Особливості Римо-католицької церкви

Католицизм як один з головних напрямів у християнстві остаточно сформувався внаслідок першого великого розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Пошире­ний він переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Євро­пі, в більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Пів­нічної Америки.

Він має багато спільного з православ’ям (віра в два джерела віровчення — Священ­не Письмо, Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну місію церкви, у безсмертність душі, потойбічне життя) і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у христи­янстві, е догмат про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога- Сина, а також про непогрішимість Папи Римського. Прийняття цього догмата папство домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи вступали у численні союзи з королями, користувалися опікою мо­гутніх феодалів, посилювали політичний вилив.

Ще один догмат католицизму про «чистилище» прийнятий у 1439 р. на Флорентій­ському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в «чистилище» як місце між пеклом і раєм і має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення здійснюється шляхом різноманітних випробу­вань, Рідні та близькі покійного за допомогою молитв і пожертвувань на користь церк­ви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в «чистилищі», прискорити її вихід звідти.

Дуже важливим у католицизмі положення про особливу роль духовенства, за яким людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно володіти особливими правами та приві­леями. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки — це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, на­писану латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих. Духовенство має особливі нрава на причастя. Якщо миряни причащаються лише «тілом Божим» (хлібом), то духовенство й його кров’ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов’язкова безшлюбність (целібат).

Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих пе­ред духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духовенство проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь дає змогу католицькій церкві впливати на суспільство, особливо на жінок. Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі мають таку кількість заслуг, що їх вистачить для забезпе­чення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну частину цих справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння, але за — це віруючі повинні платити церкві. Продажем Божественної благо­даті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульге­нцію, яка давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі, якому притаманні пишність і урочис­тість.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці, або Мадонни. Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували як Богиню-матір. Богиню родючості. У християнській релігії Богородиця представлена непорочною дівою Марі­єю, яка Народила від Святого Духа дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шану­вання Богородиці піднесено до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на за­дній план культ Бога-Отця і самого Христа. Католицька церква твердить, що в діві Марії жінки мають свою заступницю перед Богом, що вона може допомогти їм у всіх життєвих ситуаціях. На третьому Вселенському соборі відбулося визнання Марії Бого­родицею, а в 1854 р. було прийнято доказ про її непорочне зачаття та тілесне вознесін- ня на небо. Католики вірять, що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався спеціальний теологічний напрям — маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час іс­нування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. бла­женних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 ро­ків свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40 блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко простежується в рішеннях дру­гого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії, прийняв 16 документів, в яких розкрито сутність сучасно­го католицького модернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і їх присто­сування до місцевих умов. Зокрема, дозволено частину меси проводити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів надень, щоб особи, за­йняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу елементів міс­цевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і обря­дів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних у католицьких. Католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

Модернізація церковного життя в католицизмі. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрі­лого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі», яка була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення ка­толицької церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX — на початку XX ст. Вона засуджувала класову боротьбу, проголошувала недоторканість приватної власності, заступництво щодо осіб найманої праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., вплинули на діяльність Папи Іоанна XXIII. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні неаби­яку роль відіграла підтримка католицькою церквою принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа виступив за заборону ядерної зброї, підтримав спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну по­зицію Ватикан почав займати і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поши­рення католицизму в країнах Африки, Латинської Америки.

Адаптація католицтва до реалій постіндустріального суспільства, врахування соціа­льних процесів, що розгорнулися в останній чверті XX ст., пов’язані з ім’ям Папи Іоан­на Павла II, у діяльності якого чітко простежуються три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий соціальних питань; третій зовнішньої політики. У внутріцерковній політиці він дотримується традиційних позицій: категорично осуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо.

Поза увагою католицької церкви не лишається і сім’я. Широке коло її проблем роз­глядає передача «Сім’я і віра», розрахована на подружжя, батьків і дітей. У них сфор­мульовано погляд католицької церкви на причини кризових явищ в сім’ї, відчуження дітей від батьків.

Наприкінці 50-х років починається переорієнтація європейської політики Ватикану: ідею «малої Європи» змінює прагнення до розширення «об’єднаної Європи». З прихо­дом на престол Іоанна Павла II в основу такого розуміння було покладено тезу про спі­льні християнські, корені європейських націй. Для пропаганди концепції «неоєвропеїз- му» використовується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специ­фічній культурній традиції і невичерпності сил. У справжній Європі не існує супереч­ностей між Сходом і Заходом, вона єдина сім’я народів з різними взаємодоповнюючи­ми особливостями. Зближення, інтеграція європейських націй повинні розвиватися одночасно і в релігійному, і в культурному аспектах.

Для обгрунтування неоєвропеїзму Іоанн Павло II створив власну концепцію нації. На передньому плані у ній народ, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна куль­тура. Європа, об’єднана спільністю походження, культурної історії і традицій, ціннос­тей і фундаментальних основ організації життя, може врятуватись від внутрішніх не­безпек та апокаліптичних конфліктів.

Європейська: культура заснована на великій спадщині іудейській, грецькій, римсь­кій, християнській. Але ця спадщина переживає глибоку кризу. Тому створення «нової Європи» пов’язане з надією на релігійне відродження. За словами Іоанна Павла II, «від­родження у християнському дусі є одним засобом врятування Європи». У 1985 р. папа видав енцикліку «Апостоли слов’ян», провідна думка якої полягає в необхідності об’єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом та Заходом, стверджує Ватикан, в об’єднанні християнських Церков у вселен­ську церкву і загальній євангелізації, суть якої встановлення передусім моральної ви­щості католицької церкви. У цьому чітко простежуються політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло II підкреслює перевагу римо-католицької церкви, оскільки «апостоли слов’ян» нібито Працювали з благословіння і під контролем Пап Миколи І, Андріана II та Іоанна VIII, будучи підданими Великої імперії. Історичні документи сві­дчать, однак, що Кирило та Мефодій зверталися до Риму лиши з дипломатичних питань.

80-ті роки XX ст. стали етапними для католицизму. На Надзвичайному синоді єпис­копів, присвяченому 20-річчю II Ватиканського собору, було проаналізовано церковні справи за 20 років після собору у контексті еволюції сучасного суспільства. Серед про­блем було названо ускладнення відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секу­ляризм, атеїзм, практичний матеріалізм. Цим спричинена глибока криза фундаменталь­них моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. Синод дійшов висновку, що прагнення до оновлення лише зовнішніх структур призве­ло до забуття церкви Христа. У декларації «Заклик бога до всіх людей» синод закликає всіх (не тільки католиків) до участі у створенні «цивілізації солідарності та любові», бо тільки шляхом релігійного відродження можна подолати апокаліп-тичний стан сучасної культури.

Католицький теолог Карл Ранер так оцінює сучасне становище католицької церкви: «Сьогодні від церкви можна чути багато заяв від імені «духу» II Ватиканського собору, які не мають нічого спільного з цим духом. У сучасній церкві панує надто великий Консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не дося­гай ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до створення найширшої платформи для об’єднання всіх людей доб­рої волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства».

13.2.2.