Свобода совісті: історично-релігієзнавче осмислення

Політичні й соціально-економічні зміни останніх півтора десятиліття в нашій країні внесли корінні зміни й у сферу державно-церковних відносин. Головна новація цієї сфери — це утвердження в пострадянському суспільстві реальної свободи совісті.

Демократизація українського суспільства принесла з собою нові поняття й принци­пи, у тому числі й принцип свободи совісті. У різні періоди часу принцип свободи сові­сті розумівся неоднозначно. Більше того, сам принцип формувався впродовж багатьох століть, і сучасники вкладали в це поняття різний зміст: право обирати релігію само­стійно, як протест проти духовного деспотизму католицької церкви; юридична рівність громадян, в основі розуміння цього порядку теж лежить принцип свободи совісті. Цін­ність особистого духовного досвіду, що визнається протестантськими релігіями й від­кидається офіційною церквою з її жорсткою регламентацією й догматичністю, також передбачає допущення свободи совісті.

Поняття «свобода» відоме ще до нового літочислення. Свій філософський статус воно набуло в повчаннях Сократа, у роботах Платона і Арістотеля, Демокріта й Епіку - ра. Поступово в трактуванні свободи позначились історичний, філософський, соціаль­ний аспекти, ідеологічний і етичний зміст. Свобода виявилася пов’язаною зі ступенем розвитку суспільства й людської особистості. У наші дні ступінь досягнення свободи є головним критерієм цивілізованості й демократичності суспільства. Таким чином, ос­новне питання часу зводиться, очевидно, до того, чи можлива ще незалежна людина, яка сама визначає свою долю? Питання взагалі поставлено, чи може людина бути віль­ною.

Або свобода означає не що інше, як здатність слідувати голосу розуму, здоров’я, благополуччя й совісті проти голосу ірраціональних пристрастей, тобто можна персо­ніфікувати проблему. Про досягнення свободи через пізнання істини йде мова й у пра­цях І.Канта. Він писав про те, що стане можливим і досягнення свободи, вільного само­визначення волі моральним законом, вільного вибору в державі, яка сама себе створює й підтримує відповідно до законів свободи.

На думку С.Франка, свобода має онтологічні підстави, вона корениться в бутті лю­дини. Первинна свобода це тотожність потенційності й буття, яке «не тільки є, але й робиться, ніби творить само себе; воно росте, змінюється, формується й саме це ми й називаємо свободою. У бутті міститься свобода вибору, а це і є свобода. Велику увагу свободі приділяв і М.Бердяєв. У теологічному розумінні свобода не детермінована бут­тям, вкорінена в ніщо, у небуття, з якого з’являється й Бог. Глибоко досліджував про­блему свободи І.Ільїн. Його світогляд полягає в тому, що свобода повинна мати духовні підстави, інакше перетвориться на свавілля, а точніше без свободи гасне дух, без духу вироджується й гине свобода.

У філософії екзистенціалізму проблема свободи вирішується через виявлення чин­ників, що забезпечують її отримання. Наприклад, у Ж.Сартра бути вільним означає не творити буття, а виводити себе за його межі, звільнитися від нього, заперечувати необ­хідність. Практично мислителі всіх філософських шкіл прямо або опосередковано тор­калися проблеми свободи, як у минулому, так і сьогодні.

Так або інакше, свобода — це прояв волі людини. Волі, яка допомагає людині про­тистояти зовнішній необхідності, реалізувати свої можливості, пізнати істину тощо.

У світському світорозумінні, починаючи з епохи Ренесансу й пізніше, під свободою індивіда вже мислиться безперешкодне здійснення духовних і тілесних потенцій особи­стості. З часу Просвітництва формується розуміння свободи, навіяне парадигмами при­родного права. У цьому лоні здійснюється становлення принципу свободи совісті як невід’ємної компоненти природних прав людини. Тут поняття свободи совісті напов­нюється конкретним змістом. Спочатку як право обирати релігію, потім як юридична рівність громадян і, нарешті, як можливість особистого духовного досвіду. Але смисл принципу свободи совісті не тільки у виразі інтуїтивних внутрішніх релігійних устано­вок індивіда, але і в правовому оформленні соціальної філософії нової буржуазної епо­хи. Право свободи совісті — це не тільки незалежність від пануючої церкви, але і юри­дична рівність, і особиста незалежність. Можна сказати, що свобода совісті — це стрижньовий принцип, на якому покояться права і свободи людини, її суспільна безпе­ка, пошана до її особистості. Визнання цього принципу — це визнання того, що людина захищена від посягань тих, хто оточує й має право на свою світоглядну основу.

Принцип свободи совісті був підтверджений Законом України «Про свободу совісті й релігійних організацій», прийнятим у 1991 р. Цей законодавчий акт, що експлікує ка­тегорію свободи совісті в сучасно-демократичному розумінні, викликав неоднозначну реакцію в суспільстві.

Реакція церкви на цей акт і експлікацію названої категорії понад усе був обумовле­ний ортодоксальною традицією церкви.

Православні ієрархи розглядали свободу віри як якесь свавілля, демонічне начало, абсурд. На відміну від офіційних ідеологів православ’я, релігійні філософи підтримува­ли принцип віротерпимості.

Віротерпимість не вписувалася в контекст історії церкви. Так, з початку XVI ст. по­чинається суперечка «іосифлян» і «нестяжателів». Йосип Волоцький, як офіційний іде­олог церкви, вважав, що в боротьбі з єретиками всі засоби хороші, у тому числі й наси­льницькі. Послідовники «нестяжателя» Нила Сорського безуспішно захищали принцип віротерпимості. Нетерпимість і репресії проти старообрядців пронизують церковну іс­торію, починаючи з XVII століття аж до початку XX століття. З XVII століття форму­ються сектантські рухи українського толку, що віддалено нагадують західноєвропейсь­ку реформацію. І вони піддаються гонінням. З другої половини XIX століття на теренах України укоріняються ті, що прийшли із заходу неопротестантські течії (баптизм, єван- гелізм і ін.). Церква за підтримки властей переслідує і цю «єресь».

У радянський період церква, як і інші релігійні конфесії, повною мірою на собі ви­пробувала утиски свободи совісті. Хоча Конституція РРФСР 1918 р. проголосила сво­боду релігійної й антирелігійної пропаганди, а свобода совісті прокламувалася Консти­туціями СРСР 1925 і 1936 рр., проте курс партії і радянської держави на «переборення релігії» визначав практичне знехтування цього принципу.

З початком перебудови церква зіткнулася з новою проблемою, а саме, з різким збі­льшенням кількості релігійних організацій нового толку. У такій ситуації принцип сво­боди віросповідань став, у певному розумінні, навіть загрожувати церкві. Інтерес до релігії у населення збільшувався, і не тільки до традиційної, але часто й до нових куль­тів. Нові церкви не завжди несли з собою позитивне начало. Церква виражала заклопо­таність з приводу душевного й морального здоров’я новонавернених віруючих, а також з приводу свого становища в сучасному українському суспільстві.

Утвердження юридичного принципу свободи совісті свідчить про втрату суспільст­вом релігійних цілей і цінностей, масова апатія й фактична індиферентність до справи церкви й до перемоги над гріхом. Але цей принцип стає одним із засобів існування це­ркви у безрелігійному світі, що дозволяє їй мати легальний статус у секулярній державі й незалежність від інаковіруючих або невіруючих верств суспільства. Таким чином, свобода совісті для церкви — це спосіб безпеки для церкви.

Наскільки сумісні релігія, її віросповідання з принципом свободи совісті? Як уже сказано, свобода совісті це поняття демократичне. Сучасний німецький філософ К. Баллестрем, досліджуючи проблематику співвідношення церкви й демократії, указує на необхідність для церкви пристосуватися до демократії як майбутньої форми життя. Французький соціолог і історик Токвіль визначає ступінь небезпеки для демократії че­рез небезпеку для свободи через тиранію більшості, небезпеку для стабільності, де все залежить від волі більшості. Проте Токвіль вважає, що Америка стабільна й волелюбна. Основою цього спокою є релігія, де церква відокремлена від держави. Отже, вона (цер­ква) на фоні змінної політики й думок залишається цілісною, незалежною, збереженою. Разом з тим, цінності демократії і християнства не суперечать одне одному.

Американський релігієзнавець і культуролог Д. Белл досліджував феномен «грома­дянської релігії». Вираз «громадянська релігія» належить Ж.-Ж.

У своїх кращих зразках громадянська релігія — це справжнє виявлення універсаль­ної й потойбічної дійсності як вона бачиться або, можна навіть сказати, як вона вира­жається в духовному досвіді американського народу. Такій живій вірі необхідне по­стійне оновлення, відповідність часу й навколишньому світу й визнання суспільством існування вищого суду.

Таким чином, і у Ж.-Ж. Руссо і у Д. Белла представлений своєрідний досвід існу­вання релігії в рамках свободи слова. Віра у Д. Белла є одним із стовпів демократії. К. Баллестрем, досліджуючи сучасний стан демократичних суспільств Європи й Аме­рики, відзначає, що християнська церква пішла назустріч демократичній культурі. Вона стала відкритішою сучасному миру, головою до діалогу з ним. Християнська церква визнала права людини і їх християнську основу. Від святої церкви вона розвивалася до соціальної церкви. Сприйняття демократичних цінностей, з одного боку, збагатило це­ркву, з іншого боку, зробило її менш значущою в житті сучасного демократичного сус­пільства. У людей з’явився новий Бог — право, закон. Певним чином розвиток суспіль­ства під демократичними гаслами змінив релігію.

Церква, розуміючи складність ситуації, спробувала в соціальній доктрині вирішити проблему свободи совісті. З одного боку, церква визнала невід’ємність прав і свобод людини, зокрема, і свободу совісті, з іншого боку, церква спробувала зберегти свою ві- роповчальну традицію.

Після прийняття закону України «Про свободу совісті і релігійних організацій», прийнятого в 1991 р., який підтвердив і розвинув конституційні положення, в Україні сформувалася законодавча основа для нормальних взаємин між державою й релігійни­ми об’єднаннями. Він вніс ясність до положення релігійних об’єднань. Він розділив їх на два типи: релігійні групи й релігійні організації. Перші з них не мають статусу юри­дичних осіб зі всіма наслідками, що звідси випливають. Таким чином, певні переваги даються релігійним общинам не за конфесійною ознакою, а за фактом їх реальної наяв­ності в країні, їх поширеності й часу створення.

Церква намагається визначитися з поняттям «свобода совісті». Церква заперечує принцип свободи совісті, який лише дозволяє церкві мати легальний статус у несприят­ливих світських умовах безрелігійного світу. Причинами цього неприйняття є імперсь­ке минуле й монополія православ’я в релігійній сфері. А також та історична обставина, що за свободу совісті боролися не християнські церкви більшості, а релігійні меншини (секти), люди взагалі не церковні. У церкві заперечується не свобода совісті фактична, але свобода совісті, юридично оформлена у вигляді конституційної ознаки. А Консти­туція є основний закон держави, правило, що регулює всі стосунки в цій державі. Поді­бна свобода може стати причиною анархії. Церква не може позитивно сприймати такий устрій світопорядку, при якому в центр усього ставиться захмарена гріхом людська особистість.

Церква дає не політичну, а релігійну оцінку принципу свободи совісті. У релігійно орієнтованому суспільстві свобода совісті не можлива за визначенням, тому що релігія є загальна справа всіх людей. Цей же принцип сприяє прояву індивідуальних якостей людини.

Завдяки принципу свободи совісті церква має можливість закликати до божествен­ного світоустрою. Але традиція православ’я не передбачає втручання церкви в мирські справи. Завдяки свободі слова церква проголосила і всіляко підкреслює необхідність своєї незалежності від держави. Проте церква говорить про «співпрацю» із суспільст­вом і необхідність нести свою місію на новому світі. Місіонери усвідомлюють, що світ антиномічний, людська природа гріховна, але від діалогу з ними не відмовляються.

Діалог світської громадськості з представниками церкви дає напрями творчої спів­праці, в основі якої — теза про те, що не слід апріорі заперечувати цінності лібералізму, тому що ліберальна ідея допомогла звільненню людської особистості від багатьох умо­вностей і від багатьох утисків, які накладалися на людину історією, навіть релігією, і сказати, що все було погано, а значить сказати неправду. Головна трагедія лібералізму в тому, що мова йде, дійсно, про свободу для занепалої людини. Емпірична людина — це занепала людина, це гріховна людина, ніякої іншої людини емпіричної не існує, то­му що врятована людина це Адам, і Боголюдина Ісус Христос, і всі ті, хто входить у спілкування з Христом і успадковує життя вічне, але це не соціологічна категорія, тому ми її опускаємо в даному випадку. Отже, емпірична людина — це занепала людина зі своїми пристрастями і хіттю. Ліберальна ідея вводить тільки один принцип, який здат­ний обмежити дії нової людини. Так, це свобода іншої людини. Твоя свобода припиня­ється там, де вона починає обмежувати свободу іншої людини. Значить, зрештою, це свобода виявляти все, включаючи і своє «падіння».

У лібералізмі немає поняття гріха, а гріх — це порушення закону. У лібералізмі не­має поняття порушення етичного закону, лібералізм такими категоріями не оперує. Свобода, яка дає необмежену можливість випліскувати з себе все, що всередині тебе. Досвід показує, що в частині внутрішнього стану людської душі є питання, що відбува­ється з людиною. Ніякого видимого етичного прогресу, як ми бачимо, на рівні особис­тості не спостерігається. Сучасна людина єством законне творити не може, а закон роз­кріпачує її, діонісійське начало. Апостол Павло говорить: «Ви покликані до свободи, брати» (Галатам 5:13). До свободи від гріха, а саме віруючі повинні вільно покладати на себе тягарі, які б зберігали людську подобу, щоб людина не перетворювалася на тва­рину.

Неможливо побудувати світ на одному ліберальному стандарті епохи Просвітницт­ва. Має бути культурний діалог ліберальних і традиційних цінностей. Принцип свободи совісті по-різному сприймається представниками лібералізму й традиціоналізму. Те, що для перших є джерелом життя, її необхідним обгрунтуванням, для інших обертається мало не руйнуванням цього самого життя. Виходить, що демократичні реформи при­зводять до порушення християнської традиції. Таким чином, не приймаючи принцип свободи совісті в юридичному сенсі, церква все ж користується ним для позначення своєї соціальної програми й закликає до релігійного осмислення цього принципу.

15.5.