Релігійна свобода і релігійні права людини в Україні

За радянських часів свобода совісті практично була ототожнена зі свободою світо­гляду, що було безперечною помилкою, бо ці два поняття зовсім не тотожні, друге — значно ширше від першого, і їх ототожнення зовсім не враховує специфіки релігійних відносин і релігійного життя.

Ось чому тепер дуже доречним є вживання поряд з терміном «свобода совісті» і те­рмінів «свобода віровизнання», «віротерпимість», «толерантність». Перед суспільст­вом, державою та особою всі релігії, всі Церкви справді рівні, всі мають право на існу­вання, зважаючи, звичайно, на те, щоб їх існування і діяльність не були спрямовані проти особистості та інтересів суспільства.

Звернемо увагу ще й на те, що в минулому у нас було поширене протиставлення «буржуазного» та «пролетарського» розуміння свободи совісті. Роблячи таке протиста­влення, автори 70-80-их років вважали, що хибність «буржуазного» розуміння, перш за все, полягала у звуженні цієї свободи до свободи віросповідання, до свободи на право вибору лише релігії. Таке звуження, на думку багатьох авторів, позбавляє права на ате­їзм, також права на атеїстичну пропаганду. Це не є логічним, бо свобода віросповідання — це справді право вибору релігії, але таке право зовсім не передбачає обов’язковість обрання якоїсь релігії. Воно передбачає і право відмови від неї. Право вибору. водно­час, містить і право на відмову від вибору, право вибору альтернативи запропоновано­му. Що ж до свободи атеїстичної пропаганди, то вона захищена правом людини і гро­мадянина України на свободу думки та слова.

Таке розв’язання проблеми свободи совісті в нашому нещодавньому тоталітарному минулому вимагає теоретичного аналізу, який повинен сприяти рішучим змінам у практиці суспільного та державного життя демократичної України.

Категорія «свобода совісті» отримана шляхом об’єднання двох цілком самостійних понять «свобода» і «совість». Поєднання їх в єдине ціле дає діалектичний стрибок у розвитку змісту поняття: звужується застосування поняття «свобода» від усієї дійсності до застосування тільки в царині ставлення до релігії, церкви та віруючих. Із ширшого поняття «совість взагалі» як моральної категорії створюється визначення ставлення тільки до релігії та церкви.

Теоретичний аналіз проблеми свободи совісті повинен розпочинатися з детального з’ясування змісту та смислу поняття «совість». Це поняття є категорією етики, воно склалося з розвитком і поглибленням моральних поглядів людства. Моральна свідо­мість — найдавніша форма суспільної свідомості, яка фіксує моральні відносини лю­дей. Вона є основною стосовно певної системи поглядів та уявлень, ідей, теорій, оцінок та норм, які регулюють діяльність і поведінку людей стосовно природи, суспільства та особистості, і які, звичайно, називають мораллю. Це функціонування моралі спирається на силу переконання, дієвість громадської думки, традиції, що утверджуються вихо­ванням і моральним авторитетом. Серед чинників утвердження моралі одне з чільних місць посідає релігія. Для ствердження моралі особливе значення мають особисті пере­конання людини, її внутрішнє усвідомлення істинності та справедливості моральних положень, якими вона вважає за потрібне керуватися, і в цьому внутрішньому усвідом­ленні особливе місце посідає совість, яка є здатністю особистості визначати свої мора­льні обов’язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний само­контроль і критичну самооцінку своїх думок та вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, оцінки своїх вчинків з певних моральних позицій, внутрі­шній самоконтроль за виконаннями своїх обов’язків перед суспільством та іншими лю­дьми, здатність до морального самовдосконалення.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необме­женою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відпо­відальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві поряд з іншими лю­дьми, у яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має свої межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки рег­ламентації, що досить часто практикується і досі в багатьох державах світу. Держава, звужуючи або розширюючи горизонти права на свободу совісті, регулює лише межі су­спільних можливостей зовнішнього прояву свободи совісті: публічних дій індивіда у духовній сфері, проте вона не може надати або ж відняти свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія в предметному полі свого вияву — ставлення людини до релігії, що певною мірою розкриває свою сутність через по­няття «свобода релігії». Останнє містить у собі всі аспекти свободи совісті: «... самови-

значення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їхній основі».

Свобода релігії в даному контексті постає як свобода вибору релігії, як свобода від­правлення релігійного культу, який розглядається як вид релігійної діяльності, практи­чне освоєння світу, як спосіб задоволення потреб релігійної совісті. До культових дій належать молитва, богослужіння, жертвоприношення, обряди, а також ритуальні по­клони, колінопреклоніння тощо. Релігійний культ є зовнішнім виявом свободи релігії, а, отже, свободи совісті. Він задовольняє релігійні потреби віруючого, сприяє самореа- лізації його на основі обраних за велінням власної совісті релігійних ціннісних орієнти­рів, ідей.

Свобода релігії мас як внутрішній, так і зовнішній аспект вияву: свободу вибору пе­вного релігійного світогляду і публічне сповідання релігії. Для віруючої людини важ­ливе значення має «зовнішнє сповідання віри», яке християнство вважало і вважає за суттєву ознаку християнської совісті і розглядає як необхідну умову перебування у християнстві. До речі, ще в перші десятиліття свого існування християнська церква вважала, що справжня релігійна совість не може «існувати потаємно, а повинна виявля­ти себе ззовні». Більше того, вона визнавала єретиками тих із прихильників християнс­тва, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства. Римсь­ка держава була (зокрема в перше століття існування християнства) порівняно толеран­тною до свободи думки у справах релігії, до особливостей релігійних переконань своїх громадян і вимагала лише зовнішнього вшанування державної язичницької релігії, культу імператорства. Вона була нетерпимою, коли, скажімо, християни чи іудеї вдава­лись до зовнішньої демонстрації своїх релігійних переконань, вшановуючи своїх богів.

Першим правовим актом, який, по суті, проголосив «свободу сповідання релігії», був підписаний у 313 р. імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм едикт, відомий в історії як «Міланський едикт про віротерпимість». «Ми, — говориться в едикті, — вирішили дарувати християнам і всім іншим свободу сповідання релігії, яким вони надають перевагу... Нам уявлялось, що дуже добре і дуже розумно не відмо­вляти нікому з наших підданих, чи — це християнин, чи особа, яка належить до іншого культу, в праві дотримання релігії, яку він вважає найкращою для себе... Достойне сто­ліття, в якому ми живемо, і того спокою, яким користується імперія, щоб свобода була повною для всіх наших підданих у сповіданні обраного ними божества, і щоб жоден з культів не був позбавлений вшанування, йому належного».

Поняття «свобода віросповідань», яке в правовій рєлігієзнавчій літературі зустріча­ється частіше, ніж «свобода релігії», будучи важливою складовою частиною останньої, відображає правові можливості для особистості вільно, без зовнішнього примусу до­тримуватись будь-якої релігії — предмета свого самовизначення; відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання.

Виходячи з понять свободи світогляду, свободи совісті, віросповідання, релігійної свободи, а також розглянутих історичних етапів формування релігійно-правової думки стосовно цих категорій, розглянемо релігію у правових системах, державно-політичних концепціях та конституційних актах, що діяли в Україні до часу проголошення нею не­залежності, а також розповімо про релігійну ситуацію в Україні до цього періоду.

Волею історії значна частина України була змушена розвиватися в «лоні» російської православної самодержавності та самодержавної церковності, де церква виконувала роль «слухняного службовця при державі». З 1721 року православна церква стала, по суті, державним міністерством — «відомством православного віросповідання» і голо­вним знаряддям встановлення церкви. Російська імперія була країною з найбільш «не- відокремленою» від держави церквою. Звід законів Російської імперії 1832 року та «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 року проголошували ро­сійське православ’я панівною релігійно-церковною структурою. Будь-яка критика цієї церкви чи її віровчення, зречення церкви чи перехід в інше віровизнання і навіть недо­тримання церковних правил були у Росії державним злочином і карались кримінальним законодавством. Обов’язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді священиком. Тому не дивно, іцо після перемоги революції в Росії церкву спіткала гірка доля абсолютного її заперечення радянською владою — до цього спричинилася і доре­волюційна огида суспільства до православно-самодержавного симбіозу.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340-1772 роках входили до складу шляхетської Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси, а також, значною мірою, вплинуло на формування політико- правових поглядів і культурно-національного самоусвідомлення українського народу.

До речі, наслідки польської державної політики у цих питаннях с помітно відчутни­ми навіть у сучасних українсько-польських відносинах. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в тодішній Україні було створення максимального правового, економічного та духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385 р.) і Люб­лінської (1569 р.) уній ринула на схід, відтісняючи від державного управління українців і литовців. Для усунення місцевої еліти була використана її національно-релігійна від­мінність від новоприбулої шляхти. Саме тоді і саме тому польський католицизм і вся правова система Польщі набули рис різкої релігійної нетерпимості. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диферентації за схе­мою: домінуюча роль — католикам, другорядна — православним.

Звичайно, у контексті формування українських традицій православного регламенту­вання релігійних свобод і відносин держави та церкви не можна ігнорувати впливу на цей процес ідей, законодавства інших держав. Маємо на увазі і прогресивні гуманісти­чні погляди європейських та вітчизняних просвітителів, і правові системи держав (зок­рема Росії та Австро-Угорщини), до складу яких входили українські землі. Не вдаю­чись до детального аналізу, можна констатувати значні відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у цих державах. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті бере початок фактично з 1905 року, то у Австро-Угорщини основними державними законами ще з 1867 року встановлювалась свобода вибору віри, а законами від 25 травня 1868 року і 9 квітня 1870 року гарантувались права «безконфесійних осіб» (тобто атеїстів), визначались позиції церкви у приватноправо­вих відносинах, скасовувались обмеження щодо некатоликів.

Позитивним для подальшої долі українців Галичини (і не тільки Галичини) було те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772 р.) було припинено вак­ханалію сваволі і правового нігілізму польської шляхти: шляхетська сваволя була втис­нута у жорсткі рамки австрійських законів. Українська церква у Галичині була зрівняна в правах з римо-католицькою, її духовенство одержало реальне правове і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земе­льних володінь польських костьолів та монастирів.

На початку XX століття громадсько-політичне життя України ознаменувалось но­вим явищем — утворенням перших політичних партій. Оскільки жодна серйозна полі­тична структура не може визначити свого ставлення до релігії і церкви, ці проблеми знайшли відображення у їх політичних маніфестах та програмах. Гарантії свободи сові­сті встановлювались третім Універсалом Української Центральної Ради (7 листопада 1917 року), Конституцією Української Народної Республіки, Декларацією Української Директорії (грудень 1918 року), Законом «Про тимчасове верховне управління в Українсь­кій Народній Республіці» (12 листопада 1920 року). В УНР визнавалося незалежне стано­вище православної церкви як «автокефальної, з патріархом у Києві на чолі» і передбачалось прийняття окремого державного закону, який мав регулювати «загальні основи організації православної церкви в Україні, зберігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи кано­нічних постанов, а також визначати її правове відношення до держави».

Навіть у «Законах про тимчасовий державний устрій України» періоду гетьманату (29 квітня 1918 року), що встановлювали статус «віри християнської, православної як «первенствуючої в Українській державі», зазначалося: «Всі неналежні до православної віри Української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно вільним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».

Правовими орієнтирами УНР у ставленні до релігії і церкви були положення, що відповідали прогресивним на гой час принципам і здобуткам суспільно-політичної ду­мки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості сус­пільства. УНР приступила до розробки цілісної системи законодавства про свободу со­вісті та релігійні організації, що відзначалась демократичними, гуманістичними критеріями. Уній, крім декларованої свободи совісті, відокремлення держави від церк­ви, передбачалися дієві заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних традицій українців і національних меншин, регламентувалось відношення релігії до широкого спектру суспільних відносин і традицій (сім’ї, освіти, судочинства та ін.).

Законодавче регулювання відносин, пов’язаних із здійсненням свободи совісті, по­чалося в УРСР з прийняттям 19 січня 1919 року декрету Тимчасового робітничо- селянського уряду України, що становив собою майже дослівний виклад декрету Рад- наркому РРФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 року «Про відокремлення церкви від дер­жави та школи від церкви», у якому декларувалось право громадян сповідувати будь- яку релігію або не сповідувати жодної, заборона будь-яких місцевих законів чи поста­нов, які б «утискали або обмежували волю сумління або встановлювали будь-які пере­ваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян».

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані у «Конституции Украинской Социалистической Советской Республики», яку затвердив 10 березня 1919 року Всеукраїнський з’їзд Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції — ВУЦВК (14 бере­зня 1919 року). Стаття 23 передбачала, що «Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світогляд­ної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не супере­чать чинному законодавству».

Кристалізація тоталітарної диктатури в СРСР позбавила релігійні організації Украї­ни будь-яких надій на дотримання державою навіть декларованих у Конституції прав: у радянські часи конституційні гарантії свободи віросповідання не мали жодного значен­ня і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодичних коли­вань у зв’язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Про декоративний характер правових гарантій свободи совісті в радянські часи свідчить, наприклад, те, що не було зареєстровано жодного випадку, передбаченого законодавством, про притягнення до кримінальної відпо­відальності посадових осіб за чисельні факти дискримінації віруючих.

З часом ситуація потроху почала змінюватись, 26 березня 1966 року Президією Верховної Ради УРСР був прийнятий Наказ «Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи», а також Постанова «Про застосування ст. 138 Кримінального кодексу Української РСР». У першому документі встановлюва­лась адміністративна відповідальність керівників незареєстрованих у встановленому порядку релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонова­них релігійних обрядів, за створення позакультових структур, груп тощо. У постанові містились роз’яснення, які порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. До таких нале­жали: звільнення з роботи, відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу та інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії.

У 1976 році було ухвалено Положення «Про релігійні об’єднання в УРСР», яке із змінами, внесеними Верховною Радою УРСР у вересні 1990 року, діяло до прийняття Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» (23 квітня 1991 року).

У 1978 році Верховна Рада УРСР прийняла нову Конституцію, яка від попередніх відрізнялась новим підходом до правового регулювання свободи совісті, оскільки не просто оголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві і сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії та церкви.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні го­стро постали у другій половині 80-их років. Це пояснювалось цілою низкою об’єктивних причин, що випливали з попереднього етапу суспільного розвитку та з не­обхідності сформувати власну концепцію цієї політики з урахування конкретної суспі­льної специфіки України та загальновизнаних гуманістичних принципів реалізації прав людини у духовній сфері.

Перші кроки до демократизації спричинили нечувану активність громадської діяль­ності віруючих і духовенства, яка в Україні набула форм руху за реєстрацію нових гро­мад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієн­тації і вимог реабілітації незалежних від Московського Патріархату УГПЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релі­гійні громади кримських татар та іудеїв. Про потужність і динаміку релігійного відро­дження цього періоду свідчать офіційні дані про чисельність релігійних громад. Так, якщо на 1 січня 1988 року релігійних громад в Україні було 5689, то на 1 вересня 1990 року їх кількість становила 9994 (тобто на 3314 більше), а заданими на 1 січня 1999 ро­ку їх нараховується 19631 офіційно зареєстрованих і близько 775 релігійних громад, що діють поза реєстрацією.

Одночасно з кількісним зростанням відбувалась інтенсифікація впливу церкви на суспільні процеси та політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій включились у громадсько-політичну діяльність, обираючи ті чи інші орієнтири та сві­тоглядні цінності як засіб збереження чи досягнення бажаної для себе суспільної зна­чимості і впливу на віруючих.

Перебудова державно-церковних відносин в Україні мала першим свої проявом до­звіл громадам РПЦ на користування храмами, що були закриті владою під час попере­дніх гонінь віруючих. Такі поступки релігійним громадам були пов’язані з широким відзначенням у світі тисячоліття запровадження християнства у Київській Русі.

Однак безсумнівним є те, що релігійна політика правлячого режиму в Україні не мала нічого спільного з утвердженням справжньої свободи совісті. Численні, докумен­тально підтверджені факти свідчать, що лицемірно декларуючи світові свою непричет­ність до духовного геноциду проти власного народу і «перебудовану» гуманізацію ста­влення до прав людини, тодішнє партійне керівництво займалось своєрідним перегру­пуванням сил для продовження протиправної політики щодо віруючих в Україні. Для громадян України дія ст. 35 Конституції забезпечується Законом «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня. Релігійні організації, керівні центри яких знахо­дяться за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужи­телів, які діють на підставі своїх статутів (положень). Релігійна організація визначаєть­ся юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення), який не повинен суперечити чинному законодавству.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання гарантується й тим, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, і підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадсько­го порядку, життя, здоров’я та моральності населення, прав і свобод інших громадян.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законодавець передбачив кримінальну відповідальність за по­рушення рівноправності громадян залежно від ставлення до релігії (ст. 66 Криміналь­ного кодексу України) та за перешкоджання відправленню релігійних обрядів, якщо вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються замахом на права громадян (ст. 139 КК України).

15.6.