Релігійні організації в політичних реаліях України

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втру­чається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Школа (державна система освіти) в Україні відокремлена від церкви (релегійної ор­ганізації), мас світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надасться гро­мадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Громадяни можуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей та дорослих на­вчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Батьки або осо­би, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Ніхто не може з мотивів релігійних переконань бути звільненим від своїх обов’язків перед державою або відмовитись від виконання конституційних обов’язків, законів.

Державний контроль за дотриманням законодавства України про релігійні організа­ції здійснюють місцеві Ради народних депутатів і місцеві державні адміністрації.

Державний орган України у справах релігії утворюється Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 січня 1996р. №2 затверджено Положення «Про Державний комітет України у справах релігії», згідно якого Держко- мрелігій є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчий Кабінетові Міністрів України. Держкомрелігій забезпечує реалізацію державної політики стосовно релігії та церкви, вирішення відповідно до чинного законодавства питань державно- церковних відносин, реалізації права громадян на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно ре­лігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Держава є секулярною інституцією, нейтральною щодо різних релігій чи вірувань взагалі. Встановлення секуляризму історично виправдане, оскільки воно ліквідувало негативні впливи на суспільство з боку конфесійного і церковного диктату, характерно­го для досекулярної епохи. Разом із тим, як і кожне суспільне явище, секуляризм при­вносить у суспільство свої негативні елементи. Церква і держава є автономними одна щодо іншої. Однак це не виключає, а навпаки — передбачає обмежену співпрацю між ними у суспільній сфері. Держава і церква мають спільні інтереси у соціальній, культу­рній сферах, наприклад, захист батьківщини та громадського миру або подолання зло­чинності і наркоманії, які вони можуть узгоджувати у співпраці.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» містить положення про те. що ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Однак, зва­жаючи на його важливість, необхідно було закріпити його у Конституції. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року., містить положення про те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (ч. 3, ст.

У конституційних актах багатьох країн є вказівки на державну релігію. Державна (офіційна) релігія — «один із конституційно-правових інститутів, який регулює взає­мовідносини між державою і церквою, на основі яких церква визначається частиною офіційної організації суспільства, перебуває під її опікою і захистом». Так, конституція Греції прямо говорить, що державною релігією є православ’я. У деяких країнах інсти­тут державної релігії офіційно не фіксується, але держава юридично визнає ту чи іншу релігію, не втручаючись при цьому у внутрішнє життя церкви. Конституція Болгарії називає східно-православне віросповідання традиційною релігією. Конституція Грузії визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії. Україна не має і, вважаємо, не повинна мати державної релігії ні юридично, ні фактично, бо це може спричинити конфлікт між громадянами, що сповідують інші світові релігії та неорелігії.

Нова Конституція України у ч. З ст. 35 підтвердила принцип відокремлення школи від церкви, який містився у Конституції України 1978 року, хоча останні її проекти таке положення не пропонували.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не допускає обмежень у справах проведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, про­паганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відпо­відності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму. Однак ця діяль­ність підпорядковується тим не загальним правилам, за яких неприпустиме у будь-якій формі зневажливе ставлення до тієї чи іншої релігії або світогляду.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

Релігійні організації мають права відповідно до своїх внутрішніх настанов створю­вати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а також прово­дити навчання в інших формах.

Навчатись релігії та здобувати релігійну освіту громадяни можуть як у духовних навчальних закладах, так і в створюваних при релігійних організаціях школах, гуртках, групах для релігійної освіти дітей і дорослих. Щодо дорослих, то тут питань не перед­бачається, стосовно ж дітей варто враховувати, іцо відповідно до п. 2 ст. 5 Декларації ООН «Про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії чи пере­конань» від 25.11.1981 р. «кожна дитина має право на доступ до освіти у сфері релігії чи переконань відповідно до бажань її батьків або, у відповідних випадках, законних опікунів, і не змушувати до навчання у сфері релігії чи переконань всупереч бажанням її батьків чи законних опікунів, при цьому керівним питанням є інтереси дитини».

Беззаперечною підставою для відмови від військової служби в усіх країнах є пере­конання совісті. Це випливає з того, що совість є визначальним фактором особистості; вона є основою вчинків людини, основою поведінки у відносинах людини з людиною, у ширшому розумінні — з суспільством і державою.

Процедура звільнення від військової служби має повідомний характер і не тягне за собою будь-яких іспитів у плані перевірки істинності переконань. Як правило, достат­ньо мотивованої заяви.

Згідно із статтею 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» пра­во на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов’язку мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до ді­ючих згідно законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає корис­тування зброєю та служби у збройних силах.

Не підлягають направленню на альтернативну службу згідно ст. 4 Закону громадяни:

а) звільнені відповідно до законодавства від призову на дійсну строкову військову службу;

б) яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на дійсну стро­кову військову службу (на строк дії відстрочки).

Закон містить вказівку па обмеження не лише сфери, у якій громадянин може про­ходити альтернативну службу (соціальне забезпечення, охорона здоров’я та навколиш­нього середовища, сфера комунального, сільського господарства тощо), але й форми власності, у якій можуть бути ці підприємства, установи, організації — вони не можуть знаходитись у приватній власності.

Обмежувальним, на наш погляд, є положення ст. 6 Закону про те, що термін альтер­нативної служби удвічі перевищує строк дійсної строкової служби. Така ж практика іс­нує в Естонії, Латвії, Литві, Молдові, Словаччині, Австрії та Франції. В інших країнах — учасницях НБСЄ (Німеччина, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспа­нія, Чехія, Угорщина, Фінляндія, Швеція, Польща) цей строк є таким же або трохи пе­ревищує строк військової служби. Зокрема, ст. 12 Основного Закону Німеччини вста­новлює, що «строк служби, що замінює, не повинен перевищували строк військової служби».

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ре­лігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або гро­мадянами.

Релігійна організація як юридична особа може укладати договори майнового найму (договори оренди будинків, нежилих приміщень, іншого майна або договори безоплат­ного користування майном) з державними, громадськими організаціями або громадя­нами.

Об’єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релі­гійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призна­чення, житлові будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. При цьому на майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Права і свободи релігійної організації як наймача визначаються договором майново­го найму чи чинним цивільним законодавством. Рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в Арбітражному суді. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазначеним рішенням порушено її права ко­лишнього власника або права щодо володіння і користування спірними будівлями та майном, які належать їй в силу закону чи договору.

Спори релігійних організацій між собою та іншими юридичними особами підляга­ють вирішенню на загальних підставах в Арбітражних судах відповідно від компетен­ції, за винятками, передбаченими у законодавстві.

Основним завданням правової системи України у сфері свободи світогляду найбли­жчим часом залишатиметься: усунення фактичної нерівності церков, спричиненої знач­ною мірою діями держави (в особі колишніх посадових осіб, владних структур та впли­вових політичних сил); недопущення втручання у справи українських церков (з боку народних депутатів усіх рівнів, політичних партій, громадських об’єднань чи органів державної влади); ефективна протидія релігійному екстремізму, розпалюванню міжко­нфесійних конфліктів; розширення майнових прав релігійних організацій; удоскона­лення чинного законодавства про свободу світогляду та віросповідання: встановлення механізму застосування та реалізації правових норм; прийняття нового закону, який би відповідав нормам діючої Конституції України і закріпив би поняття свободи світогля­ду, як це зазначено у ст. 35.

Важливими є зміни, які стосуються регулювання державно-церковних відносин та діяльності релігійних об’єднань з метою конкретизації і диференціації прав віруючих (фізичних осіб) та їх захисту в судах, а також вилучення норм, що не пройшли випро­бування суспільно-історичною практикою. Це стосується нині діючого Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», Цивільно-процесуального кодексу, криміналь­ного законодавства. До нового Кримінального кодексу, наприклад, варто було б вклю­чити статті про відповідальність за незаконне заволодіння культовими будівлями і май­ном, що належить релігійним організаціям; за керівництво релігійною організацією після судового рішення про заборону її діяльності; за публічну зневагу честі і гідності віруючих та священнослужителів під час проведення ними богослужінь чи інших куль­тових дій; за утворення і керівництво псевдорелігійними групами бузувірського спря­мування; за прояви релігійного чи атеїстичного фанатизму, богохульство тощо. Доці­льним видається і посилення адміністративної відповідальності посадових осіб за порушення вимог законодавства про свободу совісті.

Життя дедалі більше актуалізує проблему створення дієвих моделей розв’язання це­рковних конфліктів та вжиття превентивних заходів або зупинити ескалацію напруже­ності у релігійному середовищі.

Зберігається необхідність дієвого посередництва у справі розв’язання суперечнос­тей між віруючими та налагодженні тісніших контактів між церквами, що діють в Україні. Крім релігійних організацій, у цьому найбільше зацікавлена сама держава, яка мас реальні можливості і об’єктивну потребу виступати в ролі посередника у справі розв’язання міжцерковних суперечок і налагодженні співробітництва між віруючими різних конфесій. Зацікавленість держави у цьому зумовлюється простою залежністю: міжцерковний мир і злагода є складовою громадського миру. Відтак, кожен, хто заціка­влений у збереженні внутрішньої стабільності в Україні, повинен прагнути до міжцер- ковного миру та співробітництва між церквами.

Політика держави щодо церкви повинна переорієнтуватися від використання релі­гійних організацій заради здійснення тих чи інших зовнішньо і внутрішньополітичних цілей на створення всебічних умов для реалізації церквою своєї сутності та історично притаманної їй місії, на захист гарантованих церкві чинним законодавством прав та ко­нтроль за дотриманням цього законодавства усіма сторонами. Навіть найдосконаліший закон не буде діяти, якщо його виконання не контролювати і не пов’язувати з виконан­ням загальної, у тому числі і правової, культури членів суспільства.

Теми рефератів

1. Релігія та релігійні права людини.

2. Свобода совісті як філософська категорія.

3. Свобода совісті і мораль.

4. Релігійна терпимість і віротерпимість

5. Виникнення уявлень про свободу совісті.

6. Свобода совісті у період античності.

7. Християнське ставлення до свободи совісті.

8. Еволюція уявлень про свободу совісті й віросповідання на теренах України.

9. Розробка проблеми свободи совісті й віросповідання у наукових працях вітчизняних і зарубіжних дослідників.

10. Реалізація принципу свободи совісті в західних країнах.

11. Моделі державно-церковних відносин у постсоціалістичних країнах.

12. Реалізація принципу свободи совісті в демократичній Україні.

13. Базовий закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 р., його прийняття та застосування в Україні.

14. Відображення в Конституції України правових гарантій свободи совісті в Україні

15. Релігійна геоситуація в Україні.

16. Панорама релігійного життя в Україні.

17. Традиційні і нетрадиційні релігії в Україні.

18. Тенденції релігійного процесу в Україні.

19. Особливості взаємовідносин церкви і держави в Україні.

20. Свобода совісті як одна з невід’ємних свобод людини.

21. Історичні корені й суспільна практика релігійного вільнодумства.

22. Роль політичних чинників у забезпеченні прав українського народу на самобутність у релігійному житті.

23. Особливості конституційно-правових норм України, що регулюють відносини громадян у сфері релігії та культів.

питання. Завдання

1. Свобода совісті як філософська і правова категорія.

2. Дайте визначення свободі совісті і моралі.

3. Поняття свободи релігії й віросповідання.

4. Порівняйте значення релігійної терпимості і віротерпимості.

5. Яка роль свободи совісті у давніх східних державах?

6. У чому особливість свободи совісті у період античності.

7. Основи верифікаційного християнського ставлення до свободи совісті.

8. Особливості еволюції уявлень про свободу совісті й віросповідання на теренах України.

9. Відродження інтересу до проблеми свободи совісті у другій половині XX століття.

10. Назвіть основні моделі державно-церковних відносин у західних країнах.

11. Чим відрізняється свобода совісті у Греції та Італії?

12. Розкажіть про північно-американська модель розуміння принципу сво­боди совісті та віросповідання.

13. Назвіть основні соціалістичні моделі державно-церковних відносин.

14. В чому полягає проблема законодавчого врегулювання державно-цер­ковних відносин в Україні?

15. Яке значення має Закон України «Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації» 1991 р.?

16. Які умови повинні бути дотримані при відображення в Конституції України правових гарантій свободи совісті.

17. Чому, на вашу думку, свобода совісті належить до невід’ємних прав людини?

18. Забезпечення яких ще свобод необхідне для реального утвердження свободи совісті в суспільстві? Охарактеризуйте роль держави щодо цього.

19. Проаналізуйте чинники, які покликали до життя свободу релігії.

20. Охарактеризуйте спільні й відмінні риси релігійного вільнодумства да­внього світу, середньовіччя, епохи Відродження.

21. Яку роль відіграв атеїзм у функціонуванні духовної культури людства?

22. Охарактеризуйте особливості забезпечення свободи совісті в Україні після проголошення її незалежності.

23. Охарактеризуйте основні тенденції релігійного процесу в Україні.

24. Як проявляється нетрадиційна релігійність в Україні.

25. Як Ви розумієте поняття «релігійна свобода»?

26. Яку роль відігравали релігійні організації в політичних виборах?

Тести

1. Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується і за­хищається законодавством, а саме:

2. У якому році було видано дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира, тільки за умови, що Київ буде «першим її престо-

3. У якому році відбулася повторна спроба проголосити автокефалію за ве­ликого князя Ізяслава Мстиславича?

4. У якому році князь Володимир прийняв християнство?

5. Впродовж своєї історії український народ зберіг трактування релігії як засіб збереження власних і загальнолюдських надбань, а саме:

6. Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття:

7. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях:

8.Завдання закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є гарантування права на:

9.Об’єктами права власності релігійної організації, згідно з законом Украї­ни «Про свободу совісті та релігійні організації», є:

10. Законодавчими актами України з питань свободи совісті та релігійних організацій є закони:

Рекомендована література

1. Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К.: Наукова думка, 1994. — 352 с.

2. Барменков А. Свобода совести в СССР. — М.: Правда, 1986. — 407 с.

3. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» // Відомості Верховної Ради України. -1991.-№25. — С.27-39.

4. Клочков В. Религия. Государство. Право. — М.: Высшая школа, 1980. — 368 с.

5. Мюлерсон Р. А. Права человека в истории человечества и в современном мире. — М.: По­литиздат, 1989. — 218 с.

6. Мюлерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М.: Мысль. 1990. — 315 с.

7. Релігія і закон: проблеми врегулювання державно-церковних відносин. — К.: «ВіП», 2002. — 216 с.

8. Свобода совести, вероисповедания и религиозных организаций: положения конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европы, США, Канадці и Японии, междуна­родных правовых документов. — К.: Основи, 1994. — 361 с.

9. Україна на зламі історичних епох: Державотворчий процес 1985—1999рр. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001. — 522 с.