Спроби зміцненнявеликокняжої влади у Великому князівстві Литовському.
Утворення національних держав у Західній Європі супроводжувалось утвердженням абсолютистських тенденцій. Разом з тим, у багатьох європейських країнах залишилися станово-представницькі інститути, які суперничали з королівською владою.
Це суперництво в деяких з них привело до утворення обмежених монархій. Такими були, зокрема, Польське королівство і Велике князівство Литовське. На початку XVI ст. під владу династії Ягелонів потрапляють величезні простори Східної і Центральної Європи – Польща, Литва, Пруссія, Україна, Білорусія та деякі інші землі. Різні за рівнем соціально-політичного та економічного розвитку, ці країни здебільшого зберігали свій традиційний внутрішній устрій і навіть державну незалежність, об’єднуючись лише спільним династом. Багатьма аспектами розвитку монархія Ягелонів нагадувала монархію Карла V, який у більшості своїх численних володінь був лише номінальним сюзереном, а не фактичним правителем. Великі князі литовські, залишаючись спадковими володарями на своїй батьківщині, були водночас виборними королями польськими, до того ж істотно обмеженими у своїх прерогативах загальношляхетським сеймом. Заздрісне поглядаючи на зміцнення «королівського маєстату» у багатьох країнах Європи, Ягелони прагнули до посилення своєї влади у Литві. Союзників у цій справі великі князі литовські (зокрема, Вітовт та Сигізмунд Кейстутович), як і західноєвропейські монархи, шукали між середніми та дрібними феодалами. Проте їхнім спробам та спробам їхніх наступників довести централізацію держави до завершення і відтіснити на другий план велику феодальну аристократію не судилося здійснитися. Велике князівство Литовське залишилося державним утворенням з близьким до федеративного устроєм; у багатьох землях, в тому числі українських, збереглися форми автономії або місцевого самоврядування, хоча це самоврядування не було всестановим і стосувалося передусім шляхти і магнатерії. Намагання Ягелонів зміцнити свою владу обернулося для них – так само, як і для Габсбургів – необхідністю маневрувати між національно-державними інтересами різних народів, що входили до складу імперії. На початку XVI ст. Польща продовжувала наполягати на втіленні в життя проголошеного Кревською унією завдання цілковитої інтеграції Литви у єдиний польський державний організм. У 1501 р. після смерті короля Яна Ольбрахта на польський престол було обрано його брата – великого князя литовського Олександра Казимировича. Одночасно було проголошено черговий акт злуки Литви і Польщі в «одно неподільне й одностайне тіло, один народ, одну націю». Литовська правляча верхівка бажала, однак, не злиття, а тісного політичного та воєнного союзу обох держав зі збереженням повної самостійності литовського державного організму. Нарешті, своя позиція була й в української магнатерії, що на той час виступала речником українських національно-державних інтересів. Після невдалих збройних спроб відновити українську державність (змови князів наприкінці XV ст., повстання Глинських) українська знать намагається зберегти свій політичний та культурний вплив, підтримуючи ідею цілісності й незалежності Великого князівства Литовського.Війна з Москвою на початку XVI ст. показала, що Литві годі чекати реальної мілітарної допомоги від Польщі. Більш того, поляки не лише не допомогли литовцям, а й навіть здійснили на них тиск, будь-що спонукаючи їх до миру. В результаті перемир’я, укладеного за посередництвом Польщі, Литва була змушена поступитися Москві цілою низкою українських і білоруських міст і волостей. Тому, коли король Олександр на вимогу польських можновладців почав добиватися від своїх литовських підданих «реверсалів» на укладену у 1501 р. унію, литовська пани-рада відмовилась її підтвердити. Унія не була відновлена і після смерті Олександра у 1506 р. На противагу польським домаганням 20 жовтня 1506 р. з’їзд литовських та українсько-білоруських магнатів і шляхти поспішно обрав великим князем литовським молодшого брата Олександра Сигізмунда I Старого (1506–1548), намагаючись тим продемонструвати незалежність Великого князівства Литовського.
Польській знаті не залишалося нічого іншого, як обрати 6 грудня 1506 р. Сигізмунда королем Польщі. Таким чином було відновлено персональну унію Литви і Польщі за фактичної незалежності обох держав.В умовах персональної унії, що була поширеним соціально-політичним інститутом у низці європейських країн, національно-станові представництва ревно стежили за збереженням своїх прерогатив у складних взаємовідносинах з монархами. Хоча литовський великокняжий престол був спадковим у роді Ягелонів, литовсько-руські феодали вважали своїм особливим обов’язком заздалегідь давати обіцянку правлячому династові обирати наступником на престолі його законного спадкоємця. Така обіцянка була дана литовським шляхетсько-магнатським електоратом Казимирові Ягайловичу стосовно його сина Олександра. Наступником останнього був обраний його брат Сигізмунд I. Також за згодою сейму Сигізмунд II Август був обраний на велике литовське княжіння ще за життя свого батька.
Пани-ради, а згодом і сейми Великого князівства Литовського постійно нагадували великим князям про необхідність їхньої присутності у державі, мотивуючи це як воєнною необхідністю, так і потребами особистої участі у вирішенні державних питань. Незважаючи на досить часту відсутність великого князя —здебільшого через часті воєнні акції Польщі – усі сеймові справи вирішувались за його активної участі – поданням на розгляд ним тих чи інших питань, інструкцій панам-раді, затвердження постанов сейму тощо.
Аналогічну поведінку представницьких установ спостерігаємо і в іспанських володіннях Габсбургів. Так, кастильська корона, що дісталася Карлу V у спадок від Іоани Безумної (дочки королеви Ізабелли), була віддавна спадковою. Проте кортеси Кастилії надзвичайно дорожили своїм традиційним правом «визнання» усякого нового монарха. Це надавало їм нагоду кожного разу висловити від імені станів різні скарги й побажання і заручитись урочистим підтвердженням своїх споконвічних «прав і вольностей». В Кастилії були незадоволені обранням Карла V германським імператором й постійно вимагали від нього, щоб він не залишав країни, щоб поклав край вивезенню золота за кордон і, нарешті, щоб іноземці були позбавлені права обіймати урядові посади.
Ці вимоги кастильського, а також арагонського і каталонського станових представництв дуже нагадують застереження литовсько-руського панства щодо обіймання державних посад у Литовській державі поляками, вимоги частішого перебування у Литві великого князя литовського, застосування українсько-білоруської мови як державної тощо. Схожими умовами були обставлені вибори Карла германським імператором, які відбулися 1519 р. Укладена 3 липня «виборча капітуляція» вміщувала низку застережень, спрямованих на забезпечення національних німецьких інтересів. Імператор не мав права під час імперських війн приводити в Німеччину іноземні війська без згоди держави і збирати імперський сейм поза Німеччиною; на державні і придворні посади він був зобов’язаний призначати лише природних німців, а в імперських справах вживати лише німецьку або латинську мови. Нарешті, він мав затвердити коронні права князів і відновити імперське правління, охороняти привілеї, не відчужувати державного майна тощо. Зміст цієї хартії свідчить, що, як і Литовське велике князівство, німецька держава прагнула зберегти свою самобутність від ймовірного втручання іноземців і встановити імперське правління курфюрстів, яке керує країною замість імператора або в моменти приIйняття найважливіших рішень. Власне таку ж роль мали відігравати пани-ради, що стежили за збереженням національних інституцій в Литовській державі.Вимоги національних, станових та представницьких установ створюють певний типологічний ряд для багатьох країн Європи. Стани, як правило, віддавали перевагу національним государям і національним політичним структурам, а не ефемерним об’єднанням на зразок космополітичної імперії Карла V, складові якої не мали реальних перспектив для тривалого співжиття. Ці обставини зумовили негативне ставлення як литовсько-української знаті, так і Ягелонів до інкорпорації Литви у державне тіло Польщі. Подібно до Габсбургів, що намагались утвердити свою імператорську могутність спираючись на спадкові німецько-австрійські, іспанські, нідерландські та інші володіння, Ягелони спиралися на свою литовську спадщину для зміцнення позицій королівської влади в Польщі.
Ставши великим князем литовським і королем польським, Сигізмунд I майже відверто виявляв свою неприхильність до унії. Політична незалежність Великого князівства Литовського як спадкового володіння гарантувала його нащадкам польську корону, оскільки польські можновладці не допустили б обрання короля з іншої династії – це призвело б до остаточного розриву Литви з Польщею. Тому Сигізмунд I намагався зміцнити свою владу в Литві і забезпечити своєму синові Сигізмунду-Августу II литовський престол і польську корону. У 1522 р. на Віленському сеймі пани-рада, княжата, шляхта і все поспільство склали присягу великому князеві Сигізмунду I, що оберуть на престол його сина, який щойно народився. Ініціатором цієї акції і взагалі усього курсу на зміцнення особистої влади Сигізмунда Старого була його дружина Бона Сфорца – представниця відомого роду італійських деспотів. Саме вона, виходячи з фамільних традицій всевладної у Мілані династії Сфорца, намагалася прищепити своєму чоловікові абсолютистське розуміння основних засад королівської влади. В цій ситуації династичні плани Бони і Сигізмунда I Старого якийсь час збігалися з інтересами литовсько-української знаті, що намагалася забезпечити політичну самостійність Литовської держави. У 1526 р. литовсько-українські магнати таємно звернулися до Сигізмунда I з пропозицією перетворити Велике князівство Литовське на королівство і коронувати Сигізмунда-Августа литовською короною з тим, щоб запобігти польським планам інкорпорації («бо коруна въ коруну втhлена быти не може»). Вони просили короля, щоб він наказав польським сенаторам повернути корону Вітовта, перехоплену свого часу поляками, аби коронувати нею Сигізмунда-Августа ще за життя батька. У разі відмови вони просили звернутися у цій справі до папи та імператора і запевняли, що не пошкодують видатків на нову корону для королевича. Водночас вживалися заходи у втіленні в життя проекту Бони щодо перетворення Мазовії на спадкове володіння Ягелонів на зразок Литви. Однак ці задуми викликали рішучий опір як магнатерії, так і шляхти.
Сигізмунд не наважився здійснити старе бажання литовських автономістів наперекір польським можновладцям. Проте під впливом Бони погодився ще за свого життя посадити на великокняжий престол свого малолітнього сина. 18 жовтня 1529 р. на Віленському сеймі відбувся урочистий акт проголошення Сигізмунда-Августа великим князем литовським, а Сигізмунд Старий, згідно з традиціями європейських станових монархів, підтвердив усі права і привілеї обивателів князівства. Польській стороні не залишалося нічого іншого, як визнати Сигізмунда-Августа королем польським (1530).
Ставлення Бони до проблем, пов’язаних з Литвою, а також Пруссією і Мазовією, було зумовлене династичними інтересами. Саме тому вона у двадцятих і тридцятих роках сприяє прибічникам литовської незалежності. Сильна незалежна Литва була потрібна Боні як підгрунтя королівського авторитету у Польщі. Ось чому вона форсувала вибори малолітнього Сигізмунда-Августа великим князем литовським. Це розривало персональні зв’язки, що в особі Сигізмунда Старого поєднували обидві країни.