ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я

Вірування давніх українців були політеїстичними: вони поклонялися річкам, нім­фам, різноманітним божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопри­ношень. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, який, за уявленнями, посилав блискавку, уособлювали його з вогнем.

грому і блискавок, Хоре — бог сонця, Сварог — бог вогню. Поклонялися вони Велесові (Волосові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогові богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов’янські, а які слов’яни перейняли від інших народів. Цілком можливо, що Перун є інтерпретацією давньогерманського Донара, що прийшов до слов’ян від варягів, а Хоре, очевидно, перейнятий від давніх іранців.

Жертви божествам приносили у річках, болотах, колодязях, у гаях, під деревами, при вогнищах. Купці, переправляючись через дніпровські пороги, зупинялися на остро­ві Хортиця і там під дубом клали жертовні хліб і м’ясо, а деколи й птицю, причому же­реб вирішував зарізану чи живу.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Лише в Києві перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Для відправи релігійного культу не потрібні були жерці тому що кожний вчиняв жертвопринесення сам. У великій шанобі були знахарі й чаклуни, які займалися лікуванням людей, воро­жінням. Називали їх волхвами, потворниками, обавниками, відунами, зілійниками.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов’янських свят і пов’язаних з ними ритуалів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Елементи цього свята пізніше було інтегровані у християнські Великдень і Трійцю, яку ще називають Зеленими святами. Русальний ти­ждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Свято Купа­ла, що злилося з Різдвом Іоаниа Хрестителя (7 липня) це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скарби й зрозуміти мову звірів.

Початок християнства на українських землях. Хрещення Київської Русі. Християн­ство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні дже­рела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорно­мор’я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснованії іі Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширю­вав християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчен­ня, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством причорноморських земель у "УІ-УИ ст. пов’язують з геополітичними інтересами до них візантійських імператорів. Але не тільки в Причорномор’ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Че­рнівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що вже тоді там жили християни. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми християнізованими сусідами.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А те, що на могилі Аскольда було поставлено церкву, теж свідчить, що він був християнином. Стверджують, що хрестив­ся він у 860 р. Тоді в списку Константинопольського патріархату з’явилася ще одна єпархія Руська.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християніза­ції країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церкви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християн­кою. Під час суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської ім­перії Отгона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської це­ркви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги Володимира. На­прикінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумо­вило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більше до душі був християнський обряд. Мало значення і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя. А на Русі тоді родоплемінний лад і його язичеська релігія переживали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Постала необхідність у релігії, яка сприяла б консолідації родоплемінних об’єднань, трансформації їх в етнічну і політичну ціліс­ність, освячувала б централізовану владу. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі князя, царя більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв’язків із сусідніми християнськи­ми державами. А язичеська релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичеські вірування.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим, тодішню візантійську колонію, і обло­гою взяв місто Херсонес (Корсунь), тепер це околиця Севастополя. Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною за умови, що він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хре­щення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б’ючи його залізом. Коли ідо­ла кинули в річку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж пере­йде пороги тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. На місцях, де сто­яли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний про­цес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр. Але на­селення ще довго не сприймало нової віри. Побутують різні версії з приводу того, до якого християнського обряду західного чи східного схилявся Володимир. Традиційно домінує версія, що вибір східного обряду був заздалегідь продуманим і цілеспрямова­ним.

Очевидно, запроваджуючи християнство, Володимир намагався максимально вико­ристати усі політичні, економічні можливості від зносин з Константинополем, проте не міг цілком ігнорувати достатньо впливового в західному світі Риму. Будучи амбітним і далекосяжним політиком, він розумів, що розрив з Римом навряд чи сприятиме відно­синам з державами, володарі та населення яких перебували під крилом західної тради­ції. Чи не тому в першій побудованій Володимиром у Києві церкві Десятинній був при- діл святого Климента, якому віддавали шану, як Римському Папі.

Крім того, будь-яка, навіть пряма релігійна підпорядкованість вдарила по авторите­тові Київської Русі як однієї з наймогутніших на той час європейських держав, що теж, очевидно, не входило до планів Володимира. У цьому контексті досить цікавим є мір­кування, що хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви.

Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізні­ше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконували певні обов’язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при хра­мах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задуш­ний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди. Але рішучі спроби Володимира, який був слабо обізнаним з особливостями церковних відносин, розбудувати церкву, незалежну від будь-якого християнського центру, були марними.

Згодом сформувалася централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Тим ча­сом Ярослав завдяки династичним шлюбам, в орбіті яких опинилися чи не всі правлячі двори європейських країн, у тому числі й Візантії, успішно утверджував міжнародний авторитет своєї держави. У 1051 р. після смерті митрополита-грека князь без пого­дження з імператором і Константинопольським патріархом уперше призначив митро­политом руського священика Іларіона, автора відомого «Слова про закон і благодать», а пізніше ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести Ру­ську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на українських теренах поряд з язиче­ством, прибічники якого, еволюціонуючи до нової віри, нелегко розлучалися зі своїми богами, це породило своєрідний релігійний феномен — двовір’я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичеських богів на Ісуса Христа, святих мучени­ків, у наданні язичеській побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралель­ному виконанні християнських і язичеських обрядів, поєднанні свят. Двовір’я відоме багатьом народам, а саме єгиптянам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні впер­ше застосував Феодосій Печерський (XI ст.).

Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх роз­витку економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зок­рема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського коро­ля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки стали королевами Угор­щини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали в ІХ-Х ст. ієрархи то грекофіли, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині XI ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь.

Теми рефератів

1. Стародавні Східні Православні церкви в християнській традиції.

2. Православна церква та держава: принципи «симфонії влади».

3. Місце православного богослужіння. Семантика православного храму.

4. Культові особливості різних християнських конфесій.

5. Ступені священства. Духовенство і миряни.

6. Старозаповітні корені християнської моралі.

7. Соціальна доктрина православної церкви.

8. У чому полягає умовність відмінності між поняттями «католицький» і «православний».

9. Яким було становище східного християнства під ісламським пануванням?

10. Українські православні церкви в діаспорі, їхній зв’язок із національно- визвольним рухом українського народу.

11. Православна есхатологія.

12. Особливості української міфології і православної церкви.

13. Роль християнізації Русі в прилученні її до європейських цінностей і традицій.

14. Особливості становлення православної церкви в Україні.

15. Історичний досвід і перспективи автокефалії української церкви.

16. Проблеми християнського екуменізму в Україні.

17. Соціально-політичні орієнтації сучасного православ’я.

18. Причини розколу православ’я в Україні (90-р. XX ст.).

19. Вселенське православ’я.

20. Феномен ортодоксії в православ’ї. Догматика і містика в православ’ї.

21. Основні елементи православного богослужіння. Особливості церковної організації.

22. Православне сектантство: духобори, молокани, скопці, христовство, толстовці тощо..

23. Православне чернецтво.

Питання. Завдання

1. Які догмати становлять основу християнської доктрини ?

2. Моральні категорії у світі християнського віровченні.

3. Що таке Символ віри у православній церкві ?

4. Що таке таїнство у православній церкві?

5. Що таке літургія у православній церкві?

6. Розкрийте основні моменти семантики православного храму.

7. Назвіть автокефальні православні церкви.

8. Якою є богослужбова практика і догматика у православ’ї?

9. Коли виникло старообрядництво?

10. Яка православна церква традиційно займає перше місце у структурі вселенського православ’я?

11. Охарактеризуйте основні етапи становлення українського православ’я у XX ст.

12. Які обрядові відмінності існують між католицизмом і православ’ям у здійснені таїнств?

13. Назвіть основні відмінності між православним і католицьким богослу­жінням.

14. Чим вирішується церковний устрій у православ’ї і католицизмі?

15. Якими є спільні джерела віровчення західного і східного християнства?

16. Проаналізуйте спільні та відмінні риси античної та української міфології.

17. Які політичні, духовні чинники сприяли запровадженню християнства на Русі? Чому, на вашу думку, Русь була хрещена за східним християнсь­ким обрядом?

18. Наведіть аргументи на користь того, що Володимир, дбаючи про хрис­тиянізацію Русі, мав намір утвердити його слов’янський варіант.

19. Анафема Іванові Мазепі є актом справедливої оцінки його політичної діяльності чи наруги над цінностями українського народу?

20. Чому, на вашу думку, Київ утратив у певний момент статус центру Ру­ської православної церкви?

Тести

1. Різниця в часі між юліанським та григоріанським календарями становить...

2. Основа культу православ’я — це...

3. Православне Різдво відзначається...

4. Найнижчий ступінь священства у православ’ї — це...

5. У якому місті знаходився «центр» православ’я?

6. Яка найменш чисельна течія у християнстві?

7. Скільки осіб налічується в православ’ї?

8.3а якими книгами здійснюється проповідь на православних богослужіннях?

9. Якою мовою проводиться молитва у православ’ї?

10. Коли українське православ’я повністю втратило самостійність і незалежність?

Рекомендована література

1. Абрамов А.И. Философское творчество П. Д.Юркевича и его влияние на развитие русской философской мысли конца ХІХ-начала XX века // Из истории религиозной философии в России. ХІХ-начало XX в. — М.: ИФ АН СССР, 1990. — С. 26-39.

2. Абрамович Д.І. Києво-Печерський патерик. — К.: Час, 1991. — 278 с.

3. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. — М.: Наука, 1977. — 320 с.

4. Аничков Е.В. Язычество и Древняя Русь. — СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1914. — 383 с.

5. Баранова-Шестова Н. Жизнь Льва Шестова. По переписке и воспоминаниям современни­ков. — В 2-х т. — Paris: La Press Libre, 1983. — T. 1. — 359 с.; Т. 2. — 395 с.

6. Бердяев Н.А. Духовный кризис интеллигенции. Статьи по общественной и религиозной психологии. — СПб.: Тип. т-ва «Общественная польза», 1910. — 304 с.

7. Бичко І.В. Київське та Московське Православ’я (історико-філософське есе) // Ррецьке Пра­вослав’я в Україні. Зб.наук.статей та матеріалів. — К.: Прайм, 2001. — С.19-28.

8. Біблія або Книги Святого письма Старого й Нового Заповіту (із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена). — К.: Українське Біблійне Товариство, 1993.

9. Бондаренко В.Д. Современное православие: тенденции эволюции. — Симферополь: Тав­рия, 1989. — 174 с.

10. Булгаков С.Н. Православие. — М.: ООО «Изд-во ЛСТ»: Харьков: Фолио, 2001. — 480 с.

11. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — К., 1898. — Т.2. — Приложения.

12. Горбаченко Т.Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо-філософський аспект. — К.: Вид.центр «Академія», 2001. — 272 с.

13. Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ-начала XII в. — К.: Науко­ва думка, 1988. — 214 с.

14. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина XII- середина XIII ст.). — К.: Наукова думка, 1993. — 164 с.

15. Горський В.С. Святі Київської Русі. — К.: Абрис, 1994. — 176 с.

16. Добротолюбие. — Париж: YMCA-Пресс, 1988. — Т.5. — 482 с.

17. Зарин C.M. Аскетизм по православно-христианскому учению. — М., 1996. — 436 с.

18. Іларіон, митрополит (Огієнко І.). Дохристиянські вірування українського народу: Істори- ко-релігійна монографія. — К.: AT «Обереги», 1991. — 424 с.

19. Іларіон, митрополит (Огієнко І.). Обоження людини — ціль людського життя / Богослов­ська студія. — Вінніпег: Українське Наукове Православне богословське товариство, 1954. — 96 с.

20. Іларіон, митрополит (Огієнко І.). Святий Димитрій Туптало: його життя й праця. Істори- ко-літературна монографія. — Вінніпег: Віра й культура, 1960. — 224 с.

21. Історія релігії в Україні: У 10-ти т. — К.: Український Центр духовної культури; «Світ знань», 1996-1999. — Т.1. — 389 с.; Т.2. — 373 с.; T.3. — 559 с.; Т.4. — 598 с.; Т.5. — 428 с.

22. Історія релігії в Україні / За ред. А.М.Колодного, П.Л.Яроцького. — К.: Знання, 1999. — 735 с.

23. Історія філософії / За ред. В.І.Ярошовця. — К.: Вид.ПАРАПАН, 2002. — 774 с.

24. Колодний А.М. Релігія і церква в контексті історії України // Історія релігії в Україні: У 10-ти т. — К.: Український Центр духовної культури, 1996. — Т.1. — С.5-36.

25. Комаров Ю.С. Общество и личность в православной философии. — Казань: Изд-во Каза­нского ун-та, 1991. — 188 с.

26. Красников Н.П. Православная этика: прошлое и настоящее. — М.: Политиздат, 1981. — 96 с.

27. Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія-посібник. У 2-х кн. — К.: Либідь, 1996. — Кн.1. — 352 с.; Кн.2. — 463 с.

28. Лазарева А.Н. Духовный опыт Гоголя. — М.: ПФ РАН, 1993. — 164 с.

29. Лубський В.І. Релігієзнавство. Підручник для вузів. — К.: Вілбор, 1997. — 480 с.

30. Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігій. Підручник. — К.: Центр навчальної літера­тури, 2004. — 696 с.

31. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — К.: Український Центр духовної культури, 1997. — 328 с.