Аграрна політика Столипіна та її проведення в Україні.
Царський уряд, прагнучи зберегти за поміщиками землі й панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни.
Розвиткові капіталізму, суспільному прогресові перешкоджали кріпосницькі залишки, передусім в аграрному ладі країни,- поміщицьке землеволодіння, община, надільне землекористування.
Революція 1905-1907 рр., економічною основою якої й національною особливістю було аграрне питання, показала, що селянство бореться за розв'язання аграрного питання, у першу чергу за ліквідацію поміщицького землеволодіння революційним шляхом, тобто за розвиток капіталізму фермерським шляхом.Щоб відвернути селян від революційної боротьби, зміцнити в них відчуття власності і сприяти інтенсивному розвиткові капіталізму, а також створити собі соціальну базу на селі в особі заможного селянства царський уряд вирішив здійснити нову аграрну реформу, головним провідником якої і став Столипін.
9 листопада 1906 р. цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг у будь-який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільськоі громади звести її в одну ділянку - відруб, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася хутором.
Після обговорення й схвалення законопроекту Державною думою і Державною радою він був затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 р. Якщо указ 9 листопада 1906 р. давав селянам тільки можливість виходити з общини і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 р. зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних власників обов'язковим у тих сільських общинах, де не було переділів з часу наділення землею і переходу на викуп.
Нова аграрна політика царизму передбачала здійснення трьох груп заходів: 1) зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність; 2) насадження на селі хутірського і відрубного господарства; 3) переселення селян.
Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед, зберігав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в руках багатіїв селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її багатіям.
Здійснення аграрної реформи було покладено на губернські й повїтовї землевпорядкувальнї комісії, що за своїм складом були помїщицько-чиновницькими. Оскїльки малоземельнї селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність призведуть до повного розорення їх, i виступали проти цих заходїв, царськї властї здебїльшого проводили реформу примусово.
В Україні общинне землеволодїння на Правобережжї в основному було ліквідовано ще в ХѴІ - ХѴІІ ст., а на Лївобережжї й Півдні насаджено поміщиками значно пізніше й не пустило глибокого корїння в свiдомостi селянських мас. Через це тут виділення селян з общини й закріплення землі в особисту власність вїдбувалося швидше i в бїльших розмірах, нїж взагалї в Росії.
У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 р. по 1 травня 1915 р. вийшли з общини 468 тис. дворїв, якї закрїпили в особисту власність 2794 тис. дес. землї, що становило 30,2 % вїд загальної кїлькостї общинної надільної землї. По окремих районах із общини виділилися: на Правобережжі (дані тільки по Київській губернії) - 48 % дворів, на Півдні - 45,6 %, на Лівобережжі - 20,5 %. Внаслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини селянських дворів.
Важливою ланкою столипінської аграрної політики було виділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів, які служили б опорою самодержавства на селі.
3 другого боку, розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз'єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. В Україні на початок 1916 р. на землях сільських громад було створено близько 440 тис. хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів.Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. За час 1906 по 1909 р. через банк поміщики України продали 385 тис. дес., а всього
площа дворянських земель за 1906-1910 рр. скоротилася на 1,1 млн. дес.
Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни - до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах i «розрїдити» атмосферу в Росії, постаратися збути якомога бїльше неспокійних селян у Сибїр.
Найбїльше переселенцїв до Сибїру дала Україна. За 19061912 рр. туди виїхало близько 1 млн чол. (їз 2,5 млн чол. по Росії), причому з Полтавщини й Чернігівщини понад 350 тис. чол.
Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенці їхали у вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної допомоги не було налагоджено, на нових місцях приміщення не підготовлені і т. ін., через що смертність серед переселенців досягала в окремих випадках 30-40 %. Багато з них, зовсім розорившись, поверталися на попередні місця проживання.
У 1911 р. в Україну повернулося близько 70 % переселенців.
Столипінська аграрна реформа була, після скасування кріпосного права 1861 р., наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію. Вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі.
Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети - не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків - поміщицьке землеволодіння.
Вона не створила для царизму широкої, міцної соціальної опори на селі в особі заможних селян, бо поряд зі збільшенням чисельності заможних селян на протилежному полюсі виростала велика маса розорених селян - бідняків, пролетарів, пауперів, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період 1907-1910 рр. в Україні селянських виступів відбулося: у 1907 р. - 804, у 1908 р. - 728, у 1909 р. - 586, у 1910 р. - 2434, - разом 4552 виступи, що становили близько третини виступів у цілому по Росії. Селяни, насамперед, боролися проти поміщиків: спалювали іхні маєтки, захоплювалн землі, луки, лісові ділянки, убивали власників і управителів економій тощо. Вони також виступали й проти царських властей, зокрема чинили опір проведенню столипінської аграрної реформи, виділенню на хутори й відруби тощо. Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократичннх перетво- рень, столитнська аграрна політика не змогла попередити наростання революційної кризи.