<<
>>

АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ І ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ

У цілому не можна не відзначити, що процес залучення іноземних інвестицій в нашу країну супроводжується цілою низкою негативних тенденцій, що знайшли своє вираження в такому:

По-перше, обсяги надходжень іноземних капітальних вкладень протягом останніх років не порівняні з дійсними потребами в них.

Зокрема, за даними Держкомстату України, за станом на 1 січня 2000 р. загальний обсяг іноземних інвестицій склав тільки 3247,9 млн. дол.[42] Якщо взяти до уваги, що для достатнього динамічного розвитку економіки нашої країни необхідно залучити кошти в обсязі від 40 до 50 млрд. дол. при щорічній потребі в 7-8 млрд., то стане зрозуміло, що сьогоднішній рівень складає незначну частину до необхідної[43]. Достатньо зазначити те, що тільки Міністерство промислової політики України потребує для реалізації 53 інвестиційних проектів, у тому числі — 16 у металургії, 11 — у галузі деревообробки, 10 — у хімічній промисловості. Так, тільки підвищення ефективності видобутку залізної руди на Полтавському гірнозбагачуваль- ному комбінаті необхідно 105 млн. дол., на розробку Стремігородського родовища апатитів і ільменітів — 150 млн. дол. На сьогодні у стадії реалізації находяться інвестиційний проект Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського щодо реконструкції конверторно-ливарного виробництва — на 278 млн. дол. США; проект Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча по модернізації виробництва листового прокату на 75 млн. дол. США; у машинобудуванні — проект Львівського автобусного заводу по освоєнню виробництва нового дизельного автобуса — на 44 млн. дол. США; проект Харківського заводу ім. Малишева по організації виробництва моторів серії Д80 — на 44 млн. дол. США; у хімії і нафтохімії — проект «Нафтохімік-Прикарпаття» (Івано-Франківська обл.) по реконструкції нафтопереробного заводу з будівництвом комплексу глибокої переробки нафти — на 148 млн.
дол. США; проект київської корпорації «Укрзакордоннафтогаз» по розвідці і видобутку нафти і газу — на 150 млн. дол. США; 4 проекту в електроенергетиці (реабілітації гідроелектростанцій, розвитки ринку електроенергії, реконструкції Старобежевської ТЕЦ) — на загальну суму 1,5 млрд. дол. США1. Сьогодні на території України створено 19 вільних економічних зон, де є всі умови для прийому західних технологій і менеджменту, щоб створити ті самі точки росту, що сталі локомотивом реформ, наприклад, у Китаї. 30 інвестиційних проектів на суму більш ніж 100 млн. дол. зареєструвала в Міністерстві економіки Адміністрація Північнокримської експериментальної економічної зони «Сиваш»2.

По-друге, незначний середній розмір інвестування в конкретні проекти не дає можливість кардинально поліпшити загальну ситуацію в країні. За даними Міністерства економіки України в 1997 р. розмір іноземних інвестицій складав у середньому біля 240 тис. дол. на один проект. А в деяких областях середній інвестиційний проект коштував менше 60 тис. дол.3 Характерно, що якщо в середньому на одне українське підприємство, що одержує іноземні інвестиції, надійшло в 1997 р. 314,3 тис. дол., то одне українське підприємство, що здійснює прямі інвестиції в економіку країн світу в середньому інвестувало 1115,1 тис. дол. тобто у 3,5 рази більше4.

По-третє, дуже незначний обсяг іноземних інвестицій спрямовується у вітчизняну виробничу сферу, і, зокрема, у промисловість. Так, за 1997 р. він складав 49,8% від загального обсягу надходжень.

По-четверте, недосконалою залишається і форма залучення іноземних інвестицій. Поряд із кількісними показниками не менше важливе [44] [45] [46] [47] значення має якісна характеристика або структура іноземних інвестицій, що надходять. На жаль, вони на 60% складаються з вкладень у нерухомість і постачань «не першої свіжості устаткування», а ще на 39% із грошових внесків. Внески ж у виді нематеріальних активів, насамперед у формі ноу- хау, склали не більш 0,5%. При цьому основні іноземні інвестиції надходять не в передові галузі економіки, а у внутрішню і зовнішню торгівлю (майже 50%), у харчову промисловість (30%)!.

У той же час у чорну і кольорову металургію вкладено усього 4,8% від загального обсягу іноземних інвестицій. Частка спільних з іноземними інвесторами підприємств у виробництві ВВП України складає усього 3%. Про слабкий вплив іноземних капіталовкладень на технологічне відновлення національного виробництва свідчить, зокрема, такий приклад. За підсумками 1997 р. сума прямих іноземних інвестицій в економіку Донецької області складає 26,2 млн. дол. США. Це в 1,8 разу більше в порівнянні з попереднім роком. За обсягами іноземних капіталовкладень область займає шосте місце в Україні, що явно не відповідає потенційним можливостям регіону. Якщо в цілому в країні на одного мешканця припадає в середньому 40 дол., що в Донецькій області — у 2 разу менше. Дві треті інвестицій прийшли у виді устаткування. У той же час питома вага внесків у вигляді ноу-хау складає менше одного відсотка: новими технологіями ділитися західні країни не поспішають. Найбільше привабливими для бізнесменів галузями виявилися мукомольно-круп'яна і комбікормова промисловість — вони одержали шосту частину всіх інвестицій2. Таким чином, приплив іноземного капіталу, що характеризує ступінь довіри західних підприємців до Україні, ще незначний. Це пояснюється багато в чому високим рівнем інвестиційного ризику в Україні, що за оцінками експертів Європейського центру економічних досліджень складає 80%. У 1994 р. по цьому показнику Україна займала 147-е місце у світі3.

Проте варто зазначити, що існує і декілька інша оцінка. Так, американський банківський часопис «Institutional Investor» у своєму рейтингу по інвестиційній привабливості ставить у 1997, Україну на 111 місце серед 135 країн світу4.

По-п'яте, багато складностей виникає в українських підприємців через відсутність достатнього досвіду і кваліфікації для ефективної роботи [48] [49] [50] [51] в цьому напрямку. Так, із поданих Україною в березні 1996 р. 758 проектів, тільки 77 із них мали, за оцінками експертів UHIDO, високий інвестиційний потенціал1. Така ж картина спостерігається й в області приватизаційних проектів. У 1993-1994 рр. зафіксовано лише декілька значних іноземних вкладень в акції приватизованих підприємств: АТ «Укррічфлот», тютюнових фабрик у Кременчуку, Прилуках, Львові, Черкасах, м'ясокомбінату в Одесі. У 1995-1996 рр. таких вкладень капіталу було усього два: тростянецька кондитерські фабрика «Україна» і черкаський хімкомбинат «Азот». У той же час, за даними всесвітнього банку, число подібних угод у Польщі склало 108, Угорщини — 81, Болгарії — 47 , Естонії — 41, Росії — 21.

Поважну роль тут грає також людський чинник. Керівники більшості підприємств до інвестицій ще не готові, вони, нерідко достатньо обгрунтовано, бояться втратити контроль над підприємствами. І це теж істотно гальмує процес залучення інвестицій. Справа в тому, що у випадку великомасштабного залучення в економіку України прямих інвестицій, якщо українська сторона бажає зберегти за собою контроль над економікою створених спільних підприємств, частина українського капіталу в спільних статутних фондах повинна складати не менше як 51%. У противному випадку при наявності в СП 100% іноземного капіталу виникає можливість втрати економічної незалежності країни. Практика показує, що СП із 100% іноземним капіталом вправі самостійно приймати рішення щодо отриманого прибутку, проте, частіше усього, вивозять її. За останні два роки 0,6-0,9% прибутків СП від загальної суми прибутків було реінвестовано2.

У шостих, однієї з характерних рис інвестиційної ситуації в Україні є те, що інвестиції — предмет діяльності багатьох державних організацій. У органах центральної виконавчої влади питаннями інвестицій займаються не менше восьми структур: Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Мінекономіки, Міністерство фінансів, Національне агентство реконструкції і розвитку, Держінвест, Фонд Державного майна України, Державний митний комітет, Головна Державна податкова адміністрація України і деякі ін. Особливістю системи державного керування іноземними інвестиціями в Україні є динамічний стан її розвитку, адже за останні п'ять років вона декілька разів змінювалася, що мало як позитивні так і негативні наслідки. До числа останніх варто віднести її низьку ефективність, наявність елементів непевності у формуванні інвестиційної політики, незрозумілої конкурентності і дублювання, тому як українські, [52] [53] так і іноземні інвестори іноді не можуть зрозуміти до кого і з яким питанням необхідно звернутися.

До того ж у процесі формування єдиної державної інвестиційної політики не виключене лоббірування своїх відомчих інтересів із боку цих органів, що не на користь загальній справі і може призвести до непевності в реалізації стратегічної лінії держави, включаючи питання дотримання інтересів національної безпеки.

Така практика — перешкода для інвестування. З іншого боку, відсутня більш-менш ефективна структура, що спроможна робити допомогу іноземним інвесторам на різноманітних етапах їхньої діяльності. Для того, щоб прийти на ринок України, закордонний інвестор повинен познайомитися з тутешніми правилами гри. Проте, одержати загальну картину дуже важко, оскільки вона багато в чому залежить від того, яке відомство виявиться першим. Інвестору необхідна одна адреса — від цього, зокрема, залежить привабливість в його очах України як інвестиційного об'єкта.

У сьомих, існуюча в країні статистична звітність не відбиває в реальних узагальнених капіталовкладеннях частини іноземних інвестицій інших держав, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав. У той же час у звітності щодо зовнішньоекономічних зв'язків указується сума прямих інвестицій, що складає декілька сотень млн. дол. США. Тому цілком не зрозуміло, як справедливо відзначає І. Лукінов, чому ці засоби не відбиваються відповідною частиною в капіталовкладеннях. Адже стає не ясним, на реалізацію яких конкретних проектів вони спрямовані по прямому напрямку. Безумовно, самий розмір цих інвестицій для українських масштабів незначний, проте відсутність належної чіткості їхнього урахування наштовхує на думку, що вони використовуються не по прямому призначенню.

По-восьме, звертає на себе увага і насторожує той факт, що при явній недостатності надходження іноземних інвестицій в Україну, відбувається їхнє зворотне прямування, тобто здійснюється безпосереднє інвестування Україною інших країн. Обсяг прямих інвестицій з України в економіку інших країн за 1997 р. збільшився на 36,4 млн. дол. (з 97416,8 тис. до 133816 тис. дол.) або на 37,4%1.

У дев'ятих, неефективність інвестиційного процесу в багатьох випадках визначена видами організаційно-фінансових механізмів. Справа в тому, що іноземний інвестор йде на капіталовкладення в економіку тільки в тому випадку, якщо національні банки активно фінансують вітчизняні інвестиційні проекти. [54]

В-десятих, значної проблемою є слабка участь іноземних інвесторів у приватизації в Україні. За даними Фонду Державного майна України в 1996 р. із проданих 460 пакетів акцій, тільки один відсоток був придбаний західними інвесторами1.

В-одинадцятих, масштабні й одночасно ефективні портфельні іноземні інвестиції, на думку Б.Губского, є проблематичними навіть у середньострокової (3-5 років) перспективі, що обумовлено нерозви- нутістю інфраструктури фондового ринку України.

У дванадцятих, до числа специфічних і найбільше важко переборних перешкод можна віднести низький рівень менеджменту, маркетингу, незадовільну організацію виробництва і праці, що не відповідають західним стандартам. Багато складностей виникає через відсутність достатнього досвіду і кваліфікації в цьому напрямку.

Про це, зокрема, може достатньо красномовно свідчити такий приклад, опублікований народним депутатом України Ю. Кононенко і ставший надбанням гласності широкої громадськості України. Він, пише, що п'ять років вони звертаються до всіх інстанцій, намагаються «відчинити очі» великим і малим керівникам на те, що, як говорять, ходять по золоту, а живуть у бідності, проте це нікого не хвилює. Справа в тому, що за декілька кілометрів від Харкова є не малі поклади особливо цінного для скляної промисловості піску, що містить високий відсоток кварцу. Таких покладів за оцінками фахівців у світі тільки три. Коли зразки сировини відвезли на аналіз італійцям, вони були вкрай здивовані, що Україна володіє таким багатством. Вони написали нашому уряду лист, у якому висловили готовність побудувати в Україні за рахунок власних коштів на базі одного з непрацюючих підприємств військово-промислового комплексу Харкова найсучасніший завод по виробництву листового скла. Вартість проекту — 130 млн. дол. Час здачі заводу «під ключ» — 8 місяців. Кількість робочих місць — 2,5 тисяч. Продуктивність 450 тонн за добу. Покупці — весь світ, причому збут готової продукції гарантує інвестор. Проте мілліонера Бертоліні, що прибув в Україну для зустрічі з місцевою владою, протримали під дверима декілька годин, чим, як здається, відбили в нього бажання мати справу з Україною на все життя. У результаті, золотий, по суті, пісок, як і раніше продовжуємо продавати за копійки за кордон і там же, за валюту, купуємо скло.

В-тринадцятих, було б неправильним причини, за якими іноземні інвестори не вкладають кошти в економіку України, пояснювати тільки [55] несприятливістю інвестиційного клімату в країні-реципієнті і без належної оцінки самого інвестора, що є однією з центральних фігур структурної перебудови української економіки. На нього покладаються особливі надії в плані виходу країни із затяжної кризи. В залежності від цілі, мотивації і ступеня можливої економічної безпеки вони, на думку О. Колосова1, можуть бути класифіковані на такі типи:

— стратегічний інвестор — представлений в основному транснаціональними корпораціями. Для них основними джерелами прибутку від інвестицій є експорт ресурсів, налагодження в Україні власного виробництва і дилерської мережі. Найбільше важливими обставинами, що приваблюють цей тип інвесторів, є політична і соціальна стабільність. До цього типу інвесторів варто віднести, насамперед, ТНК із США, Південної Кореї, Німеччини, деяких інших західноєвропейських країн. У силу потенційної спрямованості на довгострокову перспективу співробітництва цей тип інвесторів для вітчизняної економіки достатньо привабливий і економічної небезпеки не подає;

— фондовий інвестор — представлений різноманітними фондами і подібними їм організаціями. Цей тип інвесторів також намагається здійснити, як це прийнято у всіх цивілізованих країнах, диверсифікацію інвестицій із метою забезпечення своїм вкладникам гідного рівня прибутку. Хоча серед них поширені і добродійні організації, що у відповідності зі своїми програмними цілями курирують питання становлення демократичного товариства, реформування державного сектора, розвитку ринкової економіки (фонди Сороса, Фулбрайта, «Євразія»). Як правило, ці фонди в цілому є сумлінними інвесторами. Небезпека для нашої країни може бути в неконтрольованому безкоштовному збиранні «фондовиками» науково-технічної інформації (нерідко стратегічного характеру), здійснюваної, як правило, за допомогою проведення численних конкурсів на одержанні грантів.

— масовий інвестор — представлений в основному закордонними підприємцями, ціллю яких є налагодження випуску на території України промислових і споживчих товарів, за допомогою котрих і може відбутися технологічне й організаційне «збагачення» країни. Вони поставляють українським підприємцям устаткування, матеріали, що комплектують, технологічні лінії, усе те, що скорочує залежність від імпорту і відповідно сприяють розширенню експортних можливостей. Цей тип інвестора достатньо «хитливий» стосовно дії таких несприятливих «супутніх» чинників [56] як: правової й адміністративної незахищеності їхньої власності, недотримання умов контрактів, недосконалості митного законодавства, «чиновницькому рекету», нестабільності і неконвертуємості місцевої валюти.

«Експансіоністи» і «сировинники» відносяться до інвесторів, чиєю основною метою є імпорт інвестиційних товарів і готової продукції в Україну (товарна експансія), а також закупівля експортної (сировини і напівфабрикатів) продукції. Їхня позитивна роль складається в насиченні вітчизняного ринку товарами і послугами. З іншого боку, масовий вивіз сировини з України перетворює останню в сировинний придаток і поглиблює технологічну залежність від імпортерів, не поліпшуючи макроеконо- мічної ситуації в цілому. Економічну безпеку представляють випадки масового ввозу несертифікованих інвестиційних товарів, технологій і устаткування.

Різновидом названих типів інвесторів є так звані «дочерники», що вкладають капітали у випуск продукції і послуг для «основних» інвесторів, і «постсоціалістичні», що представлені підприємцями з країн Східної і Центральної Європи і держав колишнього СРСР.

Особливий інтерес викликають такі два типи інвесторів: «авантюристичний» (кримінальний) і «експертний».

Перший був представлений підприємницькими структурами, що намагатися одержати надприбуток в короткий термін за рахунок «гри» в умовах української інфляції. До цього типу відноситься кримінальний інвестор, що намагається «відмити» через капіталовкладення незаконно нажиті кошти або ж сприяти розвитку в Україні «кримінального бізнесу» (торгівля зброєю, наркотиками, проституція і т.п.), що провокує зростання корупції й інших корисливих злочинів. Експертний тип інвестора представлений консалтинговим інвестиційним бізнесом.

За оцінками спеціалістів, тільки біля 10% закордонних і 1% вітчизняних посередників «експертів» ефективно працюють на вітчизняному ринку, здійснюючи прямі інвестиції. Інші просто «роблять гроші», одержуючи під різноманітні обіцянки від потенційного реципієнта або інвестора, «експерти» безкоштовно одержують цінну економічну інформацію, а часто і гроші для «консалтингової оцінки інвестиційної привабливості» і на розробку бізнес-планів або пошук інвесторів, після чого безвісно зникають. За світовою статистикою, тільки 7-8% інвестиційних проектів знаходять свого дійсного інвестора. Таким чином, діяльність переважної більшості «інвесторів» цього типу є шахраями і представляють пряму загрозу економічної безпеки окремих підприємств, що намагаються вийти на зовнішній ринок і країни в цілому.

Не можна не погодитися із О. Колосовим, що подана класифікація є досить умовною, і можна класифікувати іноземних інвесторів і за обсягом вкладених капіталів, і по галузевим або регіональним розподілом фінансових ресурсів, і по країнах походження або інших ознак. Проте саме в запропонованої тут класифікації знайшли відбитки головні характеристики схильності до інвестування — цілі і мотиваційні чинники. Це допомагає передбачати і проаналізувати можливі наслідки діяльності інвесторів для різних галузей господарства в цілому, до якого б із названих типів не належав інвестор.

Слід зазначити, що необхідність вивозу інвестиційного капіталу конкретним іноземним суб'єктом-донором — закономірний процес, що обумовлений такими чинниками:

— відносним перенасиченням капіталу;

— зростанням потреби монополії в розширенні загальних масштабів у національній економіці;

— посиленням галузевої монополізації в національній економіці;

— розвитком інтернаціоналізації виробництва.

Аналіз причин, відповідно до яких іноземний інвестор приймає рішення про інвестування показує, що воно приймається на підставі таких чинників:

1) урахування політики уряду країни, що приймає, щодо іноземних інвестицій;

2) урахування природно-географічних умов країни, що приймає;

3) прагнення до одержання більш високої норми прибутку за рахунок використання різниці в національних рівнях витрат виробництва;

4) розподілу і перерозподілу виробництва товарів між закордонними філіями в залежності від відмінностей господарської кон'юнктури окремих країн;

5) переказу з країни в країну виробництва і збуту товарів у міру їхньої загальної підстави з метою продовження «молодості» продукції, що випускається;

6) збільшення інвестиційної бази під різноманітні схеми міжнародної спеціалізації і кооперації, що забезпечують комплексне рішення завдань по розміщенню і взаємодоповненню галузей;

7) доступу до технічних і технологічних новинок, мистецтва організації керування, торгових марок, знаків та інше;

8) маневрування витратами на науково-дослідні і наукомісткі роботи через дозвіл їх у найбільше передових наукових центрах і лабораторіях за рубежем;

9) економії на транспортних витратах і на обході митних бар'єрів;

10) доступу до ринків капіталів багатьох держав, що дозволяє при власних мінімальних витратах здійснювати капіталовкладення за рубежем;

11) стабільності прибутків за рахунок гри на відмінностях господарської кон'юнктури окремих галузей і країн, науково-технічній політика урядів, торгово-політичних режимів, валютного і податкового законодавства;

12) урахування соціального клімату в країнах, що приймають інвестиції, стабільності їхньої економіки і політичних режимів.

Як уже відзначалося, існує стандартний мінімум вимог, виконання яких дозволяє визначити інвестиційний клімат як сприятливий. Сюди входить стабільна економіка, політична і міжнародна обстановка, розроблена законодавча база, розвинута інфраструктура. Проте варто мати на увазі, що інвестиційний клімат будь-якої країни — поняття багатогранне і не зводиться тільки до стабілізації національної валюти, цін, зниженню податкового преса або застосуванню пільг і гарантій щодо інвестицій.

Практика багатьох країн довела, що успіх є, як правило, результатом системно реалізованих заходів. Так, на макрорівні, де формується інвестиційна політика держави, безумовно, важливо забезпечити загальну стабільність. Проте, усупереч чеканням, при її досягненні в Україні не наступило автоматичного пожвавлення інвестицій. В основі прийняття позитивних інвестиційних рішень на мікроекономічному рівні лежить, насамперед, можливість одержання адекватного прибутку на вкладений капітал, при цьому важливо відзначити, що найактивніше і, головне, стабільно іноземні інвестиції йдуть не туди, де найбільше гостро бракує капіталу, а туди, де вже інтенсивно здійснюються капіталовкладення, забезпечуючи динамічний ріст економіки і швидке удосконалювання економічної структури, тобто іноземні інвестиції притягаються інвестиціями внутрішніми, перспективами зростання прибутку, що знаходиться під впливом дуже багатьох чинників, серед них — два основних — це час і ризик.

У галузі фінансів під ризиком розуміється можливості того, що абсолютний або відносний розмір прибутку на інвестицію виявиться менше очікуваної, інакше кажучи термін «ризик» означає можливість одержання небажаного результату. Відзначимо, що в кожного типу розміщення капіталу є базові характеристики ризику, проте в кожному конкретному випадку ризик визначається особливостями даного фінансового інструмента й у дуже великому ступені залежить від чесності емітенту, посередника або продавця конкретних фінансових інструментів.

Результати оцінки ризиків за окремими інвестиційними проектами дають можливість кількісно оцінити їхній рівень. З цією метою використовуються такі критеріальні оцінки:

1. Безризиковані інвестиції. Це, як правило, короткострокові державні облігації.

2. Інвестиції з допустимим рівнем ризику. Критерієм рівня допустимого ризику є можливість утрати всієї суми розрахованого прибутку.

3. Інвестиції з рівнем критичного ризику. У цьому випадку критерієм рівня ризику є можливість утрати не тільки прибутку, а і всієї суми розрахованого валового прибутку інвестиційного проекту.

4. Інвестиції з короткостроковим рівнем ризику. Критерієм цього рівня ризику є можливість втрати всіх активів інвестора в результаті банкрутства.

Інвестиції з низьким ризиком рахуються безпечним засобом одержання визначеного прибутку. Інвестиції з високим ризиком, навпаки, рахується спекулятивними. Термінами «інвестування» і «спекуляція» позначаються два різноманітних підходи до інвестування. Якщо під інвестуванням варто розуміти процес покупки цінних паперів і інших активів, про які можна з упевненістю сказати, що їхня вартість залишиться стабільної і на них можна буде одержати не тільки позитивний розмір прибутку, але навіть передбачений прибуток, то спекуляція припускає здійснення аналогічних операцій, але в ситуаціях, коли їхня майбутня вартість і рівень очікуваного прибутку дуже ненадійні. Звичайно, при більш високому ступені ризику від спекуляції очікується і більш високий прибуток.

В цілому інвестор намагається мінімізувати ризик для визначеного рівня прибутковості або максимізувати прибутковість при високому рівні ризику. Більш ризиковані інвестиції фінансуються, тільки якщо вони забезпечують більш високу прибутковість.

А це значить, що інвестори будуть чуйно реагувати на загальну динаміку ВВП і виробництва в ключових секторах економіки, виробничого й особистого споживання, рентабельності і платоспроможності суб'єктів економічної діяльності. І навіть в умовах відносної стабілізації національної валюти і цін значне скорочення виробництва, млявість платоспроможного попиту, слабість платіжної дисципліни будуть однозначно штовхати потенційних інвесторів до відмови від капітальних вкладень через відсутність об'єктів, що гарантують мінімально прийнятний рівень прибутку.

У цьому зв'язку значний інтерес викликає думка суспільних і політичних діячів деяких розвитих країн і спеціалістів України про ті причини, по яких іноземні інвестори виявляють стриманість при вкладенні коштів в економіку України. Вони звернули увагу на широкий спектр проблем, що у ряді випадків виходять за межі поняття «сприятливий інвестиційний клімат».

Так, в інтерв'ю газеті Урядовий Кур'єр Надзвичайний і Уповноважений Посол Канади в Україні Кристофер Вестдал заявив: «У Канаді ніхто не піддасть сумніву щодо високого потенціалу української економіки. Ваше багатство — природні копалини, чорнозем, а найбільше багатство — добре навчені й організовані, повні таланта й енергії люди. Проте, для того, щоб збільшити наявні багатства, необхідно рішуче йти на кардинальну реорганізацію в економіці. Проблема є, так би мовити, із реалізацією особливо великих по обсягах проектів, і чим швидше країна переборе процес трансформації в політичному й економічному житті суспільства, тим швидше українські і закордонні інвестори почнуть вкладати кошти у Вашу економіку»1.

Аналогічної точки зору дотримуються й офіційні особи у США та Німеччині. Американські підприємці піддають критиці податкову систему України, їм не зовсім зрозуміла ситуація з податковим статусом землі. Американці вже не говорять про побутову і технічну сторону діяльності їхніх фірм в Україні. Він, звичайно, низький, але не повинний падати нижче визнаного світовим співтовариством рівня. У цьому відношенні бізнесменам США легше працювати в південносхідній Азії, чим у країнах СНД, але при цьому вони підкреслюють, що Україна для них важлива як країна, що знаходиться на перехресті торгових шляхів із Європи на інші континенти, та й робоча сила більш кваліфікована, ніж в азіатських державах2.

На сьогодні дійсність така, що основними джерелами припливу грошей для розвитку вітчизняної економіки є закордонні прямі і портфельні інвестиції і лише на третьому місці — джерела внутрішні. На думку представника ради директорів Українського промислово-фінансового концерну «Славутич» Б. Губського, основний внесок в економічних ріст вносять внутрішні вкладення, що повинні знаходитися на рівні 17-25% ВВП, тоді як іноземні майже на порядок нижче, але головне включаються в дію лише слідом за розгортанням інвестиційної активності вітчизняного капіталу. «Іншими словами, — пише Б. Губський, — іноземні інвестиції відіграють роль дуже важливого, але лише додаткового чинника росту, ніяк його не генеруючого3. [57] [58] [59]

У зв'язку з цим обгрунтовано виникає питання чи є в Україні такі кошти для інвестування в економіку країни. Дехто вважає, що таких коштів держава не має1. Не мають їх і підприємства. Вітчизняні банки зі своїми фінансовими можливостями також не в змозі розв'язати проблему великомасштабного інвестування економіки Україні. До цього можна додати, що в усім цивілізованому світі основним джерелом інвестицій є заощадження приватних фізичних і юридичних осіб. Проте, це положення не може поширитися повною мірою на Україну, значна частина населення якої перестала накопичувати кошти, а старі накопичення згоріли у вогні гіперінфляції.

Наслідками таких акцій уряду явилася втрата довіри населення до державних і комерційних банків і воно у своїй більшості не бажає передавати їм на збереження власні кошти, що у свою чергу стримує розвиток кредитної системи, обсяги і швидкість кредитного обороту.

У той же час не можна погодитися з твердженням про те, що в державі такі кошті відсутні. З цього приводу академік І. Лукінов пише, що «розмови про збідніння української держави настільки, що вона не має необхідних власних накопичень для здійснення першочергових проектів, явно перебільшені. У більшості країн світу на першому місці інвестиційних накопичень завжди були, є і будуть внутрішні джерела. Це, на думку І. Лукінова, кошти амортизаційного фонду, що повинний формуватися на економічно обгрунтованих основах і використовуватися тільки на відтворення, внутрішньогосподарські підприємницькі накопичення з прибутку і рентних прибутків, цілеспрямована акумуляція і використання кредитних ресурсів банків, функціонування всієї банківсько-фінансової системи в інтересах відтворення і зростання національного товаровиробництва2. [60] [61]

1.5.

<< | >>
Источник: Сміян Л.С.. Правові основи інвестиційної діяльності. — К.: ВНЗ «Національна академія управління», 2001р. — 196 с.. 2001

Еще по теме АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ І ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ:

  1. 3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України
  2. 49.Сучасні концепції розвитку підприємства.
  3. Чинники виникнення проблем державного управління:
  4. ЗМІСТ
  5. ЗАГАЛЬНА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СФЕРИ
  6. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ І КРАЇНАХ СХІДНОЇ ЄВРОПИ
  7. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ І ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ
  8. Радянсько-іранські відносини у поза нафтовому секторі економіки
  9. Інституційна та функціонально-правова організація забезпечення екологічної безпеки.
  10. ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ НА ЕТАПІ ФОРМУВАННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ
  11. ВСТУП
  12. Фінансова складова у розбудові сталих економічних процесів
  13. Основи формального узагальнення та аналізу фінансових потоків
  14. Фондові індекси у відображенні сталості руху та перерозподілу фінансових ресурсів
  15. 3. Методи і моделі у банківській діяльності з погляду потокового її відображення
  16. Література