Місце і роль релігії та Церкви в конституційно-правових актах, що діяли в Україні до здобуття нею незалежності

Відомо, що українцям властиве специфічне сприйняття і відобра­ження у суспільно-історичній практиці ідеологічних постулатів та ор­ганізаційних форм релігії. Впродовж своєї історії український народ зберіг трактування релігії як засобу збереження власних і загальнолюд­ських позитивних надбань: родинної моралі, виховання морально роз­винутого молодого покоління, глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо.

ний екстремізм і почуття власної винятковості або зверхності у стосу­нках з іновірцями.

Ці глибинні, споконвічні риси менталітету українського народу знай­шли своє відображення в ідейно-світоглядних трактуваннях ролі й місця релігії у суспільному житті. Через відсутність власної держави вони донедавна не могли бути втіленими у законодавчих актах і реалізовані правовою системою. Однак можна простежити послідовність у обсто­юванні власних підходів до регламентації державно-церковних відно­син і релігійних свободу діяльності політичних і соціальних груп, що стояли на позиціях національного державотворення, так само як і вплив релігії на розвиток суспільно-політичної думки.

Зокрема, потреба захисту власної релігійної самобутності, ототож­нюваної в минулому із культурно-національною самобутністю, става­ла причиною масових народних повстань, національно-визвольних воєн і важливим чинником у зовнішньополітичних стосунках. Згадаймо, наприклад, що у Зборівській (1649) і ГадяцькІй (1658) україно-поль- ських угодах декларувались визнання політичної рівноправності укра­їнського І польського духовенства, відмова від польського релігійного прозелітизму в Україні. Зрушення у ставленні до релігії і Церкви у сві­домості широких мас, пробуджених патріотичною просвітницькою і організаційно-політичною діяльністю релігійно-культурних рухів XVII ст,, могли стати джерелом формування прогресивних правових основ свободи совісті в Україні.

Волею історії значна частина України змушена була розвиватися у «лоні» російської православної самодержавності та самодержавної церковності, де Церква виконувала роль «слухняного службовця при державі». З 1721 р. Православна церква стала, по суті, державним мі­ністерством — «відомством православного віросповідання», головним знаряддям встановлення духовно-світоглядної монополії. Згідно із формулою «православ’я, самодержавство, народність» державна вла­да не мислилась без Церкви. Російська імперія була країною з най­більш «невідокремленою» від держави Церквою. Звід законів Росій­ської імперії 1832 р. та «Уложен і є о наказаниях уголовных и исправи­тельных» 1845 р. проголошували російське православ’я панівною ре­лігійно-церковною структурою. Будь-яка критика цієї Церкви або її ві­ровчення, зречення Церкви або перехід в інше віросповідання і навіть недотримання церковних правил були у Росії державним злочином і карались кримінальним законодавством. Обов’язковим було і розголо­шення на вимогу поліції таємниці сповіді священиком. Тому не дивно, що після перемоги революції у Росії Церкву спіткала гірка доля абсо­лютного заперечення її радянською владою, до цього спричинилася і дореволюційна огида суспільства до православно-самодержавного сим­біозу.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340-1772 рр. входили до складу шляхетської Речі По­сполитої, також мало специфічні дискримінаційні риси, що значною мірою вплинуло на формування політико-правових поглядів і культур­но-національного самоусвідомлення українського народу.

Визначальним у політиці Польщі щодо Церкви в тодішній Україні було створення максимального правового, економічного і духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385) і Люблінської (1569) уній посунула на схід, відтісняючи від державного управління україн­ців і литовців. Для відсторонення місцевої еліти була використана її національно-релігійна відмінність від новоприбулої шляхти.

У контексті формування українських традицій правового регламен­тування релігійних свобод і стосунків держави та Церкви не можна ігнорувати впливу на цей процес ідей, законодавства інших держав. Маємо на увазі І прогресивні гуманістичні погляди європейських і віт­чизняних просвітників, і правові системи держав (зокрема Росії та Австро-Угорщини), до складу яких входили українські землі. Не вдаю­чись до детального аналізу, можна констатувати значні відмінності правового регулювання релігійно-церковного життя у цих державах. Якщо у Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті започатковується фактично з 1905 р., то в Австро-Угор- ській імперії основними державними законами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. гарантувались права «безконфесійних осіб» (тобто ате­їстів), визначались позиції Церкви у приватно-правових взаєминах, ска­совувались обмеження щодо некатоликів.

Слід зазначити, що позитивним для подальшої долі українців Гали­чини (і не тільки Галичини) було те, що після входження краю до Ав­стро-Угорщини (1772) було припинено вакханалію сваволі й правово­го нігілізму польської шляхти: шляхетська сваволя була втиснута у жорсткі рамки австрійських законів. Українська церква у Галичині була зрівняна в правах з Римокатолицькою, її духовенство одержало реаль­не правове і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських костелів та монастирів.

Значною мірою правовий статус українського духовенства Галичи­ни зумовив його помітну роль у процесах культурно-національного від­родження І державотворення (створення українських навчальних за­кладів і культурно-освітніх товариств, створення Головної Руської Ради під час «весни народів» 1848 р., створення і підтримка Західноукраїн­ської Народної Республіки тощо).

На початку XX ст. громадсько-політичне життя України ознамену­валось утворенням перших політичних партій. Оскільки жодна серйозна політична структура не може не визначити свого ставлення до релігії і Церкви, ці проблеми знайшли відображення у їхніх політичних мані­фестах та програмах. Треба зазначити, що програма Української на­родної партії (1902) передбачала встановлення свободи «релігії, совісті, переконань» і містила окремий, досить великий за обсягом розділ «Ре­лігія» з викладом антиклерикальних позицій партії. Програмою перед­бачалося відокремлення Церкви від держави, невтручання державних органів у релігійні справи, відмова від «панування» в Україні будь-якої релігії, встановлення організаційно-канонічної незалежності україн­ської Церкви, виборність духовенства, право релігійних громад вирі­шувати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої «ад­міністративної влади», утримання духовенства тільки за рахунок релі­гійних громад. Як вважали автори програми, такий устрій Церкви може забезпечити свободу релігії, переконань, свободу поширення поміж людьми знань, здобутків культури і науки.

У програмах Української демократичної партії та Української ради­кальної партії (1903) містилися положення щодо свободи совісті з уста­новленням права неналежності до жодної з релігій і відокремлення Церкви від держави, націоналізації церковних і монастирських земель, рівності прав громадян незалежно від ставлення їх до релігії.

Українська демократично-радикальна партія (1905) домагалася ска­сування національно-релігійних привілеїв та обмежень, надання гро­мадянам права «належати до якої хто хоче віри, або й ні до якої». Про­грама Української соціал-демократичної робітничої партії (1905) у цих питаннях обмежувалась вимогами знищення релігійних привілеїв і націоналізації церковного землеволодіння. Так само й Українська се­лянська партія висувала у своїй «Декларації» завдання передачі у влас­ність українського народу монастирських земель та «волі вірування». З-поміж завдань державотворення, що постали перед народом України після 1917 р., також вирізнялися сформульовані у конституційних ак­тах 1917-1920 рр.

Гарантії свободи совісті встановлювались Третім Універсалом Укра­їнської Центральної Ради (7 листопада 1917 р.), Конституцією Україн­ської Народної Республіки, Декларацією Української Директорії (гру­день 1918 р,), Законом про тимчасове верховне управління в Україн­ській Народній Республіці (12 листопада 1920 р.). В Українській На­родній Республіці визнавалося незалежне становище Православної церкви як «автокефальної, з патриархом у Києві на чолі» і передбача­лося прийняття окремого державного закону, який мав регулювати за­гальні основи організації Православної церкви в межах Української держави, застерігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи ка­нонічних постанов, а також «визначати її правне відношення до дер­жави».

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» періоду Гетьманату (29 квітня 1918 р.), що встановлювали статус «християн­ства, православ’я» як панівних в Українській державі, зазначалося, що всі неналежні до православної віри Української держави, а також усі мешканці на території України користуються кожний «свобідним від­правленням їх віри і богослуженням».

Правовими орієнтирами УНР у ставленні до релігії і Церкви були положення, що відповідали прогресивним на той час принципам І здо­буткам суспільно-політичної думки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості суспільства. УНР розпо­чала розробку цілісної системи законодавства про свободу совісті та релігійної організації, в основу якої були покладені демократичні, гу­маністичні критерії. У ній, крім декларованої свободи совісті, відокрем­лення держави від Церкви, передбачалися дієві заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних традицій українців та національних меншин, регламентувалося ставлення релігії до широкого спектра су­спільних відносин і традицій (сім’ї, освіти, судочинства та ін.).

Законодавче регулювання стосунків, пов’язаних із здійсненням сво­боди совісті, розпочалося в УРСР прийняттям 19 січня 1919 р. декрету

Тимчасового робітничо-селянського уряду України, що становив со­бою майже дослівний виклад декрету Радиаркому РСФР від 23 січня (2 лютого) 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви», У ньому декларувалось право громадян сповідувати будь- яку релігію або не сповідувати жодної, скасування усіх «правопозбав- лень, що зв’язані сповіданням будь-якої віри або несповіданням жод­ної», заборона будь-яких місцевих законів або постанов, які б «утиска­ли або обмежували волю сумління або встановлювали будь-які перева­ги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян. Од­ночасно декретом скасовувались викладання основ релігії в усіх дер­жавних та громадських, а також приватних навчальних закладах, будь- які субсидії держави релігійним організаціям. Церква втрачала усі свої майнові права і не могла бути суб’єктом правовзаємин.

Відповідно до цього декрету була ухвалена постанова Народного комісаріату освіти «Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі» (4 лютого 1919 р.), декрет Радиаркому УРСР «Про кладовища та похорони» (1919), інші акти та відомчі інструкції.

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані в «Конституции Украинской Социалистической Советской Республики», яку затвердив 19 березня 1919 р. Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові, а в остаточній редакції— ВУЦВК (14 березня 1919 р.). Стаття 23 Кон­ституції встановлювала, що Церква відокремлювалась від держави. Цікаво, що за цією Конституцією передбачалось надання в УРСР «права убежища всем иностранцам, подвергшимся преследованиям за рели­гиозные преступления». На відміну від Української Народної Респуб­ліки, де релігійним організаціям надавалось право висувати своїх пред­ставників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбав­ляла виборчих прав усіх священнослужителів і ченців.

Кристалізація тоталітарної диктатури в СРСР позбавила релігійні організації України будь-яких надій на дотримання державою навіть декларованих у Конституції прав — за радянських часів конституційні гарантії свободи віросповідання не мали жодного значення і не впли­вали на державну політику щодо Церкви, яка зазнавала періодичних коливань у зв’язку зі зміною лідерів Комуністичної партії.

Специфікою правового регулювання свободи совісті в Україні була повна невідповідність його правової бази (Конституції, урядових по­станов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та реалі­ям релігійно-церковного життя, порушення конституційно-правових норм самою ж державною владою, брутальне нехтування Конститу­цією і чинним законодавством, систематична і масова антирелігійна пропаганда, компрометація Церкви і духовенства в очах вірних, посту- нове зменшення числа «легалізованих» церков і священнослужителів, постійний і безпосередній нагляд за духовенством з боку органів дер­жавної безпеки, перешкоди в залученні до Церкви нових вірних з чис­ла молоді та у проведенні богослужінь І обрядів, насадження замість традиційної релігійної обрядовості нових радянських обрядів тощо. Одночасно державна влада не відмовлялась від анонімних «добровіль­но-примусових» вилучень церковних коштів у різні фонди.

Серед чинників, які зумовили формування радянської державної політики щодо свободи совісті та її законодавче забезпечення і прак­тичне здійснення, варто відзначити:

— усвідомлення потенційної спроможності релігії конкуру­вати з офіційною ідеологією у ВПЛИВІ І контролі над світо­глядом мас;

— ступінь можливого використання державою релігії і Церкви як засобів наднаціональної інтеграції (формування так зва­ної «нової історичної спільності людей») і знищення етніч­ної, мовної і культурної самобутності народів;

— вплив (за тривалістю та інтенсивністю) «радянізації» на релігійно-національну специфіку різних регіонів України;

— особливості конкретної релігії, тобто її організаційна струк­тура, чисельність вірних, ставлення до державного ладу, місцезнаходження органів управління та духовних центрів (в СРСР або за його межами), стратегічне розташування, зв’язки з одновірцями за кордоном, здатність протидіяти радянській інфільтрації і контролю.

Починаючи з 1938р., внаслідок сталінської трансформації «інтер­націоналізму» і майже відвертої підтримки російського націоналізму як об’єдну вальної сили радянської держави, відбувається парадоксальна «реабілітація» заслуг російського православ’я в будівництві російської централізованої держави. Російській православній церкві — єдиній з усіх всесоюзних багатонаціональних організацій — було дозволено зберегти дореволюційну назву («Російська») і стару «монархічну централізовану структуру» (патриархат). Одержавши від тоталітарно­го режиму дозвіл поширити свою юрисдикцію на вірних Балтії, Беса­рабії і Північної Буковини (1940 р.), зайнявши місця розстріляних і ув’язнених священиків забороненої більшовиками Греко-католицької церкви, РПЦ у дозволених їй межах стала символічно репрезентувати модель нової історичної спільності людей — радянського народу.

До нормативної основи законодавчого регулювання релігій но-цер­ковного життя в Україні радянського періоду належали також ухвалені 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради Української РСР Указ «Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культури» і Постанова «Про застосування статті 138 Кримі­нального кодексу Української РСР». У першому документі встановлю­валась адміністративна відповідальність керівників незареєстрованих у встановленому порядку релігійних організацій, а також відповідаль­ність за здійснення несанкціонованих релігійних обрядів та церемо­ній, за створення позакультових структур, груп тощо. У постанові міс­тились роз’яснення, що порушення законодавства щодо відокремлен­ня Церкви від держави і школи від Церкви підлягають кримінальній відповідальності. До таких належали, зокрема, відмова у прийомі на роботу або до навчального закладу, звільнення з роботи або навчаль­ного закладу, позбавлення встановлених законом пільг або переваг, а так само інші істотні обмеження прав громадян залежно від їхнього ставлення до релігії. Проте практичного застосування щодо посадових осіб ці норми не мали, а з юридичної точки зору вони були далекими від демократичних принципів свободи совісті.

1976 р. було ухвалене «Положення про релігійні об’єднання в Укра­їнській РСР», яке із змінами, внесеними Верховною Радою Української РСР у вересні 1990 р., діяло до прийняття Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» (23 квітня 1991 р.). Ним розширюва­лись повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Україн­ської РСР. Вона перебрала від місцевих органів влади повноваження вирішувати питання реєстрації релігійних об’єднань, користування культовими приміщеннями, контролю за дотриманням законодавства про релігійні культи тощо.

1978 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Конституцію, де громадянам Української РСР гарантувалася свобода совісті, тобто пра­во сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Роз­палювання ворожнечі і ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями заборонялось. Церква в Українській РСР залишилася відокремленою від держави, а школа — від Церкви.

Від попередніх ця Конституція відрізнялася новим підходом до пра­вового регулювання свободи совісті, оскільки не просто проголошува­ла свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, викликавши цим досить жваву дискусію у суспільстві І споді­вання вірних та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії і Церкви. Однак до другої половини 80-х рр„ коли внаслідок початку руху за демократизацію суспільного життя ак­тивізувались процеси національно-культурного відродження, ця полі­тика залишалась незмінною. Двозначність становища релігійних органі­зацій в Україні глибоко усвідомлювалась не лише їх вірними, а й світо­вою громадськістю, а також правознавцями і частиною партійно-дер­жавних чиновників УРСР. Державно-церковні стосунки вимагали прин­ципово нових підходів до свого розвитку на засадах дотримання чин­них і ухвалених нових конституційно-правових норм. Але для цього потрібні були зусилля прогресивних сил суспільства, спрямовані на по­долання багаторічних негативних Ігнорувань у цій сфері, сприйняття нового політико-правового мислення, пріоритету загальнолюдських цін­ностей.

27.4.