Свобода совісті як складова процесу державно-церковних стосунків

Поняття «свобода совісті» — полісемантичне, його сутнісне наван­таження нерідко визначається залежно від предметного поля досліджен­ня: права, релігієзнавства, етики тощо. Але, нажаль, не Існує цілісного поняття цього феномена.

Завдяки докорінним політичним та соціально-економічним змінам, які відбулися в нашій державі у XX ст., свобода совісті та віроспові­дання на практиці перетворилися в гарантоване право.

За радянських часів свобода совісті практично була ототожнена зі свободою світогляду, що було безперечною помилкою, бо ЦІ два по­няття не є тотожними: друге значно ширше першого, і їх ототожнення не враховує специфіки релігійних стосунків і релігійного життя. Будь- яка свобода обов’язково передбачає свободу вибору, у цьому разі — релігійного вибору. Радянське розуміння релігійного вибору містило підміну понять. Свобода цього вибору визначається діалектичним зв’яз­ком демократичних прав і свобод, гарантованих суспільством, і реаль­ним правом особистості самій визначати своє ставлення до релігії та атеїзму. Інакше кажучи, специфіка поняття свободи совісті полягає у здатності особистості висловити своє ставлення до релігійного або ате­їстичного, ідеалістичного або матеріалістичного світоглядів. Цим і спри­чиняється ототожнення різних понять: «свободи совісті» і «свободи світогляду». Ототожнюють також поняття «ідеалістичний світогляд» і «релігійний», «матеріалістичний» і «атеїстичний». Взагалі атеїстично­го світогляду не існує, бо не можна побудувати бачення і розуміння світу на запереченні чогось, а атеїзм є не більше ніж заперечення віри в Бога. Звернімо також увагу й на релігійний плюралізм. Релігійних систем — дуже велика кількість. У християнстві напрямів, течій, сект тощо налічується кілька тисяч, Розмаїггя течій спостерігається і в буд­дизмі та ісламі.

Перед суспільством, державою та особою всі релігії, всі Церкви — справді рівні, всі мають право на існування, зважаючи, звичайно, на те, щоб їхнє Існування І діяльність не були спрямовані проти особис­тості та Інтересів суспільства.

Свобода віросповідання — це справді право вибору релігії, але таке право зовсім не передбачає обов’язковість обрання якоїсь релігії. Воно передбачає І право не обирати жодної релігії. Право вибору водночас включає І право на відмову від вибору, право вибору альтернативи за­пропонованому. Що ж до свободи атеїстичної пропаганди, то вона за­хищена правом людини і громадянина України на свободу думки та слова.

Категорія «свобода совісті» отримана шляхом об’єднання двох ціл­ком самостійних понять — «свобода» і «совість». Виникає не просто суміш двох понять. Поєднання їх у єдине ціле дає діалектичний стри­бок у розвитку змісту понятгя: звужується застосування розуміння по­няття «свобода» від усієї дійсності до застосування його тільки в ца­рині ставлення до релігії, Церкви та вірних. З більш широкого поняття «совість взагалі» як моральної категорії створюється визначення став­лення тільки до релігії та Церкви.

Теоретичний аналіз проблеми свободи совісті має бути розпочатий з детального з’ясування змісту та смислу поняття «совість». Це понят­тя є категорією етики, воно склалося з розвитком і поглибленням мо­ральних поглядів людства. Моральна свідомість — найдавніша форма суспільної свідомості, яка фіксує моральні взаємини людей. Вона є за- садовою стосовно певної системи поглядів та уявлень, ідей, теорій, оцінок і норм, які регулюють діяльність І поведінку людей щодо при­роди, суспільства та особистості і які звичайно називають мораллю.

місць посідає релігія. Для утвердження моралі особливе значення ма­ють особисті переконання людини, внутрішнє усвідомлення нею Істин­ності та справедливості моральних положень, якими вона вважає за потрібне керуватися, і в цьому внутрішньому усвідомленні особливе місце займає совість. Совість — це здатність особистості формулюва­ти свої моральні обов’язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль І критичну самооцінку своїх думок і вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої від­повідальності перед самою собою за свої вчинки, оцінки своїх вчинків з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль за виконанням своїх обов’язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Цілком зрозуміло, що внутрішня від­повідальність людини, самооцінка, самоконтроль та самовдосконалення менш за все спираються на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маю­чи почуття І розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчин­ках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсо­лютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчин­ки, адже вона існує в суспільстві поряд з іншими людьми, у яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має свої межі, зумовлені існуванням Інших людей і суспільства.

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки регламентації, що досить часто практикується і досі в багатьох державах світу. Держава, звужуючи або розширюючи гори­зонти права на свободу совісті, регулює лише межі суспільних можли­востей зовнішнього вияву свободи совісті, публічних дій індивіда в духовній сфері, проте вона не в змозі надати або ж відняти свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія в предметній царині свого вияву — ставлення людини до релігії — певною мірою розкриває свою сутність через поняття «свобода релігії». Останнє міс­тить у собі всі аспекти свободи совісті: самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їхній основі.

Свобода релігії в цьому контексті постає як свобода вибору релігії, як свобода відправлення релігійного культу. Релігійний культ розгля­дається як вид релігійної діяльності, практичного освоєння світу, як спосіб задоволення потреб релігійної совісті. До культових дій нале­жать молитва, богослужіння, жертвоприношення, обряди, а також ри-

туальні поклони, колінопреклоніння тощо. Релігійний культ Є ЗОВНІШ­НІМ виявом свободи релігії, а отже, свободи совісті. Він задовольняє релігійні потреби вірного, сприяє самореалізації його на основі обра­них з веління власної совісті релігійних ціннісних орієнтирів, ідей. Культ є єдиним з обов’язкових елементів релігії. За відсутності культу суспільне явище не є релігією, хоча в ньому наявні елементи віри у надприродне.

Свобода релігії має як внутрішній, так і зовнішній аспекти вияву, а саме: свободу вибору певного релігійного світогляду і публічне спові­дання релігії. Для вірної людини важливе значення має«може бути обмежене Законом лише в Інте­ресах охорони суспільного порядку, здоров’я та моральності населення.

За останні роки створені необхідні правові умови діяльності релі­гійних організацій. Вони прирівняні в правах до суспільних організа­цій, мають статус юридичної особи.

Питання власності, підприємництва, землекористування релігійних організацій, трудові взаємини у них врегульовані чинними законодав­чими актами про власність, підприємництво, землю, працю, соціальне страхування.

Кожному громадянинові України гарантується право: мати свою релігію або переконання; приймати іншу релігію або переконання; мі­няти релігію; одноосібно або разом з іншими сповідувати свою релі­гію, відправляти культ, виконувати релігійні обряди, дотримуватися ка­нонів своєї релігії в житті; право батьків (або осіб, що їх замінюють) виховувати своїх дітей відповідно до своїх особистих переконань; право на таємницю сповіді тощо.

Спираючись на світовий досвід, Україна будує свою державну по­літику щодо релігії та церкви на основі законності й соціальної спра­ведливості, а саме на основі:

— громадянської згоди і співробітництва людей незалежно від їхнього ставлення до релігії;

— створення сприятливих умов для діяльності релігійних ор­ганізацій, для розвитку суспільної доброчинності та гума­нізму;

— рівних прав І можливостей для всіх релігійних організа­цій на основі соціальної справедливості;

— взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між вірними та невірними, між вірними різних віровчень;

— визнання статусу релігійних організацій, сформульовано­го у міжнародних правових актах;

— шанобливого ставлення держави до традицій і внутрішніх установок релігійних організацій;

— рівності перед законом усіх релігійних організацій;

— створення умов для участі релігійних організацій у суспіль­ному житті, використанні засобів масової інформації;

— вирішення питань, пов’язаних з поверненням майна релі­гійних організацій, незаконно вилученого в них у попередні роки.

Законом про альтернативну службу передбачено, що вірні, релігійні переконання яких перешкоджають проходженню строкової військової служби, можуть відбувати альтернативну трудову службу. При цьому, як правило, за місцем проживання вона зараховується в загальний та професійний стаж і відповідно оплачується.

Таким чином, держава, долаючи спадщину минулого, створює за­хисні умови для вірних. З усіх основних питань життєдіяльності релі­гійних організацій ухвалені відповідні законоположення, які заснува­ли нову, демократичну фазу взаємин держави та Церкви. В результаті релігійна інфраструктура набула такого бурхливого розвитку, аналогів якому немає в драматичній історії нашої країни.

Наприклад, за роки, які минули після проголошення української державності, мережа релігійних організацій збільшилась майже напо­ловину і складається з 25 тис. 420 релігійних організацій. Більш ніж у п’ять разів зросла чисельність духовних навчальних закладів та мона­стирів, збільшилась кількість місій та релігійних братств.

Значно поліпшилась матеріальна база церков. Держава поступово повертає культові споруди та предмети церковного майна. Спорудже­но понад 1 тисячу храмів, у стадії будівництва перебуває ще близько 2 тисяч культових споруд.

Розширюються контакти з одновірцями за кордоном, Україну на запрошення релігійних організацій відвідало більш як 5 тисяч вірних з 24 країн світу. З аналогічною місією за кордоном побувало більше ти­сячі наших співвітчизників.

Це лише деякі дані про релігійно-інституційний процес в Україні. Вони досить промовисто свідчать не тільки про динаміку його розвит­ку, а й про принципово нові умови, в яких функціонує релігійне сере­довище.

Водночас в історію сучасної України Церква входить не тільки як стабілізувальний наставник. Нажаль, вона стала ареною міжконфесій­них та міжцерковних конфліктів, у які втягнуті сьогодні найвпливо- віші релігійні організації, відомі церковні діячі, десятки мільйонів вір­них.

Міжцерковні протистояння в Україні своїми коренями сягають гли­боко в історичне минуле нашої держави, є результатом тривалої від­сутності державної самостійності України, перебування у свій час укра­їнських територій у складі сусідніх держав. В той же час згадані кон­флікти підживлюються складною політичною та економічною ситуа­цією в країні, невирішеними проблемами власності на культові спору­ди, боротьбою за сфери впливу, лідерство у релігійно-церковному житті.

Держава не стоїть осторонь вирішення цих проблем. Тому пробле­ми, пов’язані із здійсненням свободи совісті в Україні, залишаються важливим завданням правового регулювання і досить складним напря­мом внутрішньої державної ПОЛІТИКИ,

Нова Конституція і вся правова система України як виразник стану і прагнень українського суспільства покликані створити умови для ви­правлення помилок і недопущення у майбутньому порушень свободи совісті — важливого елемента ідеологічної, морально-етичної та соці­ально-психологічної основи народовладдя.

Як відомо, на суспільні стосунки, що пов’язані зі ставленням до релігії, справляють вплив не лише Конституція, закони або діяльність органів державної влади. Найчастіше конституційно-правові норми лише узагальнюють і узаконюють історичні традиції, світоглядні та ідеологічні позиції і погляди на релігійно-церковне життя, вироблені панівними у суспільстві політичними та соціальними силами. Однак специфіка сучасного стану українського суспільства, а також завдання правової системи України щодо демократизації суспільного життя і по­будови правової держави зумовлюють пріоритет тих підходів до реалі­зації свободи совісті, що пройшли випробування суспільно-історич­ною практикою людства, стали критеріями прогресивності розвитку народів і держав та ознаками придатності їх до міжнародної інтеграції.

27.3.