Українська православна церква під владою Москви

Згідно з умовами переходу Київської митрополії під владу Москов­ського патриарха, Православна церква в Україні мала право на широку автономію. За нею залишалося право обирати митрополита і єписко­пів на власних соборах; під владою митрополита Київського залиши­лись усі монастирі в Україні; в його повноваженні залишилися цер­ковні суди; він мав право мати свою власну друкарню, до справ якої не мала втручатися Москва.

Проте всі ці права Москва дуже швидко почала перекреслювати. Прискорився цей процес, зокрема, після того, як 1721 р. указом Пет­ра І Московський патриархат було скасовано, а для управління Церк­вою призначено Святійший Синод, повністю підпорядкований царській владі в особі представника від царя — оберпрокурора. Без затвердження оберпрокурора не набирало чинності жодне рішення Синоду.

Митрополит Київський недовго залишився другим найпочеснішим ієрархом, через деякий час у нього було відібрано і титул митрополита і він став архієпископом Київським. Потім титул митрополита повер­нули, але без жодних прав, що їх Київський першоієрарх мав протягом понад семи століть. Київська митрополія перетворилась на одну з ба­гатьох єпархій Російської православної церкви. Починаючи з 1799 р. на Київському митрополичому престолі вже не було ієрархів-україн- ців.

Традиційний для Української православної церкви соборний устрій було скасовано. Ані митрополита, ані єпископів більше не обирали — їх призначав Святійшій Синод. Парафії втратили давнє право обирати собі священика. У митрополита Київського було відібрано юрисдик­цію над українськими монастирями, а архімандритів та ігуменів їх при­значала тепер Москва. Миряни були повністю усунуті від управління в Церкві. Славні й сильні українські церковні братства були ліквідовані, їхнє майно конфіскувала влада.

Киево-Могилянську академію на початку XVIII ст, було перетворе­но па Духовну академію, позбавивши її української самобутності. В духовних семінаріях священиків виховували в проросійському дусі, намагаючись зробити з них вірних провідників русифікаційної політи­ки Москви в Україні. Українські духовні родини все ж намагалися, на­скільки це було можливо, зберігати свої традиції, підтримувати зв’я­зок з народом. Саме з таких родин вийшли видатні українські пись­менники, науковці, просвітителі, громадські й політичні діячі XIX і початку XX ст.

У другій половині XIX ст., з пробудженням української національ­ної свідомості, стала відчутною потреба дати народові Святе Писання його рідною мовою. Було зроблено кілька перекладів, серед них — переклад КулІша, Пулюя та Нечуя-Левицького, надрукований у Відні 1903 р., але царський уряд не дозволив ввозити його в Україну, Пилип Морачевський переклав на українську мову чотири Євангелії і ДІЇ свя­тих апостолів, але І в цьому випадку Святійший Синод заборонив їх друкувати, І вони побачили світ лише після революції 1905 року.

Ще одним заходом для нівелювання української церковної самобут­ності був указ царя Павла І від 1800 р., який забороняв будувати в Укра­їні церкви в українському стилі. Те, що дозволялося будувати у XIX ст., було недолугим копіюванням російського стилю. Як наслідок, за ціле сторіччя в Україні не було побудовано жодного цінного з погляду архі­тектури храму, на відміну від доби гетьманської держави, коли було створено незліченні шедеври української церковної архітектури.

Проте український народ не втрачав віри в Бога і своєї відданості Церкві. У найтяжчі дні свого життя православний українець знаходив тут духовну радість і заспокоєння. Український дух продовжував жити і, насичений споконвічними традиціями, творив високі релігійні цін­ності. Храмові свята у таких відомих монастирях, як Києво-Печерська і Почаївська лаври, та в інших українських святинях щороку притягу­вали маси прочан з усієї України.

Поневолений, позбавлений національних, духовних, культурних і економічних прав, український народ все ж не втратив своєї життє­здатності, не зденаціоналізувався, як цього прагла Москва, 3 вибухом революції 1917 р. він прокинувся до нового життя.

22,9.