Православна церква в Україні під Литвою і Польщею

Кінець татарському пануванню поклала Литва в союзі з українським народом. З того часу починається доба Литовсько-Руської держави. Для українських І білоруських земель володіння Литви було доброзичли­вим— практично це був союз народів.

1376 р. на домагання Великих князів литовських було створено лтовсько-Руську митрополію, центром якої мав залишатися Київ, равославна церква в Литовсько-Руській державі користувалася вели­ко пошаною з боку Великих князів.

1448 р. Московська церква самовільно (без згоди Царгорода) по­бавила свого власного митрополита і тим самим фактично відділи­всь від Церкви-матері у Києві. Через 10 років після того Московський обор формалізував цей акт сепаратизму. Так відбувся остаточний по- Іл єдиної православної митрополії на Сході Європи на дві митрополії: лїївську, в якій залишилась Українсько-Білоруська церква в Польсько- Іігговській державі, і Московську. Після поділу Українсько-Білоруська іерква і Московська митрополія, яка пізніше стала патриархією, жили окремим життям: Московська церква — незалежно, а Українсько-Біло­руська, як Київська митрополія — в юрисдикції Царгородського пат- риарха.

1569 р. Польща і Велике князівство Литовське об’єдналися в одну Річ Посполиту Польську. В чужовірній Польській державі Українська православна церква зазнавала постійних утисків. Королівська влада перебрала на себе право поставляти для Православної церкви митро­политів, єпископів та ігуменів монастирів (так зване право патронату), а нижче духовенство було узалежнене від польських магнатів, на зем­лях яких перебували православні парафії.

Серед українських шляхтичів, що залишилися вірними православ­ній вірі, особливо вирізнявся князь Костянтин Острозький, осідком якого було місто Острог на Волині. В кінці 70-х рр. XVI ст. він засну­вав тут академію — школу вищого рівня, що стала православним ду­ховно-релігійним центром усієї України. В Острозькій друкарні 1581 р. побачила світ Острозька Біблія — перше друковане видання Святого Письма церковнослов’янською мовою. Князь Острозький був непохи­тним оборонцем православної віри, опікуном Православної церкви у Польсько-Литовській державі.

Берестейська унія. Коли стало зрозуміло, що український народ не навернеться до католицтва ані добровільно, ані примусом, постала ідея підпорядкувати православних Римові шляхом унії, обіцяючи за-

лишити їм грецький обряд, слов’янську мову в богослужінні і навіть жонате духовенство. Ідею унії підтримало кілька православних єпис­копів на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою, не задо­волених своїм приниженим порівняно з католицькими єпископами ста­ном у Польській державі. Підготовку до прийняття унії вони провади­ли таємно від нижчого духовенства і народу.

Унію було проголошено в жовтні 1596 р. на уніатському соборі в Бересті, в якому взяли участь митрополит Михайло Рогоза і п’ять про- унійних єпископів, представники Папи та короля. Одночасно в тому ж місяці відбувся собор Православної церкви за участі двох єпископів, дев’ятьох архімандритів і понад двохсот священиків — Львівського Ґедеона Балабана і Перемиського Михайла Копистенського — які за­лишилися вірними православ’ю.

Після Берестейської унії Православна церква в Україні опинилась у надзвичайно тяжкому становищі. Вірними православ’ю залишилися тільки два єпископи. Грамотою польського короля Сиґізмунда III Пра­вославна церква була позбавлена в країні громадянських прав. Поль­ська державна влада визнавала лише уніатських єпископів, православ­них — утискали, як людей нижчого класу, обкладали непосильними податками, переслідували фізично. До рук уніатів перейшло багато православних церков, з Софійським собором у Києві включно. До того ж 1608 р. помер Костянтин Острозький, із смертю якого Православна церква втратила свого найвпливовішого оборонця.

Але ані утиски, ані заходи насильницького навернення православ­них до унії не мали значних успіхів; народ здебільше залишався вір­ним православній вірі.

22.4.