Відновлення конституційних засад регулювання державно-церковних і міжконфесійних стосунків в Україні

Проблеми законодавчого врегулювання державою церковних сто- сунквІ в Україні з особливою гостротою постали ще у другій половині 80-х рр. XX ст. Це пояснювалось цілою низкою об’єктивних причин, що випливали як із попереднього етапу суспільного розвитку (потреба невідкладного усунення хиб і зміни протиправного курсу державної політики у релігійно-церковних питаннях), так І з необхідності сфор­мувати власну концепцію цієї політики з урахуванням конкретної су­спільної специфіки України та загальновизнаних гуманістичних прин­ципів реалізації прав людини у духовній сфері.

З першими ж кроками у напрямі демократизації суспільства нечу- вано активізувалася громадська діяльність вірних і духовенства, яка в Україні набрала форм руху за реєстрацію нових громад панівної тоді РПЦ, релігійних організацій протестанської віросповідної орієнтації і (що становило своєрідність ситуації в Україні) вимог реабілітації неза­лежних від Московського патриархату УГКЦ та УАПЦ, Свої законні претензії на повернення культових споруд висунули також релігійні громади кримських татар та юдеїв. ГГро потужність і динаміку релігій­ного відродження цього періоду свідчать офіційні дані про чисельність релігійних громад.

Одночасно із кількісним зростанням відбувалась інтенсифікація впливу Церкви на суспільні процеси і політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій активно включилася у громадсько-по­літичну діяльність, обираючи ті чи інші орієнтири І світоглядні цін­ності як засіб збереження або досягнення бажаної для себе суспільної значимості і впливу на вірних та сприяння підтримування або поборю­ваних ними політичних сил і владних структур. Останнє особливо по­казовим було, наприклад, у діаметрально протилежному ставленні Укра­їнського екзархату РПЦ, Української греко-католицької церкви до КПРС і Радянської влади, до ідеї державної незалежності України, до новіт­ніх національно-демократичних об’єднань.

Нові явища і тенденції у релігійно-церковному житті другої поло­вини 80-х рр. XX ст, справляли досить вагомий вплив на правове регу­лювання свободи совісті, який у поєднанні з тодішньою державною політикою у цій галузі зумовив реалії сьогоднішнього становища ре­лігії і Церкви в Україні, тобто позитивні й негативні явища державно- церковних і міжконфесійних (міжцерковних) стосунків.

Свобода Церкви можлива лише за умови відокремлення Церкви від держави, коли держава не втручається у справи Церкви, а остання ви­конує свої специфічні функції, тобто задовольняє релігійні потреби вір­них.

Для громадян України дія ст. 35 Конституції забезпечується Зако­ном «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня І 991 р. Серед підзаконних нормативних актів певне значення має й Указ Пре­зидента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаці­ям культового майна» від 4 березня 1992 р. У законі підкреслюється рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, визначається роль релігійних організацій в суспільному житті, їхнє юридичне оформлення тощо. До релігійних організацій законодавцем віднесені релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних орга­нізацій. Так, релігійна громада визнається релігійною організацією вір­них одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії, які добровільно об’єдналися з метою задоволення релігійних потреб. Дер­жава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким чинним в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Релі­гійні організації, керівні центри яких перебувають за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується чинне законодавство. Релігійні управління І центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіо­нерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні за­клади для підготовки священнослужителів і служителів Інших необ­хідних їм релігійних спеціальностей, які діють на підставі своїх стату­тів (положень).

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання гаранту­ється й тим, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді вірних, і підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадського порядку, життя, здоров’я і моральності населення, прав і свобод Інших громадян.

Церква І релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релі­гійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, ство­рених за ознакою ставлення до релігії. Релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, надавати політич­ним партіям фінансової підтримки, висувати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фінансувати виборчі кампанії кан­дидатів до цих органів, хоча кожний окремий священнослужитель як громадянин України має рівне з усіма Іншими громадянами право на участь у політичному житті. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Школа (державна система освіти) в Україні відокремлена від Церк­ви (релігійної організації), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього став­лення до релігії. Громадяни можуть здобувати релігійну освіту індиві­дуально або разом з іншими. Релігійні організації мають право відпо­відно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також провадити навчан­ня в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм на­лежать або надаються у користування. Батьки або особи, які їх заміню­ють, за взаємною згодою мають право виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань бути увільне­ним від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від вико­нання конституційних обов’язків, законів.

Державний контроль за додержанням законодавства України про релігійні організації здійснюють місцеві ради народних депутатів і мі­сцеві державні адміністрації.

Державний орган України у справах релігії утворюється Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 січ­ня 1996 р. затверджене Положення про Державний комітет України у справах релігії, згідно з яким Держкомрелігій є центральним орга­ном державної виконавчої влади, підвідомчий Кабінетові Міністрів України.

Держкомрелігій забезпечує реалізацію державної політики стосов­но релігій та Церкви, вирішення відповідно до чинного законодавства питань державно-церковних взаємин, реалізації права громадян на сво­боду сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безпере­шкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ри­туальні обряди, провадити релігійну діяльність.

Комітет узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє та подає на розгляд Пре­зидентові України, Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо вдо­сконалення законодавства із зазначених питань.

Одним із основних завдань Держкомрелігій є також запобігання будь-яким виявам релігійної винятковості та нетерпимості до невір­них або вірних інших віросповідань, зневажливого ставлення до по­чуттів громадян, розпалюванню ворожнечі й ненависті на релігійному ґрунті, а також запобігання втручанню державних органів і громадських організацій у здійснювану відповідно до чинного законодавства діяль­ність релігійних організацій у діяльність державних органів, громад­ських та інших релігійних організацій.

Державний комітет України у справах релігій має спеціальну ком­петенцію в галузі релігії та Церкви, Всі інші державні органи в питан­нях релігії та Церкви мають загальну компетенцію і реалізують її Із здійсненням своїх основних завдань.

Держава є секулярною інституцією, нейтральною щодо різних ре­лігій або вірувань взагалі. Встановлення секуляризму історично випра­вдане, оскільки воно ліквідувало негативні впливи на суспільство з боку конфесійного і церковного диктату, характерного для досекуляриої епо­хи. Разом із тим, як і кожне суспільне явище, секуляризм привносить у суспільство свої негативні елементи. Церква і держава є автономними одна щодо одної. Однак це не виключає, а навпаки — передбачає об­межену співпрацю між ними у суспільній сфері. Держава і Церква ма­ють ряд спільних інтересів у соціальній, культурній сферах (наприклад, захист родини та громадянського миру або подолання злочинності та наркоманії), які вони можуть узгоджувати у співпраці.

Держава, і зокрема Україна, має бути світською. «Світськість» дер­жави не означає, що вона впроваджує, підтримує, -«спонсорує» атеїс­тичну ідеологію, зацікавлена у ній. Це лише вияв того, що держава є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри.

Світський характер держави передбачає також розмежування сфер впливу Церкви і держави. Держава мусить чітко окреслити в законо­давстві межі свого втручання і межі впливу, сприяння, протидії тощо у їльність релігійних та атеїстичних організацій, виходячи із загаль- людських цінностей і прав людини.

Світська держава — це, насамперед, така держава, в якій немає ні- ої обов’язкової або такої, якій би віддавалась перевага, релігії, а всі лігії є рівними. Це — держава, в якій ніякі релігійні канони, догми є джерелами права і ніякі релігії не впливають на становлення та 'нкціонування державних органів і посадових осіб, на систему дер- івної освіти.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» міс- ть положення про те, що ніхто не може встановлювати обов’язкових реконань і світогляду. Однак, зважаючи на його важливість, його обхідно було закріпити у Конституції.

В конституційних актах багатьох країн є вказівки на державну релі- ю. Державна (офіційна) релігія— «один із конституційно-правових статутів, який регулює взаємини між державою і Церквою, на основі :их Церква визнається частиною офіційної організації суспільства, ;ребуває під її опікою і захистом. Так, у конституції Греції прямо за­бачається, що державною релігією є православ’я. В деяких країнах статут державної релігії офіційно не фіксується, але держава юри- «чно визнає ту чи Іншу релігію, не втручаючись при цьому у внутріш- : життя Церкви. Конституція Республіки Болгарія називає східнопра- юлавне віросповідання традиційною релігією. Конституція Грузії ви­тає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії, країна ж не має і, на нашу думку, не мусить мати державної релігії ані ридично, ані фактично, бо це може спричинити конфлікт між грома- інами, що сповідують інші світові релігії та неорелігії.

Нова Конституція України у ч. З, ст. 35 підтвердила принцип відо- землення школи від Церкви, який містився у Конституції України 578 р,, хоча останні ЇЇ проекти таке положення не пропонували.

Відокремлення школи від Церкви і релігійних організацій більш зтально регулює стаття 6 Закону України «Про свободу совісті та ре- ігійнІ організації».

Світський характер державної системи освіти означає, що:

— державна система освіти незалежна від релігійних органі­зацій, має науковий, світський характер;

— державні навчально-виховні заклади також відокремлені від Церкви, релігійних організацій), мають світський ха­рактер;

— навчально-виховний процес вільний від втручання релі­гійних організацій;

— у питаннях здобуття освіти громадяни України мають рівні права незалежно від їхнього світогляду, переконань, віро­сповідання.

Загальновизнані положення про відокремлення Церкви від держа­ви і школи від Церкви останнім часом в Україні мають досить-таки суперечливий характер. Це пояснюється тим, що на сучасному етапі виховання, формування духовності тощо не мислиться без участі релі­гійних чинників, Церкви. За рішенням ради навчально-виховного за­кладу священнослужителі можуть брати участь у навчально-виховно­му процесі, керівництві учнІвсько-студенськими об’єднаннями та Інте­ресами, сприяти інтелектуальному, культурному розвитку учнівської, студенської молоді, надавати консультативну допомогу педагогам. Не є перешкодою до педагогічної роботи належність педагогічного пра­цівника до релігійної організації (ст. З, 8, 9 Закону України «Про осві­ту»), До виховної роботи, просвітянської діяльності в державних осві­тянських закладах залучаються священики, релігійні проповідники, представники різних церков, а в духовні навчальні заклади — світські вчені, вчителі, викладачі вузів тощо.

Держава не бере на себе обов’язок релігійного виховання грома­дян. Але це не означає, що у навчально-виховному процесі не можуть мати місце елементи релігійної освіти учнів І студентів.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не до­пускає обмежень у проведенні наукових досліджень, у тому числі фі­нансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму. Однак ця діяльність підпо­рядковується тим загальним правилам, за яких є неприпустимим у будь- якій формі зневажливе ставлення до тієї чи іншої релігії або світогляду.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах.

Згідно з ч. 1 ст, 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі та майно, що надаються їм на договірних, засадах дер­жавними, громадськими організаціями або громадянами. ·

Релігійна організація як юридична особа може укладати договори майнового найму (договори оренди будинків, нежилих приміщень, іншого майна або договори безоплатного користування майном) з дер­жавними, громадськими організаціями або громадянами. Релігійні ор­ганізації є юридичними особами, а отже — суб’єктами права колекти­вної власності. Об’єктами права власності релігійної організації є куль­тові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культур­но-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, гро­шові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяль­ності.

Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організація­ми або передане державою чи придбане на інших підставах, не забо­ронених законом. При цьому на майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути накладене стягнення за претензіями кредиторів.

Законодавством затверджений та існує порядок повернення культо­вих споруд і майна у власність релігійним організаціям.

У власність релігійним організаціям повертаються (як і у разі пере­дачі у безоплатне користування) або тільки культові споруди чи тільки інше (культове І некультове) майно, або те й Інше разом. Інакше кажу­чи, повертається колишнє церковне рухоме і нерухоме майно, яке в цей час є державною власністю, і держава в особі відповідного державно­го органу має можливість його повернути.

Релігійні організації мають переважне право лише на передачу їм культових будівель (храмів та іншого нерухомого майна, яке безпосе­редньо пов’язане з відправами культу— дзвіниць, церковних сторо­жок тощо) і майна культового призначення, У поверненні Іншого коли­шнього церковного майна може бути за певних обставин відмовлено.

Отже, ухвалення Конституції України закріпило високі стандарти у галузі права людини і національностей щодо свободи світогляду (со­вісті) та віросповідань. Таким чином, норми Хартії прав людини ста­ють невід’ємною частиною національного законодавства Української держави. І це відрадно, оскільки чим надійніше гарантовані широкі права людини і громадянина в Україні, тим стабільнішим є поступ укра­їнської нації з природною інтеграцією її у європейську і світову спіль­ноту.

Свободу світогляду і віросповідання гарантовано кожному. Таким чином, кожен в Україні, а не тільки її громадянин, може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, здійснювати релігійну ді­яльність. Щоправда, українська Конституція не гарантує широкого пра­ва діяти згідно зі своїми релігійними переконаннями, але сподіваємо­ся, що це право «вичитується» із змісту 35-ої статті Основного Закону.

Водночас, як відомо, конституції переважної більшості країн, при­наймні європейських, містять гарантії релігійної свободи не лише осо­би, а й релігійних організацій. Причому якщо в сенсі проголошення особистої свободи всі вони дуже подібні й більшою або меншою мі­рою відповідають міжнародним правовим документам (Загальна де­кларація прав людини. Європейська конвенція про захист прав люди­ни і головних свобод, Міжнародний пакт про громадянські та полі­тичні права, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дис­кримінації на грунті релігії і переконань тощо), то щодо правового ста­ну релігійних організацій конституції демонструють досить-таки значні відмінності.

Українська Конституція проголошує відокремлення Церкви від дер­жави і школи від Церкви, а також те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. В нашій Конституції немає спе­ціальної згадки про якусь одну з релігійних організацій (на відміну від Італії, Іспанії, Грузії, Македонії, Болгарії та деяких інших країн) І, на відміну, скажімо, від Греції, не йдеться про державну Церкву. Не пе­редбачає Конституція України й поділу релігійних організацій на тра­диційні і нетрадиційні, визнані або не визнані (як, скажімо, в Литві). Але не містить вона, зазначимо, й положення про рівність усіх церков перед законом (як, наприклад, у конституціях Білорусі, Росії чи Хор­ватії).

Проте твердити, що принципові засади церковно-державних сто­сунків тим самим уже закладено, видається передчасним. Навіть по­над це: можливо, лише відтепер і розгорнеться справжня дискусія, а то й боротьба навколо того, якою саме бути українській системі стосунків між державою І релігійними організаціями. Адже конкретизація кон­ституційних положень мусить мати місце у спеціальному Законі (або законах), а нинішній Закон «Про свободу совісті та релігійні органі­зації» зазнає змін. І якими будуть ці зміни, крім зміни назви —з ухва­леної Конституції остаточно невідомо.

Головне залежатиме від того, який саме зміст вкладе український законодавець у положення про відокремлення Церкви від держави. Адже таке положення у прямій або опосередкованій формі міститься в конституціях країн з різними моделями церковно-державних стосун­ків, як-от: США, Словенія, Росія, Японія, Білорусь, Польща.

По-друге, серед фахівців немає повної згоди відносно того, що саме слід розуміти під відокремленням Церкви від держави. До речі, на За­ході зазвичай ведуть мову не про відокремлення Церкви від держави, а про відокремлення Церкви і держави. Тим самим наголошується на рівноправності суб’єктів цих стосунків, а не взаємини, сказати б^ сю- зеренітету-васалітету, До того ж правознавці майже одностайні: якщо під «відокремленням» розуміти стан, за якого держава не має з Церк­вою нічого спільного, то такої правової і суспільно-культурної ситуації ми не знайдемо ніде в Західній Європі. Відокремлення тут означає, що держава не ототожнює себе з жодною з релігій або церков, не покладає на Церкву державних функцій, не втручається у її внутрішні справи, й обидві інституції поважають автономію одна одної в належних їм сфе­рах; Церкви не наділяються політичною владою, а держава зберігає нейтралітет щодо релігійних організацій, не виступає від імені або про­ти котроїсь із них. Держава не примушує своїх громадян діяти на ко­ристь певної Церкви, не визначає канонічний устрій. При цьому ней­тралітет держави стосовно Церкви практично завжди доброзичливий. Держава не лише поціновує соціальну працю релігійних інституцій, але й виявляє велику повагу до самої релігії, яка відіграє важливу роль у духовному і моральному розвиткові суспільства.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», ухва­лений Верховною Радою в квітні 1991 р., доволі продуктивно виконує роль регулятора сфери свободи совісті, а також тих правовзаємин, які виникають на релігійній основі. Ця констатація ґрунтується на досвіді його застосування впродовж років незалежності, а також відповідності його в цілому міжнародним правовим нормам. Але, незважаючи на це, праця з подальшого його вдосконалення розпочалася практично відра­зу після ухвалення. Йдеться не про перегляд фундаментальних засад, а про повсякденну і звичну для законотворчості будь-якої демократич­ної держави роботу з відбору, накопичення та юридичного оформлен­ня положень щодо нових конкретних правовзаємин, непередбачувану кількість і розмаїття яких дали вже перші роки незалежності України. Необхідність такої діяльності була спричинена цілою групою чинни­ків і, зокрема, триваючими процесами формування, структуризації са­мостійних релігійних організацій, незалежних від традиційних церков; актуалізацією майнових проблем у релігійному середовищі, вирішен­ня яких не встигало за зростанням чисельності релігійних організацій; надзвичайною місіонерською активністю релігійних центрів, акреди­тованих за кордоном, та новітніх релігійних рухів; зобов’язаннями України в гуманітарній сфері у зв’язку з її членством у Раді Європи; участю в ряді міжнародних акцій тощо. Розмаїття всіх цих обставин нерідко створювало настільки складне переплетіння Інтересів, прав, обов’язків, взаємин суб’єктів права, до того ж на тлі динамічно зміню­ваної релігійної ситуації та багатовекторних прагнень політизувати це- ркОйне життя — що вивірені підходи або правові прецеденти часом виявлялись малоефективними. Досвід же розв’язання таких проблем в іншйх країнах далеко не завжди прийнятний: надто специфічною є ситуація соціально-економічної та політичної трансформації, надто складними — історія релігій та взаємин їх на українських землях.

Базовий закон, що регулює питання релігійної свободи, поклика­ний гарантувати право на свободу совісті громадянам України та здій­снення цього права; забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захис­ту прав і законних Інтересів громадян незалежно від ставлення їх до релігії; визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспіль­ством; подолання негативних наслідків державної політики щодо ре­лігії і Церкви;, гарантування сприятливих умов для розвитку суспіль­ної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду або віросповідання.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню стосунків взаємної релігійної і світоглядної тер­пимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не спо­відують її, між вірними різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні наста­нови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному зако­нодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі віросповідання та релі­гійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких пе­реваг або обмежень одного віросповідання або релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але вони мають право брати участь у громадському житті, а також використову­вати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Передбачаються не лише права та обов’язки щодо релігійної сво­боди, але й відповідальність у разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень базового закону про свободу со­вісті та інших законодавчих актів України, як санкцію ч. З ст, 16 цього Закону передбачає можливість припинення діяльності релігійної орга­нізації за рішенням суду.

Матеріальна відповідальність настає у разі заподіяння шкоди при релігійних відправах (богослужіннях, релігійних обрядах, церемоніях, процесіях тощо), в процесі виробничої і господарської діяльності релі­гійних організацій або трудової діяльності громадян у релігійних орга­нізаціях та на їхніх підприємствах.

Дисциплінарна відповідальність настає за дії або бездіяльність цер­ковних посадових осіб, що призвели до порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації або порушень внутрішніх на­станов Церкви, Цей вид відповідальності передбачається статутами (положеннями) релігійних організацій або їхніми внутрішніми церков­ними настановами.

Підставою кримінальної відповідальності у цій сфері є скоєння осо­бою діяння, яке містить ознаки злочину, передбачені новим Криміналь­ним кодексом України від 5 квітня 2001 р. Так, ст. 161 Кодексу перед­бачає покарання за порушення рівності громадян залежно від їхньої расової, національної приналежності або ставлення до релігії. Ново­введенням стали ст. 178, 179 Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за пошкодження релігійних споруд або культових бу­дівель та за протизаконне утримання, глузування або знищення релі­гійних святинь.

Злочином вважається перешкода у відправленні релігійного обряду (ст. 180). Це може бути будь-який примус особи до сповідання або від­мови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях; встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання або релігійної організації щодо інших; заборона релігійній організації використовувати для богослу­жіння засоби масової Інформації; заборона парафіянинові або служи­телеві культу здійснити релігійний обряд тощо.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законодавець передбачав кри­мінальну відповідальність за посягання на здоров’я людей під приво­дом проповідування релігійного віровчення або здійснення релігійних обрядів, що чинним кримінальним законодавством віднесено до зло­чину. Положення цієї статті призначені для боротьби з суспільно не­безпечними формами використання релігійних почуттів вірних, здій­снюваних у межах групової діяльності і пов’язаних із заподіянням шкоди.

Закон України «Про попереднє ув’язнення» визначає, зокрема, пра­во особи, взятої під варту, відправляти в індивідуальному порядку ре­лігійні обряди і користуватися релігійною літературою та властивими її віруванню предметами релігійного культу, що виготовлені з мало­цінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений у місцях попереднього взяття під варту порядок, а також не обмежують­ся права інших осіб.