Реформація та Католицька церква

Католицька церква була потужною трансдержавною структурою, що не тільки неподільно панувала у релігійному, духовно-культурному житті Європи, а й справляла вагомий вплив на секулярнІ — економічні та політичні — європейські справи.

Могутність Церкви спиралася, природно і передусім, на суцільну релігійність, укоріненість релігійного світорозуміння у СВІДОМОСТІ ко­жного європейця, а також на міцну економічну основу — Церква воло­діла величезними територіями в Німеччині, Франції, Італії, мала право на ведення торгівлі у всіх великих містах та на торгових шляхах (на­приклад, в долині Райну), отримувала значні суми податків, пожертв тощо. Але основні чинники могутності Церкви цим не вичерпувались. Її сила полягала головним чином у двох таких обставинах.

По-перше, тогочасна Церква являла собою жорстку монархічну ор­ганізацію з розгалуженою бюрократичною та судовою системами і сис­темою ідеологічного впливу, які підлягали абсолютній владі Папи. По суті, Церква була транснаціональною державою, а папський престол — її оптимально зорганізованим урядом. В 1200 р. папський престол був найдосконалішим урядом у Європі, маючи свою законодавчу владу, суди, бюрократію, формальні процедури, документалістику і значні прибутки від мита, податків і дарив.

По-друге, верховенство цього уряду — папського престолу — над секулярною владою утверджувалось усією потужністю формально-ло­гічної бездоганності канонічного права — найдовершенішої системи права тогочасної Європи, над створенням якої працювали кілька гене­рацій фахівців.

Жодна світська влада — пише С, Лозннський — не в змозі була протиставити хоч щось грандіозному папському юридичному доку­ментові, яким був «Корпус канонічного права», що увібрав у себе

якнайсильніші аргументи на захист тези про гегемонію папства та про підпорядкування йому Імператорської влади.

Але описаний статус Церкви і Папи, безсумнівна першість Папського престолу у вирішенні не тільки церковних, а й секулярних справ могли визнаватись і здійснюватись тільки в умовах слабкості світської влади, власне, слабкості ранньофеодальної держави, побудованої на принци­пах особистої васальної залежності від сюзерена.

Ранньофеодальна держава не мала міцних економічних підстав до об’єднання територій або населення. Навпаки, її економічна основа—■ натуральне господарство — схиляло скоріше до локалізації господар­ського, а відтак — політичного устрою. Внаслідок цього феодальна Європа ще наприкінці XI ст., за влучним висловом С. Лозинського, «кишіла» дрібними князьками, васальними рицарями і сюзеренами без васалів. Не була винятком і Священна Римська імперія — від самого початку свого створення досить штучний І неусталений конгломерат різноманітних політичних формоутворень, які демонстрували дійсну єдність хіба що ситуативно. За таких обставин зміцнювалась і досягла апогею могутність папського престолу, який був, по суті, єдиним ста­лим осередком влади і права на тлі нескінченних змін місцевих світ­ських володарів.

Протягом XII ст. політична ситуація в європейських країнах та у Європі в цілому починає зміцнюватися. У науковому обігу побутує по­няття «Відродження XII століття», яким визначаються, зокрема, запо­чатковані у цей час процеси політичного об’єднання і централізації європейських держав на етнічній основі. Розвиток товарно-грошових взаємин, активізований крім інших чинників і Хрестовими походами, зростання міст руйнували сен’йорат, особисту васальну залежність. Н. Колесницький, характеризуючи цей процесдише:

Частина населення йшла в міста і поривала ссн’йоральну залеж­ність (міське населення домагалося особистоїсвободи та самоупра­вління). Особиста залежність селян внаслідок переходу від рент ро­ботою до продуктової і грошової ренти... ослаблювалась або зовсім ліквідувалась.

Ці явища слугували передумовою посилення центральної держав­ної влади та зміцненню економічних зв’язків, що у свою чергу сприя­ло етнічному об’єднанню країн та їхньому політичному самостверд­женню.

Означені суспільно-політичні процеси знаходили своє обґрунтуван­ня у нових філософсько-теологічних та єретичних вченнях, де виявля­ються тенденції до переосмислення співвідношення Церкви і профан- ного світу, Церкви і людини, Провидіння і самостійної людської поту­ги.

Підсумовуючи викладене вище, можна твердити, що перші, най­більш ранні передумови Реформації ми знаходимо ще у Відродженні XII ст., коли Католицька церква і папський престол досягни піка своєї могутності. Ще й у ХШ ст., як зауважує Дж. Лінч,

...жодна серйозна особа... не могла собі уявити Церкву без Папи. Хоча законники сперечалися про зовнішні межі папської влади, а світські володарі відхиляли деякі папські вимоги, що стосувалися їхніх фінансових інтересів, проте не існувало жодної теоретично обгрунтованої альтернативи папській монархії, опертій на Божест­венне право.

Але в суспільстві вже розпочалися ті процесі, які неминуче вели до підриву й заперечення всемогутності і безумовної авторитетності пап­ського престолу.

Становлення централізованих європейських держав входило у прин­ципову суперечність не тільки з амбітними претензіями пап на верхо­венство над світською владою. Виокремлення етносу, І особливо його державна організація, принциповим чином суперечило як самому уні­версальному характерові християнства, так і організаційним засадам єдиної Католицької церкви. С. Аверинцев з цього приводу зазначає:

Християнська держава, у своєму «земному» вимірі спадкоємни­ця космополітичної Римської імперії, була принципово позбавлена будь-якого етнічного характеру і за ідеєю мала збігатися з усім люд­ським світом — «ойкуменою».

Ця суперечність ставила папський престол і владу створюваних національних держав у стосунки напруженої опозиції, яку далеко не завжди вдавалося утримати в мирних межах теологічно-правових дис­путів.

Ситуація ускладнювалась І, так би мовити, подвійним статусом Папи, який, будучи вселенським намісником Бога, одноосібним дер­жателем духовної влади, був водночас і цілком земним секулярним правителем папської держави, що автоматично ставило його до ряду пересічних європейських монархів. Більше того, Папи, як обережно зауважує Дж. Лінч, «мали досить скромний успіх в управлінні своїми територіями», часто вдавалися до брутальних засобів наведення по­рядку, що «згубно позначалося на духовному престижі папського пре­столу».

Духовному авторитетові папства і Церкви в цілому загрожувало те, Що розвиток міст, зміцнення демократичного за своєю природою місь­кого самоуправління, формування міських верств товаровиробників, торговців, дрібних власників, а також активний обіг товарів і власності зумовили потребу розвинутого світського права та позацерковної юри­дичної практики. Ця суспільна потреба викликала до життя в теоре­тичному аспекті —рецепцію елементів Римського права, в соціально­му— формування потужного корпусу світських інтелектуалів, яким належало скласти дійову конкуренцію Церкві у трактуванні проблем мирського життя. На думку Дж. Лінча, 1300 р. знавці права, нотарі, судці були незалежними професіоналами, які пишалися своїм соціальним статусом, ревно боронили своє право на високі прибутки і були цілком спроможні захистити інтереси своєї суспільної групи або інтереси своїх працедавців від теоретичних та легальних зазіхань Церкви.

Окрім політики та права, наступним полем, де перетнулися інтере­си папського престолу, секулярної влади, а також найширших верств населення — від феодальної знаті до сільської бідноти, було поле фі­нансів — податки. Розкіш і марнотратство папського та єпископських дворів уже в ранньому Середньовіччі були предметом суспільного роз­дратування і критики.

Анти церковні рухи ХІП ст. виявилися насамперед в активізації єресі катарів, котра охопила майже всі суспільні верстви Півдня Франції та північних областей Італії. Катари мали одинадцять власних єпископів і користувалися підтримкою з боку місцевої знаті, яка вбачала у катар- ському русі засіб ослабити вплив та фінансову владу Церкви. Саме у боротьбі з катарами папський престол виробив і вперше застосував ті засоби, які стали головними у подальшому протистоянні Церкви і ан- тицерковних рухів — засоби прямого, брутального насильства.

Проти катарів Папа Інокентій III спрямував Хрестовий похід, що було першим використанням цього засобу не проти ворогів християн­ства, а проти братів по вірі, хоча й таких, що впали в єресь. Примітно, що саме через неможливість застосувати зброю проти одновірців від­мовився очолити похід король Франції Філіп Огюст. Щоб уникнути в подальшому такого роду суперечностей, Інокентій III започаткував змі­ни у канонічному праві, яке стало тлумачити єресь як найтяжчий зло­чин проти Бога і дозволяло використовувати в боротьбі проти неї будь- які засоби розслідування, дізнання та спрощені судові процедури.

Є підстави твердити, що з цього моменту розпочався фатальний рух Католицької церкви до поразки в Реформації. Застосувавши насиль­ство, «кесарів» засіб боротьби, Церква прирекла себе на отримання у відповідь такого самого насильства з боку секулярних володарів. Най­ближчий час засвідчив правомірність такого твердження.

Вже за понтифікату Папи Боніфація VIII (1294-1303) англійський король Едвард І та король Франції Філіп IV Красивий обкладають ка­толицьке духовенство на своїх територіях податком, не питаючись до­зволу у Папи і порушуючи канонічне право. Далі Філій IV порушив канонічне право, піддавши світському суду єпископа міста Пом’є. Спро­би Боніфація VIII втрутитися і встановити над справою церковну юрис­дикцію викликали бурхливу реакцію з боку королівської влади: були скликані перші збори так званих Генеральних Штатів (представників духовенства та мирян королівства), на яких Пану було публічно звину­вачено у тяжких злочинах та висувалася вимога, щоб Боніфацій VIII постав перед судом церковного Собору. Звісно, папський престол не впав після приниження, завданого цій інституції Філіпом IV. Він зали­шився однією з провідних інституцій Європи, але Рубікон було пере­йдено. За прямої конфронтації між Папою і королем люди, які були підданими обох, вирішили підтримати короля. Це означає, що самови­значення людини в умовах становлення етнічної держави відбувалося в напрямі ствердження політичного громадянства як головної засади соціального статусу.

Надалі до відкритого протистояння папському престолу з боку світ­ської влади долучилися проблеми так званого Великого розколу всере­дині самого папства, Розкол був пов’язаний із тим, то Папа Климент IV переніс резиденцію і — відповідно — столицю Папської імперіїз Рима до Авін’йона, що викликало не тільки ускладнення стосунків між Фран­цією та Англією, а й занепад Рима. У результаті 1378 р. на конклаві у Римі було обрано Папою італійця Бартоломео Прин’яно (під іменем Урбана VI), котрий відмовився повертатися до Авін’йона; у відповідь на відмову кардинали-неіталійці обрали в Авін’йоні Папу Климента VII (Робера Женевського). Утворилися «дві лінії» пап — римська та авін’- йонська, а від 1409 р. до них долучилася І третя — пізанська: з 1409 по І 414 рр. різними угрупованнями кардиналів за підтримки різних полі­тичних сил Європи було одночасно обрано трьох пап: у Римі — Григо­рія XII, а Авін’йоні— Бенедикта ХШ, у Пізі — Александра V. Вели­кий розкол досяг свого апогею і засвідчив глибоку кризу папського престолу та неспроможність амбіцій Католицької церкви на повнопра­вну участь у секулярних справах Європи XV ст,

Розкол вдалося подолати тільки за втручання секулярної влади — імператора СиГІзмунда, який змусив нового пізанського Папу Іва­на XXIII зібрати собор, що 1417 р. обрав Папу Мартина V. Цей же — Констанцький собор — утвердив принцип соборного управління Цер­квою, або принцип вищості Собору на Папою. Але наступник Марти­на V Папа Євген IV, вступивши на престол, звелів розпустити собор, що розпочався у Базелі, а коли Собор «успішно проігнорував це розпо­рядження і засідав собі далі», звернувся по допомогу до європейських монархів. Політична ситуація сприяла Папі, оскільки саме в цей час імператор Візантії Іван VIII Палеолог звернувся до нього по допомогу у боротьбі проти Османської імперії, що вже майже поглинула усю Ві­зантію, окрім Константинополя. Папа в обмін на допомогу отримав нагоду об’єднати Західну та Східну гілки християнства. Ігноруючи со­борні засідання в Базелі, він зібрав Собор у ФерарІ (продовжив роботу у Флоренції), який протягом майже семи років —з 1438 по 1445 рр. — здійснював об’єднавчу діяльність. 1439 р. між Папою та Константино­польським патриархом було підписано постанову про об’єднання під назвою «Laetentur, Caeli» — «Радійте, небеса». Об’єднання Церков, як з’ясувалося вже дуже швидко, реально не відбулося, але престиж пап­ського престолу було відновлено; соборне управління Церквою не здій­снилося, але не було здійснене і реформування Церкви, нагальна оче­видність якого засвідчувалась і Великим розколом, і кризою папства. Дж. Лінч пише:

Після 150 років критики дебатів, теоретичних розумувань щодо необхідності реформи ніякої реформи по суті не було здійснено... Вселенська Церква мало змінилася як наверху, так і внизу.

Але відмова від реформ «наверху» не означала, то вони не визріва­ють «унизу» — в самому католицькому середовищі. Рух реформаторів міцнів у, здавалося б, святая святих ортодоксального католицизму — в католицьких університетах та релігійних орденах.

В аспекті демократизації католицизму попередниками Реформації були Джон Вікліф (1320-1384), професор Оксфордського університе­ту, та Ян Гус (1369-1415), професор Празького університету. їхнім анти­катод ицьким виступам була притаманна спільна риса — сумнів у праві Церкви на індульгенції, за чим проступала більш фундаментальна про­блема — права Церкви на посередництво між Богом і людьми. Окрім того Джон Вікліф стверджував безумовний пріоритет Святого Письма над Святою Оповіддю, а Ян Гус вимагав реформувати Церкви на зра­зок ранньохристиянських громад та позбавити клір усіх привілеїв, зо­крема привілею причастя вином (відоме гасло гусицького руху «Чашу для мирян!»).

У світоглядному аспекті засадами Реформації стали філософсько- теологічні вчення гуманістичного спрямування, розроблені кардина­лом Миколаєм Казанським, неоплатоніком Марселіо Фічино, Джовані Піко дела Мірандола, Еразмом Ротердамським. Ці вчення об’єднувала головна риса — наголошення на богоподібності людини у її здатності до творения, свободи і самовизначення.

Безпосереднім ініціатором Реформації як відкритого теоретично обґрунтованого акту непокори Папі став професор теології, чернець бідняцького Авґустинського ордену відлюдників Мартин Лютер, кот­рий у жовтні 1517 р. виступив з 95 тезами проти індульгенцій. Лютер обґрунтовував головні положення позакатолицького християнства, яке отримало назву протестантизму: про виправдання вірою та загальне священство, про усунення церковної ієрархії, скасування авторитету Папи та Святої Оповіді, визнання Біблії єдиною основою віровчення.

Як і первісне християнство, протестантизм від початку не був єди­ною течією. У ньому виникли різні напрями, які очолювали Томас Мюнцер у Німеччині, Ульрих Цвінглі і Жан Кальвін у Швайцарії, Джон Нокс в Англії. Ці напрями різнилися як особливостями віровчення, так і соціальним складом послідовників. Головна засада протестантизму право мирян на тлумачення Біблії — уможливила виникнення найріз­номанітніших його версій; цей процес триває і понині.

Для Католицької церкви Реформація мала надзвичайно тяжкі на­слідки. Вона означала не тільки відхід від престолу Петра значної маси вірних, утвердження на теренах Західної Європи християнських, але не залежних від Ватикану церков. Реформація фактично усунула Като­лицьку церкву від участі у секулярних справах на німецьких землях; більше того, вона встановила новий порядок стосунків між світською владою і релігією взагалі. 1526 р. у Шпаєрській постанові рейхстагу була узаконена формула: «Cujus regio, ejus religio» — «чия влада, того н віра». Скориставшись цією формулою, світські володарі підтримува­ли протестантів з досить прозаїчною метою — секуляризації земель та торгових привілеїв, що їх мала Католицька церква. Слідом за Німеччи­ною протестантизм посів панівні позиції у Данії, Швеції, Норвегії, Ні­дерландах, Шотландії.

Але головна втрата Католицької церкви полягала не у відході вір­них, територій і посиленні секулярного впливу. Головною втратою мо­жна вважати, на наш погляд, втрату Церквою ініціативи та провідної ролі в утвердженні нової європейської культури.

Католицька церква, котра протягом століть визначала рух європей­ської цивілізації, втратила внаслідок Реформації свої провідні позиції та увійшла в нову ранньобуржуазну добу як реакційна консервативна сила.

На виклик, кинутий Реформацією, Католицька церква відповіла у силовий спосіб, який аж ніяк не відповідав християнським настановам і не сприяв відновленню її авторитету в очах європейської людності. Комплекс заходів, що їх вжив папський престол у боротьбі з наступом протестантизму, отримав назву Контрреформації і фактично перетво­рив Церкву на розмінну карту політичної боротьби.

1540 р. Папа Павло Ш створює напіввійськовий-иапівчернечий ор­ден єзуїтів, першим генералом якого стає Ігнацій Лойола, фанатичний і наджорстокий ворог будь-якої єресі. Скориставшись небезпекою для імператорської влади, що її являла собою Селянська війна, Папа за під­тримки імператора Карла V скликає сумновідомий в історії Церкви Триденський собор, який працював з перервами протягом майже двад­цяти років над документами, що засуджували протестантизм. У цей час започатковується список книг, які католикам забороняється читати під страхом не тільки відлучення від Церкви, а й спалення у вогнищі інквізиції— Index; встановлюється цензура теологічної літератури; стверджується позазаконність єретиків, кожен вірний католик отримує право суду над ними; оголошуються гоніння на євреїв — їм приписано носити особливі відзнаки на одежі, проживати тільки в спеціальному кварталі міст (гето), а також негайно позбавитися усієї нерухомості; їм заборонялося лікувати християн, торгувати і дотримуватися юдейської віри, юдейські книги, Талмуд підлягали спаленню. Примітно, що жор­стокість папської реакції була піддана офіційному засудженню з боку султана Османської імперії Сулеймана. Кількість жертв інквізиції не піддається обліку, але сучасники оцінюють її у сотні тисяч осіб. Лише протягом так званої Варфоломіївської ночі в Парижі було вбито понад 2000 протестантів, а у всій Франції — близько ЗО тисяч.

Проте всі ці щонайжорстокіші й далекі від християнських ціннос­тей заходи були безсилі проти наростального руху «третього стану» — буржуазії. Власне, Контрреформація здійснювалася офіційною Церк­вою лише остільки., оскільки вона сприяла зміцненню влади феодаль­них монархів. Спираючись на їхню ситуативну підтримку, Церква по­ставила себе у ситуацію заручника феодальних держав, які відходили у минуле.

У момент, коли внаслідок Тридцятирічної війни зазнала поразки головна твердиня феодальної католицької Європи німецька імперія Габсбургів (1648), вплив папства різко впав. У міжнародній та внутріш­ньодержавній практиці європейських країн почало утверджуватися так зване природне право, побудоване на секуляризованих принципах. Церква поступово витіснялася з суспільних стосунків навіть у тих кра­їнах, котрі залишалися переважно католицькими. Принципової пораз­ки зазнало папство під час війни «за іспанський спадок», в результаті якої Папа втратив ленну грамоту на Неаполь, Сицилію та Сардинію, а також на інші території в Італії та за її межами (1713). Держави-учас- ники поділу іспанського спадку відкрито продемонстрували свою зне­вагу до політичних амбіцій папського престолу, і нарешті у 1773 р. світські володарі Франції, Іспанії, Неаполя і Парми змусили Папу Кли- меита IX скасувати орден єзуїтів «на віки вічні». Цей момент можна вважати остаточною поразкою Церкви у боротьбі за втрачені внаслі­док Реформації позиції. С. Лозинський пише:

Знищення єзуїтського ордену було рівнозначним перемозі світ­ської держави над претензіями Католицької церкви на роль гегемо­на в державі в інтересах феодальної аристократії.

У боротьбі з «кесарем» — світською державою — Церква була при­речена, оскільки знехтувала засадничим принципом християнства — слугувати не Граду земному, а Граду небесному, граду духовному. Як зазначає Арнолд Тойнбі,

...історична трагедія, що спостигла традиційну західноєвропей­ську Церкву, була платою за боротьбу з кесарем земними засобами. Ця ситуація типова для Церкви, ідо бореться з насиллям насиллям же. Таким чином, якщо навіть войовнича Церква переможе увесь світ і створить свою власну оправу земного суспільного устрою, вона не стане досконалістю, якої люди чекають від Царства Небесного. Церква постане перед лицем гріха і нещастя. У світі, де досвід при­ходить через страждання, вона не здатна подолати земні біди суто земними засобами.

Призначення Церкви інше — бути не самоціллю, а «засобом пошу­ку істинно людського шляху до Творця». Церква повинна звертатися «безпосередньо до людської душі, спонукаючи її прагнути до богопо- дібності». Годі говорити, що католицька Контрреформація, як і пре­тензії папського престолу на участь у світській політиці не мали нічого спільного з Істинним призначенням християнської Церкви.

Велика Французька революція — надзвичайно суперечливе явище європейської цивілізації. З одного боку, терор і кровопролиття, якими супроводжувалася перша спроба завоювання «третім станом» політич­ної влади, започаткували довгий ланцюг насильницьких революцій з тисячами людських жертв. З іншого— 1789 рік дав світові Деклара­цію прав людини і громадянина, яка, попри Реставрацію і реакцію, раз і назавжди утвердила статус автономної, суверенної, вільної людини — ідеал раннього християнства і взірець нинішнього суспільного устрою. Католицька церква засудила Декларацію, оскільки в ній проголошува­лися свобода віросповідання, а також право некатоликів займати дер­жавні та громадські посади. У березні 1791 р. Папа Пій VI оприлюд­нив звинувачення на адресу Установчих зборів, у якому зазначив, що через усі декрети зборів

...червоною ниткою проходить блюзнірська декларація прав люди­ни, що проголошує жахливі ідеї на кшталт свободи думки, слова, рівності усіх людей. Ці уявно невід’ємні права є зухвалим викликом авторитетові Творця Всесвіту, і збори, що проголосили їх, віднови­ли єресі вальденсів, бегардів, Вікліфа, Лютера. Хвалені свобода і рівність є засобом знищення католицизму.

Цитований документ Папи Пія VI свідчить, наскільки Католицька церква кінця XVIII ст. закостеніла у своєму захисті станового поділу суспільства, як далеко відійшла вона на цей час від первісних, засад- ничих основ християнства і головне — як багато втратила вона і її вірні від того, що декларована ще трьома століттями раніше необхідність реформи Церкви так і не була здійснена. Історія, звісно, не знає умов­ного способу, але якщо припустити, що Католицька церква зазнала б вчасних реформ, розроблених до того ж її власними теоретиками, то можна твердити, що Європа не знала б не тільки жахів Контррефор­мації, а й терору насильницьких революцій, котрі певною мірою були спровоковані тією самою Контрреформацією.

У певному розумінні Контрреформація тривала аж до І Ватикан- ського собору 1870 р. і характеризувалася відчайдушною боротьбою Церкви проти революційних та протестанських рухів. У ході цієї бо­ротьби було відновлено орден єзуїтів (1814 р.), індекс доповнився но­вим документом — «Силабусом» (1864 р.), або переліком усіх головних помилок, які підлягали церковному осуду. В числі цих помилок були

пантеїзм, лібералізм, протестантизм, соціалізм і комунізм, витлумачешія | держави як джерела права тощо.

Завершальним кроком папського престолу періоду Контрреформації І свідченням повного нерозуміння Ватиканом вимог часу і надій людей можна назвати І Ватиканський собор, який вирішив зміцнити автори­тет Папи запровадженням нового догмату про непогрішимість Папи Ex cathedra. Ефект від нового догмату був прямо протилежний очіку­ваному, що підтверджує абсолютну відірваність тогочасного Папи Під IX не тільки від реалій часу, а й від власне католицького середови­ща. Церква відповіла на рішення Ватиканського собору новим розко­лом: утворилася Старокатолицька церква, що не визнає рішень також Триденського собору, «Силабусу», целібату та деяких елементів като­лицьких обрядів і таїнств.

З іншого боку, у вересні 1870 р. італійські війська увійшли до Рима і проголосили його приєднання до Італії. Папська область була лікві­дована, а Пій IX на знак протесту оголосив себе «в’язнем Ватикану»«. Так закінчилася Контрреформація, і настав час адаптації Католицької церкви до нових умов існування.

Ініціатива участі Церкви у розбудові нового суспільного устрою надійшла не від Пія IX, а від ліберально налаштованої буржуазії, котра справедливо вважала, що релігія е необхідною умовою поступального руху суспільства і культури — релігія не за примусом, а за переконай·, и ям, оскільки тільки за умови її вільного визнання людина підлягає її впливу. Однак Церква понтифікату Пія IX не тільки не виявила бажа­ної пастирської активності ані до буржуазії, ані до робітників, а и мін­но трималася вочевидь неконструктивних позицій загальної конфрон­тації з новим суспільством. Така позиція не пішла на користь ані Церкві, ані суспільству, оскільки останнє було фактично позбавлене пастир­ського піклування з боку традиційної Церкви,

Тому немає підстав погоджуватися з думкою І. Григулевича, котрий слідом за англійським істориком І. Гейлсом твердить, що ПІЙ IX був творцем сучасного папства, якому притаманні окрім ворожості до ко­мунізму і соціалізму ворожість до робітничого руху, різко негативне ставлення до наукового прогресу, сприяння створенню у міжнародно­му плані реакційних блоків, спрямованих на пригнічення прогресив­них рухів. Уже наступник Пія IX Папа Лев XIII (1878-1903 рр.) не від­повідав означеним характеристикам — він був активним прибічником участі Церкви у профспілкових, кооперативних, культурницьких ро­бітничих рухах, автором енцикліки «Безсмертний Господь», яка стверд­жувала позитивне значення розвитку науки, цілком слушно зауважую­чи при цьому необхідності збереження Віри та вічних цінностей. Лев ХШ оприлюднив, нарешті, енцикліку, що лягла в основу нової со­ціальної доктрини Католицької церкви— «Rerum novarum» («Нові

речі», 1891 р,). За що енцикліку Лев XIII отримав від ультраправих політиків прізвисько «Папа робітників», оскільки в документі йшлося про доцільність встановлення принципу соціального партнерства, а не класового протистояння. Саме на запереченні насильницької класової боротьби будувалося несприйняття Папою соціалізму та комунізму. Біті вважав, що вдосконалення буржуазних стосунків можна досягти ево­люційним шляхом, де активну роль може відіграти християнське розу­міння стосунків між багатими і бідними. За свідченням біографів Лева XIII, він, звертаючись до духовенства, твердив про необхідність про­тистояння соціалістичним цінностям у народі християнських ціннос­тей, про необхідність християнської демократії. Інша річ, що курс Лева ХНІ не встиг закріпитися за Церквою, оскільки його наступник, карди­нал Джузепе Сарто, вже обираючи ім’я в якості Папи, спрямував Церк­ву назад, до ПІя IX: кардинал Сарто взяв ім’я Пія X, започаткувавши таким чином так звану «епоху Пії'в», в історії Католицької церкви XX ст. — епохи, яку можна назвати часом втрачених можливостей, або застою у справах Церкви.

Повністю відповідаючи своєму девізові «Проти нового, вірність традиціям», Пій X був послідовним противником будь-яким спробам оновлення католицької доктрини. Його енцикліка Poscendi dominici gregis («Необхідність пасти отари», 1907 р,) спрямована проти онов­лення Церкви, яке розглядається як посягання на саме її життя і навіть на суть релігії. «Якби хтось узявся зібрати усі хибні твердження, які протягом століть виникали проти релігії — йдеться в документі, — і захотів би звести їх воєдино, то він не зміг би зробити це краще, ніж модерністи, котрі руйнують не тільки Католицьку церкву, а й саму ре­лігію». Прагнучи не допустити оновлення Церкви, Пій X впровадив так звану «присягу віри», яку кожен священик мусив був повторювати щорічно, а також систему взаємного стеження духовних осіб у всьому католицькому середовищі.

Не відзначалися схильністю до реформ і наступники Пія X — Бе- недиктХУ (1914-1922), єдиним активним кроком якого був дозвіл на створення Католицької народної партії, та Пій XI (1922-1939), котрий на вимогу Мусоліні ліквідував Народну партію, але створив масову організацію мирян під назвою «Католицька дія», що мала на меті хрис­тиянське виховання. Пій XI також уладнав питання території Затика­ну, яка за Латеранським конкордатом з Мусоліні (1929 р.) перетворю­валася па самостійну державу-місто з усіма атрибутами державності — прапором, збройними силами (швайцарська гвардія), нагородами тощо. До здобутків Пія XI можна віднести також енцикліку Quadragessimo anno («Сорок років», 1931) до40-річчя від дня оприлюднення енциклі­ки Лева XIII Rena» novarum. Пій XI підтвердив головні засади соціаль­ної політики Вати кану — соціальне партнерство, вільна ініціатива.

Головним же документом Пія XI стала енцикліка німецькою мовою Mit brennender Sorge («З гарячим піклуванням», 1937), у якій різко засуд­жувався фашизм, Натомість його наступник Пій XII (1939-1958) го­ловну увагу приділяв засудженню практики втілення комуністичної ідеї в країнах соціалістичного табору.

Проте за усіх цих часткових кроків пап до середини XX ст, не було зроблено головне — тисячолітньої доктрини католицизму не торкну­лося оновлення, внаслідок чого вона безнадійно застаріла і, природно, не могла протистояти натискові раціоналізму, технократизму, войов­ничого антигуманізму періоду зламу століть, коли Європа зазнала тяж­ких цивілізаційних потрясінь: революції, світові війни, глобальні за­грози гонки озброєнь. Людина, орієнтована на технічний прогрес, без­межні можливості науки і розумного влаштування суспільства, втрати­ла точку опори і потребувала Інших смисложиттєвих засад власного самовизначення. Характеризуючи цей період європейської історії, В. Краус пише, що

...засадними для XIX ст. оптимістична віра в те, що людський розум, інтелігентна мудрість Просвітництва, спільні інтереси народних мас зроблять неприпустимою саму думку про війну (тим більше — вій­ну світову), виявилася Ілюзорною....Розчарування наростало двома хвилями: першою був шок світової війни 1914-1918 рр....невдовзі прийшла друга хвиля розчарування: Ленін, а за ним Сталін почали будувати в Росії комунізм. У Європі виникла великогерманська імпе­рія Гітлера, що намагалася пристосувати залишки колишніх ілюзій та мішанини новітніх гасел до примарної ідеї тисячолітнього тре­тього райху. Дві світові війни, зруйновані міста, зруйнування сімей — такими були жахливі наслідки безоглядно-ентузиастичного констру­ювання утопічного майбуття..

Справа стала за пошуком оптимістичної перспективи людства, яку могла запропонувати Католицька церква, але — оновлена. Це почало відбулося, починаючи з кінця 70-х рр. XX ст.

21.3.