Тенденції релігійно-правового процесу в Україні

Особливості релігійно-правової системи в ісламі. В умовах розбудови державності України виникає ряд проблем, що мають суто специфічний характер. Економічний роз­виток України потребує розширення економічних зв’язків України з країнами Сходу, особливо Близького Сходу, а це переважно держави, в яких домінуючою є світова релі­гія — це іслам.

Мусульманська правова культура стає все більш актуальною для сучасної України, що можна пояснити, з одного боку, природою ісламу, а з іншого особливостями його теперішнього стану в нашій країні. Адже внутрішня логіка ісламу як універсальної сис­теми, що охоплює як релігійне, так і світське життя, як одну із складових пробудження ісламу передбачає звернення до шаріату, суворе дотримання якому є для мусульман безпомилковим критерієм глибокої релігійної віри. З іншого боку, крім власне релігій­ного відродження, у житті мусульман потребують вирішення і мирські проблеми соціа­льно-економічного, політичного, національно-культурного характеру. Адже саме мирські взаємовідносини (муамалат) зумовили становлення мусульманської юриспруденції (фікх) та її подальшу еволюцію.

Мусульманське право мало глибокий вплив на історію розвитку держави та права цілої низки країн Сходу. Обсяг його дії як юридичного феномену, і нині залишається досить широким, що пояснюється тісними зв’язками мусульманського права з ісламом як релігійною системою, що й досі формує моральні цінності та світогляд найширших прошарків населення в цих країнах.

вовому розвитку Сходу. Це в свою чергу зумовлює вивчення його теоретичних поло­жень, вияв особливостей його структури та впливу на сучасне законодавство. При цьо­му важливе завдання покладається на встановлення юридичних характеристик, що від­різняють його від інших найбільших правових систем сучасності.

Правова і релігійна системи, як й інші частини надбудови, володіють відносною са­мостійністю щодо суспільного буття. Вона полягає в тому, що кожна з цих систем роз­вивається за своїми власними законами, що діють у межах загальної і конкретної зале­жності від матеріального життя суспільства, у зворотному впливі права й релігії на нього та на інші елементи надбудови. Відносна самостійність релігії більша, ніж у пра­ва, бо вона стоїть значно далі від економіки, займаючи разом із філософією найвищі «поверхи» надбудови.

Тому релігія в зв’язку зі своєю відносною самостійністю, порівняно з іншими над­будовними системами, є найбільш консервативною, стійкою частиною надбудови.

Право і релігія мають відносну самостійність щодо базису і в силу цього мають на нього зворотній вплив.

Право безпосередньо впливає на умови і процес виробництва, розподіл і обмін ма­теріальними благами, закріплює своїми нормами економічні відносини, вигідні палю­чим класам. Юридичні норми не лише закріплюють суспільні відносини, що склалися, але й можуть активно впливати на їх розвиток, сприяти перетворенню старих, появі но­вих відносин, надаючи останнім загальнообов’язковий характер. Право може здійсню­вати і негативний вплив на розвиток економіки. В умовах, коли суспільний лад віджи­ває себе, юридичні норми, що захищають старі економічні відносини, гальмують розвиток виробничих сил. Після зміни суспільної формації правові норми неминуче за­мінюються новими.

Зворотний вплив права на виробничі відносини, що існують незалежно від волі й свідомості людей, здійснюється за допомогою регулювання правовими нормами пове­дінки учасників суспільного виробництва. Що стосується зворотного впливу релігії на економічний базис, то він менш значний.

Право і релігія у різній мірі відчувають на собі вплив політики, яка найбільш прямо й глибоко відображає економічні відносини, є концентрованим виразом економіки.

Із всіх надбудованих підсистем політика найтісніше пов’язана з правом. Право ви­никає на основі правових відносин, захищає уклад певної системи виробництва і соціа­льних відносин, політичну організацію суспільства. У сучасних державах політична вимога є по суті вимогою правовою.

Політика має найбільший вплив на релігію порівняно з іншими підсистемами над­будови. Вона надає релігії певне політичне спрямування, допомагає певним соціальним прошаркам використати релігію для захисту своїх інтересів.

Характер взаємовпливу політики і релігії залежить від багатьох факторів, у тому чи­слі від впливу на маси релігійної ідеології, від тієї ролі, яку відіграють у суспільному житті конфесійні організації, від їх економічного становища, обсягу їх політичних прав, від форми державно-церковних відносин і докорінно змінюється у процесі соціального розвитку.

Мусульманська правова система, яка з часом набула світового значення, виникла і сформувалась у УІІ-Х ст. в Арабському халіфаті. Процес розвитку мусульманського права був пов’язаний з еволюцією арабської держави від невеликих патріархально- релігійних громад до великої Османської імперії. Мусульманське право від самого по­чатку стало важливою складовою ісламської релігії. Після занепаду Арабського халіфа­ту мусульманське право не лише не загубило свого значення, але й набуло свого «дру­гого життя» (подібно до римського права середньовічній Європі) і стало діючим правом у цілому ряді країн Азії та Африки.

Особливості релігійно-правової системи в християнстві. В людини є вроджена, ні­чим не знищувана потреба зрозуміти і встановити своє становище як істоти розумної і вільної до всього сущого. Потреба ця слугує психологічною основою того явища в роді людському, яке і називається релігією.

Релігія за своєю суттю в суб’єктивному або психологічному змісті є формою особи­стих ставлень людини до всього сущого і морального, її настрою, який виникає під впливом поглядів на ці ставлення. Але в кожній релігійній громаді є ще позитивне вчення, догми віри. Такі позитивні вчення визнаються членами релігійної громади за істини, які відкриті їм від самого бога. Кожне з таких віросповідань або вчень є релігія в об’єктивному смислі. Таким чином, релігія є сукупністю положень про Бога, відкри­тих самим Богом, про ставлення його до людей і про моральне життя людей. До числа позитивних релігій відноситься і християнська віра.

Тут можуть заперечити, що існують також безвірні люди, атеїсти. Віра є здатністю визначати за істину ті відомості або положення, які повідомляються іншим людям. Без віри не мислиме ні знання, ані саме життя в суспільстві. Потреба віри є необхідна, вро­джена людині потреба, але вона розвивається під впливом оточуючого середовища.

Релігія за словотворенням означає зв’язок, з’єднання людей, але краще замість сло­ва релігія вживати слово віра, яке точніше виражає суть.

Релігія або віра християнська в об’єктивному смислі є релігія або вчення, встанов­лене Сином Божим, і поширене його апостолами. Ця релігія отримала в історії таке значення, з моральною силою якого не може зрівнятись жодна інша релігія. За своєю суттю віра, або християнська релігія, єднання з Богом грішного народу людського, який ухилявся від тих законів, які йому дані і які для нього визначені.

Віросповідні об’єднання. Релігія є основою для особливого виду суспільних союзів або релігійних об’єднань. Релігія не є лише почуттям, або відомим моральним настро­єм, як це думають деякі юристи та філософи.

Релігія є не лише вчення, але й життя, охоплюючи всі сили душі людини, і яка вияв­ляється під впливом її прагнень до верховної істоти.

В зовнішній формі, в зовнішньому житті. Людське життя змінюється виключно в дусі його релігії. Всі духовні сили людини розвиваються в її релігійних переконаннях. Релігійна, побожна людина має певний релігійний світогляд, її релігія служить їй як основа її моральних прагнень. її особиста діяльність і діяльність по відношенню до ін­ших є виразом її релігійного настрою. Таким чином, релігія людини безумовно виявля­ється і назовні, в її житті, діях і ставленні до інших осіб. Вона виявляється в житті лю­дини у вигляді особливої галузі її відносин.

Релігія позитивна не є витвором однієї людини, але є природним явищем духовної людської природи, історичним фактом, що існував в тому чи іншому вигляді у всіх на­родів і в усі часи, як вираз народної свідомості духу.

Це потрібно обов’язково мати на увазі, тому що протестанти наприклад, виходячи з тієї думки, що християнська релігія є тільки внутрішнє почуття, заперечують необхід­ність прояву цього почуття в зовнішній формі. Кожна позитивна релігія є надбанням не однієї особи, а багатьох і при цьому завжди виражається в зовнішніх проявах суспіль­ного життя народу, чи інакше: будь-яка позитивна релігія, як історичний факт, є пев­ного інституцією.

Релігія, за висловом деяких юристів (Пухта), за своєю суттю є дещо суспільне. Віро­сповідні громади одержують відповідний своїм віруванням і потребам той чи інший устрій, виробляють свої статути і правила, свої установи, і мають повний порядок управління своїми справами, і норми для відносин з іншими союзами, що існують поза ними. Приватні назви релігійних товариств запозичуються або від засновника віроспо­відання, наприклад магометанство, або від народу, який дотримується відомого віро- сповідування, наприклад іудейство. Послідовники віри христової з перших часів її по­ширення по світу також склали товариства, з сукупності яких утворилась соборна або вселенська церква.

З послідовників віри Христової з найперших часів її появи утворились християнські громади, з сукупності яких склалася одна вселенська церква. Вона обіймає в собі всіх осіб, які незмінно вірують у вчення куса Христа в тому вигляді, в якому воно передано від апостолів.

Але вже на початку перших етапів вийшли з неї деякі особи, які не хотіли залиша­тись в ній і утворили особливі релігійні громади, і мали своїх послідовників. Ці грома­ди, між іншим, не утримали за собою назву церкви, а в Римській Імперії, і набагато піз­ніше, в інших державах ці товариства називались єретиками, але пізніше стали виділятись із Вселенської церкви і такі об’єднання, які утримували за собою назву цер­кви. Так в V ст. відокремилась Несторіанська, Вірмено-Григоріанська церкви, в XII ст. утворилась Римсько-Католицька церква, в XVI ст. — Протестанська церква. Протягом останніх трьох століть ми помічаємо надзвичайне виділення помісних церков.

Утворилось і існує багато релігійних сект, яким не присвоюється назви церкви, але вони належать до послідовників віри Христової, а деякі з них присвоюють цю назву. Відокремлення всіх перечислених громад відбулось внаслідок ухилення їх від догмати­чного вчення, яке зберігається у Вселенській церкві.

Що ж таке церва? Понять про церкву дуже багато, з наукової точки зору це поняття визначається таким чином: російська назва «церков», англійська — «church». За смис­лом грецьких класиків це слово означає народні збори, на яких присутні рівноправні члени. В книгах Нового Заповіту це грецьке слово означає особлива установа або орга­нізація, створена Ісусом Христом для віруючих в нього, як сина Божого, сюди відно­сяться, наприклад слова Христа: «Створю церкву мою і ворота пекла не здолають її».

Громади або збори людей, що вірять в Ісуса Христа. В письмових пам’ятках пись­менників перших століть під церквою розуміли засновану Ісусом Христом, і організо­вану в зовнішньому устрої громаду християн, належність до якої зумовлювалась де­якими внутрішніми якостями, а саме: знанням віровчення Христа; життям за законами Христовими, і зовнішнім визнанням відомих правил, за невиконання яких загрожувало відлучення. Таке поняття про церкву, складене не юристами, а самими віруючими під впливом їх богословських, християнських поглядів. З часом розуміння церкви почало змінюватися, виникло декілька головних понять про церкву. З них ми наголосимо на трьох: поняття православної церкви, римсько-католицької і євангельсько-лютеранської.

Православна церква визначає свою назву таким чином: «церква є від Бога встанов­лена громада людей, об’єднаних православною вірою, священнопочатком і таїнства­ми». Слід відзначити, що такого розуміння Християнської церкви православна церква дотримувалась впродовж всієї історії, і краще визначення навряд чи можна скласти. Це визначення є догматичним вченням Християнської церкви і воно було спільним для всіх послідовників Христа до XI ст.

В XI ст., з утворенням Римо-Католицької церкви, з її особливостями у віровченні і устрої, в поняття про церкву увійшов новий елемент. Теологи Заходу виробили таке ви­значення церкви, яке досі утримується не лише в догматиці, айв канонах. На їхню дум­ку церква є громада, в якій не видимий Господь діє духом Святим через поставлених ним наступників Апостолів, які мають в особі намісника Ісуса Христа на землі.

Інші визначення ще різкіше виставляють цей елемент. Так в деяких підручниках це­рковного права прямо говориться, що церква є громада, яка перебуває під видимим ке­рівництвом глави церкви, римського папи. В XVI ст. дехто протестував проти верхов­них прав папи римського в церкві, таким чином було складено нове розуміння церкви. За віровченням протестантів, церква є спілкуванням осіб, що об’єднані між собою віру­ванням в Господа і живуть в Ньому. Слід відзначити, що протестантські породжують безліч суперечок і загального роз’яснення немає ще й до сьогодні. Вони розділяють це­ркву на видиму і невидиму, але по-іншому інтерпретують аніж православна церква. Під видимою церквою православна церква розуміє громаду віруючих на землі, під невиди­мою ту, яка складається з осіб померлих. За протестантськими віровченнями церква є сукупністю спілкування всіх істинних християн, що живуть на землі, видиму церкву становлять всі християни одного віросповідання, які складають влаштовану організа­цію. Таких церков безліч, а не одна, як вчить Римо-Католицька церкви. Останнім часом протестантські богослови дійшли до того, що розвивають сучасний устрій церкви, осо­бливо в Пруссії, абсолютно відповідно з поняттям православної церкви, так що зараз устрій їхньої церкви незрівнянно більше відповідає істинному розумінню церкви.

Таким чином, історія показує, що з виникненням кожного нового віросповідання складається особливе розуміння про церква самим віросповідним товариством на осно­ві його догматичних вірувань. А оскільки догматичне вчення віросповідних товариств різне, то й догматичне розуміння про церкву відрізняється. Науковим чином роз’яснити і викласти предмети, що відносяться до віровчення, а отже й питання, як потрібно ро­зуміти церкву, усе це складає галузь догматичного богослов’я, а не юриспруденції. Втім, в історії юриспруденції із позитивних законодавців були, і до цього часу є спроби скласти поняття про церкву незалежно від відмінностей і віросповідних поглядів, не на засадах догматиків — богословів, а шляхом міркування, на основі філософських погля­дів, шляхом абстрагування; однак спільних для віросповідних спільнот і об’єднання їх в одне загальне логічне визначення з уникненням всіх ознак приватних, які можуть на­лежати одному або декільком віровченням. Такі спроби почати з’явилися ще в минуло­му столітті під впливом раціоналістичної філософії, і в нинішньому столітті під впли­вом абсолютистських поглядів. Так Гегель називає церквою кожне релігійне спілкування, тобто будь — яке об’єднання людей від виразу людських відносин до аб­солютизму в формі почуття, уявлення, вірувань і надій. Кант називає церквою створену народним генієм установу громадського богослужіння, що грунтується на думці і пере­конанні. На цих визначеннях церкви, які дали Гегель і Кант створилися цілі системи церковного права. Але з цього не потрібно робити неправильне визначення, що церква є сукупність умов, завдяки яким може діяти духівництво. Якщо уявити, що яке-небудь законодавство виходить з таких понять в своїй діяльності по відношенню до церкви, то звичайно, всі його узаконення ніяк не можуть відноситись до церкви. Мета спроб скла­сти визначення церкви шляхом міркування, філософським шляхом, або шляхом істери- ко-генетичним, поза догматичними віровченнями, та, щоб знайти таке

визначення церкви, під яке можна було б підвести велику релігійну спільноту, і щоб з неї логічним шляхом вивести положення про однакове ставлення держави до всіх ре­лігійних спільнот, що в ній перебувають. Такі прийоми зовсім не припустимі. Треба вивчити саму спільноту, знайти в ній ознаки, що складають її особистість, в самій релі­гійній спільноті повинні знаходитись основи для вивчення її.

Не маючи потреби вдаватися до розгляду цих думок, адже то не наша справа вника­ти при викладі церковного права в галузь догматичних визначень церкви, достатньо обмовитись, що наука церковного права повинна мати справу вже з готовими, існую­чими в дійсному житті, віросповідними спільнотами, а не з фантастичними об’єд­наннями людей, які зображуються вченими. Наука і держава, дотримуючись одних ло­гічних прийомів, ніяк не можуть вивести спільного поняття про церкву, під яке можна було б підвести всі релігійні спільноти, то що релігійні товариства надзвичайно різно­манітні і не хочуть знати про ті визначення, які бажають нав’язати їм філософи ти юри­сти. До того ж, є такі релігійні спільноти, які зовсім не бажають називати себе церква­ми. Наприклад іудейська, ламаїстська, магометанська спільноти.

Одним словом, всі не християнські об’єднання а також деякі з християнських това­риств прямо говорять, що на землі немає справжньої церкви, тому що немає благодаті. В той же час вони складають міцні союзи і тому їм не можна відмовити в деяких пра­вах. Не можна допустити загального визначення, тому що існують, і виникають такі об’єднання як секти, які шкідливі для суспільного життя і не можуть бути терпимими. Невже такі об’єднання повинні одержувати в державі такі ж права, як і інші? Правиль­но коли держава і наука, надаючи деякі права одним спільнотам, відмовляють в них іншим, маючи на увазі саму суть релігійної мети.

Українське законодавство абсолютно справедливо зберігає за релігійними товарист­вами ті назви, які вони самі собі присвоюють. Так воно залишає назву за такими церк­вами, як православною, римо-католицькою, але єврейське, магометанське ні самі не на­зивають себе церквою і законодавство не присвоює їм такої церкви. В догматичному значенні спільноти які визначають себе церквою виділяються такими ознаками:

1. Віра в Христа. Спільноти, які не визнають Ісуса Христа не називають себе церк­вами і державі не має потреби нав’язувати їм цю назву.

2. Боговстановленість релігійної спільноти.

3. Ознаки ієрархічного устрою в основних рисах, на основі Святого Письма.

4. Одне спільне вчення для всіх членів, однакові моральні закони.

Християнська релігія як основа церковного права. Відношення між церквою і пра­вом. Ми можемо зобразити відношення право — церква в наступних положеннях. Ми бачили, що підгрунтя походження права в суб’єктивному сенсі лежить в самій людській природі. Є багато різноманітних потреб, для задоволення яких людина відчуває настій­ну необхідність в оволодінні і користування.

Таким чином, вихідний пункт права є усвідомлення людських потреб. У нас є по­треба до релігії, і ця потреба є сила, нічим не знищувана, яка проявляється в зовнішніх діях людей. При цьому, кожна позитивна релігія має потребу в різних матеріальних предметах, які можуть слугувати об’єктом права. Отже, релігійна потреба також може слугувати основою права, подібно до того, як і всяка інша потреба людини. Але релі­гійна потреба особи, що сповідує християнську віру, може задовольнятись безпосеред­ньо через церкву. Отже, християнська релігія дає основу для походження права в галу­зі, що обіймає релігійне життя церкви. Або, по-іншому, християнська релігія служить основою права церкви.

Християнська церква, як видно з попереднього визначення, є встановлена Богом спільнота людей. Але при роз’ясненні права було сказано, що суб’єктом права можуть бути або фізичні, або юридичні особи. Серед юридичних осіб ми зустрічаємо товарист­ва, установи і спілки. Отже, християнська церква, як спільнота і установа, може бути суб’єктом права.

В устоях християнської церкви є багато правил, якими люди можуть користуватись лише при дотриманні певних умов з їх боку. Отже тут є об’єкт, яким люди можуть ко­ристуватись при дотриманні певних умов. Це також є ознакою права.

Будь-який суспільний союз, який встановлюється в державі, є формою співіснуван­ня людей, для досягнення мети життя членів цього союзу. Тому кожен суспільний союз має свій особливий устрій. Але норми, що визначають життя людей, складають зміст права. Християнська церква, як спільнота, що складається з багатьох осіб переслідує свої інтереси і має свій особливий устрій, отже і вона містить в собі такий зміст.

Будь-який суспільний союз, який створений для певної мети, займає певне стано­вище в державі. Але разом з тим всякий суспільний союз, створений для певних цілей, стає об’єктом права і входить у співвідносний з державою через юридичні органи.

Християнська церква, як союз, також повинна користуватись такими ж правами, а отже і вона може слугувати змістом права як суб’єктивного, так і об’єктивного. Даними положеннями ясно доводиться, що церкву можна розглядати з точки зору права, або з юридичної точки зору, так, чи інакше, християнська церква як своєрідний суспільний союз, є особливою галуззю вжитті людей, яка може бути регульована правовими нормами.

В даний час існує думка, що галузь релігійно-життєвих відносин не складає само­стійного права, і що через це церковне право як наука не має законних підстав для іс­нування, релігійні ж питання повинні вирішуватись в державному праві. З останньою думкою не можна не погодитись. Дійсно в державному праві церковні питання повинні розглядатись, але на стільки, наскільки розглядаються усі інші. Проте, потрібно визна­ти, що галузь релігійно-життєвих відносин повинна користуватись певною самостійніс­тю, тому що в цій галузі є свої специфічні питання, втручання у вирішенні яких для держави неможливе без дійсного порушення інтересів членів цього товариства і самих принципів, на яких воно створене. Отже, християнська церква може давати зміст для особливої галузі прав, розгляд яких і складає предмет того, що називається наукою цьо­го права.

Після досить детального розгляду зв’язку між правом і церквою і визначення суті церковного права можна буде зробити його визначення церковного права за його сут­тю. Церковне права можна розуміти як і всяке інше право: в смислі суб’єктивному, об’єктивному, ідеальному, і формальному, тобто всі значення права, які можна знайти при розгляді суті права взагалі, можуть бути застосовані і до церковного права.

В суб’єктивному смислі. Церковне право є встановленим згідно з природою і метою церкви, на основі справедливості і визнання в суспільстві і державної можливості, зда­тності і права церкви мати свій самостійний уряд і самоврядування, згідно з своєю при­родою, а також, досягнення своєї релігійної мети безпосередньо через певні дії і від­прави, відповідно з її призначенням і релігійними потребами її членів. Але запитується, чи дійсно церква може розумітися в суб’єктивному смислі або інакше, чи дійсно церква може виявляти право, може виражати потребу, яка слугує основою суб’єктивного пра­ва? Це питання виникає в зв’язку з тим, що дехто вважає, ніби все, що церква може ма­ти, вона отримує від держави, і що сама по собі вона не може мати ніяких прав.

Докази протилежного такі:

1. Вище було наголошено, що для успішного досягнення мети, яка доступна людсь­кій природі для задоволення людських потреб, люди об’єднуються в громади. Утво­рення людських товариств для задоволення усвідомлюваних розумом потреб і досяг­нення певної мети є природним явищем і нічим не відворотним. Якби держава не прагнула заборонити це товариство, вона не може зупинити природного розвитку сус­пільства. Ці громади набувають прав на існування. Церква —це громада, існування якої називається потребами моральної природи, точно так і потреба до релігії міститься в природі людській, до того ж, потреба свідчить про велич людського духу, за своїм зміс­том ця потреба може йти на рівні з будь-якою іншою потребою. Внаслідок цього вона не може проявити себе в зовнішній формі. Таку сукупність осіб, проникнутих христи­янською вірою, відповідає в найвищому ступені духовним потребам людської природи, і якщо ці особи утворюють церкву, то навряд чи можна відмовити цій громаді в праві на існування. Якщо визнається право на існування, то необхідно дати право влаштувати порядок, при якому члени громади можуть задовольнити свої релігійні потреби. Таким чином, церква має природну можливість, здатність і моральну силу існувати і проявля­ти себе. А така можливість і здатність і є правом в об’єктивному смислі.

2. Християнська церква сама по собі є великою моральною силою, заперечувати яку не можна ні на засадах досвіду, ні на засадах історії, ні на засадах розуму і суті права. Знищити церкву не можна, і історія свідчить, що спроби до її знищення в тих суспільс­твах, де в релігійне життя, привели до зворотних результатів, а саме до піднесення мо­ральної сили церкви. А тільки моральна сила, втілившись в організм суспільний, і є суб’єктивним правом.

3. Християнська церква відкрито свідчить про те, що вона є джерелом моральної си­ли, а тому привласнює собі право не тільки існувати, але й діяти. Це правило грунту­ється на вірі в обіцянку, даровану їй її засновником.

4. Відомо, що мораль людей є необхідною і важливою стороною в природі людини, право суспільства і держави не мислиме і не може існувати без поваги до моральної сторони в природі людській. Але мораль до релігії навряд чи може мати якусь твердість і на таких підставах.

В релігійній філософії можна зустріти значну кількість спроб як-небудь самостійно поставити мораль на міцних витоках, які б уважались більшою, чи меншою кількістю людей. Так, може бути особиста мораль. Але вона суб’єктивна і не заключає в собі обов’язків для інших осіб, встановити загальні правила, які б вважались обов’язковими для всіх, звичайно, легко, але насправді зробити їх обов’язковими держава може не ін­акше, як примусово. Але мораль за походженням своїм не є чистою мораллю, вона веде до лицемірства, а значить і до аморальності. Виявляється, що жодна філософська теорія не спроможна надати достатньої сили для виконання моральних потреб, спонукання їх, в порівнянні з релігією, зовсім слабкі. Як і будь-яке релігійне товариство, християнська церква, є хранителькою моральних ідеалів і правильного розуміння моральних законів людського житія. Немає, не було і не знайдеться засобів у людей для створення загаль­них моральних понять, моральних ідеалів, незалежно від віри.

В даному відношенні доказами можна привести поняття і переконання осіб автори­тетних як в Західній Європі, так і у нас. Релігійний мислитель Кавелін говорить, що мо­раль, виведена із вчення антропології, або науки про людське співжиття, співпадає з правилами моралі, яку ми знаходимо в Євангелії. Релігійний філософ Самарій зазначає. Що відривати мораль від природної основи релігії не можливо. Спенсер також пов’язує мораль з релігією. Тепер висувається солідарність інтересів, та навряд чи вона буде можлива, якщо не буде моралі. Якщо немає морального початку, то не може бути солі­дарності. Тому церква піклується про збереження моральних ідеалів, про втілення їх в життя як приватних осіб, так і суспільних явищ, надає необхідну силу для права і дер­жави. Вона справедливо вважає своїм право на існування і діяльність в державі, і дер­жава не може вважати себе в змозі відмовити в цьому церкві, особливо християнська держава християнській церкві.

5. Держава і суспільство, поважаючи заслуги і значення церкви для життя народу і окремих осіб, визначають за церквою право, яке вона надбала собі в історії, і на якому грунтує вона своє діюче положення.

Отже, безсумнівно, церква може мати право в суб’єктивному смислі, атому може розумітися і в об’єктивному смислі.

Також церковне право має значення і в об’єктивному смислі, в тому самому значен­ні, як розуміється право в об’єктивному ж смислі і по відношенню до всіх галузей жит­тя. Церковне право в об’єктивному смислі є сукупність інститутів, як об’єктів права, існуючих в суспільному союзі, який розуміється під церквою, і сукупність умов, за яких людина може користуватися цими інститутами для своєї релігійної мети в релігій­ному суспільному союзі, відповідно призначенню церкви.

Якщо, таким чином, існує і повинно існувати об’єктивне і суб’єктивне церковне право, то, повинно існувати і церковне право, яке розуміється в сенсі матеріального, ідеального і формального права. В смислі матеріального, ідеального і формального права церковне право є сукупністю заснованих на правді й справедливості норм, що ре­гулюють об’єктивне право церкви досить часто зливається з суб’єктивним її правом. Наприклад, приход церковний, як відома установа в приході, може бути об’єктом пра­ва. Але, оскільки вона складає частину відомого, самостійного приходу, то вона може бути і суб’єктом права. Суспільний союз, який називається церквою включає в себе но­рми улаштування цього союзу, як установи і громадянських її відправлень життя з релі­гійною метою, і норм відношень цього союзу до народу, держави, суспільства та до ін­ших суспільних союзів. Таким чином, ясно, що існує в житті така особлива галузь права, яка за своїм змістом наповнює релігійний, самостійний, своєрідний суспільний союз — церква і вона може бути виражена в відомих нормах, правилах, сукупність яких складає церковне право. Ці норми, або сукупність їх являється предметом особли­вої науки. Оскільки, ця галузь явищ життя, яка складає галузь життя церкви, своєрідна і самостійна, то і сама наука, яка вивчає її, є самостійною наукою і називається церков­ним правом, канонічним правом або церковним законодавством.

Канонічне право як наука церковного законодавства. Наука наша інколи називаєть­ся Канонічним правом. Початкове значення цього слова у класичних римських пись­менників — пряма жердина, пряма палиця, все пряме, на що можна спертися; в перено­сному смислі воно означає правило, керування, зразок для діяльності в мистецтві і громадському житті. Так в галузі музичній слово канон означало акорд, в пластиці — зразкові статуї, в граматиці — головні правила, у витонченій літературі — зібрання класичних письменників. У християнських письменників каноном почали називати су­купність книг Святого Письма, тому що вони повинні слугувати керуванням у віро­вченні. В богослужінні каноном почали називати сукупність відомого роду пісень. Ду­же рано слово канон вживається і в смислі права, не тільки в моралі, айв смислі суспільного права, в смислі законів, виданих церквою. Таким чином, в смислі права канонами почали називатися правила, встановлені для влаштування і відправлень церкви, як особливої релі­гійної установи і суспільного союзу. Такі правила були встановлені окремими отцями цер­кви, якщо тільки ці правила визнані за керівництвом для всіх помісних церков. З IV ст. по­станови, правила, встановлені і прийняті церквою для її устрою і управління, стали назива­тися канонами в протиставлення законам, які видавала держава, Ця різниця між канонами і законами з часів Юстиніана до X ст.. досить твердо встановилась в римській юриспруденції й була прийнята в усіх грецьких творах. Тому канони слід називати ті правила, які встанов­лені в церкві, і притому, прийняті або затверджені соборами.

При такому значенні слова «канон», канонічним правом є система викладу правил, встановлених або прийнятих і затверджених церквою, як власне законодавство, яке стосується її внутрішнього устрою і управління.

Тепер запитується, чи можна цю назву віднести до науки, яка досліджує церковне право? З розгляду змісту предмета науки церковного права випливає, що ця наука ви­кладає і повинна викладати право церкви не лише на основі канонів, а також на основі державних законів, суспільного і звичайного права. Саме тому, що право церкви в бага­тьох випадках нормується не лише церквою, а й державою і суспільством. Таким чи­ном, назва канонічне право не зовсім відповідає, змісту і суті нашої науки. Далі в нашій науці подають назву церковне законодавство. Назва ця тотожна з канонічним правом, але ця назване відповідає змісту нашої науки. По-перше вона не вказує на існування змісту науки, яка повинна б вказуватись, а тільки вказує на відношення особи, що ви­вчає, до одного із джерел — до закону. Тоді як церковне право випливає з законів, із звичаїв, життя, з природи держави. По-друге, ця назва не точна, тому що вона дає зро­зуміти, що ніби суть нашої науки складається із системи норм, державних законів про церкву, а попередній виклад достатньо показав, що такий погляд на нашу науку не мо­же бути правильним. Тому і ця назва не відповідає суті і змісту нашої науки.

Назва найбільш вживана і як така, що відповідає об’єму і змісту нашої науки є «це­рковне право», до того ж в цій назві слово «право» повинно розумітись абсолютно, як і в будь-якій юридичній науці. Назва «церковне право» найбільш поширена.

Думка, що діяльність церкви нормується тільки церковними законами абсолютно не вірна. Яку б законодавчу владу канонічне суспільство не приписувало Папі, все ж таки церква підлягає впливу державного законодавства і громадського звичаю.

Крім розглянутих назв нашої науки зустрічаються ще додаткові назви. Так пись­менники Ультрамонтанського спрямування розрізняють в державному праві право «Божественне» і право «людське». Божественним називається те право, яке викладено в Святому письмі, а людским є те, яке створюється церквою, як спільнотою людей. Але насправді право складається людиною.

Церковне право також поділяють на загальне і приватне. Під загальним розуміють систему юридичних норм, які стосуються всіх віросповідних спільнот. Під приватним систему таких норм, які стосуються однієї громади. Цей поділ має значения тому, що дійсно, існують норми Церковного права, які стосуються всіх спільнот, і норми приват- но-помісних церков.

Зміст курсу церковного право. Зміст курсу має своїм обов’язком представити в нау­ковій системі права всіх віросповідних товариств. З огляду на це церковне право можна назвати правом віросповідних громад, але ця назва ще не увійшла у вжиток.

15.2.