ВПЛИВ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН, ПОЛІТИКИ Й РЕЛІГІЙНО-СОЦІАЛЬНИХ ІДЕАЛІВ НА ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Щоб правильно зрозуміти й гідно оцінити місце й роль православ’я в трансформації духовно-морального життя сучасної України, необхідно простежити еволюцію взаємин державної влади, християнської релігії і православної церкви.

Уже з самого початку поширення православ’я на території Київської Русі відбува­ється процес його інституціоналізації. Саме цей період можна вважати початком стано­влення в Україні державно-церковних відносин — відносин, які становлять сукупність форм взаємозв’язків між інститутами держави й інституційними релігійними утворен­нями (первісно — православною церквою), що історично складаються і змінюються.

Державно-конфесійні відносини — одна зі складових внутрішньої і зовнішньої політи­ки держави. Політика ж в Україні завжди відрізнялася наявністю значного духовного бази­су, у зв’язку з чим сьогодні цілком правомірно постає питання про необхідність наповнен­ня цієї сфери традиційними для вітчизняної політики духовними цінностями.

У системі державно-конфесійних відносин необхідно враховувати різні її аспекти: філософський, політичний, історичний, юридичний або конкретно-практичний.

Філософська сторона проблеми пов’язана з взаємовідношенням світського й релі­гійного світоглядів. Діалектичний матеріалізм, наприклад, не приховує свого ставлення до релігійного світогляду як ілюзорного. Проте це зовсім не є основою для нешановли- вого ставлення до носіїв релігійних поглядів, до віруючих людей.

Разом з тим, у державно-конфесійних відносинах пріоритетним є не філософський, а політичний аспект, не відмінність у світоглядних позиціях, а проблеми збереження ми­ру на землі, виживання й розвитку цивілізації, вирішити які можна не на основі світо­глядної конфронтації, а на основі широкого й конструктивного діалогу. Отже, одне з найважливіших завдань державної політики відносно віруючих і релігійних організацій полягає в тому, щоб зміцнювати співробітництво і єдність віруючих і невіруючих зара­ди досягнення суспільно-політичної стабільності суспільства, об’єднання зусиль у змі­цненні дисципліни й правопорядку, духовно-морального оновлення суспільства.

Історичний аспект державно-конфесійних відносин пов’язаний з критичним аналі­зом минулого досвіду цих стосунків, рішучим позбавленням від помилок і недоліків, які мали місце в цій сфері, використанням усього позитивного, що було накопичене в галузі державно-церковних стосунків.

Юридичний, або конкретно-практичний, аспект державно-конфесійних відносин нерозривно пов’язаний з усією внутрішньою політикою країни щодо демократизації суспільного життя, створення правової держави, забезпечення прав і свобод громадян. Мова йде про створення таких соціально-правових умов, при яких релігійні організації мали б можливість брати активну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства, у тому числі й у сфері духовній.

Відносини між православною церквою й Українською державою будувалися в різні історичні періоди на різних принципах. Це були стосунки союзництва й партнерства, суперництва й боротьби за верховенство в житті країни, підпорядкування церковної влади світським властям і повного одержавлення самої церкви і, нарешті, відокремлен­ня церкви від держави й позбавлення її можливості займатися добродійною, культурно- просвітницькою, виховною діяльністю тощо.

У перші три століття історії вселенського християнства принцип відокремлення по­літики від релігії в основному дотримувався обома сторонами — державою й церквою. Проте на початку IV століття, після Міланського едикту 313 року дав свободу христи­янській релігії. Християнство почало зрівнюватися в правах з іншими релігіями, ситуа­ція почала змінюватися. Церква залучалася до політики, і дуже часто це перетворюва­лося на її служіння політико-господарським цілям держави.

Відповідно до 6-ої поправки (доповнення) Міланського едикту, як духовна, так і мирська влада виходить від Бога: «Церква служить Богові й божественному, царство панує над земним». У цьому знаходить свій вираз вчення про так звану «симфонію влади».

Симбіоз церкви й держави зображується у вишуканих словах, які мають на увазі особливий поділ функцій.

Із вчення про симфонію влади слідує абсолютно особливий статус церкви в суспіль­стві. Модель відносин між церквою й державою, що спирається на вчення про симфо­нію — це модель стосунків між державною церквою й конфесійною державою. Право­славна церква є привілейованою, оскільки вона є «державна церква». Але одночасно вона перебуває в залежності від держави. Така церква є «привілейованим служивим» держави. Православна церква користувалася такою увагою держави, яка не приділялася жодній релігії й жодному іншому світогляду. Релігія була не тільки приватною, але державною справою. У результаті цього вона потрапила в залежність від держави й бу­ла приречена на те, щоб приймати від неї «допомогу». Зі свого боку, держава ставилась до церков не однаково, визнавала державною тільки православну церкву, усі ж інші, по суті, були «терпимими» або «гнаними».

Принцип «симфонії», що припускав гармонійну співпрацю церковної й державної влади в справі створення на землі Царства Божого, довгий час вважався ідеалом церко­вно-державних відносин. При симфонічному устрої держава втілювала в політиці хрис­тиянські цінності й християнську мораль, захищала церкву як організацію, тоді як цер­ква наповнювала політику релігійним смислом. Відповідно до своїх постулатів православна церква привносила в суспільну свідомість відповідний стереотип держав­ності й духовного образу члена державної спільності, ідею богоустановленості світсь­кої влади, у чому були зацікавлені як світська влада, так і сама церква. Так, князь Воло­димир вирішує запровадити, наприкінці 80 — х років X ст., християнство як державну релігію на теренах Київської Русі. У політичному і зв’язаному з ним духовному плані все це стимулювало більш інтенсивне розгортання процесу національної консолідації.

Це стало важливим елементом політичного мислення й національної свідомості, що склалася в середньовічній Русі не без участі церкви яка мала великий вплив. Ця ідея виступала не тільки як релігійно-національна теоретична концепція, але і як серйозний чинник державної політики, сприяючи об’єднанню питомих князівств у рамках єдиної держави. Створення централізованої держави, підвищення політичних амбіцій світської влади, з одного боку, і прагнення церкви до збереження свого становища крупного фе­одала і єдиного духовного наставника, з іншого, породили тривале співробітництво, яке з перемінним успіхом тривало протягом двох століть.

«Никоніанський розкол» XVII століття ослабив церкву, а державні реформи довер­шили початок процесу загибелі «симфонічного» існування церковних структур і дер­жави. З того часу церква максимально інтегрується в абсолютистські структури держа­ви, у частину ідеологічної надбудови держави. Зрештою цей союз церкви й держави став однією з причин загибелі високого становища церкви в 1917 році, коли самодер­жавство, що занепадало, захопило з собою і православну церкву.

Після десятиліть державного атеїзму реабілітація релігії сьогодні стала реальним фактом. Повсюдно відроджуються старі й будуються нові храми, широко відзначають­ся релігійні свята й історичні дати християнства. Українське суспільство намагається знайти нові цілі й цінності свого існування, і в пошуках їх часто звертається до вироб­лених багаторічною традицією релігійно-культурних зразків. У їх реалізації вбачаємо можливість відновлення національної єдності й подолання кризи ідентичності, що охо­пила країну. Традиції православ’я, що претендують на статус загальнонаціональних цінностей, нерідко заповнюють утворений після краху колишніх ідеалів світоглядний вакуум.

У свою чергу керівництво православної церкви прямо ототожнює процес духовного відродження України із залученням громадян країни до православної релігії, з їх «уцер- ковленням». Завдяки сприйняттю цієї ідеї багатьма ЗМІ, умонастрій громадян, що змі­нився в цілому та масова свідомість українців часто сприймає церкву як берегиню зви­чаїв і культурних традицій народу, а приналежність до них як важливу складову національного характеру.

Своєрідність відносин держави й православної церкви в історії країни, так або інак­ше, і сьогодні позначається на політичній культурі громадян, —це наочно ілюструють результати соціологічних досліджень. З одного боку, православних у цілому відрізняє неглибока релігійність, з іншого, як уже наголошувалося раніше, навіть багато невіру­ючих ідентифікують себе з православ’ям.

Під тезу про можливості православ’я подолати соціальні й міжнаціональні розбрати в країні ієрархи церкви підводять відповідну теоретичну базу: по-перше, церква може це зробити тому, що вона завжди дивиться далі й вище за миттєві інтереси; по-друге, православ’я має величезний досвід діяльності, воно зробило величезний вплив на етні­чну самосвідомість усіх народів, що населяють країну, через що вона й сьогодні може забезпечити ідеологічну основу політичної інтеграції, а також цілісність і монолітність України.

Звільнення й «реабілітація» православної віри в останнє десятиліття XX століття зо­всім не припинили використання її як інструмента політики. Для сьогоднішньої ситуа­ції характерна комбінація двох підходів: по-перше, певне повернення до докомуністич- ного стану, коли православ’ю і його вченню намагаються надати функції націоналісти­чної ідеології; по-друге, як не дивно, створюється ідеологічний союз між православ’ям і світською державою.

Ще одним чинником, що впливає на стосунки держави й церкви, можна вважати слабку законодавчу базу цих взаємин у сучасній Україні. Вироблення нової концепції державно-церковних стосунків, що базується на принципах демократизму й нормах громадянського суспільства, утруднена відсутністю найстабільнішої політики і стійких політичних процесів в Україні. Треба відзначити, що перші спроби вироблення такої концепції вже зроблено.

Оскільки православна церква не мала досвіду існування в демократичних державах, то вона ще не навчилася поводитися з демократичними ідеями. Православ’я ніби засти­ло в своїй візантійській подобі. Сучасне православне богослов’я підкреслює, що для церкви сьогодні немає особливої, переважної форми державного устрою й політичної доктрини.

Довга практика симфонії влади, а потім безпосереднє включення православ’я в дер­жавні структури призвели до того, що церква розучилася говорити із суспільством без посередництва держави. Проблема полягає у відсутності мови спілкування із суспільс­твом в цілому, у тому, що в суспільстві вже часто розмежовуються поняття релігії і це­ркви. Люди часто йдуть до віри принципово в обхід церкви, з якою асоціюються тільки обряди, нетерпимість і консерватизм.

Ідеал сакралізованої влади, християнської держави, який лежить в основі традицій­ного православного світогляду, сам по собі високий і великий. Але захист цього ідеалу в умовах громадянського суспільства дуже важкий. Ніякої зміни в позиції церкви не може відбутися, якщо не буде знайдено богословське визначення й розуміння грома­дянського суспільства. Далеко не випадковим є те, що в православ’ї є вчення про дер­жаву. Сьогодні зроблено перші спроби створення соціального вчення як вчення про су­спільство.

Це відбувається тому, що свої основні поняття православ’я розробило в період схід­ної патристики, наприкінці епохи еллінізму. Тому для церкви до сьогодні не існувало питання про права людини, соціальну етику, громадянську непокору й інші поняття, що визначають суть громадянського суспільства.

Громадянське суспільство й демократія несуть у собі культуру, що корінним чином розходиться з традиційною православною культурою. Сучасна демократія, як вважає церква, не потребує божественної санкції влади. Вона припускає таку форму влади, яка дає громадянинові право на вибір. А влада без одухотворення неминуче впаде в брехню й лицемірство, знесилить цю форму влади і знецінить її в очах людей. Тому у числі ос­новних інститутів, що протистоять моральному розкладанню суспільства, повинна сто­яти церква.

Наслідки союзу влади й церкви були неоднозначні для політичного розвитку Украї­ни. Цей союз зміцнював централізовану владу, державність, але одночасно православна церква стала повністю залежною від держави, що стримувало її критичний потенціал відносно владних структур, державної політики.

Така позиція церкви підтримувалася далеко не всіма навіть у XIX столітті. Так, на­приклад, різка критика практики православної церкви як знаряддя ідеологічної політи­ки царизму міститься у творах В.Соловйова. На думку релігійного філософа В. Соловйова, держава «без застережень затверджує свій винятковий абсолютизм, роб­лячи з церкви атрибут національності й слухняне знаряддя мирської влади, де це усу­нення божественного авторитету не зрівноважується навіть (наскільки це можливо) свободою людського духу». У XIX столітті, держава встала між церквою й народом, узявши на себе виняткове право тотального контролю за переконаннями й діями людей.

Найбільш складними відносини між державою й церквою були в той період, який в історії церкви носить назву Синодний період. Цензурні умови того часу унеможливлю­вали грунтовного і вдумливого вивчення цих проблем. У дослідників XIX — початку XX століття було цілком виразне і ясне уявлення про ненормальність стану, при якому церковне управління є складовою частиною державного бюрократичного апарату. Ра­зом з тим, був і страх змін, страх перед новими потрясіннями в житті православ’я. У цьому плані становить інтерес точка зору релігієзнавця, який жив в еміграції, — І. Смолила. Він, безумовно, прихильник патріаршої церкви і його погляди близькі на­шому часу: «...Нервовим центром історії стають взаємовідносини держави й церкви з їх впливом на всі сторони церковного життя. Оскільки в цей час проблема взаємовідносин держави й церкви набула особливого значення для всіх християнських сповідань, саме цей досвід її дозволу при всіх його історичних особливостях у багатьох відношеннях має загальнолюдське значення».

У державно-церковних стосунках на сучасному етапі розвитку українського суспі­льства актуальною проблемою залишається подолання помилок і прорахунків у цій справі, рішуча відмова від стереотипів мислення з релігійного питання, що склалися.

Наприклад, необхідно повністю позбавитися від такого стереотипу у визначенні ре­лігії, який панував на офіційному рівні в період Радянської влади, коли релігія розгля­далась як «темна реакційна сила, за своєю природою ворожа наявному ладу». Релігія відносилася до розряду пережитків «проклятого минулого» й нерідко ставилась в один ряд зі злочинністю, пияцтвом, аморалізмом і іншими негативними явищами в нашому суспільстві. Цей примітивний, далекий від істинної науки погляд на релігію негативно впливав на духовне життя суспільства, завдавав шкоди взаєминам держави з релігійни­ми організаціями й віруючими.

Негативний спадок залишила надмірна ідеологізація державної політики в релі­гійному питанні. У цей період теоретична відмінність між науково-матеріа­лістичним світоглядом і релігією нерідко переносилася в область стосунків до ві­руючих, до духівництва.

«Рішуча ворожість» марксизму до релігійно-ідеалістичного світогляду ніби накла­далася на його носіїв, у результаті ідеологічна сфера переносилася у сферу політичну, у сферу відносин між державою й церквою, між віруючими й державою.

Багато десятків років позиція держави відносно церкви визначалась, виходячи з пе­вних марксистських догм. Так, наприклад, у теоретичних розробках робилися покли­кання на висловлювання К. Маркса в грудні 1878 року в інтерв’ю кореспондентові аме­риканської газети «Chicago Tribune», де він висловив припущення про те, що «релігія зникатиме тією мірою, в якій розвиватиметься соціалізм. Її зникнення повинно відбути­ся в результаті суспільного розвитку, у якому значна роль належить вихованню».

Проте забували при цьому про зауваження з цього приводу іншого основоположни­ка марксизму Ф. Енгельса, який писав: «...Перетворити людей в атеїстів — par ordre du mufti («за велінням муфтія») — утопічний намір».

Це й породило теоретичну убогість останніх десятиліть XX століття. За 1970 — 1980-і роки не вийшло практично жодної великої теоретичної розробки з цієї проблеми. В основному були повторення вже відомих хрестоматійних висловів класиків і роздуми про те, скільки років ще залишилося існувати релігії до її остаточного краху у зв’язку з «розвиненістю» соціалізму.

Тут доречно навести пророчий вислів Ж. Марітена про те, що сучасний атеїзм не пов’язаний з раціоналістичною традицією, з довгими битвами, які веде просвіта, як це було на Заході. Його історична база, — це сама релігія народу, який, як величезна ірра­ціональна динамічна маса, може раптово повністю змінитися й знов знайти віру в Бога, буде вона щирою чи ні — невідомо.

У XX столітті в радянській державі спробували виховати покоління атеїстів. У цьо­му бачили майбутнє суспільства, а саме без церкви. Саме таким, за пропозицією вче­них, має бути шлях прогресу, бо таким був етичний ідеал декількох поколінь європей­ських просвітителів-гуманістів і революційних демократів.

Надмірна ідеологізація державно-церковних стосунків породжувалася також ілюзі­єю швидкої й повної перемоги соціалізму, а потім і комунізму, яка пов’язувалася з по­вним подоланням релігійних забобонів. З цієї анархістсько-утопічної теорії виходив ло­гічний висновок про те, що релігія, її носії є ворожою соціалізму силою. Ця «концепція» прямо й відверто пропагувалася на сторінках «безбожного» друку. Так, у червні 1929 року газета «Безбожник» писала: «Релігія й релігійні організації повинні кваліфікуватися як ворожі пролетаріату й соціалістичному будівництву класові контр­революційні організації буржуазії. Наявність у них мільйонів трудящих аніскільки не змінює положення, навпаки, робить їх особливо небезпечними».

Така політика радянської держави й комуністичної партії відносно релігії й церкви, духівництва й віруючих була неминуче приречена на провал. Її безперспективність по­чало розуміти державне й партійне керівництво в період так званої «горбачовської пе­ребудови». Характерним у цьому відношенні є виступ журналу «Комуніст», теоретич­ного органу комуністичної партії. Навесні 1988 року, року святкування 1000-літгя Хрещення Русі, журнал писав: «... прийшов час назавжди покласти край підозрілому й недоброзичливому ставленню до віруючих і до таких сповіданих ними ідеалів, як гу­манність, любов, етичне самовдосконалення». Далі журнал відзначав, що для віруючо­го релігія не просто сукупність абстрактних догм про таємниці всесвіту, не просто сві­тогляд. Це й конкретна етична програма, «наука життя» й певний тип повсякденної діяльності, ставлення до однодумців. Це й душевний стан, «святая святих» внутрішньо­го світу, сукупність достатньо інтимних відчуттів і роздумів.

За роки Радянської влади порівняно з дожовтневим періодом сфера впливу релігії в суспільстві й державі зменшилася. Зменшилася її роль у духовному житті значної час­тини людей. Про це свідчили численні соціологічні дослідження рівня й характеру ре­лігійності населення.

Процес руйнування масового атеїзму сьогодні слід розглядати як секуляризацію, як пе­вний етап і специфічну форму розвитку секуляризаційних процесів, глибинним змістом яких є розкріпачення свідомості, її звільнення від догм і міфів, від традиціоналізму. Тому в розпаді й руйнуванні нашого атеїзму виявляється процес секуляризації, деміфологізації й дедогматизації свідомості. Але він виявляється в своєрідній, парадоксальній формі.

Сьогодні в Україні відбуваються складні політичні зміни, складається істотно нова ситуація в державно-конфесійних стосунках. Православне християнство отримало те­пер повну свободу, більше того — широку державну підтримку.

Як виглядають сьогодні державно-церковні відносини у світлі статистики й резуль­татів соціологічних досліджень? Відповідь на це питання значною мірою дозволяє су­дити про дійсний потенціал православ’я, у тому числі й про його роль у різних нерелі- гійних сферах життя суспільства.

До початку революції 1917 року в Росії було 360000 священнослужителів Російської православної церкви, 55 173 храми і близько 25000 каплиць, 1250 монастирів, 4 духовні академії, 58 семінарій. Діяло 37500 церковноприходських шкіл. До початку 1928 року в країні діяло вже 28000 храмів і каплиць, а до 1938 — тільки 5% від загальної кількості храмів, що діяли ще в 1920-х роках.

Кількість храмів, правда, різко збільшилася в 1939—1940 рр. за рахунок приєднання Західної України, Західної Білорусії й Бесарабії (додалося близько 5000). Але незаба­ром було закрито велику частину і їх: до 1941 року залишилося 4225 діючих храмів. Під час війни і в перші післявоєнні роки політика відносно церкви дещо пом’як­шувалася — їй визначається деяке суворо обмежене місце в житті суспільства. За офі­ційними даними тодішнього Комітету у справах Російської православної церкви, у 1949 році в СРСР налічувалося 22 тисячі православних храмів.

Нова антицерковна хвиля (уже без знищення духівництва) в 1950 -1960 рр. супро­воджувалася закриттям близько 15 тисяч храмів, 60 монастирів, 5 із 8 діючих семінарій. У результаті на початок «перебудови» РПЦ мала лише близько 7500 храмів, 16 монас­тирів, 3 семінарії, 2 духовні академії.

У той же час церква, зміцнюючись, стикається з рядом об’єктивних труднощів. Так, поповнюється вона в основному за рахунок неофітів; мова при цьому йде не тільки про мирян, але й про значну частину духівництва. Нарешті, відроджуючись як визнана гро­мадська сила, церква починає діяти не в православній імперії, а в багатонаціональній, багатоконфесійній державі, що декларує політичний синтез різнорідних і принципово рівноправних культурних традицій.

Якщо історично православна церква сприяла об’єднанню східнослов’янських зе­мель, то зараз їй належить осмислювати свою роль у їх майбутній історії.

Повертаючись сьогодні в суспільство, з якого її прагнули вигнати протягом декіль­кох десятиліть, церква виявляє його таким, що дуже змінилось. Вона опиняється в си­туації, яку потрібно усвідомити й освоїти в практичному плані. Стикаючись з об’єктивними й суб’єктивними труднощами всіх видів, церква прагне утвердитися в пострадянському суспільно-політичному спектрі, і не просто інституціонально, але й у культурному сенсі.

Економічна криза, яку переживає наша країна, соціальна напруга, зростання зло­чинності, розпад сімей — це, з погляду церкви, сходить до одного джерела — до хво­роби людського духу. Шлях до зцілення — моральне відродження через релігійну віру. Свою місію церква бачить, перш за все, у релігійно-моральній освіті й воцерковленні людей. Будучи «не від миру сього», вона не вважає за можливе віддавати перевагу яко­му-небудь типу державного устрою, будь-яким політичним рухам і партіям, але прагне бути в нашому розколеному суспільстві силою, що примиряє й об’єднує.

Керівництво церкви визнає справедливість конституційного принципу правової рів­ності релігій, проте вважає, що було б правомірно, враховуючи тисячолітні заслуги православної церкви у формуванні духовно-морального образу українського народу, а також те, що сьогодні до неї належить переважна більшість віруючих громадян країни, законодавчо закріпити її особливе становище в суспільстві.

Ясно, що майбутнє суспільства, його духовне життя, моральні орієнтири багато в чому залежать від державної політики, зобов’язаної виходити з тверезого розуміння су­часних реалій. Сьогодні, проте, і політики, і окремі діячі культури нерідко заворожені новими міфологемами. Так, чи не загальноприйнятим стало уявлення, ніби паролем у благополучне майбутнє служить «релігійне відродження». Проте термін цей, як і його антагоніст — «країна масового атеїзму», не тільки умовний, але й багато в чому беззмі­стовний. Узятий в буквальному розумінні, він здатний лише перешкодити об’єк­тивному розумінню нинішньої реальності і, головне, перспектив її розвитку.

Церковні ієрархи вбачають можливості співпраці між державою й церквою в по­ліпшенні життя всього суспільства за рахунок злагодженої роботи державних і недер­жавних організацій, у тому числі й релігійних. Це й підтримка національних і родинних укладів, здорового способу життя всіх основних соціальних груп; збереження й розви­ток системи цінностей, яка забезпечує спадкоємність поколінь і соціальний мир.

У сучасній політичній ситуації в Україні йде процес перегляду сфер взаємодії дер­жави й релігійних об’єднань. Участь релігійних організацій у вирішенні ряду суспіль­них проблем оцінюється як важливий чинник.

Можна виділити ряд суспільних сфер, таких як протидія пияцтву, наркоманії й ін­шим соціально небезпечним порокам, збереження й захист суспільної моральності, ви­ховання підростаючого покоління, підтримка сім’ї, материнства й дитинства, піклуван­ня осіб, які утримуються у виправних установах, де ця взаємодія має певний позитив­ний результат.

Одна зі сфер такої взаємодії — культура. Вважається, що рух держави й релігійних організацій, світської і церковної культури назустріч одне одному, об’єднання зусиль держави й релігійних організацій у вирішенні гострих питань морального здоров’я й культури нації є позитивним.

Важливою сферою взаємодії стає школа. Наголошується, що стратегічні цілі діяль­ності Української держави у сфері освіти, спрямовані на духовно-моральну освіту на­селення, розвиток інститутів громадянського суспільства й зміцнення української дер­жавності, повністю збігаються.

У вдосконаленні законодавства про свободу совісті й релігійні організації найбільш важливим є вирішення таких проблем: захист прав віруючих і невіруючих, поділ світ­ської й релігійної освіти, визначення критеріїв, на підставі яких здійснюється визнання організації релігійної й правової основ її діяльності.

Сучасна позиція церкви щодо соціальних і політичних питань в узагальненій формі державно-церковних відносин і соціальної політики можна виразити такими положен­нями. По-перше, вона дистанціюється від будь-якого державного й суспільного устрою, від політичних сил і партій. По-друге, церква має бути відокремлена від держави, тобто не повинна бути державною церквою. По-третє, вона вважає, що у неї має бути своє особливе становище в державі, яке пояснюється історичними умовами існування пра­вослав’я в Україні. Священнослужителі повинні утримуватися від участі у виборах, як кандидати в депутати, не належати політичним партіям, а лише співробітничати з ними у справах, корисних для церкви й суспільства.

Аналізований матеріал дозволяє нам поставити декілька питань, і головні з них по­лягають у нижченаведеному. Як далеко може дозволити собі церква йти шляхом при­йняття відповідальності за політичні рішення без ризику завдати збитків своєму духов­ному авторитету й пастирській діяльності? Чи дозволено для церкви відмовлятися від участі в законотворчості й від можливості морально вплинути на політичний процес? Православна церква шукає відповіді на ці й інші питання, поставлені часом.

Разом з тим, і це наголошується у всіх церковних документах, відокремлення церк­ви від держави не означає її відокремлення від суспільства і його проблем. Православна церква вважає своїм обов’язком працювати у сфері освіти, моральності, миротворчості, добродійності, науки й культури, охорони й відновлення історичних пам’яток. Вона прагне стати заступницею за людей перед сильними світу цього, мати свободу говори­ти державі правду й мати незалежну думку з усіх питань.

Підводячи підсумок, можна зробити ряд висновків. Державно-церковні відносини, що складалися в Українській державі протягом декількох століть, багато в чому визна­чали стан духовного життя суспільства, а до кінця XVII століття православна церква володіла монопольним правом на обґрунтування духовних цінностей суспільства.

Ураховуючи вплив православної церкви на сучасне духовне життя суспільства, не­обхідно створення правової основи для підтримки її діяльності в цій сфері.

Усі проблеми, що встали сьогодні перед православною церквою, церковні ієрархи поділяють на духовні, правові й матеріальні.

Серед духовних проблем найбільш гострими, на думку церкви, вважається робота в приходах, відродження їх діяльності, а також виховання нового покоління віруючих. Православна церква повинна служити зміцненню моральних начал у житті народу, бо народна традиція несе в собі багатовіковий досвід засвоєння етичного ідеалу.

Разом з тим, нова ситуація поставила перед церквою ряд складних проблем. Суспі­льство бажає знати позицію церкви з проблем особистої й суспільної моралі, політики, економіки, екології, культури, освіти, міжнаціональних відносин, виховання молоді, сім’ї і шлюбу й з багатьох інших.

Православна церква вважає, що вона повинна займати особливе місце в збереженні національної культурної спадщини, що дозволяє сучасній людині доторкнутися до ду­ховного багатства й мудрості попередніх поколінь, увійти до живої традиції свого на­роду. Більше того, вона вважає себе частиною цієї культурної спадщини.

Класичні зразки слов’янських характерів при зовнішній простоті, пристрасті до спрощеності побуту, несхваленні зосередженості на земних благах відрізняються під­вищеною духовністю, схильністю до філософсько-релігійного осмислення буття. У по­дальшому релігійність, на думку філософів ХІХ-ХХ століття, стала невід’ємною части­ною народної свідомості. М.Бердяєв і М.Лосський навіть вважали релігійність однією з головних властивостей народного характеру і вважали, що з нею пов’язане шукання аб­солютного добра, доступне в різних формах для всього суспільства й часто виражене у його низів «особливо чуйною відмінністю добра і зла», совісливістю.

Слід визнати, що кожен великий народ у ході свого історичного розвитку стає носі­єм певної величної ідеї, яку він намагається втілити в життя. Одна з таких ідей була пов’язана з християнством.

Молода Русь, що прийняла християнство раніше за більшість своїх сусідів, заглиби­лася в нього з усім запалом неофітів. Довгий час церква на Русі була слухняною учени­цею Візантії. Як указував П.Чаадаєв, прийняття християнства від Візантії, а не від Ри­му, було одним з найбільш доленосних чинників історії. Православ’я не тільки залучило Русь до середземноморського культурного ареалу, але й спрямувало країну не тим стовповим шляхом динамічного розвитку, яким упевнено крокував християнський Захід.

Разом з тим, православ’я запропонувало нову систему духовних цінностей і орієн­тації. Воно висунуло особливий тип духовності, позначивши специфіку моральної сві­домості і її проблеми: сенс людського буття і внутрішнього, духовного світу людини, рівність усіх людей, праведного життя й морально осудної особистості. Але ці ідеї ви­сували в метафізичній формі рівність лише перед Богом, порятунок як мотив дійсної моральності, відчуття гріха як стимул до морального самовдосконалення.

Православ’я як частина християнства формувалося в конкретно-історичних умовах. Воно розімкнуло контури колишньої ізольованості місцевих слов’янських племінних культур, опосередковувало синтез східних і греко-римських релігійних форм, створив­ши певне соціально-етичне підгрунтя, яке забезпечувало єдність окремих фрагментів культури, створивши певну систему цінностей: культурних, релігійних, моральних, правових тощо.

Православ’я сприяло також прийняттю правових цінностей, вироблених християнс­твом. Свого часу саме прийняття християнства стало для староруських земель залучен­ням до вищої форми тодішньої європейської цивілізації — візантійської. Виражалося це у введенні в місцеве право візантійських землеробських, кримінальних, шлюбних і судових законів. Православ’я не було перешкодою для засвоєння основ римської гро­мадянськості. Стародавня Русь знала і право приватної власності на землю, і вотчинний імунітет, і феодальну ієрархію.

Прийняття християнства Руссю, з одного боку, приносило народу європейську візантійську культуру, що було живою необхідністю для молодої держави, яка вступила на шлях феодального розвитку. З іншого ж боку, прийняття християнства загрожувало політичній самостійності Русі, загрожувало перетворити Русь на про­вінцію Візантійської Імперії.

Аналізуючи сьогоднішню позицію православ’я в політичних і духовних питаннях, не можна обійти питання про взаємовідношення віруючих, невіруючих і атеїстів. У не­далекому минулому стосунки між віруючими й невіруючими будувалися, головним чи­ном, шляхом монологу, коли одна сторона, в даному випадку атеїсти, відстоювали свої позиції, повчали, критикували, викривали тощо. Інша ж сторона повинна була мовчазно сприймати те, що їй підносилося з трибун, сторінок друку й не могла висловити й від­стояти свою позицію. Діалог став можливий лише зараз.

Православна церква повинна сьогодні визначити свою позицію з питання першоря­дної ваги: проблемі свідомого й добровільного виконання всіма членами суспільства своїх громадянських обов’язків. Ці питання повинні стати предметом діалогу між релі­гійними організаціями й урядовими, громадськими органами. Поняття «громадські обов’язки» включає цілий ряд конкретних обов’язків громадянина, виконання яких за­безпечує стабільність суспільства.

У міжнаціональних проблемах нерідко присутній релігійний чинник. Релігійно- націоналістичні екстремісти використовують релігійність того або іншого народу, щоб протиставити їх один одному. Православна церква вважає, що свідомість національної виключеності, національної переваги породжено гординею й спричиняє за собою во­рожнечу й ненависть до ближніх. Православна церква є церквою багатонаціональною, як така вона покликана включати в себе і в своє свідчення культури багатьох народів. Тому православ’я повинне включати особливу турботу про міжнаціональні стосунки.

Ще одна надзвичайно важлива проблема, яка повинна стати предметом діалогу ві­руючих і невіруючих, — це екологія. Варварське ставлення до природи, до її тваринно­го й рослинного світу, до її надр і водних ресурсів, бездумне впровадження результатів науково-технічного прогресу у вигляді підприємств-гігантів призвели до катастрофіч­них наслідків, у багатьох регіонах України створили серйозну загрозу здоров’ю й жит­тю людей.

Екологічні проблеми хвилюють усіх і віруючих, і невіруючих, людей різних полі­тичних переконань. Мова, отже, йде про те, щоб об’єднати всі ці сили в ім’я оздоров­лення умов нашого життя, ліквідації екологічних катастроф, а головне недопущення їх у майбутньому. Мова йде про те, щоб у свідомості кожного громадянина міцно утвер­дилась думка про необхідність збереження природи.

Вищеназваними проблемами, зрозуміло, не обмежуються рамки діалогу православ’я й суспільства, релігійних організацій і державних установ. Предметом діалогу, дискусій є такі не менш важливі проблеми, як рух милосердя й добродійності, допомога інвалі­дам війни і праці, самотнім людям похилого віку та ін.

Необхідна умова успішності діалогічних форм спілкування з віруючими, духівницт­вом, прагнення до взаєморозуміння, бажання шукати і знаходити шляхи до взаємодії у вирішенні насущних питань нашого життя на основі загальнолюдських цінностей.

Отже, саме православ’я на ранньому етапі історії давньоруської держави запропо­нувало нову систему духовних цінностей і орієнтації. Воно висунуло особливу форму духовності — православну духовність. Виходячи з цього, питання духовного відро­дження українського суспільства можуть і повинні вирішуватися шляхом мобілізації всіх позитивних досягнень світової й вітчизняної культури, використання вироблених попередніми поколіннями духовно-моральних цінностей. У зв’язку з цим принципово важливе значення має та обставина, що ці цінності протягом століть утілювалися в ре­лігійній формі. Одним з найбільш продуктивних шляхів вирішення цих проблем є вза­ємодія держави з традиційними релігійними організаціями, у тому числі і з православ­ною церквою. Державі разом з керівництвом церкви слід розробити програму наукових досліджень, просвітницьких заходів, діяльності засобів масової інформації за всіма окресленими проблемами. Необхідно розкрити й освоїти закладені в православ’ї, як і в інших релігіях, духовно-моральні цінності, виявити їх історико-пізнавальний зміст, ес­тетичну досконалість із тим, щоб інтегрувати їх у духовне життя сучасної людини, зро­бити їх зміст доступним, зрозумілим і привабливим для нього.

Варто відзначити, що духовне життя навіть не орієнтованої на релігію людини бу­дується за законами архетипового мислення, й важливу роль у ньому відіграє право­слав’я. Сьогодні все більш чітко виявляється зв’язок між національною й конфесійною самоідентифікацією народів України. Цей процес необхідно враховувати у віросповід­ній і національній політиці Української держави.

15.4.