звернулись до держави з вимогою знизити податки на продаж цукру всередині країни, встановити квоти на виробництво і вирощування буряків відповідно до “реальних потреб”. Серед ініціаторів були найбільші цукровиробники – Чацькі, Потоцькі, Бродські, Терещенки, Балашови. Вони зобов’язалися не перевищувати середню цифру останніх п’яти років, а на будь-який надлишок накладали податок по 85 коп. за пуд. Для контролю за дотриманням зобов’язань було створено наглядовий комітет з 11 осіб. Цю угоду постійно поновлювали. Вперше до неї приєдналося 78 % цукрозаводчиків, востаннє в 1896 р. – 91 % [89].

20 лютого 1887 р. Міністерство фінансів поширило протекціоністські заходи на виробників, викупивши залишки на складах. Цим була започаткована політика демпінгу на експорт, негативно сприйнята пресою з огляду на внутрішню злиденність. До кінця 1888 р. кількість цукроварень зменшилася з 251 до 229. Лише 218 з них могли дати продукцію протягом того сезону. Загальне виробництво скоротилося з 29 до 25,9 млн пудів. Три правобережні губернії у 1886 р. реалізували 58,2 % від усього продажу імперії, в наступному році – 54,4 %. У 1889 р. тут було вироблено 15,4 млн пудів цукру-рафінаду: Київська губернія – 8,4 млн, Поділля – 5,4 млн, Волинь – 1,5 млн. Виплата дивідендів акціонерними товариствами становила 15-25 %.

За винятком 1893 р., коли через поганий врожай довелося імпортувати цукор, у наступні роки цукрові магнати могли тільки радіти з приводу російської політики експорту. До того ж до англійських та італійських ринків додалися ще Хіва, Бухара, Персія, Афганістан, Китай. Наприкінці ХІХ ст. правобережні губернії виробляли 69 % цукру імперії. Продукція перевищувала 100 тис. пудів на рік у Житомирському, Бердичівському, Брацлавському, Гайсинському, Уманському повітах. Сприятлива для цукровиробників кон’юнктура протрималася до 1914 р. Популяризація чаю зумовила практично постійне перевищення попиту над пропозицією, хоча в цілому по імперії споживання цукру залишалося низьким (7 кг на рік на душу в 1910 р., в той час як в Англії та Франції – відповідно 43 та 17 кг). Пільги цукровиробникам зберігалися, монополізація поглиблювалася [90].

Цукор виступав своєрідним символом економічної сили Правобережної України. Д.Бовуа з розпачем дивується: “Хто б міг уявити в 1914 р., що гігантський промисловий потенціал Браницьких у Кожанці, Вільшаній, Саливонках, Шамраївці, Озерній, Синяві (Київщина), Соснівці (Поділля), Міхала Собанського в Кирнасівці, Ободівці (Поділля), Япорівцях (Київщина), Потоцьких у Клембівці, Корці, Кременчуках, Шепетівці (Волинь), Сатанові, Сутківцях (Поділля), Бужанці, Вільховці (Київщина) і т.д., і т.п. – все це буде покинуте й невдовзі перетвориться на радянські цукрові заводи” [91].

Але в середовищі цих багатих людей не існувало рівності. З боку власників 13 цукроварень на захід від Дніпра і 8 на схід Бродських, барона Гінзбурга, який володів 10 цукровими підприємствами, Бобринського, власника цукроварні у Смілі і 6-класного технічного училища відчувалася прихована зневага до багатих парвеню – наприклад, чумацького сина Терещенка, власника 4 цукроварень на Правобережжі і 7 на Лівобережжі.

Розвиток цукрової промисловості був неможливим без ще одного джерела збагачення – лісу. На відміну від Росії, у правобережних маєтках ліси вирубувалися не тому, що маєток продавався, а саме заради того, щоб уникнути його продажу через переобладнання. Гостра потреба у шпалах для залізниць, у папері, особливо в деревині швидко призвела до її подорожчання. Поступовий розпродаж величезних лісових багатств Правобережної України був найпростішим засобом протягом десятиліть одержувати готівку при майже повній відсутності банківського кредиту. Ліси в 1883 р. коштували в 5 разів дорожче, ніж у 1860 р. Д.Бовуа точно підмітив: “Ліси були принесені в жертву для утримання землеволодінь” [92]. Завдяки продажу лісової ділянки можна було розплатитися з боргами і відстрочити виплату застави. Отже, використання лісу було необхідною умовою виживання правобережних маєтків.

Особливої експлуатації лісові багатства зазнавали до 1890 р., доки на цукроварні й винокурні не почало надходити залізницями вугілля з Донбасу. Отже, споживання лісу зменшилося завдяки технічному прогресові. З 1890 р. переробка тисячі берківців буряків потребувала 12-15 куб. сажень дров, а в 1860-х роках – 45-48 куб. сажень. Але все одно три чверті палива постачали з лісу. Привозити вугілля з Донбасу було дорого, а місцеві запаси бурого вугілля так і не змогли використати. Зокрема до 1869 р. як паливо на Капітанівському цукровому заводі Бобринських застосовувалися дрова. У 1868 р. на території Смілянського маєтку були відкриті поклади бурого вугілля, який спробували використати в цукровому виробництві. Але це виявилося занадто дорогим і неякісним. Тому вже 1878 р. добування вугілля припинили. Основним видом палива, як і раніше, служили дрова та донбасівське вугілля [93]. У 1884 р. єдина для трьох губерній копальня бурого вугілля експлуатувалась під Звенигородкою графом Потоцьким спільно з графом Шуваловим. Проте це було низькосортне паливо, добувалось на невеликій копальні, де працювало 60-100 шахтарів [94].

На п’яти цукрових заводах графів Бобринських в 1861-1866 рр. вартість використаних дров становила 144,4 тис. руб., а в 1876-1881 досягла найвищого показника – 208,5 тис. руб., після чого розпочалося зниження витрат на дрова через початок застосування вугілля. Протягом 1876-1881 рр. його вартість склала 14,5 тис. руб., у 1881-1886 – 16,5 тис., після чого витрати на нього різко впали. Тільки з 1906 по 1911 р. вони зросли до 41,1 тис. руб., а в 1911-1912 рр. – уже до 145,8 тис. [95]. Смілянський маєток Бобринських був заставлений у Дворянському банку. В 1915 р. власники звернулися до правління банку з проханням дозволити рубку лісу для потреб цукрового заводу. Враховуючи, що залізниці були не в змозі постачити необхідну кількість вугілля, що нестача палива негативно відбилась би на платіжній спроможності маєтку, що за власниками не було недоїмок, їм було дозволено дострокову рубку лісу на потреби заводу [96]. Переважно на вугіллі працював тільки Червонський цукровий завод (Житомирський повіт Волинської губернії). Паливо привозили з донецьких та домбровських копалень [97].

Наслідком гонитви за грішми стали непоправні екологічні втрати. Безмірна вирубка, викорчовування, оранка під технічні культури призвели до непоправної зміни пейзажу. Масштаби винищення лісів показують наступні цифри: 1865 р. на Поділлі ліс займав – 718,8 тис. дес., 1887 р. – 527,6 тис. дес., з яких 422,9 тис. належали великим землевласникам, у 1891 – 418,8 тис. дес., з яких 306,6 тис. дес. належали великим землевласникам. З останньої кількості 125,7 тис. дес. були приречені на вирубку [98] Для селян життєво необхідним було збирання лісових ягід, грибів, розведення бджіл. Враховуючи, що на Київщині тільки 5 % залісненої території належали сільським громадам, а 95 % входило до великих приватних землеволодінь (719 тис. дес.) та імперських угідь (270 тис. дес.), можна уявити, наскільки болісно масова рубка лісу відбилася на їхньому способі життя. Тут стикаємося з конфліктом потреб пересічного селянина й загальних вимог прогресу.

Інші види господарської діяльності у правобережних губерніях були досить незначними. Металургійне виробництво, що велось по-старому на старих запасах вугілля на Волині, концентрувалось у 1882 р. на 11 руднях, які давали 594,5 тис. пуд. продукції. У 1895 р. видобуток 8 рудень склав 978,9 тис. пудів, чого вистачало лише для кількох невеличких залізоплавильних підприємств з кількістю робітників 40-100 осіб. Наприкінці 1880-х – на початку 1890-х років Поділля охопила “фосфоритна лихоманка”. У Жмеринці збудували суперфосфатний завод, але родовище швидко вичерпалось. Імпорт мінеральних добрив зруйнував у зародку цей вид промисловості. Слабко опиралось імпорту ткацтво. Повсюди зменшувалась кількість текстильних фабрик: з 115 у 1859 р. до 71 в 1888 р. [99]. Втручання маєтків у виробництво грубих тканин обмежувалося наданням сервітутів на використання річок для вимочування сировини.

Якщо в цілому поглянути на поширеність промислів у поміщицьких маєтках, то побачимо, що в основному вони зосереджувались у великих господарствах. Така ситуація спостерігалася в Костянтиноградському повіті Полтавщини. З 57 промислових закладів 38 розміщувалося у маєтках площею понад 1 тис. дес. Найпоширенішими були млини (33), далі названі цегельні заводи (8), олійниці та крупчатки (по 4), парові млини, кузні, майстерні (по 2) тощо. Єдиний у повіті винокурний завод розташовувався в Карлівському маєтку. Тут перероблялися жито, ячмінь, овес, просо, кукурудза, картопля. Щоденно перероблялося 1016 пудів сировини, що надавало можливість щороку викурювати від 62,5 тис. до 833 тис. л спирту. Цей завод був одним з найбільших у Росії. Щорічний прибуток становив пересічно 150 тис. руб. Протягом виробничого періоду, який тривав з жовтня по квітень, на заводі працювало близько 100 робітників. У цьому ж маєтку діяв крохмальний завод, який протягом 6-7 місяців переробляв 20-30 тис. пудів пшениці арнаутки. На підприємстві були зайняті 20-25 робітників. З 10 пудів пшениці отримували 4,5 пуда крохмалю. Паровий крупчастий млин перероблював 1 тис. пудів на добу, а за рік – 200-250 тис. пуд. пшениці. Вироблялося борошно шести сортів. На млині зайнято було 30-34 робітники. Окрім цих промислових закладів, у маєтку працювала механічна майстерня з ливарним відділенням. Вона служила для ремонту та виготовлення сільськогосподарських знарядь, зокрема, борін, плугів, парових молотарок. У майстерні працювали 40 майстрів та 20 учнів. Як паливо застосовувалися солома, дрова, а на винокурному заводі і в майстернях – ще й вугілля. Перелічені промислові заклади маєтку Мекленбург-Стерлицьких були найпомітнішими у Костянтиноградському повіті. Серед інших маєтків привертав увагу Циглерівський, в якому функціонували механічна майстерня та паровий млин [100]. У поміщицьких господарствах Кременчуцького повіту Полтавської губернії промисли були представлені значно менше: з 40 обстежених маєтків лише в 7 були такі. Це 3 млини, 2 сукновальні, олійниця, цегельний завод і паровий млин [101].

Отже, першорядна вага у процвітанні великих землевласників України належала аграрно-промисловому комплексу. Навіть чорна металургія південно-східної частини України не мала такого впливу на підприємництво, як млинарство, винокуріння й цукроваріння. Київщина завжди стояла на чолі дев’яти українських губерній у промисловому виробництві. У 1879 р. тут було вироблено продукції на 62,5 млн руб., 1890 – 78 млн, 1893 – на 69,4 млн руб. Поділля посідало третє місце в 1879 р., але вже на початку 1890-х років поступилося Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніям. За ними стояла Волинь [102].

У відділі сільської економії і сільськогосподарської статистики чимало документів, які, з одного боку, засвідчують піклування держави про вдосконалення сільськогосподарського виробництва, з іншого, зацікавленість самих землевласників у підвищенні ефективності власного господарства. Йшлося про видачу позик на різноманітні покращання в поміщицьких господарствах: розчищення землі, осушення чи, навпаки, зрошення її, розширення промислового виробництва, придбання сільськогосподарської техніки тощо [103]. Зокрема власники Іван та Михайло Григоровичі Єніни у 1895 р. в Григорівсько-Катеринівському маєтку, площа якого становила 598 дес. (Бахмутський повіт Катеринославської губернії), побудували паровий млин для переробки зерна. Від цього промислу отримувалися такі вигоди: парова тяга – дешева тяга; переробка зерна навколишніх селян мала принести додатковий прибуток; відходи виробництва парового млина давали чимало корму для відгодівлі великої кількості худоби, а також угноєння землі. У 1900 р. вони вирішили вдосконалити млин з метою розширити застосування парової сили в даному господарстві; збільшити обсяги виробництва в цілому; здешевити виробництво продуктів млина, що “повинно позначитися сприятливо також і на інтересах місцевого населення”; покращити і здешевити корм для худоби. Витрати на ці перетворення передбачалися в розмірі 7 тис. руб. Вони звернулися до Попечителів капіталу сільської промисловості видати їм позику в 5 тис. руб. на 5 років. В якості забезпечення вчасного повернення позики накладалася “заборона” на частину маєтку в сумі позики. До того ж землевласники представили поручительську підписку від трьох землевласників Бахмутського повіту, “майнова благонадійність яких засвідчена” [104].

Отже, багатство концентрувалося у трьох царинах: виробництво зерна з млинарством і винокурінням, буряківництво з виробництвом цукру, лісовирубка з торгівлею лісом.

Важливим джерелом прибутку було вкладання вільних коштів у цінні папери різних підприємств. Галуззю, в яку поміщики вкладали небагато, проте споживали максимально, було розширення залізничної мережі. Транспортні проблеми були причиною відокремлення та ізольованості, гальмували розвиток підприємництва. Тому ще до скасування кріпацтва найбагатші родини шукали можливість для вкладання коштів у будівництво залізниці з Києва до Одеси. У 1858 р. Ксаверій Браницький, який мешкав у Франції, запропонував створити товариство на 50 тис. акцій по 500 франків кожна. Сам він брав 10 тис. акцій і намагався зацікавити Потоцьких, Воронцових і Ротшільдів. Після повстання 1863 р. участь поляків стає менш бажаною. Міністр шляхів сполучення Бобринський посприяв, щоб лінію Одеса-Москва провели через Харків. Внаслідок цього Київ залишився осторонь. Але незабаром барон Унгер-Штернберг отримав дозвіл на будівництво колій, що з’єднали б Балту з Єлисаветградом, а далі з лінією Одеса-Харків. Завдяки цьому вже в 1867-1868 рр. Поділля перетворилося на великого експортера зерна.

Кошти Товариства взаємного страхування цукрових фабрик, де головним акціонером був Владислав Браницький, були вкладені в п’ять проектів, що реалізовувалися протягом найближчих кількох років. Залізничні лінії відповідали інтересам великих маєтків, через які проходили чи з якими межували. Більшість великих виробників зерна або буряків завдяки зв’язкам з державною адміністрацією змогла одержати дозвіл на прокладання ліній з певними відхиленнями, що давало змогу транспортувати продукцію, якщо маєтки розташовувалися віддалік від станцій. Отже, 1890-ті роки Київщина й Поділля були помережені залізницями, осторонь залишалася Волинь [105]. Мережа залізниць, прокладена в Україні у 1870-1880 роках, відкрила незнані досі можливості – як комунікаційні, так і загальножиттєві. Вкладання коштів в акції залізниць давало поміщикам подвійну користь – безпосередні дивіденди і непряму вигоду – пожвавлення торгівлі, спрощення реалізації виробленої продукції.

Ці економічні напрямки, завдяки високій концентрації капіталу, розвивалися швидко і впевнено. Українська “житниця” була вигідна всім, але найбільше отримувала категорія великих землевласників-експортерів, полишаючи великій масі українського селянства тільки необхідний для біологічного існування мінімум. Таку разючу економічну перевагу утримувала група з близько сорока надзвичайно потужних виробників збіжжя та борошна, які зуміли справитися з падінням цін на європейському ринку в 1884 р., спричиненим надзвичайно інтенсивною американською експортною політикою, яка, зрештою, принесла чимало користі й російській державній скарбниці, уможливлюючи запровадження золотого рубля.

Характерною рисою поміщицьких господарств підприємницького типу було існування практично замкненого виробничого циклу. Сільськогосподарське виробництво, окрім прямого продукту, давало корм для худоби, останнє дозволяло угноювати ґрунт. Це якнайменше. Наприклад, у Борозенському маєтку (Роменський повіт Полтавської губернії) Г.М.Навроцького площею 542 дес. розвивалися рільництво, тваринництво, тютюнництво, лісоводство та цегляне виробництво. Причому всі ці галузі були взаємопов’язані. Дрібні дрова з лісу використовувались у виробництві цегли. Відходи з зерноводств давали солому, полову, висівки, що застосовувалися для відгодівлі худоби. Тваринництво давало добриво, зокрема для тютюнництва [106].

Існували й інші види бізнесу. Різновидом підприємницької діяльності поміщиків була організація відпочинку. Зрозуміло, це стосується маєтків, розташованих на Кримському півострові. Наприклад, маєток П.І.Губоніна знаходився в Гурзуфі, за 12 верст від Ялти, з Симферополем з’єднувався “прекрасним шосе в мальовничому місці”. У межах маєтку розташовувався виноградник, закладений попереднім власником Фундуклеєм, ліс, парк і ферма. В літній сезон тут приїжджим здавалися номери по 1,25 – 5 руб. на добу або дачі, “прекрасно мебльовані” – по 400-500 руб. на міс. Влітку між Гурзуфом і Ялтою курсували омнібуси й пароплав (вартість проїзду – 50-60 коп.). Відпочиваючим в ресторані пропонували сніданок з двох страв за 75 коп. і обіди з чотирьох страв за 1,25 руб. Взимку працював зимовий пансіон: номер з опаленням і білизною коштував 30-75 руб., до цього додавалося чотириразове харчування за 60 руб. на місяць [107]. Зрозуміло, такий відпочинок був доступний лише заможним особам. Цей приклад показує, що власники живописних земель у Криму використовували їх не тільки в сільськогосподарському плані, але й як місце відпочинку, що було прибутковою справою.

Отже, промислове підприємництво посідало важливе місце у поміщицькій економіці. Його формування розпочалося ще в дореформений час, але свого розквіту воно досягло уже після скасування кріпацтва. Спеціалізація диктувалася, в першу чергу, природно-кліматичними умовами. Фабрично-заводська промисловість у більшості регіонів України розвивалася слабо, натомість потужний розвиток одержала технічна переробка землеробських продуктів: цукрове, винокурне, тютюнове, борошномельне виробництва. Тому на Правобережжі поширеними були цукроробство, винокуріння. У поміщицьких господарствах Лівобережжя розвивалися переробні галузі, що давали можливість оптимального використання продуктів землеробства: бурякоцукрові, винокурні, пивоварні заводи, млини. На Півдні, як зазначалося вище, домінувало зерноводство, переробні ж галузі відігравали другорядне значення. Промислова переробка сільськогосподарських культур була представлена винокурінням та млинарством. Саме промислова продукція приносила поміщикам найвищі прибутки. Перед нами поміщик пореформеної доби постає вже не в образі дідича, а фінансиста, капіталіста.