4.2. Матеріально-технічна забезпеченість

Однією з ознак зрушень у сільському господарстві, зародження нового способу виробництва стало широке застосування вдосконалених знарядь праці, механізмів. Це дозволяло підвищити продуктивність та якість праці, вирішити проблему робочої сили, дефіцит якої гостро відчувався, здешевити виробництво.

Висвітлити поставлене питання дозволяють різноманітні джерела. Перш за все, це статистичні матеріали, серед яких виділяються підсумки загальноросійських сільськогосподарських переписів 1916 та 1917 років, результати обстежень стану господарства в окремих губерніях, наслідки вивчення окремих галузей сільського господарства. Надзвичайно цікаву інформацію містять описи маєтків, частина яких була опублікована, та довідкові видання “Краткие справочные сведения о некоторых русских хозяйствах” за 1897 та 1901 рр. і “Справочные сведения о некоторых русских хозяйствах” за 1916 р.

На межі ХІХ-ХХ ст. земля залишалася основною складовою багатства, її раціональне використання потребувало нових технічних засобів і знань. Насиченню технікою сприяли як ввезення сільськогосподарської техніки з-за кордону, так і розвиток вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Наявність необхідних корисних копалин, робочої сили, ринку збуту зумовили швидкий розвиток сільськогосподарського машинобудівництва. Помітне поширення техніки зафіксоване після 1908 р. Так, у 1909 р. в українських губерніях було продано машин на 23 млн руб., у 1912 р. – на 120 млн [42]. Особливо помітно збільшувалося виробництво складних механізмів з паровими й нафтовими двигунами. Зростання продажу їх свідчить про прогрес великих капіталістичних господарств, оскільки для селян парові машини були малодоступними.

На початку ХХ ст. на Півдні України функціонували 131 завод по виробництву сільськогосподарських машин, які щороку виробляли продукції на 24,6 млн.

Одна кінна сінокосарка, на якій працювало дві особи, найчастіше – підлітки, заміняла 20 дорослих косарів, жатка, особливо в комплекті зі снопов’язалкою – десятки робітників. Те ж стосується парових молотарок, млинів тощо. Тому незважаючи на високу ціну цих машин (140-550 руб. і більше), значно вигідніше було вкласти гроші у техніку, ніж у найманих робітників. За відгуками господарів, ціна жатки виправдовувалась протягом двох років [45].

Забезпечення поміщицьких господарств технікою розпочалося ще в дореформений період. До 90-х років ХІХ ст. значна кількість маєтків уже була оснащена власним реманентом. Розповсюдження сільськогосподарських машин пояснювалося необхідністю компенсувати дефіцит робочих рук, особливо під час жнив. Районом, де запровадження вдосконалених знарядь досягло найбільших розмірів по Російській імперії, була Новоросія. Динаміку споживання сільськогосподарського реманенту показав О.Подвинський. Аналіз наведених ним даних дозволяє дійти наступного висновку. В цілому по дев’яти українських губерніях з 1909 по 1913 рр. вартість реманенту збільшилась удвічі й склала 35,08 млн. руб. Найбільше зростання зафіксоване у Волинській та Чернігівській губерніях (у 5,4 рази), найнижче – у південних (у 1,5 рази).

Серед сільськогосподарського реманенту розрізнялися знаряддя для обробітку ґрунту, посіву, збирання врожаю, догляду за посівами. Найпоширенішими були знаряддя першої групи – плуги, борони, букери, рала. В розглядуваний час домінували плуги, що зумовлювалося необхідністю покращання ефективності обробки ґрунту. Ось свідчення землевласника Херсонської губернії І.Скирка: “Вважаю так, що якщо перевертати вгору той спідній шар землі, який довго пролежав після оранки плугами, а вниз – верхній шар, який я стільки років дряпав букером і якщо дати цій оранці перегоріти під час посухи, то мабуть сподіваюся на цій землі буде у мене врожай…” [47]. Перевага надавалася плугам заводського виробництва. Найвищою продуктивністю відзначалися трикорпусні плуги. Найпоширенішим був плуг Сакка. Велику роль у його створенні відіграв граф О.Бобринський, котрий дав Рудольфу Сакку кошти та ідею конструювання цього знаряддя. В 1911 р. в Росії було вироблено плугів на 6,5 млн. руб., найбільша кількість з яких припадала на Херсонську, Орловську, Донську та Харківську губернії. Для знищення бур’яну іноді застосовувалось рало. Ним же іноді закривали посів, але ширше для цього застосовували борони. Взагалі через певну універсальність, невисоку вартість останні були найпоширенішими серед знарядь праці і застосовувалися в усіх типах господарств. Наприклад, у Полтавській губернії плуги, борони та рала співвідносились як 1 : 2,5 : 0,7. Іноді землю утрамбовували катками, але вони були атрибутом лише великих маєтків

У поміщицьких господарствах жниварки були дуже поширені. Згаданий поміщик Скирко звертав увагу на необхідність залучення жниварок до збирання врожаю з огляду на вищі темпи, що в свою чергу дозволяло вчасно підготувати землю до наступного посіву. Отже, як бачимо, у цьому процесі все взаємопов’язане.

Показовим є забезпечення окремих регіонів молотарками, які після плугу були найвиразнішим показником технічного прогресу внаслідок їхньої поширеності. В 1900 р. в степовій частині України впроваджувалося 2,1 тис. молотарок, тоді як на Лівобережжі – 1,3 тис., а на Правобережжі – 1,8 тис. [49]. Переважали молотарки іноземного виробництва, що зумовлювалося подрібненням земельних володінь і зростанням попиту на складні механізми невеликих розмірів. Фахівці Головного управління землеврядування й землеробства по департаменту землеробства відзначали, що прості молотарки (без віялки, елеватора й соломорізки) поступово зникали, а кінські приводи швидко витіснялися нафтовими двигунами [50]. На Полтавщині на 100 плугів припадало 4 парових та 2 кінних молотарки. Останні використовувалися в невеликих маєтках [51].

Основним знаряддям для посіву була сівалка. Найефективнішими були сівалки Еккерта й Ельворті. Один робітник за 10 годин таким знаряддям засівав 10-11 дес. [52]. У 1908 р. їх вироблено в Росії на 4,5 млн руб., у 1911 р. – на 7,5 млн. Як правило, там, де з’являлася сівалка, зникали соха й букер, оскільки перша економила насіння й знищувала бур’ян. “Рядову сівалку я б порадив мати всякому заможному землевласнику; ця річ заслуговує виправдання: по-перше, вона не пускає зерна на втрату, а по-друге – посів від неї як від ручної посадки”, – говорить землевласник Скирко [53]. Застосовувалися також борони, букери, жатки. Нерідко через недостачу реманенту одним знаряддям користувалися для виконання різних робіт.

Якщо названий реманент застосовувався і в поміщицьких, і в селянських господарствах, то знаряддя для догляду за посівами зустрічалися тільки у поміщиків та німців-колоністів.

За даними Дворянського банку з 1828 включених до обліку помість на Лівобережжі реманентом були забезпечені 39,7 %, на Півдні України з 738 – 51,4, на Правобережжі з 428 – 74,8 %. Решта помість оброблялися реманентом селян або ж здавалися в оренду. По Європейській Росії питома вага маєтків з сільськогосподарськими знаряддями становила 49,2 %. Тобто у двох останніх регіонах України ступінь забезпеченості реманентом був вищим, що свідчить про інтенсивний розвиток дворянських господарств. Серед маєтків, забезпечених реманентом, значна частина запроваджувала сільськогосподарські машини. У правобережних губерніях їхня питома вага становила 54,7 %, у лівобережних – 55,2, у південних – 64,9 %. По Європейській Росії цей показник складав 55,5 % [55]. Отже, забезпеченість дворянських маєтків як по Україні, так і по Європейській Росії в цілому була невисокою. Як результат, значна частина дворянських земель оброблялася селянами. Причому, багато власників маєтків, забезпечених реманентом, також вдавалися до обробки угідь селянами.

Проведене на початку ХХ ст. обстеження господарств на предмет забезпечення різними знаряддями праці показало, що в українських губерніях, окрім південних, поміщицьке господарство переважало селянське в забезпеченості технікою для посіву та збирання врожаю, а також складними механізмами (наприклад, паровими молотарками) [56]. За даними сільськогосподарського перепису 1917 р. на поміщицьке господарство в Катеринославській губернії в середньому припадало 5,8 плугів, 2,1 жатка, 1,7 сівалок, 0,7 молотарок тощо. Для порівняння: на селянське господарство припадало плугів 0,6, жаток – 0,2, сівалок – 0,1, молотарок – 0,05. Таблиця 4.1

Поширення сільськогосподарських знарядь у поміщицьких та селянських господарствах Подільської губернії (дані на 1910 р.) [57]

Показником ефективності використання знарядь праці була кількість десятин, які припадали на одне знаряддя, що показано в таблиці 4.1 відносно Подільської губернії. Як видно, цей показник був вищим у поміщицьких господарствах, що свідчить про більшу навантаженість на реманент, а, отже, і про оптимальність співвідношення сільськогосподарських угідь і знарядь праці.

Таким чином, рівень забезпеченості сільськогосподарськими знаряддями в поміщицьких маєтках був значно вищий, ніж у селянських. У зв’язку з цими даними вбачається цілком безпідставним твердження деяких дослідників про те, що поміщицьке господарство не відігравало помітної ролі в технічному прогресі сільського господарства і слабо впливало на його розвиток. Краще забезпечення реманентом і технікою зумовлювало і вищі врожаї на поміщицьких землях. Як зазначав відомий дослідник аграрних проблем Росії О.М.Челінцев, у селян продаж своєї робочої сили, недолік звичайного реманенту і нерентабельність користування покращеним реманентом заважали при інших рівних умовах підняти подесятинний врожай хлібів до поміщицького рівня [58]. Інший знавець цих проблем П.І.Лященко писав: “Селяни не без інтересу стежать за рухом техніки у землевласників, дістають в економіях покращене зерно для посіву, злучають свою худобу з гарними производителями, сіють траву, але в масі селянство вперте у старій вірі” [59].

Важливим показником застосування техніки була навантаженість земельної площі на одне знаряддя. У таблиці 4.2 зведені ці показники по п’яти

Таблиця 4.2

Забезпеченість сільськогосподарськими знаряддями поміщицьких і селянських господарств [60]

українських губерніях, по яких у наявності інормація. Навантаженість на поміщицькі знаряддя була більшою, що свідчить про раціональніше використання їх. Більше того, серед поміщицьких господарств значно нижчий відсоток без вдосконаленого реманенту порівняно з селянськими. Дані зібрані по двох українських губерніях. Отже, в Київській губернії таких було 26,4 % поміщицьких та 50,4 % селянських господарств, у Харківській – 22,4 та 44,2 % [61].

Протягом першого десятиліття ХХ ст. в поміщицьких господарствах Полтавської губернії зросла кількість залізних рал (у 3 рази), рядових сівалок (в 1,8 раз), парових молотарок (в 1,1 разів), жаток і снопов’язалок (в 1,6 разів); скоротилося вживання плугів (у 0,1 разів), дерев’яних рал (у 0,5 разів), сох (у 0, 9 разів), борон залізних (у 0,2), борон дерев’яних (у 0,8), віялок і сортировок (у 0,1), сівалок розкидних (у 0,25), кінних молотарок (у 0,3). Тобто дерев’яне рало витіснялося залізним, розкидні сівалки – рядовими, кінні молотарки – паровими [62].

Із збільшенням розміру маєтку в них помічається зростання кількості реманенту та його більше розмаїття. В Андрушівському маєтку М.А.Терещенка (Волинська й Київська губернії) площею 18,9 тис. дес. протягом 1896-1900 рр. кількість складного реманенту збільшилася втричі. Таке зростання, пояснював управитель, відбулося “внаслідок нестачі робітників під час збирання хлібів і трав, яка збільшувалася”. Молотьба хліба проводилася паровими молотарками. Ремонт техніки здійснювався в центральній майстерні, дрібний – у кузнях окремих економій, яких налічувалося 13. Центральна майстерня також виготовляла нові знаряддя. Загальна вартість реманенту становила 81,5 тис. руб., тобто на 1 дес. ріллі припадало реманенту на 7,4 руб. Ремонт обходився в 21,8 тис. руб., утримання центральної майстерні – 9,3 тис. руб. У Головківському маєтку (Київська губернія) того ж власника площею 13,1 тис. дес. вартість реманенту становила 92,3 тис. руб., на 1 дес. ріллі його припадало на 14,6 руб. Кожна з восьми економій мала свій реманент. Ремонт його обходився в 9,3 тис. руб. Ремонт реманенту проводився по завершенню польових робіт. У Волфинському маєтку (Харківська й Курська губ) площею 9,4 тис. дес. вартість реманенту, що припадав на 1 дес. ріллі, становила 6,8 руб. Застосовувалося 27 найменувань знарядь: плуги, борони, сіялки, жатки, молотарки, соломорізки тощо. На думку управителя Волфинського маєтку, машинний збір хліба, незважаючи на дешевизну, застосовувався не в значних розмірах, “оскільки місцеві робітники, які звикли до загінного збору, без бажання йдуть працювати на машинах” . Протягом трьох років після придбання маєтку (друга половина 1860-х років) польові роботи виконувалися найманими у селян худобою та плугами. Поступово перейшли на власний реманент [63].

У Смілянському маєтку графів Бобринських (Київська губернія) вартість землеробських знарядь у 1880 р. дорівнювала 325 тис. руб., 1911 р. – 608,9 тис. При цьому швидко зростала кількість складних механізмів: плугів, жаток, парових молотарок тощо. Цікаво, що сам власник граф Олексій Олексійович розробляв самостійні проекти, за якими створювалися оригінальні плуги [64]. В Теплицько-Ситківецькому маєтку К.Потоцького (Подільська й Київська губ.) загальною площею 25,8 тис. дес. рілля займала 17,9 тис. Вартість реманенту в 1897 р. становила 38,8 тис. руб. Це на 24,6 тис. руб. більше порівняно з 1888 р. [65]. В Тернівському маєтку князя й княгині Щербатових (Харківська губернія) з 9,4 тис. дес. рілля разом з перелогом займали 6,6 тис. Усе господарство орієнтувалося на “виробництво найбільшої кількості й найкращої якості буряків, не виснажуючи ґрунту”. З цією метою утримувався реманент на 90 тис. руб., у тому числі 260 плугів, 120 борон, 71 сівалка різних конструкцій, 18 жаток, 6 парових молотарок тощо [66]. В Пархомівському маєтку П.І.Харитоненка (Харківська губернія) з року в рік зростала кількість реманенту. Так, у 1878 р. його вартість становила 42 тис. руб., у 1894 – 120 тис.

Питома вага поміщицького реманенту в загальній його кількості була нижчою порівняно з долею посівів. Так, частка поміщицьких посівів становила 14,2 %, тоді як плугів поміщицькі економії мали 8,8, віялок – 9,1 %. Недостатній реманент поповнювався за рахунок селянського. Відробітки давали змогу селянам ефективніше використовувати власний реманент, а поміщикам – компенсувати нестачу. Невисокий технічний рівень поміщицьких господарств зумовив виконання переважної більшості робіт силою худоби. Тому забезпечення нею також характеризувало рівень розвитку господарства. Питома вага поголів’я поміщицьких господарств була нижчою порівняно з долею поміщицьких посівів (відповідно 11,4 та 14,2 %).

Більшою мірою робочою худобою були забезпечені дворянські маєтки. В Олександрівському повіті Катеринославської губернії на 100 дес. посіву в таких господарствах припадало 28,1 голови робочої худоби, водночас у купецьких – 23,6, у селянських – 20,4 [67]. З 738 маєтків Південної України, заставлених у Дворянському банку, робочу худобу мали 395 або 53,5 %. Неоднаковою була забезпеченість тягловою силою в губерніях регіону: в Катеринославській – 51 %, Херсонській – 52,9, Таврійській – 85,4 % [68]. Одним з показників рівня забезпеченості робочою худобою – навантаженість на одну голову. Так, у поміщицьких господарствах Катеринославської губернії на одну робочу тварину в середньому припадало 11,9 дес. ріллі, в селянських – 4 дес. [69]. Оптимальним цей показник вважався 12,5 дес. Отже, поміщицькі господарства “живий реманент” раціональніше використовували. Розглянемо кілька прикладів.

Маєток купця Г.М.Карабана (Таврійська губернія) займав 2,6 тис. дес. землі. Його було куплено в 1899 р. у поміщиці Родзянко без реманенту. В 1915 р. в економії вже налічувалося знарядь – плугів, борон, жаток, молотарок тощо – на 12,5 тис. руб. Поряд з цим утримувалося 160 голів робочої худоби. Площа маєтку графа В.В.Стенбок-Фермора (Херсонська губернія) становила 2 тис. дес. В економії був повний набір сільськогосподарських знарядь (плуги, сівалки, снопов'язалки, молотарки) і 100 голів волів. У господарстві П.О.Гана (Катеринославська губернія) з 2,4 тис. дес. у наявності були знаряддя й машини та 327 голів робочої худоби [70]. Визначимо навантаженість на одиницю худоби в кожному з цих маєтків. Вона становила відповідно 15,9; 20,0 та 13,6 дес. на голову робочої худоби, тобто коливалася приблизно в оптимальних межах.

У Волфинському господарстві Терещенків було задіяно 660 волів та 265 робочих коней, які частково вирощувалися в маєтку, решта купувался в Полтавській та Катеринославській губерніях. Загальна вартість “живого реманенту” складала 57,4 тис. руб., тобто на 1 дес. ріллі припадало 10,4 руб. [71]. У Теплицько-Ситківецькому маєтку протягом 1888-1897 рр. вартість робочої худоби зросла на 21,6 тис. руб. і склала 69,8 тис. руб., тобто на 1 дес. ріллі припадало 3,9 руб. Тварини частково вирощувалися на місці, частково купувалися на ярмарках у Київській та південноукраїнських губерніях [72]. У маєтку Щербатових усі роботи виконувалися із залученням власної худоби: 300 коней та 300 пар волів. Коней купували в Тамбовській і Воронезькій губерніях, волів – на ярмарку в Полтаві [73]. У Смілянському маєтку Бобринських худоба трималася виключно для забезпечення виробничих процесів. Відбувалося витіснення волів кіньми. З 1874 по 1912 рр. поголів’я волів зросло з 2,5 до 3,3 тис. пар, коней – з 0,8 до 0,9 тис. голів. Але при розрахунку кількості худоби на 1 дес. землі виявляється, що використання волів дещо скоротилося (з 6,5 до 6,3 пар на 1 дес.), а коней – навпаки збільшилося (з 4 до 5,2 на 1 дес.), що пояснюється вищою ефективністю робіт саме за допомогою коней [74].

Отже, засоби виробництва поміщицьких господарств були досить різноманітними. Примітивні знаряддя праці поступово витіснялися вдосконаленими технічними засобами з паровим або механічним двигуном, які відзначалися вищою продуктивністю. Рівень запровадження сільськогосподарських машин визначав загальний прогрес поміщицьких економій. У цьому відношенні вони розвивалися інтенсивніше порівняно із селянськими. Більше того, вони визначали й загальний рівень технічного прогресу сільського господарства з огляду на кращу матеріальну оснащеність. Зрозуміло, більша частина реманенту зосереджувалася в селянських господарствах, що зумовлювалося більшою їх чисельністю. Але поміщицькі маєтки були краще оснащені технікою, робочою худобою. Забезпеченість землею, задовільне матеріально-технічне забезпечення служили могутнім засобом впливу на аграрні відносини. Водночас у багатьох економіях реманент та робоча худоба взагалі були відсутні. Їхні власники здавали землю в оренду чи вдавалися до застосування селянських знарядь. Поширення цього явища значною мірою гальмувало розвиток продуктивних сил у сільському господарстві. Наявність поряд селянина з засобами виробництва, хай і примітивними, який потребував додаткової земельної площі, розбещувало поміщика, гальмувало розвиток його підприємливості. Відробітки також обмежували внутрішній ринок, оскільки оплата праці в більшості випадків була натуральною.

Нерозверстані маєтки були змушені задовольнитися покращенням техніки обробітку ґрунту, а подальший розвиток їх обмежувався. Деякі землевласники навіть надто захоплювалися нововведеннями, так що сховища в економіях були запруджені дорогою, але непотрібною технікою. Поширене застосування техніки сприяло покращенню обробітку ґрунту, використанню штучних добрив, добору насіння, покращанню худоби й правильній сівозміні.