Вселенське православ’я

Вселенське православ’я охоплює всі православні церкви, які неухильно дотриму­ються принципів віровчення, норм церковних канонів, мають багато спільного в обря­дово-культовій сфері, зберігаючи певну специфіку щодо мови богослужінь, культу й обрядовості, архітектури, структури та зовнішнього вигляду кліру.

Константинопольська православна церква. Традиційно вона посідає перше місце у структурі Вселенського православ’я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (Константинополь, 381р.) Константинопольський єпископ посів друге місце по «честі» серед християнських єпископів після Римського. У православному світі й тепер його вважають «першим серед рівних».

Константинопольська кафедра виникла після заснування імператором Константа­ном І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (друга чверть IV ст.). Поступаючись авторитетністю іншим християнським центрам, вона змі­цнила свої позиції за рахунок того, що з 330 р. в Константинополі перебувала столиця Римської імперії. На час проведення четвертого (Халкідонського) Вселенського собору (451 р.) єпископ Константинополя вже володів патріаршим достоїнством. Особливо зміцніли позиції Константинополя після занепаду в VII ст. Александрійської, Антіохій- ської та Єрусалимської церков унаслідок завоювання їхніх територій арабами. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константино­поля поширився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак наприкінці XI ст. позиції Константинопольської церкви у православному сві­ті почали слабнути.

Нині Константинопольська церква об’єднує до 65 тис. віруючих. На території Туре­ччини вона має 6 єпархій, у країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Аме­рики, Австралії 23 єпархії, а також 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духо­венства, церковних діячів та богословів готують Вища богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні (США). До юрисдикції Константинопольської церкви належать також Фінляндська автономна православна церква, Критська православна церква та го­ра Афон у Греції.

Очолює її з 451 р. патріарх, влада якого не поширюється на керівників інших право­славних церков. При патріархові діють Священний Синод і робочі комісії. Офіційним друкованим органом є журнал «Ортодоксія».

Входить до Всесвітньої Ради Церков. Часто між нею і Руською православною церк­вою виникають дискусії щодо небажання Московського патріархату надати автокефа­лію чи автономію існуючим у ньому національним церквам.

Александрійська православна церква. Вона є однією з найдавніших церков, вва­жається батьківщиною чернецтва. Початок її історії сягає у II ст., коли в Єгипті було засновано єпископську кафедру. Як і глава Константинопольської, предстоятель Алек- сандрійської православної церкви на час IV Вселенського собору мав патріарший ти­тул. Історичний розвиток її мало чим відрізняється від інших православних церков Сходу. У V ст. християни, які жили в Єгипті, поділилися на православних та монофізи- тів (коптів). Наприкінці першої половини VII ст. територію, на якій жили віруючі, що належали до Александрійського патріархату, завоювали араби, а в XVI ст. турки- османи.

Нині Александрійська церква налічує до ЗО тис. віруючих, її юрисдикція поширю­ється на весь африканський континент. У Єгипті має 5 єпархій, до 50 храмів, за його межами 9 єпархій, понад 100 храмів. З 1956 р. в м. Одесі має подвір’я з храмом Трійці. До церкви належать 3 монастирі, Вища духовно-педагогічна семінарія, кілька шкіл, благодійне товариство. На основі бібліотеки Александрійського патріархату працює Ін­ститут східних досліджень. Офіційний друкований журнал «Пантенос».

Александрійський предстоятель має титул Блаженнійшого Папи, Патріарха Алекса­ндрійського і всієї Африки. Його резиденція знаходиться в м. Александрії. При Патріа­рхові діє Священний синод, до якого входять усі правлячі архієреї. Належить до Все­світньої Ради Церков.

Антіохійська православна церква. Назва її походить від колишньої столиці Сирії м. Антіохії, свого часу визначного центру християнського богослов’я, місця таємних соборів перших християн. Після Халкідонського собору (451) єпископ Антіохії разом з єпископами інших християнських центрів Сходу одержав титул патріарха.

Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що нега­тивно вплинули на її становище у православному світі. В V ст. від неї відокремилася Халдейська церква, у VI ст. копти (монофізити). З VII по X ст. Антіохією володіли ара­би, а в ХІ-ХІІІ ст. вона потрапила під гніт хрестоносців. Ще одного удару завдали їй у XIII ст. єгипетські мамлюки (воїни-раби тюркського і кавказького походження, з яких складалася гвардія єгипетських султанів), а в XVI ст. поневолили турки. Саме тоді зни­кла й назва Антіохії, натомість з’явилася назва Антак’я. А перед тим патріаршу резиде­нцію було перенесено до Дамаска.

Постійні утиски та злиденність Антіохійської церкви призвели до того, що впро­довж кількох століть вона була об’єктом тиску збоку Константинопольського та Єруса­лимського патріархатів.

Патріарх, який очолює церкву, має титул Блаженнійшого Патріарха Великої Антіо­хії і всього Сходу. Його резиденція знаходиться в столиці Сирії Дамаску. При Патріар­хові діє Священний синод, до складу якого входять правлячі архієреї. Антіохійська православна церква є членом Всесвітньої Ради Церков.

Єрусалимська православна церква. її вважають матір’ю всіх християнських цер­ков, бо її юрисдикція поширена в місцевості, де виникло християнство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покладалися обов’язки щодо збереження місць покло­ніння християн. З цією метою у 326 р. було створене Святогробське братство.

До XVI ст. православні були абсолютними володарями християнських святинь, по­ки на них не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Нині до головної святині християн, храму Воскресіння, приходять православні, католи­ки, копти, вірменогригоріани та ін. Однак за традицією настоятелем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території право­славного монастиря св. Гробу, що належить братству, знаходяться інші християнські святині. Найважливіші серед них є гора Голгофа та Гроб Господній. Тут розміщена й резиденція Патріарха, який має титул Блаженнійшого Патріарха Святого Града Єруса­лима і всієї Палестини.

При Патріархові діє Синод, до якого входять всі архієреї та кілька архімандритів: їх не може бути більше 18. До церкви належать дві митрополії та одна архієпископія, 23 храми, 22 чоловічі та 5 жіночих монастирів, Синайська архієпископія, яка має автоном­ний статус і значну незалежність від верховної влади, її центром є монастир св.

Грузинська православна церква. Започаткувала вона свою історію в IV ст. Процес активної християнізації грузинського населення, а згодом і конституювання православ­ної церкви пов’язують з іменами св. Ніни та царя Міріана. Вже на початку IV ст. в центральній частині Грузії Картлі християнство було державною релігією.

До V ст. архієпископ церкви підпорядковувався Антіохійському патріархату. Полі­тичне об’єднання Грузії в 487 р. царем Вахтангом І супроводилося проголошенням ав­токефалії Грузинської православної церкви. Главою її став католикос, кафедра якого знаходилась у тодішній столиці м. Мцхеті. З IX до XVIII ст. у Грузії одночасно діяло кілька католикосів, однак найголовнішим серед них завжди був мцхетський. Політичні катаклізми, що потрясали країну, відчутно позначилися на житті церкви. Це проявляло­ся не лише у втраті нею централізованого управління, а й у спробах запровадити вогне­поклонство, служіння богу вогню (VI-Vn ст.) та іслам (XVI- XVIII ст.), в неодноразо­вих руйнуваннях православних святинь та утисках православних віруючих збоку завойовників.

Відповідно до Георгіївського трактату 1783 р. Грузія опинилась у складі Російської імперії, а Грузинська православна церква була підпорядкована Священному синоду Ру­ської православної церкви. Її глава одержав звання члена синоду. З часом посаду като­ликоса було скасовано, оскільки на території Грузії у 1811 р. було утворено Грузинсь­кий екзархат. Лише після Лютневої (1917) революції місцеве духовенство відновило автокефалію своєї церкви. Московська патріархія визнала автокефалію Грузинської православної церкви лише у 1943 р.

Нині церква має 15 єпархій, що об’єднують до 300 громад.

Сербська православна церква. Її історія сягає IX ст., коли на прохання світських правителів до неї було направлено грецьких священиків. Утворення Сербської єпархії датується останньою чвертю IX ст. У 1219 р. Сербська церква була визнана автокефа­льною, а з 1346 р. патріархією. Однак невдовзі вона занепала, оскільки наприкінці XIV ст. Сербія опинилася під владою турків. Сербська церква була підпорядкована Конста­нтинопольському патріархові до 1557 р. Проіснувавши самостійно у структурі Вселен­ського православ’я ще два століття, вона знову потрапляє в залежність від Константи­нополя як митрополія. Лише у 1879 р. повертає собі автокефалію.

Нарівні із Сербською православною церквою на території колишньої Югославії іс­нували й інші православні церкви: в Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії. Піс­ля утворення в 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенів починається формування єдиної Сербської православної церкви, що завершилося у травні 1919 р., а наступного року було поновлено патріаршество. В роки Другої світової війни Сербська православ­на церква дотримувалася послідовної антифашистської лінії.

Нестабільність політичного союзу народів, що входили до складу Югославії, у по­воєнні роки позначилася і на справах церкви. У 50-ті роки XX ст. в її складі виникла ав­тономна Македонська православна церква, що проголосила себе в 1967 р. автокефальною.

Сербська православна церква на території колишньої Югославії мала 21 єпархію в Югославії та 7 за її межами, майже 2,3 тис. храмів, понад 1,5 тис. священиків, 180 мо­настирів та до 8 мли віруючих. Священиків готують богословський факультет Белград­ського університету та чотири семінарії.

Очолює церкву Патріарх Сербський, архієпископ Печський, митрополит Белграде- Карловацький.Його резиденція у Белграді. Вища церковна влада є Архієрейський синод у складі патріарха та чотирьох єпархіальних архієреїв. Офіційний друкований журнал «Гласник». Є членом Всесвітньої Ради Церков.

Румунська православна церква. Це одна з найбільших православних церков, що об’єднує майже 16 мли віруючих. її історія пов’язана з іноземним поневоленням та за­лежністю від Константинопольського патріархату.

Християнство на території сучасної Румунії виникло в V ст., а в XIV ст. тут було дві митрополії. Автокефальною Румунська православна церква стала лише у 1865 р. завдя­ки об’єднанню князівств Валахії та Молдови, що завершилося в 1862р. утворенням Ру­мунської держави. Проте Константинопольський патріархат визнав автокефалію лише через 20 років. З 1919 р. Румунська церква має статус патріархату, а її глава титул Бла­женнійшого Патріарха всієї Румунії, намісника Кесарії Каппадоккійської, митрополита Унгро-Валахійського, архієпископа Бухарестського. Його резиденція знаходиться в м. Бухаресті. При патріархові діє Священний синод з усіх архієреїв, який збирається один раз на рік, а також постійний синод, до складу якого входять лише митрополити.

Відповідно до церковного уставу та соборноправної традиції діють національні цер­ковні збори у складі членів синоду та обраних віруючими представниками кліру й ми­рян з усіх єпархій. Вищим адміністративним і виконавчим органом церкви є обрана на чотирирічний термін Національними церковними зборами Національна церковна рада, до якої входять три представники кліру та шість мирян.

На території Румунії церква має 13 єпархій, об’єднаних у 5 митрополій, її юрисдик­ція поширюється на православних румунів, що проживають у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії. Структурні підрозділи з різним статусом є у США, Угорщині та колишній Югославії. Церква має понад 8 тис. храмів, 133 монастирі. Офіційні друковані органи — журнали «Румунська православна церква», «Православ’я» та «Богословські дослідження». Крім релігійних, Румунська православна церква виконує й державно-політичні функції, оскільки юридично не відо­кремлена від держави. Є членом Всесвітньої Ради Церков.

Болгарська православна церква. Християнство на території сучасної Болгарії по­чало поширюватися у найдавніші часи. Однак масове хрещення відбулося в 864 р. за царя Бориса активного прибічника автокефалії Болгарської церкви. Спершу (у 870 р.) їй було надано автономію в межах Константинопольського патріархату. Автокефальною церква стала лише в 919 р. внаслідок зміцнення держави Болгарії періоду Першого бол­гарського царства. Константинополь визнав за Болгарською церквою автокефалію та патріарше достоїнство лише в 927 р., але політична залежність Болгарії від Візантії зу­мовила повернення її церкви у 1010 р. до статусу архієпископату та поновлення грець­кого засилля в ній. У період Другого болгарського царства наприкінці XII ст. у м. Тир- ново було засновано патріаршу кафедру, що захищала національні інтереси. Поряд з нею діяла й архієпископська кафедра в Охріді, яка залишалася під грецьким впливом.

З XIV ст. Болгарська церква зазнає нових утисків, що було наслідком завоювання Болгарії турками-османами, які намагалися викоренити християнство.

Відродження Болгарської церкви стало складовою загального процесу національно­го відродження. Проте його пригальмовував надзвичайно сильний грецький вплив. Протистояння між віруючими болгарами та Константинопольським патріархатом за­кінчилося заснуванням у 1870 р. болгарського екзархату, а ще через два роки віднов­ленням автокефалії Болгарської православної церкви, яку Константинополь визнав ли­ше в 1945 р. У 1953 р. глава церкви був наділений титулом Святійшого Патріарха. При ньому діє Священний синод у складі чотирьох митрополитів. Один із них очолює Вищу церковну раду з двох кліриків та двох мирян. До її компетенції належать питання між- християнських відносин та господарчої діяльності.

Болгарська церква налічує понад 6 млн віруючих. На території Болгарії має 11 єпар­хій, майже 3200 храмів, понад 120 монастирів. У Софії діють духовна академія та семі­нарія. За межами Болгарії у неї єпархії є в США і Канаді, Південній Америці і в Авст­ралії, кілька парафій в Угорщині, Румунії та Австрії. У Стамбулі знаходиться Болгарське церковне намісництво, а в Москві Болгарський двір. Офіційний орган церк­ви журнал «Церковний вісник». Є членом Всесвітньої Ради Церков.

Кіпрська православна церква. Вона діє на території Кіпру поряд з ісламськими, католицькими та протестантськими релігійними інституціями. Належить до апостольсь­ких церков. Засновником її вважають апостола Варнаву, а початком існування 47 рік н.е.

У процесі становлення Кіпрській православній церкві довелося боротися не лише з іудеями та язичниками, а й із Антіохійською церквою. Незалежність її церкви було ви­знано лише в 431 р. на Ефеському соборі й підтверджено Константинопольською церк­вою в 488 р.

Починаючи із середини VI ст., Кіпр перебував під владою арабів, що спричинило суттєвий занепад церкви. Після ліквідації в 965 р. арабського засилля Кіпр у 1191 р. за­воювали хрестоносці, які разом із західноєвропейськими феодалами насаджували тут католицизм. Утиски православного населення та приниження церковної ієрархії римо- католицькою церквою змінилися жорстокими погромами збоку турків-османів, які во­лоділи Кіпром з 1571 р. З часом турки змінили своє ставлення до Кіпрської православ­ної церкви, надавши її главі повноважень не лише керівника церкви, а й усієї грецької общини острова.

У період англійського владарювання на Кіпрі (1878-1960) Кіпрська церква очолила визвольну боротьбу. В 1974 р. вона здобула повну незалежність та організаційну само­стійність.

Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кі­пру. Його резиденція знаходиться у столиці республіки Нікосії. До складу синоду, що діє при патріархові, входять усі правлячі архієреї. Церква має понад 400 тис. віруючих. У її складі 6 єпархій, понад 500 храмів, 6 чоловічих та 9 жіночих монастирів, понад 40 шкіл різноманітного профілю та духовна семінарія. Офіційний журнал «Апостол Варнава».

Кіпрська православна церква є впливовою суспільно-політичною силою, володіє че­твертою частиною сільськогосподарських угідь, монополією на виробництво мінераль­них добрив. Належить до Всесвітньої Ради Церков.

Елладська (грецька) православна церква. Понад 1100 років вона перебувала у складі Константинопольського патріархату, її автономний розвиток почався в XIX ст. із занепадом Османської імперії, що активізувало національно-визвольний рух поневоле­них нею народів. Повстання в Греції у 1821 р. очолила православна ієрархія, його бла­гословив архієпископ Патраський Герман.

Наслідком цих подій стала фактична автономізація елладських єпархій щодо Конс­тантинопольського патріархату. Після проголошення Греції незалежною державою (1822) їхня самостійність зміцнюється, а православ’я проголошується «панівною релігі­єю королівства грецького». Тоді постало питання про статус Грецької церкви. Внаслі­док складних політичних перипетій у 1833 р. її було проголошено автокефальною, од­нак при цьому порушено існуючі в церкві правила. У зв’язку з цим Елладська церква на 17 років була позбавлена можливості спілкуватися з іншими православними церквами, оскільки жодна з них не визнала її автокефалії. Ситуація нормалізувалася лише після Помісного собору Константинопольського патріархату 1850 р., який прийняв рішення про надання Елладській церкві автокефалії.

Згідно з Конституцією 1975 р., Елладська церква відокремлена від держави. Вона має 77 єпархій, які з 1922 р. іменуються митрополіями, а всі правлячі архієреї мають титул митрополитів. їй належить 7,5 тис. храмів і майже 200 монастирів. Територіальна юрисдикція поширена на півострів Пелопоннес та материкову Грецію. Центр її знахо­диться в Афінах. Вищий керівний орган Священний синод у складі всіх правлячих ар­хієреїв, Постійний священний синод і Генеральна церковна асамблея, до якої входять делегати єпархій. Постійний священний синод, що об’єднує 12 членів, очолює глава церкви, який має титул Архієпископа Афінського та всієї Еллади.

Церковні кадри готують на спеціальних факультетах Афінського та Фессалонікійсь- кого університетів, а також у семи богословських інститутах і восьми семінаріях. Церк­ва випускає чимало періодичних видань. Офіційний орган синоду журнал «Екклесія». Входить до Всесвітньої Ради Церков.

В Україні є дві течії грецького православ’я — Грецька православна церква (2 грома­ди) та Істинно православна церква Греції (1 громада).

Албанська православна церква. Перші згадки про християнство в Албанії нале­жить до III ст. Однак утвердження християнства та формування тут церковних структур відбувалися повільно. Перша єпископська кафедра була заснована лише в X ст., пізніше вона була перетворена на митрополію, маючи у своєму складі кілька єпархій. З IV ст. її общини перебували під юрисдикцією Болгарської православної церкви, а з другої по­ловини XVIII ст. під управлінням Константино польського патріарха. Лише після здо­буття Албанією незалежності в 1932 р. церква була проголошена автокефальною.

Тривалий час внаслідок проголошення колишнього керівництва Албанії «атеїстич­ною державою» церква існувала в пригніченому стані. Заборона її діяльності не була знята і в останні роки XX ст. З демократизацією албанського суспільства почали відро­джуватися церковні структури. Помітну роль у цьому відіграє Албанська єпархія, яка перебуває в складі Автокефальної православної церкви в Америці.

Польська православна церква. Масове поширення християнства в Польщі поча­лося в 966 р. і пов’язане з ім’ям князя Мешка (Мечислава). Хрещення Польщі за латин­ським обрядом спричинило протистояння між католицизмом і православ’ям.

У XII ст. в містах Холмі та Перемишлі, які належали тоді до Галицько-Волинського князівства київської Русі, було засновано православні єпархії, а в 1840 р. Варшавську єпархію. Перше проголошення автокефалії православної церкви в Польщі (1921 р.) ма­ло політичні причини й не було визнане Руською православною церквою, під юрисдик­цією якої перебувало православне населення Польщі. Лише в 1948 р. їй було надано ав­токефалію, яку визнали інші православні церкви. Сучасна Польська православна церква налічує 5 єпархій, 21 благочиния та понад 200 парафій, має три монастирі, 311 храмів і каплиць.

Церковні кадри готують Християнська богословська академія — вищий міжконфе­сійний навчальний заклад та духовна семінарія. Друковані видання журнал «Відомості Автокефальної Православної церкви», який є офіційним органом, та газета «Тигоднік Подлєскі». Очолює церкву архієрей, що має титул Митрополита Варшавського і всієї Польщі. Його резиденція знаходиться у Варшаві.

Православна церква Чехії та Словаччини. Виникнення православ’я на території сучасних Чехії та Словаччини пов’язане з діяльністю просвітників Кирила і Мефодія. Масове хрещення народів Великої Моравії почалось у 863 р. Згодом ці землі стали аре­ною протиборства між католицизмом і православ’ям. На початку 20-х років XX ст. тут була утворена Чехо-Словацька православна церква під юрисдикцією Сербської церкви. У роки Другої світової війни фашисти розгромили її. Причиною була активна підтрим­ка церквою антифашистського руху.

У повоєнний час почалося відновлення церковних структур та їхньої повноцінної діяльності. Спочатку було створено екзархат, а в 1951 р. проголошено автокефалію Че­хословацької православної церкви. У наш час церква налічує понад 150 тис. віруючих, до 250 парафій, об’єднаних у 4 єпархії. Очолює церкву митрополит, якого обирає Со­бор. Він має титул Блаженнійшого Митрополита Празького і всієї Чехії та Словаччини. При ньому діє синод та Митрополитська рада. Офіційний журнал «Голос православ’я». Резиденція митрополита знаходиться в Празі.

Автокефальна православна церква в Америці. У США проживає до двох міль­йонів православних, які перебувають під юрисдикцією Константинопольського, Антіо- хійського, Румунського та Московського патріархатів. Існує також Румунська єпархія, Українська автокефальна православна церква, Руська зарубіжна православна церква та інші церковні структури, що не визнають над собою зверхності відповідних патріархів.

Поширення православ’я на півночі американського континенту пов’язане з іменами валаамських ченців, що прибули на о. Кадьяк у 1794 р. Один з них старець Герман, який віддав місіонерству понад сорок років свого життя, вшановується як святий Гер­ман Аляскинський. Перша єпархія на землях Америки була заснована 1840 р. її розви­ток пов’язаний з ім’ям єпископа Камчатського, Курильського й Алеутського Інокентія, майбутнього митрополита Московського. Після продажу Росією Аляски (1867) обидві держави визнали юрисдикцію Руської православної церкви (РПЦ) над тамтешніми па­рафіями та церковними закладами. Перші православні парафії на території США вини­кли у 60-ті роки XIX ст. Зміцнення православ’я пов’язане з міграцією населення з євро­пейської частини Російської імперії. У 1898-1907 рр. Американську єпархію очолював майбутній Московський патріарх Тихон. Уже тоді постало питання про значне розши­рення її автономії.

Після 1917 р. православні церковні структури в Америці стали предметом суперечок між РПЦ та Вселенським патріархом Мелентієм IV, який намагався підкорити собі всі православні церкви діаспори. Однак згідно з рішеннями Всеамериканського собору в Детройті (1924) на основі колишньої американської єпархії було створено Тимчасовий митрополичий округ.

У 30-ті роки XX ст. у США формуються Американська єпархія Зарубіжної церкви та екзархат Московської патріархії, що перебував під духовною опікою РПЦ. Згодом, уже з політичних мотивів, було утворено третю церковну юрисдикцію, також підпо­рядковану РПЦ. У роки Другої світової війни намітилися можливості для об’єднання цих трьох центрів, однак Зарубіжна церква не пішла на це. Відроджена Американська митрополія одразу поставила питання про автокефалію, яку отримала від РПЦ у 1970 р. Це створило загрозу поглинання нею інших православних юрисдикцій, а відтак призве­ло до невизнання наданої автокефалії зацікавленими православними церквами.

Нині автокефальна православна церква в Америці має понад 500 парафій, 11 єпис­копів та 550 священиків, підготовку яких ведуть дві духовні семінарії та академія. Гла­ва церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нью-Йоркського, Митрополита всієї Америки і Канади. Його резиденція — в Нью-Йорку. Офіційний орган газета «Право­славна Церква».

Руська православна церква. Вона є найбільшою серед сучасних помісних право­славних церков. В диптиху (традиційному списку церков) посідає п’яте місце. Почат­ком своєї історії вважає запровадження християнства в Київській Русі наприкінці X ст. Однак на той час діяла Київська митрополія, що перебувала у формальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі були хрис­тиянізовані значно пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку до Володимира-на-Клязьмі (1299), а згодом до Москви (1325) бул о пов’язане із занепадом Києва внаслідок монго- ло-татарської навали та зміцненням Московської держави. У 1354 р. Константинополь­ський патріарх дав згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться «першим її престолом і першою кафедрою».

Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами у 1458 р. стався поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Йони, поставленого в 1448 р. без згоди Константинополя, московські митрополити носили титул «Київського і всія Русі». Ли­ше наступник Йони митрополит Феодосій почав іменуватися «Московським і всія Ру­сі». Саме 1448 р. вважають початком автокефалії Московської митрополії. Але митро­политів на Київську кафедру продовжував призначати Константинополь. Московська та Київська митрополії розвивалися незалежно одна від одної до кінця XVII ст. Зі зміц­ненням Московської держави, особливо за Івана Грозного, почалися її претензії на осо­бливе місце у православному світі, у зв’язку з чим було висунуто доктрину про Москву як третій Рим. У 80-ті роки XVI ст. світська влада зробила кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафедру. Цієї мети вона досягла у 1589 р.

Після політичного підпорядкування українських земель Росії Московський патріар­хат поглинув Київську митрополію, яка поступово стала рядовою єпархією РПЦ. З 1921 р. українське православ’я існує як екзархат Московського патріархату. Паралельно ді­ють і православні церковні структури національного спрямування, найвпли-вовішою серед яких була Українська автокефальна православна церква. Сучасне національно- релігійне пробудження в православному середовищі України змусило Московську пат­ріархію надати православним структурам певну самостійність. В офіційній грамоті мо­сковського патріарха, переданій синоду УПЦ 28 жовтня 1990 р., йшлося, що бути УПЦ «незалежною й самостійною у своєму управлінні». Це надавало право УПЦ самостійно вирішувати кадрові, фінансові, господарські питан ня, створювати єпархії. Однак глава церкви Митрополит Київський і всієї України повинен обиратися українським єписко­патом, а Московський патріарх лише благословляє його.

Будучи незалежною в управлінні, УПЦ звернулася до священноначалія РПЦ з про­ханням надати їй повну канонічну незалежність — автокефалію. Однак, як відомо, ар­хієрейський собор РПЦ відмовив УПЦ в її намаганні отримати цілковиту самостійність. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання втримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, який має титул Патріарха Московсь­кого і всієї Русі. При ньому діє Священний синод. Предстоятель УПЦ є постійним чле­ном Священного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочинна, єпархія, патріархія. Винятком є лише УПЦ та Білорусь­кий екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочиния та парафії, починаючи з 1990 р., також підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ є Святоданилів монастир у Москві. РПЦ є членом Всесвітньої Ради Церков.

13.1.3.