4.3. Залучення робочої сили

Характерною рисою сільського господарства Росії була слабка матеріально-технічна база. Внаслідок цього переважала ручна праця та використання робочої худоби. У зв’язку з цим, а також в умовах позбавлення поміщиків гарантованої робочої сили у вигляді кріпаків першорядне значення мала забезпеченість виробництва достатньою кількістю робочих рук.

У більшості губерній європейської частини Російської імперії спостерігалось аграрне перенаселення, яке невпинно зростало. Не знаходячи застосування робочих рук у своїх господарствах, селяни йшли на заробітки в південні райони. Тобто умовою функціонування поміщицьких економій було масове збідніння селянських господарств. Водночас ділянки землі, отримані внаслідок реформи 1861 р., через демографічний вибух у селянському середовищі помітно скоротилися.

У різних регіонах України ситуація з робочою силою була різною через неоднакову ступінь забезпеченості селян землею. Так, Південь України був регіоном приходу маси заробітчан, тут найширше застосовувалась праця найманих робітників. У решті губерній, навпаки, спостерігався надлишок робочих рук у сільському господарстві, тому вони були регіоном виходу робітників.

У більшості губерній європейської частини Російської імперії спостерігалось аграрне перенаселення, яке невпинно зростало. Не знаходячи застосування робочих рук у своїх господарствах, селяни йшли на заробітки в південні райони. Тобто умовою функціонування поміщицьких економій було масове збідніння селянських господарств. Водночас ділянки землі, отримані внаслідок реформи 1861 р., через демографічний вибух у селянському середовищі помітно скоротилися. Наприклад, селяни Шпиківського маєтку М.Б.Балашова (Подільська губернія, Брацлавський і Ямпільський повіти) отримали в середньому по 7 дес. землі, в 1889 р. цей показник знизився до 4,7 дес. на двір [79]. Через зубожіння селяни змушені були шукати підробітку на стороні. Соціолог М.Вебер погоджувався з тим, “що для розвитку капіталізму необхідний певний надлишок населення, який забезпечує наявність на ринку дешевої робочої сили.

У різних регіонах України ситуація з робочою силою була різною через неоднаковий ступінь забезпеченості селян землею на Правобережжі, Лівобережжі та Півдні. Так, Південь України був регіоном приходу маси заробітчан, тут найширше застосовувалась праця найманих робітників. У решті губерній, навпаки, спостерігався надлишок робочих рук у сільському господарстві, тому вони були регіоном виходу робітників.

У правобережних губерніях надлишок робочих рук був високим через недостатнє забезпечення селян землею, що особливо стосувалося колишніх кріпаків. У Київській губернії на пересічну селянську сім’ю припадало лише 4,6 дес., а надлишок робочих рук на селі сягав понад 500 тис. осіб. Для Правобережжя був характерний розвиток переробної промисловості, що зумовлював високий попит на робочі руки. Значна частина їх знаходила застосування на бурякових плантаціях і цукрових заводах, чимало селян також ходило на заробітки у південноукраїнські губернії. У Подільській губернії на сім’ю з 6 осіб в середньому припадало 4,7 дес. надільної землі. Колишні державні селяни на 1878 р. мали по 9 дес., колишні поміщицькі – по 8,5 дес. Подільська губернія посідала перше місце по щільності населення в Європейській Росії, тому надлишок робочих рук був помітний – понад 400 тис. осіб. Частково їх поглинало цукрове та тютюнове виробництво. Прибулих робітників на Поділлі було небагато, вони приходили з сусідньої Волинської губернії та Галичини. Навпаки, місцеві жителі ходили на заробітки до Бесарабської та Херсонської губерній. У Волинській губернії забезпеченість селян надільною землею була дещо кращою порівняно з рештою Правобережжя – 6,5 дес.

Лівобережні губернії також відносилися до району з надлишком робочих рук. У Харківській губернії на селянську родину припадало в середньому 8,4 дес. надільної землі. При цьому колишні державні селяни мали пересічно по 11 дес. на двір, колишні кріпаки – по 5,7 дес. У більшій частині губернії спостерігався надлишок робочих рук і лише у трьох південних повітах відчувався їх дефіцит. В цілому по губернії, враховуючи екстенсивний характер сільського господарства, надлишок робочої сили становив близько 180 тис. З огляду на таку нерівномірність розподілу населення в різних частинах губернії по всіх повітах простежувався як вихід місцевих селян на заробітки, так і наймання сторонніх робітників переважно з сусідніх густонаселених губерній [82]. Полтавська губернія належала до найщільніше заселених у Російській імперії. Пересічно на селянську родину припадало 9,9 дес. Тому спостерігався помітний надлишок населення, який по губернії становив близько 400 тис. осіб. У Чернігівській губернії на родину припадало пересічно 6,4 дес. надільної землі. Колишні державні селяни тут мали по 8,1 дес., поміщицькі – 6,9 дес. У колишніх кріпаків переважало общинне землеволодіння – 85,3 % надільних земель (637,9 тис. дес.). На пересічну сім’ю в середньому припадало 11,5 дес. землі, тому в губернії спостерігався надлишок робочих рук – близько 300 тис. осіб. Оскільки слабко розвинена промисловість не поглинала його, значна частина селян Полтавської й Чернігівської губерній ходила на заробітки переважно у південні губернії [83].

Особливої гостроти проблема забезпечення маєтків робочою силою набула в південноукраїнських губерніях (Катеринославській, Херсонській, Таврійській), які внаслідок досить пізнього освоєння постійно відчували дефіцит робочої сили. Посушливий клімат створював труднощі під час сінокосу й жнив, адже необхідно було за короткий термін на величезних просторах зібрати врожай. Тому тут як ніде відчувалася нестача робочої сили. Через багатоземелля, кращу забезпеченість місцевих селян, а також через дефіцит тяглової сили й реманенту поміщики не могли розраховувати на навколишніх жителів. Велике землеволодіння могло існувати тільки за умови масового притоку сільськогосподарських робітників з північних губерній. Поряд з місцевими робітниками працювали сотні тисяч захожих. Регіон привертав увагу заробітчан не лише з України, а й з Росії, Білорусії. На південь України прибували заробітчани з Полтавської, Київської, Чернігівської, Подільської, а також Орловської, Курської губерній. Міграція робітників із вказаних губерній пояснюється наявністю в них аграрного перенаселення та сусідством територій. Кількість відхідників та сезонність їх пересування можна визначити за даними про одержання паспортів. Так, у Київській губернії одержували паспорти для відходу на заробітки весною 54,3 %, влітку – 21,9, восени – 14,5, взимку – 9,3 % заробітчан [84]. Отже, найбільший приплив заробітчан спостерігався навесні.

За переписом 1897 р. на Катеринославщині прибулі становили 15,5 % населення, на Херсонщині – 14,8, у Таврійській губернії – 17,7 % [85]. Серед українських губерній – це найвищі показники кількості заробітчан. Щорічна потреба в робітниках для обробітку поміщицьких земель стновила мйже 1,5 млн. робітників, для обробітку селянської землі – ще 1,3 млн. У той час як працездатне населення в регіоні становило 1,8 млн. [86]. Тобто для виконання сільськогосподарських робіт додатково потрібно було близько одного мільйона робітників.

По окремих губерніях Півдня картина наступна. На Катеринославщині наприкінці ХІХ ст.

Особливої гостроти проблема забезпечення маєтків робочою силою набула в південноукраїнських губерніях (Катеринославській, Херсонській, Таврійській), які внаслідок досить пізнього освоєння постійно відчували дефіцит робочої сили. Посушливий клімат створював труднощі під час сінокосу й жнив, адже необхідно було за короткий термін на величезних просторах зібрати врожай. Тому тут як ніде відчувалася нестача робочої сили. Через багатоземелля, кращу забезпеченість місцевих селян, а також через дефіцит тяглової сили й реманенту поміщики не могли розраховувати на навколишніх жителів. Велике землеволодіння могло існувати тільки за умови масового притоку сільськогосподарських робітників з північних губерній. Поряд з місцевими робітниками працювали сотні тисяч захожих.

Таблиця 4.3

Коливання притоку робітників на Півдні України

в 1888-1912 рр. (%) [89]

Роки Губернії	1888-1892	1893-1897	1898-1902	1903-1906	1907-1909	1910-1912
Катеринославська	-	-	-	100	78	62
Херсонська	100	121	128	130	112	100
Таврійська	100	112	115	118	102	86

Таблиця 4.3 показує, що протягом 1892-1906 рр. притік робітників у південноукраїнських губерніях збільшився на 30 % у той час як у 1906-1912 рр., навпаки, знизився майже на стільки ж. Причини подібного коливання, в першу чергу, слід шукати в поширенні переселенського руху внаслідок реалізації Столипінської реформи (невипадково межею в коливанні притоку робітників виступає 1906 р.). Частина робітників у пошуках кращої долі виїжджали на роботу за кордон, що також відбилося на скороченні чисельності робітників на Півдні України.

Дореволюційний дослідник М.Ф.Анненський також звернув увагу на регіональні відмінності у застосуванні робочої сили. Він відзначив, що в поміщицьких господарствах правобережних губерній домінував найм місцевих робітників, серед яких переважали постійні, річні, поденні робітники. На Лівобережжі в одному маєтку, як правило, поєднувалися кілька способів залучення робочої сили – від відробітків до найманої праці. На Півдні України більшість робіт виконувались найманими прийшлими річними або строковими робітниками [90].

Більшість поміщицьких господарств використовували найману працю річних, строкових і поденних робітників, але перевага надавалася річним та поденним робітникам. Завчасне наймання строкових із виплатою завдатку поміщиками застосовувалось обережно через недисциплінованість робітників, що проявлялося у недотриманні їх попередніх угод. Щоб уникнути цих “потенційних бунтівників”, які постійно нарікали на умови праці, польські поміщики все частіше зверталися до посередництва єврейських вербувальників, щоб ті поставляли їм найманих робітників “зі сторони”.

Поширеною формою залучення робочої сили до поміщицьких господарств була здольщина за збирання хліба. У Київській, Подільській, Волинській губерніях вона коливалася від 1/12 до 1/6 долі на користь робітника. В деяких повітах Подільської губернії була поширена здольна здача землі, за якої робітник отримував від 1/3 до 2/5 частин урожаю, але переважали поденна та відрядна форми оплати праці. Причому, остання стимулювала зацікавленість робітників у підвищенні врожайності. Тому вона була навіть вигідніша, ніж звичайна. Зустрічалися також відробітки за випас селянської худоби. На Київщині такий спосіб збирання хліба переважав над відрядною формою. У двох повітах – Радомишльському й Липовецькому поширеним було наймання таких річних робітників, які жили у своїх садибах і, не припиняючи власного господарства, працювали 2 дні на тиждень за гроші (18-25 руб.) [91]. У Ковельському повіті Волинської губернії сільськогосподарські роботи у поміщицьких маєтках виконувалися місцевими жителями за випас, лісовий матеріал та сінокоси, які віддавалися за 1/3, 1/2, 2/3 частини на користь власника. “За наявні гроші робітників не дістати; народ багатий, землі у нього достатньо, скотарство розвинене, заробітків вдома не шукають та в інші місця на заробітки не йдуть” [92].

Потреба в допливі іноземної робочої сили виникла в правобережних маєтках ще напередодні скасування кріпацтва. Налякані привидом волі, землевласники намагались уникнути проблем з небезпечними сусідами-селянами, запросивши чехів, словаків чи сілезців. Тому в маєтках прикордонних повітів працювало чимало іноземців. Зокрема, в Деребчинському господарстві барона А.Маса (Подільська губернія) з 510 робітників 87 були вихідці з Австрії й Прусії та ще 11 іноземці, які прийняли російське підданство. Разом вони становили 19,2 % [93].

У Харківській губернії способи залучення робочої сили у поміщицьких господарствах були неоднаковими. Так, у північно-західній частині основна частина польових робіт виконувалася відробітками селян за користування землею, значна частина земель здавалася здольно. З найманими робітниками домовлялися ще з зими із видачею задатку. У решті повітів губернії (Харківському, Волчанському, Зміївському, Ізюмському, Куп’янському, Старобільському) поміщицькі господарства велися переважно річними й строковими робітниками, збирання врожаю – відрядно. Здольщина була поширена менше – з 1/3 частини на користь хазяїна [94].

Різними способами велись і господарства полтавських поміщиків: робітники наймалися на строк чи відрядно, частина земель здавалася здольно. Більша частина господарств організовувалася таким чином, що частина земель оброблялася власним реманентом строковими, річними, поденними робітниками; збирання врожаю здійснювалося місцевими жителями за користування землею під посів чи випас худоби і лише частково хліб прибирався за відрядну платню чи постійними робітниками; частина землі також здавалася здольно з 1/2-1/3 врожаю на користь робітника. Згідно з відгуками полтавських землевласників простежувалося прагнення до скорочення обробки землі власним реманентом та до здачі землі здольно або до відробітків селян їхнім реманентом за користування землею. Хоча за таких умов прибутковість зменшувалась внаслідок неякісної обробки землі селянами, проте прибуток вважався гарантованішим. Головною причиною подібного прагнення була дешевизна такого способу ведення господарства за незначних витрат, а також часті непорозуміння з робітниками. Але вже наприкінці ХІХ ст. відзначалося, що здольщина відносилася до тих форм роботи, які відживали свій вік. Причина полягала у зміні свого економічного ладу. Зокрема, змінювалася техніка збирання й молотьби: збирання серпом витіснялося швидшою й якіснішою – косою, а у великих господарствах поширювалися жатки, що скорочувало снопове збирання, а поширення молотарок – зменшення ціпового обмолоту. Під час зниження цін на хліб було невигідно молотити “за долю умолоту”. Робітники віддавали перевагу грошовій оплаті [95].

Поміщицькі землі Чернігівщини оброблялися переважно на умовах здольщини, незначна частина – власним реманентом, із застосуванням найманих робітників. Здольна система обробітку землі визнавалася поміщиками малопродуктивною, нераціональною та такою, що виснажувала ґрунт, але уникнути її було складно через неможливість знайти достатню кількість робітників під час косовиці з огляду на масовий відхід на заробітки в інші місцевості.

На Катеринославщині поміщицькі господарства велися строковими, річними й поденними робітниками, частково здольно. Обробіток землі, як правило, проводився місцевими жителями, збирання врожаю – прийшлими строковими. Останні наймалися перед початком робіт. Лише незначна частина поміщиків робила це попередньо із видачею задатку. Збір хліба нерідко проводився відрядно – за випас селянської худоби на поміщицьких землях, від цього ж виду залучення робітників, але за гроші відмовилися через непорядність робітників, які отримавши гроші, зникали. Отже, частина земель оброблялася найманими робітниками і власним реманентом, частина здавалася для обробки селянами з долі врожаю.

Поміщицькі господарства Херсонщини велись переважно зайшлими строковими робітниками, частково застосовувалася здольщина. Значна кількість господарств велася за 1/3-1/7 долю врожаю на користь хазяїна. Відробітки застосовувались достатньо рідко – у вигляді збирання врожаю за випас селянської худоби на поміщицьких землях. Зрозуміло, що основна маса робітників наймалася на літній термін: з березня по листопад. З осені до весни робітників працювало значно менше. Меншою була й їхня заробітна плата. Наймали робітників, як правило, безпосередньо перед початком робіт без виплати задатку [96].

Отже, за винятком поширеного способу застосування селянської праці за відробітки у поміщицьких господарствах річні становили основний контингент найманих робітників. Строкові робітники наймалися переважно у великих господарствах. Відрядні роботи застосовувалися рідко. Поденні робітники доповнювали постійних службовців для виконання термінових робіт. У більшості поміщицьких господарств поєднувалися кілька способів залучення робочої сили, що зумовлювалося розмаїттям та сезонністю землеробства. Серед них виділялися річні; строкові; поденні; відрядні; ті, які працювали з частини продукту чи споловини; змішані.

У Шпиківському маєтку М.Б.Балашова наприкінці ХІХ ст. були зайняті постійні (строкові та річні), поденні та акордні (“издельные”) робітники. Річні робітники були зайняті роботами, які вимагали щодня однакової кількості робочих рук і більшої спеціалізації і водночас “більшої надійності і позитивності від виконавця”. Це роботи в основному пов”язні з доглядом за худобою. У більшості випадків такі робітники обиралися “з найбільш розважливих, солідних і тверезих робітників” [97]. Роботи, що вимагали періодичного докладання зусиль, виконувалися строковими, головним чином, поденними робітниками. Це догляд за посівами та збирання врожаю.

Проведене на початку 1890-х років по Пирятинському повіту Полтавської губернії дослідження показало, що оранка у дрібних маєтках здійснювалася переважно поденними робітниками, у великих – річними чи строковими робітниками. Збирання хліба у дрібних господарствах виконувалося селянами зі снопу чи з копи, у середніх маєтках – поденщиками, в господарствах площею понад 1 тис. дес. – переважно за відробітки. Молотьба виконувалася поденними робітниками, тільки у великих господарствах залучалися ще й строкові робітники. Збір сіна виконували переважно здольщики та мав місце змішаний спосіб. Ці показники підтверджує таблиця 4.4. Постійні робітники з польових робіт найчастіше залучалися до оранки. На поденщиків припадала левова частка молотьби зерна, здольщики більшою мірою використовувалися при збиранні сіна. Але найпоширенішим способом залучення робочої сили був змішаний.

У Кременчуцькому повіті тієї ж губернії збирання врожаю хліба у 29 маєтках проводилося відробітками, у 17 – за сніп, у 20 – постійними і

Таблиця 4.4

Способи залучення робочої сили у поміщицьких маєтках Пирятинського повіту Полтавської губернії наприкінці ХІХ ст. (%) [98]

строковими найманими робітниками, в одному – поденниками. Більше того, в межах одного господарства до різних видів робіт працівники залучалися неоднаковими способами. Так, в одному з маєтків Кременчуцького повіту хліб збирався відрядними робітниками, по 3-4 руб. за дес., а також відробітками за випас худоби: за 1 голову збиралося 1/2 дес., за 1 вівцю –0,1 дес. зібрати й зв’язати. В іншому маєтку жито збиралося за 5-6 снопів, решта хліба – постійними робітниками і відробітками та ще 64 дес.: за десятину зібрати й скласти хліб на 2 дес. [99].

У Золотоніському повіті на Полтавщині з 56 обстежених господарств збирання хліба здійснювалося сноповиками (24 господарства), за відробітки (12), за відробітки та сніп (2), змішано (8), за гроші (10). Причому, у великих маєтках переважали відробітки, у середніх – здольщина. Збирання сіна відбувалося здольщинно, за відробітки, із застосуванням найманих робітників. Переважав змішаний спосіб: з копи та найманими робітниками. Молотили здольно, за відробітки, найманими робітниками. Переважав останній спосіб [100].

Показовими є відомості про способи жнив у Петровській економії Г.П.Галагана. Як бачимо, в цей час також застосовувалися різні форми залучення робочих рук. Більша частина врожаю зернових культур (470 дес. або

Таблиця 4.5

Способи збирання зернових

у Петровській економії Г.П.Галагана у 1877р. (дес.) [101]

61,7%) збиралася з використанням жаток, тобто із застосуванням найманих робітників, 179 дес (23,5%) зібрано за відробітки і 112 дес. (14,8%) – здольно, за сніп.

Олександрівський маєток князів Мещерських знаходився в Старобільському повіті Харківської губернії. Як видно з таблиці 4.6, він займав 14,6 тис. дес., 97,7 % яких становили площі сільськогосподарського призначення. Як і в попередньому маєтку, робочі руки тут залучалися по-різному: 34,2 % землі оброблялися найманими робітниками, 10,4 % здавалося в оренду, 33,5 % землі оброблялася за отримання частини врожаю, 4,3 % – змішаним спосіб, тобто за відробітки та грошову оплату.

Одним із шляхів забезпечення поміщицьких господарств робочими руками них були відробітки. За користування поміщицькою землею, головним чином, під толоку і під посіви хліба селяни зобов’язувалися зорати, засіяти певну частку угідь, зібрати врожай тощо. Відробітки припадали на селян, які жили по сусідству з маєтком. Поширеність відробітків у лівобережних губерніях зумовлювалася тяжким економічним становищем селян, які й складали основну частину робочої сили поміщицьких господарств регіону.

Таблиця 4.6

Способи залучення робочої сили

в Олександрівському маєтку Мещерських у 1877 р. [102]

Управитель Мостицької економії Г.П.Галагана у 1877 р. повідомляв власнику про те, що місцеві селяни не погодились укласти угоду на обмолот зібраного зерна, обмежившись обіцянкою “здійснювати перемолот хліба після впорання по своїх господарських справах”. Для пошуку людей був направлений прикажчик в інші місцевості, але й там отримав подібну відповідь. В результаті в економії обмолот хліба відбувався “з скрутним успіхом” [103]. Тому саме відробітки вважалися найоптимальнішим способом запезбечення маєтків робочою силою. У Сонцевському маєтку (Бахмутський і Маріупольський повіти Катеринославської губернії) працювали річні, строкові, поденні робітники. Частина роботи виконувалися за відробітки. У Карлівці (того ж регіону) з 8,5 тис. дес., засіяних хлібом, на 4,6 тис. дес. зібрано врожай і 2,2 тис. зорані селянами за відробітки за надання їм у користування 6 тис. дес. під толоку та 1,6 тис. – під посів. Управитель маєтку це пояснював потребою селян у покосах і вигонах, а також відсутністю іншого способу забезпечення виробничих процесів робочими руками. За користування 5 дес. толоки селяни збирали врожай на 3 дес., а за 1 дес. посіву повинні були зорати 1,25–1,5 дес. [104].

На межі ХІХ-ХХ ст. відробітки виступали формою взаємин роботодавця й робітника, які мали як позитивні, так негативні риси для обох сторін. Селянинові вони надавали можливість отримати ділянку землі, якщо у нього не було грошей або було їх недостатньо. На відміну від грошової оренди, коли гроші вимагалися повністю або частково наперед, відробітки виступали своєрідним кредитом: ділянку отримували взимку або на початку весни, а плату віддавали після збирання врожаю. Для поміщика відробітки теж були вигідними, якщо він не мав вільних грошових сум для купівлі реманенту, робочих коней і найму робітників. Вони зумовлювали вищу прибутковість ділянки порівняно з орендою та забезпеченість поміщицьких господарств робочою силою. “У вигляді цих відробітків землевласник отримує за свою ділянку більшу ренту; це відбувається від нестачі грошей у селян, готових замість грошової платні запропонувати значно більший відробіток, через страх втратити підходящу … ділянку”, – відзначав дореволюційний дослідник Є.Черняєв [105]. До негативних рис можна віднести неякісну обробку землі через застосування селянами примітивних знарядь праці. Необхідність працювати і на власному полі, і на поміщицькому призводила до несвоєчасного збирання врожаю. Таку ситуацію змалював кореспондент з Кременчуцького повіту Полтавщини: “…З наступом жнивальної пори селянин не знає, в який бік йому кинутись: чи відробляти належне власнику, збирати свій хліб, чи ставати за жнива, або ж пристроїтись де-небудь в економії працювати за наявні гроші на купівлю необхідного запасу хліба…” [106]. Таким чином, відробітки були необхідним етапом для переходу до чисто ринкових відносин, хоча плата за відробітки напряму залежала від попиту й пропозиції. З часом відробітки поступово витіснялися через дві причини. По-перше, накопичивши на відробітках грошей, поміщики переходили до вигіднішої (з огляду на якість обробки землі та підвищення врожайності) капіталістичної системи. По-друге, економічне становище значної частини селян у зв’язку з ростом цін на хліб та інші продукти покращилось, і вони пред’являли підвищений попит на грошову оренду замість відробіткової та натуральної, чим і пояснюється розширення грошової оренди, про що йшлося в попередньому розділі.

Залишалася поширеною здольщина. Деякі автори кінця ХІХ ст. пов’язували з цією формою залучення робочих рук майбутнє села. Мріялося, що ця форма відновить розірваний реформою 1861 р. зв’язок між поміщиком і селянином. Як зазначав М.Зворикін, у разі поширення здольщини “зникне для землевласника головна причина його розорення, відсутність робочих рук і необхідність вести господарство шляхом вільнонайманої праці”. “Забезпечуючи себе робочими руками шляхом здольної системи, землевласник у той же час забезпечить роботою і селян і, обробляючи свої землі, керуватиметься досконалішими прийомами, в той же час надано буде селянам землі стільки, скільки їм потрібно, і навчить їх на ділі цим досконалішим прийомам” [107]. Отже, подолання аграрної кризи вбачалося на шляху відродження взаємної залежності поміщиків і селян на зразок дореформеної доби. Звичайно передбачення М.Зворикіна не виправдалися, оскільки вони суперечили логіці поступального розвитку сільського господарства, котре все повніше втягувалося в капіталістичні відносини. Проте здольщина була перехідною формою від відробітків до вільного найму і на певному етапі в окремих регіонах вона задовольняла обидві сторони – працедавця і наймита.

У Смілянському маєтку Бобринських (Черкаський повіт Київської губернії) поряд з найманими робітниками на жнивах працювали навколишні селяни за сніп (озима пшениця – за 10-й, ярова – за 8-й). Це самими власниками пояснювалося таким чином: “Цей спосіб збирання, дуже … дорогий і невигідний для власників, надавав можливість місцевому населенню придбати зерно кращої якості, яке вживалося ним перш за все на насіння для посіву”. Окрім цього, такий спосіб залучення робочих рук спонукав селян не йти в інші місця на заробітки. Господарство ж поміщика в такому разі завжди забезпечене робітниками [108].

Форми залучення робочої сили в губерніях Європейської частини Росії показані в додатку В. Згідно з картограмою лише в Чернігівській губернії домінували відробітки. На Полтавщині й Харківщині найпоширенішою була змішана система. У більшості ж українських губерній переважала наймана праця. В цілому українські губернії вигідно відрізнялися від Європейської Росії в сенсі домінування прогресивніших способів залучення робочої сили у той час як у власне російських губерніях переважала змішана форма, яка була перехідною від відробіткової до капіталістичної системи господарювання.

Осередок робочої сили поміщицьких маєтків становили постійні робітники. В першу чергу, це були кваліфіковані фахівці: машиністи, садівники, ковалі, теслярі, каменярі та інші. Численними вони були у великих поміщицьких господарствах. Їхня заробітна плата була значно вищою, ніж у сезонних робітників. Так, у маєтку Ак-Мечеть Є.А.Воронцової-Дашкової (Таврійська губернія) в 1911 р. із 132 робітників та службовців постійних і сезонних було приблизно порівно: 59 і 61, але перші одержували платні 40 %, а другі – лише 26,2 % від загального фонду заробітної плати в економії. На долю 12 осіб адміністрації припадало 33,8 %. Серед постійних робітників 15 оплачувались вище порівняно з деякими представниками адміністрації [109]. Постійним робітникам у маєтках надавалося житло, харчове утримання. В багатьох економіях забезпечувалось лікування, навчання дітей. Після досягнення похилого віку деякі з них одержували пенсію. Усі ці заходи сприяли стабілізації складу робітничого персоналу. Так, у маєтку В.Попова (Таврійська губернія) з 16 службовців семеро працювали з 80-х років ХІХ ст., тобто близько 30 років. Плинність постійних робітників була незначною, лише троє були прийняті на роботу після 1910 року [110].

Однак більшість поміщицьких економій не могла обмежитись постійними робітниками. Маючи сезонний характер, сільське господарство під час посіву та жнив вимагало притягнення додаткової робочої сили. До потоку заробітчан вливались цілі села. Люди рушали під скрипки й бубни на кілька тижнів в одній сорочці, з денним заробітком по 25-30 коп. чоловіки, 20-25 жінки й 10-15 діти. Попри убоге харчування, вони підтримували дух співом і танцями. Втім, важка робота в полі була не такою виснажливою, як праця справжніх пролетарів на фабриках [111]. Річні, строкові і поденні робітники наймалися поміщиками як з місцевих селян, так і з зайшлих. У правобережних та лівобережних губерніях України їх намагалися найняти з місцевих селян, оскільки з ними реалістичніше було розв’язувати певні непорозуміння. У південноукраїнському регіоні, навпаки, домінували наймані робітники з сторонніх. Основною формою найму робітників був найм на строк, оскільки, зимові роботи, які полягали в основному в догляді за худобою, не вимагали великої кількості робітників.

Проблема забезпечення виробничих процесів робітниками для поміщиків загострювалася в урожайні роки. Найм робітників здійснювався різними способами. Цим займалися прикажчики або самі землевласники на ринках праці, на пристанях, сільських базарах, у волосних управах, безпосередньо в економіях. Важливу роль відігравали посередники. Так, землевласник Ольгопільського повіту Подільської губернії повідомляв, що літніх робітників у маєток постачав єврей, який брав на себе увесь клопіт по утриманню робітників, для чого в його розпорядження надавалися казарма, провізія, дрова. Він отримував аванс по 13-14 руб. за кожного робітника, а згодом, після розрахунку по 63 коп. за кожен день, відпрацьований робітником [112]. У Полтавській губернії за особливо складної ситуації з робітниками наймали їх у віддалених місцевостях, російських губерніях, до чого залучалися “рядчики” – своєрідні поставщики робітників, які отримували за ці послуги комісійні з зібраного врожаю [113]. Отже, посередник розплачувався з робітниками та ще й добре заробляв на цьому, а поміщик повністю знімав з себе турботи про забезпечення господарства робочими руками.

Перші дні найму проходили мляво, бо набирали заробітчан, не оголошуючи ціни, яка залежала від напливу робітників. Переговори з наймачем тривали кілька днів. Встановлення цін супроводжувалося великим буйством робітників. Ситуація ускладнювалася у врожайні роки. Євген Чикаленко у своїх спогадах яскраво змалював обстановку наймання заробітчан: “… тоді вже заробітчане ставили умови наймачам, диктували їм ціни…”. На базарах і майданах коло них збирався натовп з метою попереду захопити собі робітників на літо або ж хоч на жнива. “Вже по обіді, розслухавшись, порадившись, заробітчане кажуть ціни. А в особливо врожайне літо, то й говорити не хотять, а лежать собі, понаписувавши крейдою на підошвах ціну, кажучи, що у них вже язики поболіли, говорючи кожному свою ціну”, – такі враження у поміщика Херсонської губернії Чикаленка [114]. На рівень цін впливали ціни, встановлені найбільшими економіями. Так, у Каховці більшість наймачів і робітників вичікували, “яку ціну встановить Хвейн (найбагатший землевласник Півдня України Фальц-Фейн)” [115].

Часто представники поміщицьких економій вербували сезонних робітників заздалегідь і на місцях. Вони приїздили до села, давали хабаря сільським властям, сплачували за селян недоїмки, але стежили потім, щоб наймити відробили ці гроші повністю. Іноді економії зверталися до волосної управи з проханням надати необхідну кількість робітників. Між робітником і поміщиком укладалася письмова (найм за договірним листом) або словесна угода. Так, наприклад, велося у Терновському маєтку Щербатових [116]. Робітники, як правило, були неписемні і тому боялись письмових зобов’язань, щоб не потрапити в якусь пастку.

Тривалішими вважались угоди, скріплені могоричем. Шинок був своєрідним ринком, де відбувалася купівля й продаж робочої сили. Водночас він був і своєрідною нотаріальною установою. Із Сквирського повіту Київської губернії землевласник повідомляв: “Горілка заманює робітників; без горілки не можна мати робітників. Не раз ми пропонували більшу платню без горілки і робітників не мали… Найвигідніший договір для робітника не відбудеться, якщо немає гарного могорича”. За словами одного з поміщиків у 1885 р., окрім зарплатні, розігравалися безкоштовні лотереї. Призи складалися з хусток, ножів, чобіт, навіть худоби. Чимало було економів маєтків, які, вербуючи бідняків, заманювали їх скоріше обманом, ніж доброю платнею. Належний ефект справляло залучення музики. Зокрема шарманки – рідкісного для села інструменту. Інколи вербувальники влаштовували цілі вистави з мавпочками, збираючи натовп цікавих й одразу укладаючи угоди з довірливими роззявами. Для залучення робітників подавалися горілка, пряники, цукерки, інші солодощі, а під час перерви та після вечері грала музика, найнята хазяїном [117].

Про складність залучення робочої сили до маєтків Харківщини свідчать численні повідомлення з окремих повітів. Головноуправитель Карлівського маєтку повідомляв, що маєток відмовився від попереднього найму робітників, а здійснює це влітку по існуючих на той момент цінах. Навколишніх селян влітку найняти важко, оскільки вони зайняті збиранням власного хліба, тому доводилося звертатися до послуг захожих. Наймалися робітники на базарах, в інших повітах Полтавської губернії, у сусідній Харківській губернії. Представник Новоросійського університету Е.І.Борисов у доповіді V з’їзду російських сільських господарів висловив думку про те, що удаваний дефіцит і удаваний надлишок робітників прийшлих, який так шкідливо відбивався на інтересах великих землевласників і на інтересах самих робітників мав місце через неврегульованість робітничого питання. Пошук землевласниками і робітниками одне одного відбувалося майже стихійно. Тому доповідач і пропонував для вирішення проблеми здійснити ряд заходів, серед яких збір інформації про види на врожай та кількість потенційних робітників, розміщення робітників по місцю їхнього помешкання тощо [118].

У звіті київського губернатора Олександру ІІІ за 1882 р. йшлося про важливість “робітничого питання” для збереження рівноваги в суспільстві. Ще до початку сезонних робіт чи збору врожаю вербувальники (майже виключно євреї, адже поміщики покладали на них усю брудну роботу, наприклад, продаж алкоголю) починали їздити по селах, і ніхто не контролював вживані ними прийоми. Вони обирали місцевість, де населення не мало роботи чи було обтяжене боргами, а селянська влада відзначалась недбайливістю, і пускали в хід цілий арсенал грубих приманок, серед яких не останню роль відігравала горілка. Ще зберігали силу традиційні зловживання щодо кріпаків. Багато хто записувався до двох, а то й трьох поміщиків, тому забезпеченість робочою силою залишалася проблематичною. В маєтку чи на цукроварні умови харчування та проживання жахливі, не було ніякого контролю й організації. Трудові книжки, які подекуди вручалися цим неписьменним людям, нічого для них не важили. Прибувши на місце, вони спокушалися обіцянкою нібито кращих умов у сусідньому селі, і це постійно лихоманило маєтки. Штрафи, накладені за такі вчинки, не покривали завданих збитків, суди засипалися скаргами, але вироки не виконувалися, бо винуватців уже й слід холов [119]. Отже, стосунки поміщика й робітник встановлювалися значною мірою стихійно.

Побутові умови для робітників у поміщицьких господарствах створювалися максимально прості. У великих економіях для робітників будувалися казарми на 100-200 чоловік (з дерева, очерету, іноді з каменю). Скупченість у них люду, відсутність будь-яких санітарних умов сприяли поширенню захворювань. Влітку робітники рідко користувались казармами, оскільки умови сільськогосподарської праці вимагали постійного перебування в полі, а економії розташовувалися далеко одна від одної, доводилося ночувати на місці. Але іноді у великих економіях створювались досить прийнятні умови життя для наймитів, оскільки землевласник знав, що високі прибутки можна одержувати лише шляхом високої організації виробництва, а це в значній мірі залежало від становища працівників. Наприклад, у маєтку Е.Бродського Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії працювало 100 робітників. Для них виділялися квартири, паливо, освітлення, харчі. Строкових нараховувалось 500 чоловік, для яких будувалися казарми [120].

Наймані робітники працювали на економічних харчах. Земська статистика наводила наступні відомості про утримання робітників у поміщицьких маєтках: 2 пуди борошна, 3 гарнці круп, 12 фунтів м’яса, 3 фунти солі, 2 фунти конопляного масла на місяць, а також пшоно, молоко, творог, картопля та інші овочі [121].

Звичайна щоденна норма продуктів становила 2-3 фунти хліба, по 0,5 – 1,0 фунту борошна і пшона, 20 – 40 г сала, сіль. Як правило, на сніданок давався хліб і куліш, на обід – борщ, хліб, каша, на вечерю – хліб, куліш або галушки. Зрідка до раціону включалася риба, м’ясо, овочі, фрукти. В середньому харчування обходилось господареві 8 – 10 копійок на добу [122]. Часто неякісне харчування спричиняло втечі робітників. З метою підвищення зацікавленості в праці в деяких маєтках з робітниками розраховувалися частиною виробленої продукції. Так, в економії Алупка графині Є.Воронцової-Дашкової садівник від реалізації саджанців одержував 20 % від вирученої суми. Частина виробленого вина продавалася робітникам за зниженими цінами (по 6 коп. за пляшку, замість 50), а до свят – безкоштовно [123]. В багатьох маєтках ставлення до робітників було зовсім протилежним. Їжу їм часто готували з неякісних продуктів. За рахунок чого землевласники чи управителі намагалися збільшити власні прибутки.

Тривалість робочого дня в маєтках коливалася від 7 – 8 годин взимку до 14 – 16 влітку і була фактично не нормованою. До мінімуму зводились перерви для їжі. Наприклад, в економіях Ананьївського повіту Херсонської губернії робітники приступали до роботи о 4 годині ранку. З 8 до 9 був час для сніданку, з 12 до 13 – для обіду, з 16 до 17 – для полуденка [124]. У Пархомівському маєтку П.І.Харитоненка (Богодухівський та Охтирський повіти Харківської губернії) в літній час роботи тривали від світанку до заходу, восени і взимку – з 5 ранку до вечора [125]. У радянській історіографії тривалість робочого дня виступала одним з приводів для визначення рівня експлуатації сільськогосподарських робітників. Водночас не слід забувати, що напружений робочий день був і у самих землевласників чи їхніх представників. Наприклад, П.Скоропадський згадував, що його дід – власник Тростянецького маєтку – завжди вставав “дуже рано, не пізніше 5 годин ранку. Тому пізніше 10 годин вечора всі ніколи не засиджувалися” [126].

Юридична неврегульованість взаємин наймачів та найманців однаково невигідно відбивалася на становищі обох сторін. Один з поміщиків Золотоніського повіту Полтавської губернії так характеризував стосунки поміщика й робітника: “Одна з головних несприятливих умов полягає у невизначеності легальних відносин між хазяїном і найнятим робітником” [127]. 12 червня 1886 р. російський уряд обнародував єдиний документ, де проглядається започаткування правових норм у цій площині – “Положення про найм на сільські роботи”. В історіографії за цим документом закріпилася “недобра слава”. Радянські дослідники наголошували, що в ньому значно менше уваги приділено охороні прав сезонних робітників, ніж їх примусу. Натомість передбачалась ціла низка обмежень щодо найму, не була встановлена тривалість робочого дня, поза контролем залишалась жіноча й дитяча праця, а різноманітні штрафи покладались на розсуд дирекції. Водночас знайомство з Положенням показує, що воно в цілому регламентувало відносини між працедавцем та робітником. Зокрема, працедавцям рекомендувалося вимагати від робітників тільки тієї роботи, для якої він був найнятий; платити вчасно, грішми, а не натурою; забезпечувати відповідним харчуванням, даючи “добру селянську їжу”; надавати хворим робітникам допомогу, а при необхідності відправляти їх додому або до лікарні; не покладати на неповнолітніх обов’язків, не властивих їхньому віку, а також “спонукати їх до відвідування церкви й школи у вільний від занять час”; наймач, який не видав робітникам належної плати у встановлений термін, зобов’язувався компенсувати затримку тощо. Звичайно, закон цей був не досконалим. Цілий ряд пунктів виключали один одного. Так, згідно з “Положенням” наймач повинен був турбуватися про хворих робітників, і цим же документом наймачу дозволялося відмовляти робітнику в праці раніше строку у випадку інфекційного захворювання [128]. Норми Положення не влаштовували й самих землевласників. У зверненні катеринославських поміщиків до імператора зазначалося, що однією з перешкод розвитку поміщицького господарства є “існуючі вкрай незадовільні правила про найм на сільські роботи” [129]. Отже, в різних випадках як наймач, так і робітник могли взаємні обов’язки тлумачити по-своєму. Але слід мати на увазі, що наприкінці ХІХ ст. робітниче законодавство в Росії робило лише перші кроки.

У вересні 1902 р. помічник начальника Полтавської губернської жандармського управління повідомляв своєму колезі по Київській губернії ротмістру Беклемишеву, що стосунки між поміщиками й безземельними селянами мали характер безсоромної експлуатації. “Маючи під боком у себе безземельних селян, цілі села ледве не дармових робочих рук, землевласники і орендарі надмірно пригноблюють селян і експлуатують їхню дешеву працю…”. При цьому зазначається, що найтяжчим і найменш продуктивним способом експлуатації були відробітки [130].

Найпоширенішими формами оплати праці були акордна (“издельная”), натуральна, поденна. Акордним способом оплачувалася значна кількість робіт: жали і в’язали хліб, складали за снопов’язалками, возили снопи до скирт або машин, копали буряки й картоплю, возили їх до залізниці чи заводів, вивозили гній, боронували тощо. Натуральна форма передбачала оплату певною частиною натурального продукту. До неї запобігали господарі, які не мали оборотного капіталу, щоб розплатитися з робітником щоденно або щотижня, або ж у тих місцевостях, де саме у такий спосіб ймовірніше було забезпечити вчасне збирання хліба. Окрім того, копання картоплі й цукрових буряків проводилися відрядно: картоплі – по 12 руб. за дес., буряків – по 24 руб. Практикувалося також візництво: восени перевозили буряк до залізниці, взимку – картоплю на винокурний завод, зерно – на млини, готову продукцію – до залізниці [131]. Найпоширенішою була поденна оплата праці.

Заробітна плата сільськогосподарських робітників залежала від співвідношення попиту й пропозиції робочої сили, а також від видів на врожай. Розрізняли повних, напівробітників та напівробітників малої сили (діти 8–14 років). Відповідно розподілялася й робота та оплата її. Тому при отриманні паспортів підлітки намагалися набавити собі років, а люди похилого віку – навпаки, збавити. В південноукраїнських губерніях заробітна плата була дещо вищою, порівняно з іншими регіонами. Так, під час косовиці в 1906–1908 рр. поденна плата робітника на хазяйських харчах була найвищою на Херсонщині – 105 коп., решта губерній за цим показником розташувалися таким чином: Таврійська (103), Катеринославська (100 коп.), Харківська (73), Полтавська (66), Чернігівська (57), Київська (57), Подільська (50), Волинська (45) [132].

Таблиця 4.7 показує причину відходу робітників у південні губернії України, яка полягала у значно вищих цінах на працю. Найвищої межі ціни сягали під час жнив. На Півдні вони були вищими за решту шість українських губерній на 30-50 %. З 1881 по 1905 рр. ціни на робочі руки зросли приблизно на 10 %. Виняток склали південноукраїнські губернії під час жнив, де платня, навпаки, скоротилася на 20 % [133].

Смілянському маєтку Бобринських постачали робочу силу не менше 60 навколишніх сіл. У 1911 р. тут було задіяно 8,6 тис. найманих робітників, 7,7 тис. з яких становили поденні (89,6 %). Заробітна плата поденщикам становила 0,3–0,6 руб. на день. Строкові робітники отримували в залежності від сезону: у квітні-червні – 8,4 руб., липні–серпні – 12 руб., вересні–жовтні – 9,6 руб. на місяць. Напівробітники отримували на 15–20 % нижчу платню, підлітки – на 35–40 % менше. Селяни, які мали робочу худобу, залучалися до перевезення зерна, буряків, добрива, дров, вугілля, цукру тощо [134].

Для порівняння оплати праці строкових і річних робітників слід вирахувати середній місячний заробіток для тих і інших. Так, у Пирятинському повіті Полтавської губернії річний робітник отримував 9,06 руб. на місяць, строковий – 12,06 руб., поденний – 19,19 руб., оплата праці річного робітника була на 52,8 % менша від платні поденному, строкового – на 37,2 % [135]. Взагалі привертає увагу така тенденція: винагорода за невеликий термін перевищувала розмір оплати за триваліший. Так, за 5 місяців робітнику платили 14,2 руб. на місяць, або 71 руб. Водночас термін у 7 місяців помісячно сплачувався по 7,14 руб. – 50 руб. за увесь, триваліший період [136]. Поденна плата дуже розрізнялася за періодами сільськогосподарських робіт. Так, у Пирятинському повіті пересічний поденний робітник взимку отримував 0,31 руб., у косовицю – 0,62, у жнива – 1,13, у молотьбу – 0,71 руб. Отже, поденна плата досягала найбільшого піднесення у жнива та під час молотьби. Найнижча платня припадала на зимовий час [137].

О.В.Чаянов відзначав, що в Росії на відміну від Західної Європи заробітні плати не прямо, а зворотно пропорційні цінам на хліб. Оскільки ціни на хліб визначалися врожаєм, то вказаний феномен зумовлювався тим, що селяни в роки неврожаю і, отже, високих цін, не маючи можливості звести кінці з кінцями за рахунок своїх сільськогосподарських підприємств, викидали себе як робітників на ринок праці і збивали заробітні плати масовим напливом пропозиції робочих рук [138]. Поміщики або управителі стежили за сусідами і будь-яке підвищення платні викликало обурення, бо діяла неписана домовленість про підтримання певного мінімуму [139].

У найрозвиненіших господарствах діяла чітка система розрахунків з робітниками. Наприклад, у Шпиківському маєтку Балашових діяла спеціальна інструкція для осіб, які здійснювали розрахунки по економіях. У документі, зокрема, визначалося наступне:

“1) Розрахунки робітників по економіях здійснюються щотижня після сесії в суботу увечері і тільки в особливих випадках в інші дні.

2) Головний Управитель кожного разу перед розрахунком призначає осіб для розрахунку, чергуючи розрахувачів по економіях: розпорядження про це передається до каси.

3) Касир видає гроші по економічних документах особам, призначеним на розрахунки під їхню розписку і водночас вписує, в особливі для цієї мети встановлені книжки, суми видані розрахувачеві.

4) Розрахувач їде в економію з грошима разом з завідувачем, або особою, яка заміняє його на сесії.

5) Розрахувач здійснює розрахунок робітників в економії не інакше, як тільки в присутності завідувача економією або його заступника й економічного конторщика” [140].

Експлуатація дешевої робочої сили приносила солідні прибутки поміщикам. Зокрема, у Карлівському маєтку (Полтавська губернія) протягом 1878–1888 рр. в середньому на рік на найм і утримання робітників витрачалося по 161 тис., що становило по 2,6 руб. на 1 дес. всієї площі маєтку. У ті ж роки щорічний прибуток господарства перевищував 220 тис. руб., або 3,82 руб. з десятини [141].

Пархомівський маєток П.Харитоненка (Харківська губернія, Богодухівський, Охтирський повіти) площею 8,4 тис. дес. являв собою господарство з розвиненим цукровим виробництвом, а, отже, потребував чимало робочих рук. Постійними вважалися конюхи, воловики, сторожі, майстри. Їх намагалися наймати із зайшлих робітників, щоб ті дорожили місцем. Вони отримували достатню платню, сімейні мали окремі будинки, окрім жалування, отримували харчові пайки. Решта постійних робітників жили в казармі і харчувалися за загальним столом. Платня їхня становила 8-15 руб. на місяць, майстрові – 12-30 руб. Строкові робітники наймалися для здійснення посіву, оранки, збору врожаю й молотьби. Найбільшу групу становили поденні робітники для догляду за буряками. Відрядно селяни прибирали та перевозили буряки до заводу. Кращі робітники заохочувалися вищою платнею. Поденщики отримували в залежності від сезону: весною – 25 коп., влітку – 40-50 коп., восени – 30, взимку – 25 коп. на день [142].

Експлуатація дешевої робочої сили приносила величезні прибутки поміщикам. Зокрема, у Карлівському маєтку (Полтавська губернія) протягом 1878-1888 рр. в середньому на рік на найм і утримання робітників витрачалося по 14,6 тис., що становило по 2,6 руб. на 1 дес. всієї площі маєтку. У ті ж роки щорічний прибуток господарства перевищував 220 тис. руб., або 3,82 руб. з десятини [143].

В урожайні роки поміщики, зацікавлені у своєчасному збиранні хлібів, погоджувались на вищу платню. Нерідко бувало й так, що робітники наймалися по одній ціні, а через деякий час, дізнавшись про підвищення оплати робочої сили, вимагали збільшення платні. В разі ж відмови погрожували переходом до інших економій. На початку ХХ ст. ціни на руки постійно зростали. Так, у 1906 р. плугар одержував за день 62 коп., робітник при машині – 100, косар – 135 коп. У 1912 р. оплата праці становила відповідно 85, 150 і 190 коп. [144]. Це зумовлювалося різними причинами: скороченням напливу заробітчан в регіоні, ростом конкуренції між поміщицьким та фермерським господарствами, підвищенням соціальної активності селян та сільськогосподарських робітників.

М.Вебер зазначав, що в чисто діловому сенсі низька заробітна плата не може слугувати сприятливим фактором капіталістичного розвитку в усіх випадках, коли існує необхідність у кваліфікованій праці, якщо мова йде про машини, що вимагають дбайливого й умілого поводження, взагалі про достатній ступінь уваги та ініціативи. Низька заробітна плата не виправдовує себе і дає зворотні результати в усіх цих випадках тому, що тут абсолютно необхідні не тільки розвинене почуття відповідальності, але й такий лад мислення, який хоча б під час роботи виключав незмінне питання, як за максимуму зручності й мінімуму напруження зберегти свій звичайний заробіток, – такий характер мислення, за якого труд стає абсолютною самоціллю, “покликанням”. Таке ставлення до праці не є, однак, властивістю людської природи. Подібна спрямованість може скластися лише в результаті тривалого процесу виховання [145].

Річні й строкові робітники найчастіше наймалися на економічних харчах, причому, річні підрозділялися на тих, які мали свій одяг і які отримували його від поміщика. Поденщики наймалися і на своїх, і на хазяйських харчах. Поширеною була змішана форма оплати праці. Зокрема, у Смілянському маєтку Бобринських селянам за роботу платили грішми й натурою (кожен 10-й сніп, дозвіл на випас у лісі худоби, можливість годувати худобу відходами цукрового виробництва тощо) [146].

Часто в поміщицьких господарствах, окрім жалування, робітникам забезпечувалося ще й харчування та якісь побутові послуги. Наприклад, у Волинській губернії річних робітників наймали і на таких умовах: видавалося 18-40 руб., до того ж квартира, опалення, іноді город, корм для худоби і продукти харчування (ординарій), який складався з 6-8 мір різного зерна [147]. У деяких господарствах річні робітники обмовляли право тримати й випасати худобу, а іноді навіть отримували в користування на літо по десятині землі [148]. У Чернігівській губернії робітникові на рік покладалося 24 пуди житнього борошна, 4-6 пудів круп, 24-36 фунтів сала, 36 фунтів солі. Поміщик Глухівського повіту надав детальну розкладку продуктового забезпечення своїх

робітників (таблиця 4.8). Були випадки, коли робітник наймався на власних харчах. При цьому робітник отримував 72 руб., робітниця – 48-60 руб. Іноді

Таблиця 4.8

Продуктове забезпечення робітників у поміщицькому маєтку Глухівського повіту [150]

грошова плата замінялася хлібними продуктами. Кучери, садівники отримували 60-75 руб. на рік, вишуканішу провізію. Утримання прикажчиків обходилося в 200 руб. на рік.

Пересічно утримання одного робітника на 1894 р. становило 14 коп. на день. Протягом 1877-1894 рр. ціни на робочі руки постійних виросли у 2,9 р. (з 24,6 до 72,4 тис. руб.), поденних – у 2,3 рази (з 24 до 55,3 тис. руб.), а вартість їхнього утримання – у 2,8 рази (з 24,1 до 67,9 тис. руб.) [149].

У Чернятинському маєтку М.Львової (Подільська губ. Литинський повіт) площею 3,7 тис. дес. застосовував працю поденних робітників на обробці посівів буряку, прибиранні картоплі, обмолоті хліба та інших сезонних роботах. Застосовувалась також праця строкових і річних робітників. Прибирання трави на ділянках, де неможливо працювати косаркою, виконувалося місцевими селянами за 1/3 врожаю, тобто здольно. Усі роботи здійснювалися економічним реманентом. Утримання річних робітників полягало у виплаті 8 руб. на місяць, передачі в користування 1/4-1/2 дес. городу та дозволі утримувати 1 штуку рогатої худоби. В цілому на одного робітника витрачалося до 118 руб. на рік [151].

Питання про забезпеченість поміщицьких господарств робочою силою дозволить розв’язати формула Баталіна. Для обробітку 100 дес. було достатньо 24 робітники, з числа яких 8 могли бути річні або строкові та 16 – поденними чи здольщиками [152]. Маючи на увазі, що за трипілля зі 100 дес. посівна площа становила приблизно 67 дес. і для обробки цієї площі необхідно 8 постійних робітників, то для 100 дес. посівної площі вимагалося 12 робітників. Але за умови багатопілля, коли задіяні всі 100 дес., спрацьовувала перша пропорція.

Розрахунки по окремих маєтках показують достатню забезпеченість робітниками (таблиця 4.9). У поміщиків на одиницю площі ріллі припадала менша кількість робітників. І взагалі чим більше господарство, тим менше припадало робітників на посівну одиницю, а, отже, вищим було збереження праці.

Таблиця 4.9

Забезпеченість поміщицьких маєтків постійними робітниками в розрахунку на 100 дес. ріллі [153]

У свою чергу, поміщики потерпали від зростання цін на робочі руки. Наприклад, управитель Мар’янівського маєтку Строганових (Подільська губернія) у 1866 р. повідомляв головноуправителю: “Розширяти посіви нелегко через нестачу тут робітничої праці, яка часом буває невимовно дорогою, як це

довело нинішнє літо, коли робітнику за збирання хліба платилося з копи до 1 руб. сріблом, чого не пам’ятали й старожили” [154]. Управитель Нововоронцовського маєтку А.Євневич у листі від 16 квітня 1879 р. повідомляв: С.Воронцову: “Витрати на робітників дуже додалися, з великими труднощами наймаю річних робітників, у них велика нестача. Строкових на літні роботи ніяк не можна найняти. Надсилав з половини листопада, проїздили увесь грудень-січень і половину лютого по Херсонській, Катеринославській і Полтавській губернії, але ніде не найняли, знову надсилаю в Чернігівську губернію” [155]. І таких повідомлень надзвичайно багато – вони містяться практично в кожному поміщицькому особистому фонді.

Конкурентом поміщицьких господарств на Півдні та Правобережжі виступали господарства німецьких колоністів. Високоінтенсивне господарство останніх потребувало великої кількості робочих рук, які залучалися вищою оплатою праці. Як повідомляв управитель Нововоронцовським і Чаплинським маєтками С.М.Воронцова (Херсонська губернія), “наймають робітників будь за що і їм піднімають поденну плату до баснословних цін. – Таке становище буде повторюватись кожного врожайного року і призведе як дрібномаєткових, так і великих землевласників до того віддавати свої землі й угіддя в оренду тим же колоністам” [156].

Для здешевлення найманої праці застосовувався найм солдатів, робітники-чоловіки замінювалися жінками й підлітками тощо [157]. Управитель Нововоронцовського маєтку 14 липня 1869 р. повідомляв власнику С.Воронцову: “Під час збирання сіна ціни швидко підвищувались на робітників через визрівання хлібів… передбачаючи кризу на робітників, в збирання хліба, я найняв для Нововоронцовського маєтку сто осіб солдатів Сімферопольського піхотного полка … строком на півтора місяці”. І далі: “Роботою солдат не можна бути незадоволеним…”. Завдяки їхній праці та праці ще близько 100 строкових робітників врожай було зібрано вчасно [158].

Бичем поміщицьких господарств було недбале ставлення робітників до своїх обов’язків. Через високий попит на робочі руки помітним було легковажне ставлення робітників до роботи, особливо в урожайні роки. Це проявлялося у порушенні угод. Про складність залучення робочої сили до маєтків свідчать численні повідомлення з окремих повітів. Зокрема, поміщик Волчанського повіту Харківщини зазначав: “Робітниче питання в останній час зробилося питанням життя чи смерті для землевласників, а отже, і для сільської промисловості… робітники погано виконують умови найму. Вони зазвичай наймаються на строк, беруть задатки (10-15 руб.), укладають письмові умови з позначенням неустойки у випадку несправної служби, затверджують їх у волості і, коли приходить час виконувати умови на ділі, вони або зовсім не з’являються на роботу або, пропрацювавши деякий час, йдуть від хазяїна і наймаються ще де-небудь.” Така ж інформація зі Старобільського повіту: “Отримавши домовлені гроші, вони відправлялися до другого і третього хазяїна і проробляли такі ж прийоми. Стягнути з них нічого, оскільки селянське майно, яке становило необхідність в господарстві, не може піддаватися опису й продажу на задоволення боргів” [159].

З Київського повіту землевласник повідомляв про факти недисциплінованості робітників: “На зиму робітники пропонують свої послуги в економіях землевласників, наймаються на рік і живуть більшою частиною тільки до підвищення цін на роботи, а потім розбігаються. Дуже багато з них ішли в Херсонську губернію, заносячи з собою і задаточні гроші, отримані ними в економіях” [160]. В описі Шпиківського маєтку М.Б.Балашова відзначено, що поряд з постійними і поденними робітниками залучалися акордні (“издельные”). Робітники з віддалених місцевостей наймалися завчасно, отримували завдаток і зобов’язувалися по першій вимозі з’явитися на роботу. Але на практиці виявилося, що не існувало ніяких способів примусити селян виконувати свої зобов’язання, внаслідок чого “з’явилися великі втрати для маєтку і деморалізація селянського населення, яке привчилося не виконувати укладених умов”. Крім цього, акордна робота не відзначалася ретельністю виконання. Через ці обставини від такого способу вирішення робітничого питання змушені були відмовитися й обмежувалися тільки постійними та поденними робітниками [161].

“Взагалі господарства потерпали від затруднень у пошуці робітників та нерадивості їхньої”, - повідомляв землевласник Летичівського повіту Подільської губернії [162]. “У тутешній місцевості у робітниках нестачі весною не буває, але дістати робітників важко – ніхто не тримає слова: часто беруть завдатки і на роботу не з’являються. Означений річний термін фіктивніший, оскільки робітники взимку живуть, а з весни, незважаючи на те, що економія не заплатила їм за два місяці посту, знаходять вигідним кидати хазяїна, тому ніколи не можна поручитися за певну кількість робітників”, – повідомлялося з Кролевецького повіту Чернігівської губернії [163]. 11 поміщиків Золотоніського повіту Полтавської губернії під час опитування висловили незадоволення тим, що робітники часто брали завдаток і або не з’являлися на роботу, або виконували її недобросовісно, або кидали її у найнапруженіший час. Тому доводилося наймати поденних робітників по надмірно високій ціні [164]. Широке застосування прийшлих робітників, відчутні коливання заробітної плати залежно від врожаю зумовлювали численні непорозуміння між найманцями та землевласниками на Півдні України. “Найм робітників у середніх губерніях, з видачею задатку вперед, який практикувався раніше, залишений через неможливість добитися невиконання робітниками своїх зобов’язань…” – повідомляв кореспондент з Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. В умовах хронічного дефіциту робочих рук землевласники вдавалися до завчасного найму з видачею задатку, але з часом змушені були відмовитися. Так, з Олександрійського повіту повідомляли, що до 20 % попередньо найнятих робітників не приходили в маєток зовсім та ще 10-15 % прийшлих самочинно кидали маєтки. Таким чином, щороку такі господарства втрачали по 300-500 руб. у вигляді невідпрацьованих задатків [165].

У доповіді про стан сільського господарства п’ятому з’їзду російських поміщиків ішлося: “…дурна воля робітників і неможливість їх переслідувати, призвели ще до більших збитків… робітники, взявши гроші наперед, спокусилися свіжою копійкою і думати не схотіли про борг. Одна тільки громадянська відповідальність не тільки не лякала, але навіть вони хвалилися, що так добре провели нашого бідного господаря, говорили “а що він з мене візьме, коли я нічого не маю” [166]. Подібна поведінка робітників ніяким чином не каралася, оскільки не існувало відповідних засобів впливу на них. Відшкодувати збитки, завдані подібною недбалістю, теж не можна було, оскільки селяни не мали засобів для компенсації. Подібне ставлення до роботи негативно відбивалося не тільки на поміщицьких господарствах, які несли помітні збитки, а й на господарствах самих селян, оскільки це вело їх до більшого збіднення.

Отже, проблема незадовільної якості робочої сили в поміщицьких господарствах частково вирішувалася шляхом уникнення укладання попередніх угод, особливо з виплатою завдатків. Більше гарантій якісного виконання обов’язків давало застосування праці постійних та поденних робітників. На подолання недобросовісності робітників спрямовувалася й система штрафів. Так, у Київському маєтку С.М.Воронцова в 1862 р. були стягнуті штрафи за самовільну рубку лісу, потрави трави й сіна, згубу овець, з казначея за взяті гроші замість натуральної оплати – загальною сумою в 746 руб. (1 % загального прибутку маєтку і 3,6 % загального фонду зарплати робітників і службовців) [167]. Навпаки, сумлінне виконання обов’язків стимулювалося грошовими преміями, цінними подарунками або пропозицією зайняти певну посаду в господарстві. Наприклад, у Смілянському маєтку Бобринських за якісну роботу робітникам в цілому на рік виплачувалося 1500-2000 руб.; акуратних робітників, які пропрацювали в маєтку не менш як 5 років, переводили в наглядачів з відповідним підвищенням заробітної плати; ті, хто прослужив 20-25 років і був неспроможний до праці, отримували пенсію. Представник комісії по опису маєтків при Київському товаристві сільського господарства й сільськогосподарської промисловості дійшов такого висновку: “Більшість робітників, розуміючи значення таких заохочень, старанніше й правильніше виконували доручену їм роботу, що безперечно приносить користь маєтку” [168]. У Смілянському маєтку Бобринських за якісну роботу робітникам на рік виплачувалося 1500-2000 руб.; акуратних робітників, які пропрацювали в маєтку не менш як 5 років, переводили в наглядачів з відповідним підвищенням заробітної плати; ті, хто прослужив 20-25 років і був неспроможний до праці, отримували пенсію. Представник комісії по опису маєтків при Київському товаристві сільського господарства й сільськогосподарської промисловості дійшов такого висновку: “Більшість робітників, розуміючи значення таких заохочень, старанніше й правильніше виконували доручену їм роботу, що безперечно приносить користь маєтку” [169]. У радянській науковій літературі накладання штрафів на робітників подавалося як вияв надмірної експлуатації з боку підприємців у той час, як покарання і заохочення – невід’ємна складова стосунків роботодавця й робітника.

Не у всьому можна погодитись із твердженням відносно традиції, що сформувалася й існувала ще з доби кріпацтва, коли поміщицькому господарству було властиве марнотратне використання примусової праці у невиробничій сфері [170]. Традиційність не менше була притаманна селянам, що й заважало їм порвати з поміщицьким господарством. Яскравим підтвердженням цьому є спогади Є.Чикаленка. Місцеві селяни наймалися до поміщиків з метою заробити грошей на організацію власного господарства. Він зазначає, що серед селян було чимало чесних і роботящих. Заробивши грошей на необхідний реманент, вони починали господарювати самостійно, але достатньо швидко господарське майно їхнє переводилось і вони знову мусили податися в найми. Чикаленко так пояснював подібну ситуацію: “Але в них видно не було адміністративного хисту… Та й самі вони не могли й собі дати ладу: у них завжди пізніше було виорано, не в пору засіяно, а тому й родило як у інших” [171].

Поступово попит на прибулих робітників, особливо на Півдні України, знижувався. Це було викликано зростанням чисельності населення в регіоні. Ставлення місцевих жителів до прибулих було недоброзичливим, оскільки останні створювали конкуренцію і не дозволяли підіймати ціни на робочі руки. Нерідко з цього приводу виникали сутички. Обстеження Подільської губернії показало, що революційні події 1905-1907 рр. відзначилися таким явищем: місцеві робітники у маєтках розпочинали страйк з видалення прийшлих робітників і таким чином встановлювали свого роду монополію в маєтку. А це, в свою чергу, змушувало землевласників скорочувати посіви, орієнтуючись тільки на місцевих робітників [172]. Іншою обставиною зниження попиту на робочі руки було запровадження машин, що скорочувало витрати на робочу силу й знижувало собівартість продукції. Іноді робітники вимагали обмежити застосування машин, псували їх. Деякі поміщики скаржилися, що не використовували в господарстві певних механізмів з огляду на опір, який чинили місцеві селяни через страх втратити роботу. Зокрема, про таку ситуацію повідомляли з Полтавської губернії: на полях селяни втикали поміж колоссям дрючки, на які під час роботи натикалися жниварки і псувалися [173]. Скорочення притоку заробітчан обумовлювалось і переселенським рухом, викликаним Столипінською аграрною реформою. Невипадково межею в зміні напрямку притоку робітників служить 1906 рік. Так, якщо за 1892 – 1906 рр. він зріс на 30 %, то за 1906 – 1912 – навпаки, знизилася на 32 % [174].

Експлуатація робочої сили приносила величезні прибутки поміщикам. Зокрема, в Карлівському маєтку (Пирятинський повіт Полтавської губернії) протягом 1878-1888 рр. в середньому на рік на найм і утримання робітників витрачалося по 161 тис., що становило по 2,6 руб. на 1 дес. всієї площі маєтку. В ті ж роки щорічний прибуток господарства перевищував 222 тис. руб., або 3,8 руб. з дес. [175]. У Київському маєтку Воронцових щорічні витрати становили 45,2 тис. руб., з яких 27,2 % (12,3 тис. руб.) припадало на найм та утримання робітників. Прибутки становили 88,1 тис. руб. [176].

Перша світова війна негативно вплинула на стан сільського господарства. Перш за все це позначилось на забезпеченні поміщицьких маєтків робочою силою. На кінець 1916 р. до лав армії було мобілізовано понад половину працездатних чоловіків. Але поміщицькі економії недостатню робочу силу поповнювали полоненими, яких розміщували і в південних губерніях. Забезпеченню робочою силою південноукраїнських губерній надавалася особлива увага, оскільки саме в цьому регіоні склалося критичне становище. 3 липня 1916 р. положенням Ради міністрів були надані виняткові повноваження голові Ради міністрів по об’єднанню заходів стосовно постачання армії та флоту й організації тилу. Зразу ж було запропоновано командуючим фронтами якомога скоріше спрямувати в тил і передати громадянським властям “усіх скільки-небудь здатних до праці військовополонених” для використання на сільськогосподарських роботах. Цьому надавалося значення державної важливості [177]. Ще до появи згаданого розпорядження численні загони військовополонених надходили в розпорядження міністерств. Зокрема, у червні 1916 р. з 200 тис. полонених внаслідок військової операції під керівництвом генерала Брусилова 160 тис. надійшли у розпорядження міністерства землеробства для використання на сільськогосподарських роботах [178].

У державних документах визначались умови використання праці військовополонених на сільськогосподарських роботах. Щодо харчування, режиму праці вони ставились нарівні з місцевими робітниками. Оплата праці була дещо нижчою, ніж у місцевого населення. Близько половини зароблених грошей відраховувалося в розпорядження земств на покриття витрат по утриманню, лікуванню тощо. Іншим наслідком війни стала зміна структури робітників. За браком дорослих чоловіків, забраних до війська, поширилося застосування праці жінок та підлітків, які становили категорію напівробітників. Наприклад, у маєтку Ак-Мечеть у 1914 р. на долю робітників припадало 23,2 % загального робочого часу, а в 1916 – вже 12,6 %. Питома ж вага праці напівробітників зросла з 20 до 36,1 %. Зрозуміло, з точки зору економічної ефективності малопродуктивна праця біженців та військовополонених не могла заповнити втрат у живій робочій силі, викликаних мобілізацією. Проте це був один з видів істотної допомоги уряду поміщицькому землеволодінню в умовах військового часу. Поміщики, в свою чергу, прагли отримати дешеву, майже дарову робочу силу, адже оплата праці цієї категорії робітників була у декілька разів нижчою від заробітної плати сільськогосподарським робітникам і сприяла її зниженню. Використання праці біженців та військовополонених дозволяло поміщицькому господарству не тільки на певний час стабілізувати виробництво, а й штучно регулювати в бік пониження рівня заробітної плати найманих робітників.

Після Лютневої революції 1917 р. посилився вплив рад робітничих і селянських депутатів. До поміщицьких економій надходили вказівки про врегулювання оплати праці робітників. Так, в маєтку Ак-Мечеть в березні 1917 р. були найняті робітники на строк з березня по жовтень з платнею 200 руб. У липні повітовий продовольчий комітет ради робітничих і селянських депутатів встановив розцінки в 2 рази вищі, яких повинні були дотримуватися й поміщики [179].

Отже, однією з важливих проблем поміщицького господарства України було забезпечення його робочою силою. Особливо гостро вона стояла для південноукраїнських землевласників, котрими вона вирішувалася шляхом залучення найманих робітників, головним постачальником яких були малосильні селянські господарства. Напівфеодальні методи залучення робочої сили співіснували з буржуазними. Робітники слугували опорою процвітання й функціонування системи. При цьому досить важко відрізнити “чистий” пролетаріат від малоземельних селян, що зберігали зв’язок з землею. Дрібні розміри селянських наділів змушували власників, як правило, залишатися в орбіті великих маєтків. Така ситуація влаштовувала і поміщиків, адже під рукою знаходився невичерпний резервуар робочої сили – гарантія її низької вартості. Сільське населення регулярно залучалось до сінокосів та жнив: перевезення снопів, скиртування, транспортування зерна до найближчої станції, буряків на цукроварні, гною в поля, дров з лісу. Подібний симбіоз відігравав велику роль в економічному розвитку маєткового господарства [180]. Паралельно доволі швидко почала застосовуватись і наймана робоча сила, не пов’язана з відносинами сусідства, що залишались від часів кріпацтва: власники маєтків, зокрема цукрових і горілчаних заводів, стали щодалі ширше набирати робітників здалеку, уникаючи місцевого населення і намагаючись платити якомога менше сезонникам, залученим до вирощування і збирання буряків та варіння цукру.

Господарська система, яка базувалася на застосуванні найманої праці, безумовно ефективніша з точки зору розвитку технологій, енергоозброєності праці, тобто з позицій перспектив сільськогосподарського виробництва. Водночас вона означала для поміщика втрату прибутковості господарства якнайменше на період перебудови. Наприклад, у власників господарств відробіткового типу прибуток був удвічі вищим, ніж у господарствах, що базувалися на найманій праці. Поміщик прагнув отримати прибуток якнайшвидше. Тому він вважав за доцільне здати маєток в оренду або заставити його в земельний банк. Той же, хто продовжував господарювати особисто, змушений був переходити до найму. Пояснення цьому не тільки в ринковій поведінці поміщика, але і в загальних процесах, які обмежували можливості поміщика консервувати колишні форми організації сільськогосподарського виробництва.

Організація виробничого процесу в поміщицьких маєтках свідчить про невпинний процес відокремлення власників від засобів виробництва, а саме: поміщиків – безпосередньо від землі. Керівництво поміщицькими економіями все частіше переходило до спеціальної групи людей, набуваючи професіоналізації. В результаті ці землевласники перетворювалися на капіталіста в класичному розумінні – вони ставали особами, які вклали капітали в певне підприємство, володіли засобами виробництва, які використовувались іншими. Визначення капіталістичного ладу як такого, що базується на розділенні на власників засобів виробництва, які користуються ними з метою отримання прибутку, й трудящих, які використовують їх насправді, отримуючи за пропонований ними труд заробітну плату, дає підстави говорити про інтенсивний капіталістичний розвиток поміщицьких господарств.