Українська автокефальна православна церква

Українські національно-церковні сили почали в нових умовах кампа­нію за створення українських парафій і реєстрацію їх в органах вла­ди. Перша українська парафія в Києві була заснована при Свято-Мико­лаївському соборі на Печерську.

Та опір російського єпископату українському національно-церков­ному рухові не припинявся, 1920 р. керуючий Київською єпархією єпи­скоп Назарій заборонив у священнослужінні всіх свягцеників-україн- ців Києва. У відповідь на це 5 травня 1920 р. Всеукраїнська православна церковна рада другого складу проголосила автокефалію Української православної церкви і ухвалила таку постанову:

Не визнавати надалі своїми єпископами цих ворогів нашого цер­ковного життя.

Але незалежна Українська православна церква не мала свого єпис­копату. Російські ієрархи категорично відмовлялися ставити в єписко­пи кандидатів, що їх пропонували православні українці. Тоді Всеукрг· їнська православна церковна рада скликала на Покрову, 14 жовтня 1921 р., Перший Всеукраїнський православний церковний собору Софійському соборі в Києві. На нього з’їхалися з усієї України 472 делегати, з них 64 священики, 17 дияконів, представники від парафій, серед яких — багато визначних українських громадських, культурних і наукових діячів. Екзарх Московського патриархату Михаїл, який сто­яв тоді на чолі російської Ієрархії в Україні, рішуче відмовився взяти участь у Соборі і висвятити для Української православної церкви пер­ших єпископів. Собор вдався тоді до практики стародавніх часів, коли в деяких Церквах, наприклад у Александрійській Церкві» руконоло ження відбувалося усім Собором і часом навіть без участі єпископів Перших двох єпископів відродженої Української автокефальної право славної церкви було рукоположено соборно, але із зазначенням, т< це— вимушений крок, І що надалі хіротонії відбуватимуться згідно ' традицією Вселенської православної церкви.

...Українська православна церква, як автокефальна, є вільним чле­ном Вселенської соборної православної церкви І лишається в непо­рушному єднанні з усіма православними церквами.

Протягом перших років Церква швидко розвивалась і ширилась і всій Україні. Православні українці масово горнулися до відроджен Церкви, де вони чули рідну мову, церковний спів українською МОВО! змістовні проповіді. Повсюди утворювалися українські парафії, кіл кість яких перевищила півтори тисячі; церковну службу відправля· понад ЗО єпископів і близько 2000 священиків.

Радянська влада спочатку ставилася до розвитку Української авт кефальної православної церкви з поблажливістю, вбачаючи у ній пр тивника Російської церкви, з якою вона вела тоді запеклу бороть! Але дуже швидко вістря меча атеїстичної влади було спрямоване І пр ти відродженої Української церкви. З 1926 р. почалися сильні утисі які згодом перейшли у справжній терор. Храми УАПЦ обкладалися непосильними податками, єпископів, священиків і активних членів арештовували, засилали до концтаборів, розстрілювали. Під тиском влади митрополита Василя Литовського було усунуто 1927 р. з керів­ного поста Церкви і на його місце став митрополит Микола Борець­кий. На короткий час після того Церкві дали спокій, але потім гоніння поновилися з іще більшою силою. Діячів УАПЦ було вплутано в облу­дний процес Спілки визволення України 1930 р., організований вла­дою для нищення найкращих політичних і культурних сил українсько­го народу. Церкву примусили ліквідуватися на початку 1930 р., потім їй дозволили відновити свою діяльність, але в дуже обмежених розмі­рах, без означення «автокефальна» в її назві, під пильним наглядом ДПУ.

Терор тим часом розгортався і забирав з собою дедалі більше жертв. Митрополита Василя Липківського після усунення від керівництва Церквою тримали на фактичному внутрішньому засланні, в надзви­чайно тяжких матеріальних умовах. Його заарештували в лютому або березні 1938 р„ заслали до далекого північного концтабору і вже від наступного року про нього не було жодної звістки. В катівнях і катор­гах ДПУ-НКВС загинули митрополити Микола Борецький та Іван Пав- ловський, більшість єпископів, сотні священиків і незліченні маси вір­них. До 1938 р. на території України не було вже жодної парафії УАПЦ, жодного дійсного єпископа І священика.

22.11.