Українська православна церква під час Другої світової війни

Невдовзі після того, як у вересні 1939 р. радянські війська зайняли Західну Україну І Білорусь, Російська православна церква, незважаю­чи на те, що вона ще зазнавала переслідувань з боку атеїстичної влади, розгорнула інтенсивні заходи для підпорядкування єпархій на ново- приєднаних землях.

22 червня 1941 р. вибухнула німецько-радянська війна, і німецька армада швидко покотилася вглиб України. У зтерорнзовавого сталін­ським режимом населення зродилися надії на політичну, культурну і релігійну свободу. Однак вони розвіялися, коли слідом за армією при­йшла цивільна німецька влада і було створено Райхскомісаріат Украї­ни — перехідну стадію до перетворення українських земель на німецьку колонію. В умовах відносної свободи, яка існувала спочатку, право­славні українці Волині, Поділля і Полісся почали організовувати цер­ковно-релігійне житгя. Найстарший за стажем ієрарх на українських землях архієпископ Олексій не виправдав надій провідних українських православних кіл на те, що він очолить рух за відродження Україн­ської православної церкви. Натомість у серпні 1941 р. він скликав у Почаєві Собор своїх єпископів-однодумців, де було постановлено за­лишитися в залежності від Московської патриархії на правах автономії. Національно-церковні українські кола зреагували на цей крок створен­ням з благословення митрополита Дионісія Української автокефальної православної церкви під керівництвом архієпископа Полікарпа.

У лютому 1942 р. архієпископи Олександр і ПолІкарп висвятили на Соборі в Пинську двох нових єпископів, Никанора та Ігоря, їх вислано до Києва для організації церковного життя на центральноукраївських землях. Однак, ще в грудні туди прибув єпископ Автономної церкви Пантелеймон, який взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих під час німецької окупації парафій. Українських єпископів, які прибу­ли до Києва в березні, радісно привітала українська громада, але їм доводилося вести нерівну боротьбу з автономістами і зазнавати обме­жень з боку німецької влади, що явно фаворитизувала Автономній церк­ві. Все ж вони розпочали інтенсивну працю з організації церковно- релігійного життя. За перших три місяці вони висвятили 103 священи­ки, потім — набагато більше. Нові громади зроджувалися по всій Укра­їні І посилали делегації до Києва з проханням про духовну опіку,

У травні в Києві було висвячено шістьох нових єпископів, серед них — і єпископа Мстислава, першого ієрарха Української автокефаль­ної православної церкви в диаспорі. Хіротонії відбувалися поспіхом і напівтаємно, бо надійшла чутка, нібито німці мають заборонити ви­святу єпископів. Невдовзі так І сталося, але до того часу Українська автокефальна православна церква мала вже 14 ієрархів, а Автономна — 16.

Під керівництвом новопоставлених єпископів в Україні швидко роз­вивалося церковно-релігійне життя. Незважаючи на два десятиріччя жорстоких гонінь, народ не втратив віри в Бога та відданості рідній Церкві. Як розповідав митрополит Никанор:

Ніколи церкви так не відвідувалися, як після повороту цієї.мож­ливості знову молитися і єднатися з Богом. Люди масово заходили­ся виконувати Святі Таїни, що були ними пропущені. Вінчались, схрещувалися, справляли християнський похорон для рідних, що давно оді йшли з життя, Люди жадібно, всім єством вбирали Слово Боже, як спрагла земля — цілющу росу.

Але умови діяльності єпископів і священиків були нелегкими.

Влітку 1942 р. німецька влада почала втручатися у відправи бого­служінь, Заборонено було відправляти богослужіння у свята, які при­падали на будень. Траплялися випадки, коли німці наказували закінчу­вати Службу Божу раннім ранком, після чого гнали людей на роботу. У випадку непослуху людей розганяли і замикали церкви. Були й випад­ки побиття священиків.

Німці дуже неохоче давали дозвіл на відкриття пастирських курсів для підготовки священиків, а коли й давали, то з великими обмеження­ми. Майже повністю було заборонено друкувати невідкладно потрібні для відродженої Церкви богослужбові книжки та Іншу церковно-релі­гійну літературу.

На початку жовтня 1942 р. німці не дозволили відбути скликаний архієпископом Полікарпом Собор єпископів у Луцьку. Єпископи влаш-

тували тоді неофіційний Собор, ухваливши кілька важливих рішень, з яких найголовніше було зробити спробу об’єднати Автокефальну і Автономну Церкви. Заходи в цьому напрямі виявилися успішними, і 8 жовтня митрополит Автономної церкви Олексій та делегати Авто­кефальної церкви архієпископ Никанор і єпископ Мстислав підписали Акт Об’єднання на основі існування об ’єднаної Української автокефаль­ної православної церкви в духовному єднанні з митрополитом Дионі- сІєм. Однак проти Акту негайно виступили деякі єпископи-москвофі- ли Автономної церкви, і під їхнім тиском, а також підтиском німецької влади, якій об’єднання було невигідне, митрополит Олексій відкликав своє рішення. Церква залишилася роз’єднаною.

На початку 1943 р. райхскомІсар Кох наказав реорганізувати УАГТЦ і Автономну церкву, позбавляючи їх центральної влади (голови Церк­ви і Собору єпископів) та підпорядковуючи єпископів німецькій адмі­ністрації генерал-комісаріатів. Це було брутальне порушення церков­них канонів і безпрецедентне втручання влади в життя Церкви.

Влітку і восени 1943 р. життя Православної церкви на західноукра­їнських землях проходило в умовах наростальпої партизанської війни проти німецьких окупантів. Німці відплачували жорстокими репресія­ми, які часто захоплювали і Церкву та її служителів. Було розстріляно понад сто українських православних священиків та спалено або зруй­новано багато храмів.

З поверненням радянської влади контроль над церковним життям повністю перебрала Російська православна церква.

22.13.