4.1. Управління маєтками
Скасування кріпацтва зумовило серйозні зміни в становищі поміщицького господарства. Це стосувалося його розмірів, методів господарювання, прибутковості тощо. Результативність господарської діяльності значною мірою зумовлювалася внутрішньою організацією маєтку.
Інформація щодо цього питання міститься в описах маєтків, частина з яких опублікована, решта зберігається в архівосховищах України й Росії.Управління господарством нечасто зосереджувалося в руках самих власників. Як правило, ці функції покладалися на управителя. Цей факт прекрасно ілюструють довідкові видання “Краткие справочные сведения о некоторых русских хозяйствах”, “Справочные сведения о некоторых русских хозяйствах”, в яких зібрані відомості про “зразкові” господарства. По всіх українських губерніях простежується тенденція до передачі керівництва маєтком управителю [1]. У виданні за 1897 р. з 24 обстежених поміщицьких господарств Київської губернії у 18 керівництво здійснювалося управителями, в 6 – особисто власником. У виданні за 1901 р. враховано 45 поміщицькі маєтки. З них 27 керувалися управителями, 11 – особисто власником, 7 перебували в оренді [2]. Залежність причетності власника до управління від розмірів господарства не помічена. Але це не заважало налагодити чіткий механізм управління.
Переважна більшість “старих поміщиків” (дідичів) України, яких відрізняв консерватизм мислення, і після реформ 60-х рр. ХІХ ст. не сприймала землю як засіб виробництва, як об’єкт особистого господарювання; напевне, тому невиправдано мало вживала заходів для запровадження нових принципів ведення справ. Такі поміщики досить рідко навідувалися в свої маєтки з господарською метою, лише інколи контролювали процес виробництва, не стимулювали його розвиток новими капіталовкладеннями. О.Лазаревський у спогадах зазначає: “Кн. Урусов, Закревський, гр.Толстой, Капніст, Скоропадський, Максимович… Більшість з цих поміщиків у своїх маєтках не жила… Управителі, які знаходилися в маєтках, нерідко висували вимоги незаконні…”.
Про В.Кочубея: “Жив він раніше переважно закордоном, життя народу знав мало…” [3]. Цей тип був достатньо поширений і знайшов відображення в художній літературі. У повісті Панаса Мирного “Голодна воля” автор розповідає про поміщика пореформеної доби Гамзу: “Старий Гамза як не гаразд своє хазяйство вів, проте усі його великі помістя були заложені в ломбард. Молодому треба десь грошей брати, треба з чого заплатити. Він і сяк і так підходив до кріпаків. Одним пообіцяв поля більше нарізати, других умовив, що, йдучи на викуп, вони відразу ставали вільними. Дворових теж здобрив…. А сам, упорядкувавши так, зразу майнув у столицю” [4]. Зрозуміло, власники таких господарств мали незначні прибутки, які до того ж зразу використовувалися “на особисті потреби” (сплата боргів, купівля нерухомості, розваги) [5]. Зрозуміло, власники таких господарств мали незначні прибутки, які до того ж зразу використовувалися “на особисті потреби” (сплата боргів, купівля нерухомості, розваги).Апарат управління поміщицькими господарствами цілком залежав від способу ведення господарства. Якщо земля здавалася в довгострокову оренду, то управлінський апарат був мінімальним. Як правило, за дотриманням угоди про оренду спостерігав управитель або інший представник адміністрації маєтку. В деяких ці функції покладалися на спеціальну особу. Наприклад, у Теплицько-Ситківецькому маєтку К.Потоцького їх виконував ревізор оренд. Незначний штат утримували дрібні та середні землевласники. Тут, як правило, обмежувалися прикажчиком і його двома-трьома помічниками. Таким прикладом може служити маєток І.К.Грищенка площею 186 дес. на Харківщині. Господарством керував безпосередньо власник, у чому допомагали йому сини, один з яких мав агрономічну освіту, інший був фахівцем у галузі пивоваріння [6].
Поміщицькі господарства, які працювали на ринок і були організовані як справжні підприємства, потребували розгалуженої управлінської структури. Великі маєтки мали чисельну адміністрацію. Наприклад, Бородянський маєток графа Шембека (Київський повіт) займав площу в 22 тис.
дес. Керівництво було покладене на управителя, його помічника, трьох завідувачів, шістьох прикажчиків, гуменного й п’ятьох конторських службовців. Маєток Хабний (Радомишльський повіт) обіймав 12 тис. дес. і керувався управителем, двома його помічниками, п’ятьма завідувачами, п’ятнадцятьма прикажчиками, п’ятьма гуменними та шістьма конторськими службовцями. І, напроти, адміністрація середнього за розмірами маєтку Маковище (350 дес., Київський повіт) складалася з завідувача, його помічника та двох прикажчиків. Оплата праці адміністрації також перебувала в прямо пропорційній залежності. У першому й третьому з названих маєтків завідувач отримував відповідно 1800 та 700 руб. на рік. Великі маєтки, як правило, дробилися на кілька самостійних господарських одиниць – економій (фільварків), ферм. На чолі маєтку стояв безпосередньо поміщик чи управитель.Отже, центральною постаттю в поміщицьких господарствах був управитель, який мав широкі повноваження. На нього покладалося розв’язання всіх поточних господарських проблем: планування сільськогосподарських робіт та здійснення контролю за ними, найм робітників, збереження та реалізація продукції, облік прибутків і витрат, врегулювання трудових конфліктів тощо. Періодично управитель надсилав поміщику особисто або в головну контору його маєтків звіти про хід справ у господарстві. Обв’язковим був фінансовий звіт, що ж до інших сфер то звітування мало довільний характер. Нерідко управитель виступав і довіреною особою землевласника. В цьому випадку йому надавалося право вирішувати навіть проблеми купівлі-продажу земель, звернення до урядових структур
Дуже часто спілкування управителів з власниками маєтків обмежувалося листуванням. Воно виступало важливою складовою управління поміщицькими маєтками і мало достатньо об’ємний характер. Значна його частина збереглася в особистих фондах поміщиків. Листи торкалися практично всіх аспектів життєдіяльності маєтків: погоди, видів на врожай, характеру та якості робіт, що виконувалися, взаємин з робітниками та навколишніми селянами, організаційним перетворенням у господарстві, прибутковості тощо.
Писемні звернення до власників маєтків пронизані вірнопідданістю. “Ваша Світлосте Князю Семене Михайловичу! Честь маю представити при сьому відомість про рух сум по С.-Петербурзькій Головній Конторі за липень місяць 1874 року. З найглибшою повагою маю честь бути Вашій Світлості відданим слугою”, – писав 6 липня 1874 р. головноуправитель маєтками С.М.Воронцова власнику [7]. Зовсім інший тон мали листи-розпорядження головноуправителів своїм підлеглим. Наприклад, Микола Миколайович Анциферов – головноуправитель маєтками Строганових у серпні 1866 р. писав новому управителю Мар’янівським та Григоріївським маєтками Івану Федосійовичу: “Розглянувши звіти Мар’янівського й Григорівського маєтків за 1865 р., я знаходжу за потрібне запропонувати Вам до строгого виконання: 1) не робити переводу грошей з Григорівського маєтку до Мар’янівського, а пересилати негайно до мене в Петербург; 2) не дозволяти собі ніяких екстрених витрат без особливого Графа чи мого дозволу, – інакше недозволені витрати не будуть прийняті і 3) не вживати в копнах необмолочений хліб на корм худобі…” [8]. Тон листа можна визначити як коректно-жорсткий, що притаманно більшості подібної кореспонденції. Зворушливо звучать запрошення управителя, звернені до поміщика. Рефреном вони повторювалися в листах К.М.Пересвіт-Солтана –управителя маєтками В.О.Остроградського: “До сих пір я все чекав Вашого відвідування і не відмовляв собі й тепер у цій приємній надії залишаюся з глибокою повагою таким, що щиро поважає Вас Костянтин Пересвіт-Солтан” [9].З отриманням широких повноважень в управителів могла виникнути спокуса потурбуватися про себе за рахунок економії. Тому випадкових людей на цю посаду не брали. Описи маєтків показують, що управителі в переважній більшості наймалися за рекомендацією. Наприклад, у 1910 р. справи в маєтку Ак-Мечеть (Таврійська губернія) Є.Воронцової-Дашкової погіршилися, що пов’язувалося з особистістю управителя. Йому в провину ставився недогляд, недооблік у винному підвалі, вівчарстві, зловживання під час продажу пшениці.
Натомість власниці пропонувалась особа Е.Л.Кульбаха. Виходець з поміщицької родини він закінчив Ризький політехнічний інститут з дипломом вченого агронома І розряду. Після чого в 1906-1907 рр. орендував маєток у Ліфляндській губернії, а потім працював управителем в одному з маєтків Воронезької та Естляндської губерній. Останній маєток виставлено на продаж, тому він був готовий розглянути нові пропозиції. До того ж старший брат Е.Кульбаха – старший лісничий Пермських маєтків Воронцової-Дашкової, де проявив себе з найкращого боку. Занепад іншого маєтку Воронцової-Дашкової – Нововоронцовки (Херсонська губернія) пояснюється зміною управителя: “За такий порівняно короткий час Воронцовський маєток встиг так значно змінитися на гірше до невпізнанності… Заведений і твердо встановлений порядок в маєтку, до якого придивлялися й заздрили сусідні господарства, тепер зовсім порушений і відкинутий… Старих досвідчених людей розігнали... Управитель нинішній – китайський болванчик, до якого нема доступу, як до божества… І ось такою людиною Ви замінили стару… людину витриману, достойну…” [10].О.Лазаревський згадував, що П.Галагана “дуже багато дурили деякі його повірені. Доходило до того …, що один з них на вимогу Галагана з Санкт-Петербурга надіслати гроші за проданий тютюн спробував було завірити патрона, що ці гроші він віддав йому особисто, перебуваючи в Санкт-Петербурзі…” [11].
У 1910 р. на ім’я начальника Київського губернського жандармського управління надійшла скарга на дворянина, колишнього військового, Ф.Ф.Мухортова, який після виходу у відставку протягом 1908-1910 рр. служив головноуправителем маєтку Корсунь князів Лопухіних-Давидових. Переслідуючи винятково власні інтереси, він вів “руйнівну діяльність”. Це проявилося в розпродажу ділянок з будівлями по цінах утричі нижчими за реальні; продажу дерев’яного будинку за 125 руб при оцінці в 700 руб.; віддачі в оренду млина на 7 років за 300 руб. на рік, тоді як раніше вона становила 700 руб.; реалізації 100 тис. пудів цукру по невигідній ціні, за що отримав хабаря в 5 тис.
руб. Усе це робилося без відома власниці, за що й був звільнений [12].Показовою є справа князя Ф.Радзивілла з приводу управителя його маєтком. Землевласник мешкав у Берліні, а його маєтком у Луцькому повіті Волинської губернії керував прусський підданий Е.Мюнхов. Ф.Радзивілл звинуватив управителя у присвоєнні 50 тис. руб., відмові від звітності, будівництві без згоди власника вітряку, зайнятті скляного заводу, прибутки від яких надходили йому та ще двом компаньйонам [13].
Водночас чимало було абсолютно протилежних прикладів ставлення управителів до своїх обов’язків. Наприклад, управителем Крутянського маєтку Абамелек-Лазарєвих (Балтський повіт Подільської губернії) служив понад 40 років (з 1859 р.) купець 2-ї гільдії Август Карлович Беренс. Сім’я його мешкала в іншому селі, де мала власне господарство. Зустрічалася вся родина тільки по святах [14]. Листування управителя з землевласником свідчить про його обізнаність у справах господарства і прагнення захищати інтереси господаря. У рекомендації, направленій міністру землеробства й державних маєтностей князем С.С.Абамелек-Лазарєвих відзначаються його заслуги, які полягали в чесній службі, докладанні чималих зусиль до покращення господарства (розведення лісу, заснування виноградарства й виноробства). Князь звертався з клопотанням включити його у нагородний список і пожалувати Беренсу спадкове почесне громадянство. 9 квітня 1903 р. отримано повідомлення від міністра про нагороду А.Беренса “за корисну, на сільськогосподарській ниві, діяльність орденом Св. Анни 3 ступеня” [15]. В листі про виступ селян у травні 1905 р. управитель серед іншого повідомляє, що “порваний і знищений мій 46-літній труд, тобто мої господарські метереологічні спостереження і статистичні обчислення, над якими я все моє життя працював і думав внести як скромну лепту в науку…” [16].
Більшість управлінців мали середню або початкову освіту. Багато хто з них міг отримати освіту лише завдяки допомозі, наданій їхнім батькам, також управлінцям. Деякі поміщики виділяли кошти на підготовку фахівців для сільського господарства. Клопоталися про свій польський персонал Браницькі з Білої Церкви. У 1882 р. утримувана ними за спеціальним привілеєм школа (її було з’єднано з рештками Вінницької польської гімназії, закритої в 1832 р. і відновленої в 1847 р.) прийняла 47 стипендіатів родини, причому 30 з них мешкали в пансіоні, спорудженому також коштом Браницьких. На початку ХХ ст. ця школа залишалася великою кузнею місцевих кадрів [17]. Частина управителів були збіднілими поміщиками. Особливо це характерно було для Правобережжя.
Заходи відносно підготовки кваліфікованих управителів маєтків були предметом обговорення різних громадських об’єднань у справі розвитку сільського господарства. Зокрема, у травні 1878 р. на засіданні Вільного економічного товариства обговорювалася тема: “Про заходи для приготування гарних управителів маєтками”. Зокрема, учасниками обговорення пропонувалося розширити мережу сільськогосподарських середніх навчальних закладів. Було вирішено сприяти влаштуванню землеробських шкіл в упоряджених маєтках. Для посередництва між землевласниками й потенційними управителями створювався Комітет сільськогосподарських промислів, який до того ж повинен був займатися забезпеченням управителів похилого віку у старості [18].
Управителю підпорядковувався економ. Як правило, він очолював господарські підрозділи маєтку – економії і керував справами цієї господарської одиниці. Однак, у деяких маєтках економ працював поряд з управителем і виступав своєрідним його заступником-помічником. У будь-якому разі це теж була достатньо обізнана особа, хоча й мала підпорядковане становище відносно управителя. Найчастіше серед управителів можна було зустріти не спеціально підготованих людей, а практиків. І управитель, і економ часто мали помічників. На них покладалося заміщення перших у разі їхньої відсутності, а також здійснення фактичного контролю. Щодня вони роз’їжджали по економіях і стежили за ходом робіт, про що доповідали своїм “шефам”. Помічник економа розміщував робітників згідно зі складеним нарядом, переміщав їх протягом дня, спостерігав за точністю виконання робіт. У великих господарствах кожною галуззю керував спеціаліст, в обов’язки якого входив нагляд за станом реманенту і якістю робіт, що виконувалися. На кожну групу робітників призначався наглядач, відповідальний за якість і кількість роботи його партії. У великих маєтках працював машиніст, який завідував господарським реманентом і стежив за роботою складних механізмів, наприклад, парової молотарки. Магазинер виконував функції завідувача сховищем – стежив за збереженням і відпуском продукції. Отаман організовував харчування робітників. Були й отамани при робочій худобі. У віданні ключника перебували робітники по ремонту, реманент, господарські приміщення. Це найпоширеніші посади, в окремих маєтках в залежності від специифіки організації господарства працювали й інші спеціалісти. Управлінці потрібні були для нагляду за ходом робіт, а також для організації реалізації продукції.
У найрозвиненіших поміщицьких маєтках керівництво господарством здійснювалося згідно з планом. Наприклад, управитель Мошногородищенським маєтком К.А.Балашової М.Є.Філіпченко для аналізу стану господарства після відмови від оренди в 1888 р. запросив практикантів з Петровського землеробського училища й лісової академії та Уманського землеробського училища. За наслідками їхньої роботи був складений план господарських перетворень, який включав припинення орендних угод; запровадження “правильного” лісового господарства; здачу луків в оренду селянам на 1 рік; поділ сільського господарства на галузі (бурякова, картопляна, кінний завод, розведення великої худоби, винокурний завод) [19].
У маєтках велося господарське рахівництво й відповідна документація. Кожен маєток чи економія мали свою контору на чолі з конторником. У великих маєтках поряд з ним працював ще й табельник, який вів облік виконаної роботи в полі. В головній конторі, яка об’єднувала всі контори маєтку, працювали бухгалтер, конторники, касир, писар. У відносно невеликих маєтках рахівництво велося самим власником. Як, наприклад, воно було організоване в маєтку “Жуківці-Марилін” В.Й.Гаштольд-Букраби (Вінницький повіт Подільської губернії, площа – 780 дес.). Окрім обліку витрат, вівся щоденник, в якому фіксувалися всі господарські моменти, включаючи стан погоди. Основу маєткового рахівництва становив щоденник поденних робітників. На його основі щодня до 12 годин економ складав щоденник робіт, спеціальний та польовий рахунки. Економом велася загальна прибутково-витратна книга сільськогосподарських продуктів, на основі якої складався щоденний рапорт. Контроль за обмолотом щоденно здійснювався за допомогою накладних, які видавалися машиністу й приймалися ключником. Щовечора здійснювався контроль самим власником, який особисто вів щоденник приходу зерна з кожного клину сівозміни. До рахівництва відносились також особисті рахунки кожного службовця й книга ордерів на видачу ординарія. Окрім того, на руках у кожного службовця була книжка – точна копія його особистого рахунку. Власником також заповнювалася прибутково-витратна книга [20].
Схема управління Червонським маєтком ілюструє достатньо поширену практику. Очолювало його управління й контора. Власне управлінцями виступали управитель, його помічник, бухгалтер і помічник, касир, повірений. При конторі служили також фельдшер, ветеринар і три сторожі. Управління керувало складовими маєтку – економіями та майстернею. Кожна з 17 економій мала також штат управлінців, який складався з економа, рахівника та службовців в залежності від профілю господарської економії. Невеликі економії (Гадолиці й Кукольня) керувалися разом з сусідніми. У майстерні власне до управлінців можна віднести рахівника, решту ж становили майстри, які завідували певною галуззю.
За такою ж схемою здійснювалося управління Андрушівським маєтком Терещенків (Волинська й Київська губернії). Тут працювали головноуправитель, два помічники, головний контролер, бухгалтер, два лісничих, касир, канцелярські службовці, повірений у судових справах. Економіями керували економ і табельник. Звіти по встановленій формі надходили до головної контори. Щосуботи економи з’їжджалися для звіту в головну контору. Витрати на адміністрацію становили на початку ХХ ст. 53,5 тис. руб, або 3 руб. 9 коп. на одну десятину [21].
Пархомівський маєток П.І.Харитоненка (Харківська губернія) в адміністративному відношенні був розділений на економії. Адміністрація складалася з управителя маєтку й економів. Від управителя надходили всі розпорядження по господарству, які реалізовували економи. Без згоди Головної контори він продавав хліб, купував і брав в оренду землю тощо.
Схема управління Червонським маєтком Ф.А.Терещенка [22]
Допомагали йому помічник, прикажчик, рахівник, магазинер, кожен з яких мав свою ділянку роботи. Звітність велася в кожній конторі окремо. Завідував цією звітністю бухгалтер з трьома помічниками під безпосереднім наглядом управителя. Управитель і економи, окрім жалування, одержували ще відсотки з чистого прибутку маєтку. Всі службовці маєтку мали практичну підготовку [23].
У Тростянецько-Гутянській латифундії спадкоємців Л.Є.Кенига керівництво очолював один з власників Ф.Л.Кениг та адміністратор Л.Є.Вебер. На чолі кожного з маєтків стояв головноуправитель. У свою чергу кожна з економій мала економа. Таким чином, у господарстві, яке розпадалося на 20 економій, на службі перебувало 20 економів. В особливу господарську одиницю виділялося лісове господарство, яким керував фахівець з лісівництва. Управління цукровими заводами перебувало в завідуванні їхніх головноуправителів [24].
Спосіб життя маєткових управлінців був достатньо комфортним. Окрім платні, вони нерідко отримували преміальні, а також мали натуральні пільги. Наприклад, головний адміністратор 240-десятинного маєтку В.Підгорського отримував платню в 25 руб. на місяць, а також мав 8-кімнатний дім з садом, дрова для опалення, слуг, четверо коней, 10 корів, право годувати на території маєтку свійських птахів і худобу [25].
Про велику роль управителя свідчить розмір його винагороди. В економії Ю.В.Попова (Таврійська губернія) в 1917 р. працювали 6 адміністраторів маєтку: прикажчик, два конторники, касир, завідувач майстерні, два об’їзники. Вони становили 24 % загальної кількості постійних робітників. Заробітна платня за рік становила 18,9 тис. руб. – 39,5 % загального її фонду. Найвищою була зарплата у прикажчика – 4,5 тис. руб. на рік [26]. У маєтку Алупка графині Воронцової-Дашкової в 1908 р. заробітна плата управителя становила 2,2 тис. руб. на рік при середній для робітників у 200-300 руб. [27]. У деяких маєтках управитель, окрім окладу, отримував ще й відсотки від обсягу виробленої продукції. Наприклад, в Кореїзькому маєтку Юсупових до зарплатні в 2,4 тис. руб. додавалися 2 % чистого прибутку від продажу вина. Таким чином, підвищувалася зацікавленість управителя в результатах виробничої діяльності маєтку. Утримування адміністрації з року на рік зростало: у Пархомівському маєтку П.Харитоненка воно збільшилося з 8,3 тис. у 1877 р. до 33,7 тис. руб. у 1894 р. [28]. Але витрати на утримання апарату повністю компенсувалися великими прибутками від сільськогосподарського виробництва.
Детальніше розглянемо організацію управління в кількох маєтках. Площа Деребчинського маєтку барона А.А.Маса (Подільська губернія) становила 3,5 тис. дес. і поділявся на чотири економії. Адміністрація маєтку складалася з 17 членів. Очолював адміністрацію управитель, у функції якого входило здійснення загального керівництва, зокрема, здійснення щоденних розпоряджень та проведення “суботніх сесій”, на яких планувалася робота на наступний тиждень. На чолі економій стояли економи, котрі розподіляли робітників, реманент та худобу по ділянках. Їм допомагали помічники й табельники. За виконанням роботи кожним робітником слідкували прикажчики. В їхні функції входило наймання робітників та спостереження за якістю виконання робіт. Окрім цих осіб, спільними для маєтку були бухгалтер з помічниками, писар, агенти по найму робітників, землемір, лікар, фельдшер, ветеринар, хімік, завідуючий дослідною станцією та інші [29].
На чолі управління Мошногородищенського маєтку К.А.Балашової (Київська губернія) стояв управитель з окладом 4 тис. руб. Він вів господарство по планах і розрахунках, затверджених власником. Допомагав йому помічник. Звіти по економіях надходили до головної Городищенської контори. В першій половині 90-х років ХІХ ст. на управління витрачено 18 тис. руб. Рівень заробітної плати залежав від розміру економії. Наприклад, у Валявській економії площею 1 тис. дес. оклад управителя становив 720 руб., у Семенівській площею 627 дес. – 600 руб. Тобто оклад становив 5 % чистого прибутку економій. Суми, що перевищували цю цифру, затверджувалися власницею [30].
Окрім грошової винагороди, службовці отримували ще й натуральне утримання. Наприклад, у Жуківецько-Марилінському маєтку В.Й.Гаштольд-Букраби (Вінницький повіт Подільської губернії) зарплатня службовців становила 1,8 тис. руб., натуральні приплати – 1,4 тис. До цього ще додавалася вартість городів, що перебували в користуванні управлінців, та палива – майже 500 тис. руб. [31].
Шпиківський маєток Н.Б.Балашова (Подільська губернія) ділився на 6 економій та лісництво. На чолі кожної з них стояв економ, який виконував розпорядження головноуправителя. Він складав проект проведення виробничих операцій на рік, який надходив на розгляд головної контори. Головна контора на цій основі здійснювала розрахунки для всього господарства, які затверджувалася власником. Щосуботи всі завідувачі економій збиралися в головній конторі на “сесію”, де встановлювалися ціни на роботи наступного тижня, обсяг робіт тощо. В маєтку велася документація: загальна головна книга, по кожній з економій книги та спеціальні журнали, товарні книги, а також книга особистих рахунків, чиншовиків, велася цифрова й звітна вибірка [32].
Граф К.Потоцький брав безпосередню участь в управлінні Теплицько-Ситківецького маєтку. Воно мало два рівні: головне управління та управління економіями (фільварками). До першого входили: уповноважений, контролер, касир, ревізор оренд, бухгалтер, архіваріус, роз’їзний контролер. Керівництво фільварками здійснювали управителі, економи та їхні помічники, конторники, магазинери (завідуючі складами), гуменні, наглядачі за виконанням робіт, отамани. Основне управління зосереджувалося в руках 7 осіб, керівництво фільварками – 31, лісовим господарством – 56 осіб. Серед представників адміністрації практично не було випадкових людей. Усі вони мали або середню освіту або ж достатній досвід практичної роботи. А вповноважений, головний лісничий та два лісничих отримали університетську освіту. Шеф контори, касир, ревізор та його помічник, роз’їзний контролер – середню освіту та практичну підготовку в інших маєтках чи на промислових підприємствах. Решта управлінців мали досвід практичної роботи. Від рангу управлінця залежала й оплата праці. Найвищою, звичайно, була вона у вповноваженого (4800 руб. на рік), управителів (600 – 1200 руб.) та головного лісничого (1520 руб.). Окрім платні, окремі службовці отримували ще й премію, яка сягала трьох місячних окладів. Управителі також мали 10 % від чистого прибутку господарства. Всі службовці забезпечувалися квартирами й опаленням. Отже, компактний набір службовців, професіоналізм, чіткий розподіл обов’язків, сувора підпорядкованість нижчої управлінської ланки вищій склали підґрунтя чіткої організації даного господарського організму [33].
Хоча завдяки своїй праці і кваліфікації управлінський апарат мав достатньо високий рівень життя, його становище було до певної міри хитким через брак відповідного законодавства та повну залежність від власника. Значна частина мала тільки середню або й початкову освіту, яка гарантувала хіба що скромний достаток. Багато хто зміг отримати освіту лише завдяки допомозі або позичці, зробленій кимось із доброзичливців батькам чи офіціалістам. Внаслідок розвитку капіталізму наприкінці ХІХ ст. став даватися взнаки старий феномен “перевиробництва інтелігенції”. Економічний потенціал України не міг “перетравити” надто великої кількості кваліфікованих управлінців. Проблема стала настільки гострою, що 1887 р. граф Владислав Браницький зі Ставища організував Товариство допомоги офіціалістам (управлінцям), покликане займатися пошуками роботи для них у Росії, на Кавказі чи на сході імперії [34].
У сфері управління маєтками також відбивлася імперська національна політика. Укази від 5 березня та 10 липня 1864 р., 23 липня 1865 р. забороняли євреям працювати управителями маєтків. Втім часті заборони демонстрували, швидше, безсилля влади. Сучасники свідчили: “По всьому південному заході Росії та Польщі майже неможливо укласти яку-небудь угоду без залучення єврейського…”фактора”” [35].
Найбільші поміщики, власники кількох маєтків, розкиданих у різних місцевостях Російської імперії, з метою координації господарської діяльності та надходження прибутків, як правило, в столичних містах запроваджували головні управління. Так, Головне управління маєтками, заводами й торгівельними підприємствами графів Бобринських зосереджувалося в головній конторі в Смілі. В Києві розташовувалося управління складами рафінадного заводу, з якого здійснювалося керівництво цукровою промисловістю маєтку. Головну контору очолював головноуправитель з широкими повноваженнями. Смілянський маєток складався з 12-ти економій, на чолі кожної з яких стояв завідуючий. При кожній економії знаходилась контора. Завідуючі робили необхідні розпорядження і щоденно давали наряд на роботу. Щотижня по п’ятницях всі завідувачі з’їжджалися до головної контори на наради, на яких обговорювалися всі питання стосовно наступних робіт. Серед економів і помічників більшість мали спеціальну агрономічну освіту, решта представників адміністрації були практиками. Економи, окрім жалування, отримували відсотки з чистого прибутку маєтку, який встановлювався головним управителем. Інші службовці до жалування отримували премії, які визначав головноуправитель. На початку ХХ ст. на адміністрацію витрачалося 42 тис. руб. Найвища платня була у ревізора економії – 5 тис., економи отримували від 1,5 до 4 тис. руб. [36]. Кожен цукровий завод мав свою адміністрацію з директором на чолі. Завод закупав усе необхідне для виробництва, але продаж готового продукту знаходилась у віданні Головного управління. Лісове управління поділялося на сім лісництв, якими завідували лісники, які підпорядковувалися головному лісникові. Характерним був тривалий строк служби в маєтку, що сягав 40 років.
На контору Нововоронцовського маєтку С.М.Воронцова (Херсонський повіт і губернія) покладалися наступні функції: найм річних службовців, воловиків, чабанів; укладання угод з підрядниками на майбутні роботи; звітність (касова та майнова); спостереження за виконанням робіт (через дефіцит спеціалістів). Головна контора маєтків графа Воронцова (Воронцової-Дашкової) знаходилася в Петербурзі [37]. Її очолював О.Протасов. Головна контора маєтків українських цукрозаводчиків Терещенків розташовувалась в Києві, куди надходили розпорядження від власника маєтку.
Наприклад, управитель Ак-Мечеті (Таврійська губернія) щотижня надсилав до столиці детальний звіт про стан справ у господарстві (“Недельные записки”). В цих документах висвітлювались наступні моменти: стан каси, наявність товарів на продаж, надходження платежів від боржників і орендаторів, стан реманенту, хід справ у маєтку, види на врожай, ціни на робочі руки, кліматичні умови, характеристика управляючим загальної ситуації, а також балансові відомості, зведення про здачу угідь в оренду тощо [38]. Стан цих документів переконливо свідчить про високий рівень дисципліни управління. А от, наприклад, головні управителі маєтками князів Юсупових збиралися на з’їзди, на яких розглядалися відомості про виконання кошторису прибутків і витрат [39]. У 1918 р. управителям справами й маєтками Юсупових був розісланий спеціальний циркуляр, в якому роз’яснювалися їхні дії у зв’язку з приходом до влади більшовиків. Зокрема, рекомендувалося наступне: “Вам, як відповідальному перед нашою довірителькою за цілість довіреного Вам маєтку, з усім реманентом, належить звітуватися у всьому Вам довіреному і тому Ви повинні:
1) оформити належним чином… перехід до Комітету усього Комітетом прийнятого, з відміткою в описі стану майна, починаючи з землі, його оцінки по конторських книгах і цінах, які існують у нинішній час, причому в цей опис включити й наявне майно, продукти й матеріали…” [40]. Тобто до останнього управлінці Юсупових намагалися дотримуватися дисципліни й порядку.
За такою ж схемою відбувалося управління заповідних маєтків. Відмінність полягала в тому, що основні розпорядження надходили від опікунів.
Поширеною була також ситуація, коли всі права відносно впорядкування маєтку передавалися довіреній особі. В першу чергу це стосувалося маєтностей великих землевласників, які не мали змоги безпосередньо вести справи, оскільки мешкали у столичних містах, обіймаючи високі урядові посади, або за кордоном. Наприклад, князь Станіслав Любомирський, який постійно мешкав у Берліні, визначив своїм повіреним дворянина Владислава Ржешівського. У свою чергу, останній усі повноваження по маєтностях Любомирського передав присяжному повіреному Генріху Гофману. “Уповноважую Вас на ведення всіх справ, які відносяться до нерухомих маєтків, Рівненського і Олександрівського, які належать довірителю моєму Князю Любомирському. І для сього надається Вам право: клопотати у всіх адміністративних і судових місцях та інших всякого роду установах…”, – йдеться у дорученні на ім’я Г.Гофмана [41]. Тобто в даному випадку права на ведення справ відносно названих маєтностей переуступалися двічі, а, отже, безпосередній власник повністю усувався від справ.
Отже, внутрішня організація поміщицьких економій цілком залежала від характеру господарства. Більшість поміщиків поступово відходила від управління і взагалі від господарських справ, що особливо стосувалося поміщиків-дворян. Менша частина здійснювала безпосереднє керівництво основними виробничими процесами. Це господарі-підприємці, які посідали все помітніше місце в аграрному секторі України. Управління маєтками набувало професіоналізації. Це робило його ефективнішим, оскільки формувався особливий прошарок спеціалістів в галузі економічного управління. Це дозволяло вести велике підприємницьке господарство.