Основні тенденції сучасних релігійних традицій Китаю

Війни китайських держав VI—III ст. до н.е. завершилися утворенням централізова­ної імперії династії Цінь (221-207 р. до н.е.). Потім існувала династія Хань (206 р. до н.е. — 220 р.

Перехід Китаю від рабовласництва до феодальних порядків різними авторами дату­ється часом від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Мабуть, найбільш вірогідним є віднесення цього процесу до часу падіння династії Хань. Після більше трьохсот років виснажливих воєн установлюється царювання династії Суй (581-618), потім Тан (618-907). Сун (960­1279). У ХШ-ХГУ ст. панували монгольська династія Юань. Китайська династія Мінь царювала з 1368 до 1644 р. З 1644 до 1912 р. царювала маньчжурська династія Цін. За ці часи Китай пройшов історію переходу від рабовласницької держави до феодальної і потрапив під іноземне панування як колоніальна держава. З 1912 р. розпочалися рево­люційні перетворення, які охопили майже все століття. Весь час до 1912 р. конфуціанс­тво було офіційною ідеологією всіх імператорських династій, але не втрачали свого впливу даосизм та буддизм.

У цілому релігійний процес у Китаї був консервативним. Він поступово став на курс зростання тенденції до релігійного синкретизму. Але процес релігійної творчості не припинявся. Він і не міг припинитися, оскільки релігія живий організм у суспільстві. Суспільний розвиток неминуче веде до релігієтворення. Причому висхідною базою завжди є релігійні досягнення народу. Так було і в Китаї. Це виявилося у виникненні другорядних релігійних сект.

Уже з II ст. н.е. в середньовічному Китаї виникають сектантські рухи. Такі секти да- осистського напряму, як створена Чжан-Цзюе організація Тайпіпдао («Шлях великої рівності»), що були детонатором повстання «Жовтих пов’язок» у 134 р., Чженідао («Шлях істиного Єдиного»), Удоумідао («Шлях п’яти доу риса») та ін. Вони зберегли свій вплив до середини XX ст., а на Тайвані й до нашого часу.

У 402 р. Гуей Юань створив релігійне Братство Ляньше («Товариство Лотоса»), яке піддавало народному трактуванню буддійське вчення, демократизувало його. У кінці XV ст. відзначилася секта Лоцзяо («Вчення Ло») створена освіченим мирянином Ло Ціном (1443-1527), що вимагала від віруючих релігійного вдосконалення, виходячи з того, що рай, Небо та інше трансцендентне містяться в свідомості самої людини.

Пізніше, в XVI ст., впливовим був виступ філософа, державного діяча Ван Янміна (1472-1529), який теж акцентував на можливості досягнення мудрості окремою особою шляхом власних інтелектуальних зусиль, а також вважав, що свою долю людина пови­нна створювати сама, а не тільки Небо. На основі вчення Ван Янміна утворилось чима­ло різних шкіл релігійно-філософського плану.

Створення в Китаї централізованої імперії, яку очолювали кілька імператорських династій, наклало відбиток на процес історичної еволюції в країні, еволюції, яка розтя­гнулася на період від III ст. до н.е. до XX ст. н.е. Повільна економічна і політична ево­люція час від часу переривалася гострими соціальними кризами, народними револю­ційними рухами, династійними потрясіннями. У цей же час проходила еволюція культури і досягнення цивілізаційної зрілості.

За свою трьохтисячолітню історію Китай зробив вагомий внесок у науку і техніку, пізнання людини і суспільства. Деякі видатні винаходи та відкриття в Китаї зроблені на декілька століть раніше, ніж у Європі. Велике піднесення переживали в свій час літера­тура і мистецтво, філософія, логіка і психологія. Але релігійний розвиток у Китаї не пішов по традиційному для світової спільноти шляху, шляху створення монотеїстичної релігії. Він пішов по шляху релігійного синкретизму, тривалому мирному співжиттю трьох основних релігій: конфуціанства, даосизму і буддизму з набранням етичних від­тінків і досягнення віроповчальних та культових компромісів

Релігійний синкретизм неминуче прийшов і в китайське релігійне життя. Конфуці­анство, даосизм і буддизм не могли не впливати один на одного.

Але все ж при всьому цьому провідне становище в китайському релігійному житі посідало конфуціанство.

Конфуціанський культ предків був доповнений буддійським і даосистським вчен­ням про рай та пекло. Буддизм і даосизм знайшли точки зіткнення у визнанні цінностей аскетизму, пустельництва та монастирського життя.

З кожного культу китаєць брав собі те, що відповідало його ідеологічним запитам, його релігійним потребам.

Відбулось поступове взаємопроникнення пантеонів трьох релігій. Одні й тісамі бо­жества були об’єктом їхнього поклоніння, або відбувався процес ідентифікації різно­йменних богів зі схожими функціями. Спільним для всіх трьох релігій було поважання імператорського культу.

Так поступово утвердилась релігія, яка об’єднала три релігійні вчення — сань-цзяо.

Імператорська влада, зі свого боку, надавала підтримку цим релігіям, накладала свій відбиток на релігійні культи.

Формалізовані відносини між владою і підданими виявлялися у відносинах вірую­чого і бога, до якого він звертався. Приносячи жертву, віруючий подавав богові листа, в якому повідомляв, що він йому підносить (фактично і символічно, листі), і що він про­сить чи просто вимагає від нього. Цей лист спалювався разом із жертвою і, таким чи­ном, доходив до божества. При похованні в труну покійника вкладали опис предметів, які мали супроводити його на тому світі. Культовий обряд набирав, таким чином, звич­ну для віруючого офіційну форму.

Взагалі в розвитку релігійних культів у країні явно відчувалася тенденція до симво­лізму, і держава цьому сприяла.

Втручалася державна влада в культові справи і безпосередньо. Так, опозиційні до офіційних релігій культи оголошувалися непристойними, вони підлягали виправленню чи навіть забороні. Поступово було усунено криваві жертвоприношення, екстатичні з ухилом до підсиленої сексуальності обряди зносин віруючих з божествами.

В імператорському Китаї склалася практика впровадження офіційних культів з урахуванням вчень трьох основних релігій. Ці культи йшли шляхом раціонального підправлення традиційних культів з наголосом на обслуговуванні нагальних полі­тичних потреб. Цінська, а за нею певний час і Ушанська династії встановила особ­ливе поклоніння і жертвоприношення п’яти божествам ді, наповнюючи містичним змістом розуміння цих ді як п’яти царів стародавності, п’яти кольорів, чотирьох сторін світу та їх центру, п’яти фаз світового кругообігу. Ханьський імператор- диктатор Уді встановив поклоніння божеству землі Хоуту, яке здійснювалося на п’яти вівтарях на острові серед озера, що символізувало центр всесвітньої (за ки­тайським розумінням) Піднебесної імперії.

Особливої пишноти і складності набирали імператорські культи, які мали характер вшанування не тільки родинних предків, а й предків політичних. Офіційна ідеологія тут втручалася в релігію. Релігія відверто використовувалася для виправдання і обгрунту­вання певних політичних претензій. Збоку релігійних діячів та ідеологів не було ніяко­го заперечення, а навпаки, сам зміст моральної позиції усіх трьох основних релігій зу­мовлював активну підтримку духовенством цих вимог імперської влади до релігії.

Сучасний Китай є багатонаціональною країною, в ній проживає 56 етнічних груп, з яких власне китайці становлять переважну більшість (близько 93% населення). Звідси і надзвичайна релігійна строкатість. Більшість ханьців сповідують даосизм (сюди офі­ційна китайська ідеологія включає і конфуціанство), народності хуей, уйгури, казахи, киргизи, татари узбеки, таджики, дунсяни, салари і баоань — іслам; тибетці, монголи, тай і юнгури — ламаїзм і буддизм; мяо і яо — християнство; орочі, евенки і даури — шаманство.

Складні політичні обставини розвитку демократичного Китаю постійно змінюють умови релігійного життя. Під час «культурної революції» (1965-1969) посилилися релі­гійні гоніння, особливо на буддизм. Тоді було ліквідовано всі буддійські організації, монастирі, сплюндровано зруйновані монастирі, знищувалися унікальні скульптури і дорогоцінні манускрипти, старовинні і сучасні книги, ченці піддавалися «перевихован­ню працею» буддійських діячів.

8.6.