Реформа 1861 р. та її проведення в Україні.
Уперше цар Олександр II про необхідність звільнити селян «згори» сказав 30 березнн 1856 р. у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. 3 січня 1857 р. почав засідати Таємний комітет «для обговорення заходїв щодо влаштування побуту помїщицьких селян», який складався з міністрів та їнших сановників-кріпосників i в якому головував цар.
Пїсля того, як дворяни литовських, Петербурзької та їнших губерній за підказкою царя «виявили» бажання почати вироблення умов скасування кріпосного права, за царськими рескриптами протягом 1858 р. в губерніях Європейської Росії, в тому числі й в Україні, були створені губернські дворянські комітети.Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Г о- ловний комітет у селянській справі, на який 8 січня 1858 р. був переименований Таємний комітет. При ньому у березні 1859 р. почали працювати дві редакційні комісії, що мали зібрати матеріали губернських комітетів і виробити проекти документів для проведення реформи.
Серед дворянства взагалі і в губернських комітетах зокрема в питанні про характер реформи не було повної єдності: Більшість поміщиків, передусім чорноземних губерній, - відверті кріпосники - намагалися залишити в своїх руках усю землю и зберегти право на селянську працю. Інші, ліберальні поміщики, переважно нечорноземних місцевоетей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковій сплаті викупу як за земельні наділи, так і за особисту волю селян. Але всі поміщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їх інтересів, за рахунок селянства.
Головний вододіл боротьби проходив не між кріпосниками й лібералами, а між поміщиками й селянами. Селяни виступали за революційне знищення поміщицького землеволодіння, за «всю землю» і «всю волю», що об'єктивно означало боротьбу за більш
Ci сі сі ^* 1 сі
прогресивний, так званий американський або фермерський шлях розвитку капіталізму.
Поміщики ж і царизм намагалися шляхом реформ, при збереженні дворянського землеволодіння спрямувати село так званим прусським латифундіальним шляхом розвитку капіталізму. Отже, перед Росією, а в її складі й перед Україною, стояла альтернатива: яким способом буде ліквідовано кріпосництво - революцією народних мас чи реформами, що проводитимуться згори, царизмом?Але через те, що селяни тоді не могли піднятися на широку, відкриту, свідому боротьбу за революційне знищення кріпосного права, царизмові i поміщикам удалося провести реформу, виходячи з власних iнтepeciв.
Після того, як проекти, виробленї губернськими комітетами, надійшли до редакційних комісій, ці комісії працювали над проектами до 10 жовтня 1860 р. Підготовлені редакційними комїсїями документи пїсля схвалення їх Головним комітетом у селянськїй справї з 28 сїчня по 17 лютого 1861 р. розглядалися Державною радою. 19 лютого 1861 р. манїфест та Положення про скасування крїпосного права пїдписав цар Олександр ІІ. Опублїкованї вони були 5 березня.
Манїфест i Положення вирїшували основнї питання, пов'я- занї із скасуванням кріпосного права: 1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, іх особисте звільнення і створення органів селянського управління; 2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей; 3) викуп селянських наділів.
У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди...». Це був серйозний крок буржуазним шляхом. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади.
Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави.
За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське громадське управління складалося з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний схід із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки і повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати поліцейські функції, i т. п.
Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали мїсцевї дворяни i затверджував Правительствую- чий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки мїж помїщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин i вcix службових осїб сїльського й волосного управлїнь, міг штрафувати їх, арештовувати i т. д. Мировї посередники повїту разом становили повїтовий мировий з'їзд, у якому головував повїтовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствїє на чолї з губернатором.
Отже, сїльськї й волоснї органи селянського управлїння мали полщейсько-фюкальний характер i пїдпорядковувалися
царськїй адмшютращї. Селяни не були повністю урївнянї в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, вїдбувати рекрутську по- виннїсть, зазнавали тїлесних покарань, не могли вїльно залишити село, бо зберїгалася община i кругова порука при виплатї по- даткїв та виконаннї повинностей. Помїщик вважався попечителем сїльської громади, розпоряджався вотчинною полщїєю, міг вимагати замїни невгодних йому службових осїб, а також зберїг право на працю тимчасово зобов'язаних селян.
yci землi, ям належали помiщикам, були визнанi їх власнютю. Проте помiщики за встановлеш повинностi - роботою або гршми - мусили надати в постшне користування селян «садибну осілють» i певний надiл польовоi землi та інших угідь.
Розмiри надшв i повинностi визначалися в уставних грамотах, як складалися помiщиками i підписувалися селянами. При цьому уставш грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сшьською громадою, яка за принципом кругової поруки вщповщала й за виконання повинностей. На шдготовку i введення уставних грамот у дш відводилося два роки, протягом яких, говорилося в машфесгі царя, «селянам i дворовим людям, як i рашше, коритися помщикам i беззаперечно виконувати давшшш свої обов'язки».Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий надш, селяни ставали тимчасово зобов'язаними й мусили платити помiщиковi оброк або відробляти панщину. Їх розмiри в рiзних мiсцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросшським по- ложенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти 40 днїв чоловїчих i 30 жїночих та рік, в оброчних маєтках платили 8-12 крб. оброку.
Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ - тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.
Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.
Для степових губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. У різних місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, визначалися два
* * * Ci * Ci T ^f Ci Ci
розміри наділів на душу: вищий і нижчий. Нижчий душовий наділ становив від 3 до 4,5 дес. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно і так званий дарчий наділ розміром в одну чверть нищого або указного наділу.
На території лівобережних губерній - Чернігівської, Полтавської і тієї частини Харківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення.
У цих місцевостях переважало подвірно-сімейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ - одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.На Правобережжі - в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду(„мирська земля”) і закріплялася за селянами в спадкове подвірне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як і на Лівобережжі, але в зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свій бік українських правобережних селян проти мїсцевих польських помїщикїв, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував помїщикїв припинити тимчасовї зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських надїлїв, а викупні платежі зменшувалися на 20 %.
На Півдні малоземельні селяни, якї на ревїзьку душу мали вїд 1 до 3 дес. землї, на 1877 р. становили близько 28 % загальної кількості, на Лївобережжї - 43, то на Правобережжі - близько 70 %.
Викупна операцїя, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам помїщикїв. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землї, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний ї польовий надїли. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цїнами, не лише землю, а й особисту волю.
Оскїльки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику ї видавав поміщикам у розмірі 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний надїл, і 75 %, якщо вони брали неповний надїл, 5-процентнї банківські білети або викупнї свідоцтва.
Решту 20-25% викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волї поміщика, то селяни могли не доплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити до казни викупнї платежї - щорїчно 6% загальної суми.Як ї в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи помїщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня було вїдрїзано близько 1 млн дес., або близько 28 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревїзьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім'ями 440 тис. чол.) було обезземелено зовсім, близько 100 тис. чол. одержали надїли до 1 дес. на ревїзьку душу, понад 1600 тис. - від 1 до 3 дес., 742 тис. - понад 3 дес. Лише150 тис. (або 6 %) ревїзьких душ одержали надїли 5 ї більше десятин на душу. Отже, 94 % ревїзьких душ одержали надїли менше 5 дес., тобто менше прожиткового мінімуму.
Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоів, лук, лісів та інших конче потрібних угідь. Крім того, розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під'їздами і т. ін.
2