Основні течії в ісламі: сунізм, шиїзм, ЇХ ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Після смерті Мухаммеда час від часу в мусульманстві виникала проблема обрання халіфа — наступника Пророка, повелителя правовірних. За першого халіфа Абу Бекра, який був одним з найближчих соратників та ще й тестем Мухаммеда, мусульманство зберігало єдність, бо ця кандидатура влаштовувала як ажарів (жителів Медини, котрі дозволили Мухаммеду та прибулим з ним мухаджирам поселитися там), так і мухаджи- рів (осіб, що переселилися разом з Мухаммедом у Медину).

Наступний халіф — Омар перебував на верховному мусульманському посту протя­гом 634-644 рр., віддаючи багато часу і сил мусульманській експансії на довколишніх землях. Уже тоді визрівала досить потужна і енергійна опозиція з роду Омейядів, пред­ставник якої Осман став третім халіфом (після вбивства рабом Омара). Він правив у 644-656 рр., теж насильницьки був позбавлений життя.

За четвертого халіфа Алі (656-661) двоюрідного брата Мухаммеда, одруженого з його молодшою дочкою Фатімою, виникла жорстока боротьба між Омейядами, які не визнавали його влади, та прибічниками Алі, які вважали, що право на релігійну владу належить тільки нащадкам Мухаммеда.

Внаслідок цієї боротьби у VII ст. сформувалися два напрями ісламу — сунізм, що об’єднав прибічників Омейядів, та шиїзм, де згуртувалися прибічники та нащадки Алі. Згодом сформувалася секта хариджитів, яка заперечувала владу обох угруповань.

Сунізм. Це найбільш ортодоксальний (правовірний) напрям ісламу. Його прихиль­ники визнають не тільки Коран, а й Суну, називають себе «ахль асуна» (люди Суни), вважають, іцб саме вони дотримуються традицій Пророка. Формально сунітом вважа­ють того, хто визнає перших чотирьох халіфів, достовірність Суни, дотримується її ри­туальних, побутових, соціальних правил. Супа, будучи Священним переказом ісламу, є другим після Корану джерелом віровчення. (Більшість мусульман світу — 90% є суні- тами.) Викладена вона у формі висловлювань Мухаммеда та оповідей (хадисів) його ді­янь людьми, які близько знали пророка.

Певний час сунізм був офіційною релігією арабського халіфату. На відміну від шиї­зму, він не визнає будь-якого посередництва між Аллахом та людьми, крім Мухаммеда, заперечує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат.

Імамат — це інститут верховного керівництва мусульманською релігійною грома­дою, який зосереджує світську і духовну влади.

Сунізм поширений у Середній Азії, Закавказзі, Поволжі, Сибіру, на Уралі, в Малій Азії, Єгипті, Північній Африці. Він охоплює різноманітні школи, течії, секти, серед яких існує значна відмінність щодо тлумачення свят, елементів молитов та інших риту­альних обрядів, молитовних установ, структури релігійних об’єднань, духовенства тощо.

Сунітське богослів’я (калам). Саме за ортодоксальним богослов’ям ашаритського тлумачення і ствердилося назва «сунізм». Сунітське богослов’я, яке розвивалось зусил­лями немалої кількості богословів-філософів, у тому числі відомого аль-Газалі (1058­1111), концентрувало свою увагу на проблемах, які здебільшого стосувались аспектів світобачення ісламу. Йшлося про «створеність» або «нсстворсність» Корану, свободу волі, взаємовідносини людини і Аллаха, долю людини в загробному світі та ін. Багато в чому це були схоластичні вправи вчених богословів, і в цьому відношенні спеціалісти з каламу мало чим відрізнялися від отців християнської церкви. Сунітський калам хоч і виник на базі фікху і домігся самостійності саме як богослов’я, очищене від правознав­ства, проте багатьма коренями був пов’язаний саме з правознавством. Завдання тлума­чення Корану і зв’язування суворих догматів з реальними потребами сьогоднішнього дня завжди було обумовлене насамперед вирішенням спірних питань релігійно- правового спрямування.

Між богословами і правознавцями і після виокремлення Корану продовжував існу­вати тісний зв’язок: на авторитет спеціалістів з каламу спиралися законознавці в тих непоодиноких випадках, коли вони опинялись перед важкими проблемами. Для вирі­шення цих проблем в ісламі було вироблено кілька методів, які по-різному визнавались і використовувались різними школами ісламського (сунітського) права.

Метод перший — рай, тобто індивідуальне тлумачення якого-небудь з авторитетів каламу. Роль цього методу завжди була обмежена.

Метод другий — іджма, узгоджена думка багатьох, а то і всіх авторитетів певного часу; цей метод широко визнавався всіма.

Метод третій — кіяс, тобто висновок за аналогією.

Метод четвертий — істіслах (істіхсан), визнання можливості зміни деяких хадисів Суни, якщо їх зміст суперечлив тому, що визнавалося благом.

У межах сунізму сформувалося багато течій і шкіл, які, сповідуючи основні прин­ципи, мають певні відмінності.

Суфізм. Це містико-аскетична течія в сунізмі. Першими суфіями вважають аскетів, які жили в Іраку та Сирії наприкінці VIII — на початку IX ст., намагаючись збагнути зміст Корану. Суфії суворо дотримувались його приписів та Суни, постів, приймали обітниці. Вони були байдужими до багатства та незгод життя, вважаючи головною ме­тою позбавлення особистих якостей та набуття божественних, тобто пряме з’єднання з божественною «істиною». Нині суфізм втратив колишню популярність, проте в окре­мих країнах його позиції ще досить міцні. Це дуже неоднорідна, розгалужена течія, до якої входять окремі братства.

Чиштія. Як суфійське братство зародилося в Східному Ірані, остаточно сформува­лося на початку XIII ст. в Індії. До нього належали не тільки мусульмани. Братство бу­ло суворо централізоване, доки в середині XIV ст. у ньому не виникло кілька відгалу­жень, два з яких (сабірія та нізамія) виявилися життєздатними. Чиштія дотримувалося принципу загальної рівності, відмовлялося від будь-яких контактів з властями, ігнору­вало матеріальні накопичення, забороняло жебрацтво (суфій повинен здобувати собі їжу власною працею), вживання алкоголю, наркотиків, тютюну.

Сенусія. Це суфійське братство, засноване в 1837 р. алжирським марабутом (членом мусульманського військово-релігійного ордену дервішів, ченців-жебраків) Мухамме­дом Ібн Алі ас-Сенусі. Згодом сенусіти перенесли свою діяльність на територію сучас­ної Лівії. Братство сенусі висунуло гасла боротьби за повернення до «чистоти раннього ісламу», виступало проти поширення європейського впливу, проголосило єдиною свя­щенною книгою ісламу Коран.

Саадія. Братство засноване на початку XIV ст. в Дамаску Саад ад-Діном аль- Джибаві. Сповідує суворий аскетизм. Деякі традиції збереглися в Єгипті, Сирії, Юго­славії.

Сухардія. Батьківщиною його є Багдад, де воно було засноване наприкінці XI ст. Омаром ас-Сухраварді, який проповідував помірковані суфійські погляди. Вчення осо­бливо поширилося в Індії, від індуїстів та буддистів запозичивши деякі світоглядні по­ложення та елементи психотехніки йоги. У Х'^-Х'УП ст. розпалося на кілька самостій­них відгалужень: шаггарія, бахайя, джалалія. На заході ісламського світу послідовниками сухардія вважали себе братства ширелія, рахманія, хабібія, деркавія та ін.

Мавлані. Братство заснував поет Джалал ад-дін Румі на прізвисько Мавлана (араб.

— «наш господар»). Спочатку до нього належали представники середніх та нижчих мі­ських верств, але поступово воно об’єднало аристократів, учасники якого повиннібули заробляти на життя. Жебрацтво було категорично заборонено.

Мюридизм. Як релігійно-містична течія сформувалася на Північному Кавказі в XIX ст. У її основі — принципи суфізму щодо зближення людини з Богом, культу бідності. Основним гаслом був джихад — священна війна за віру проти тих, хто заперечував ідею ісламського теократичного правління. Головною метою ідеологи кавказького мю­ридизму вважали ісламське панування. Найбільшого розвитку досягу 30-40-ві роки XIX ст., коли на Кавказі було створено Імамат Шаміля, що проіснував до 1859 р.

Накшбандія. Керівником цього суфійського братства був Бах ад-Дін Накшбанд. По­чинаючи з XV ст., стало найпоширенішим (після кадирії) братством, давши кілька мо­гутніх відгалужень, які переросли в самостійні братства. Братство накшбандія завжди було активним у соціально-політичній сфері. Помітна його роль в утвердженні ісламу в Середній Азії та Східному Туркестані, серед киргизьких народів.

Ваххабізм. Як суфійське вчення засноване в Аравії у XVIII ст. Мухаммедом Ібн Абд аль-Ваххабом. Проповідує повернення до чистоти раннього ісламу часів Мухаммеда, найсуворіше дотримання принципу єдинобожжя, «братство мусульман», відмову від поклоніння святим місцям. Виступає проти розкоші, користолюбства, лихварства.

Ваххабізм досить радикальний у питаннях віри, у боротьбі зі своїми релігійними противниками, оголошуючи «священні війни» проти невірних. Його покладено в осно­ву офіційної ідеології Саудівської Аравії. Послідовники ваххабізму мешкають в Араб­ських Еміратах Перської затоки, у багатьох країнах Азії, Африки.

Мутазиліти. Як творці першої в ісламі теологічної системи раціоналістичного спрямування, проповідували єдність та чисту духовність Бога. Коран вважали джере­лом релігійної істини, але припускали його алегоричне тлумачення, не визнавали сліпо­го дотримання настанов.

Серед розмаїття сунітських угруповань виділяються братство ансарія, ханбаліти (обстоюють релігійний буквалізм, заперечують свободу поглядів, фанатично дотриму­ються обрядових і правових норм шаріату), асхаби (сподвижники Мухаммеда, які бра­ли активну участь у створенні мусульманської держави, та їхні послідовники).

Шиїзм. Це другий за масовістю напрям в ісламі. Його заснували прихильники Алі

— двоюрідного брата Мухаммеда, добиваючись обрання його халіфом.

Він охоплює течії, секти, які вважають Алі та його потомків єдиними законними спадкоємцями і духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Шиїти визнають тіль­ки 12 імамів — прямих потомків Алі. Дванадцятий імам народився у 873 р., але згодом таємно щез. Та, за волею Аллаха, він повинен з’явитися як спаситель і забезпечити пе­ремогу шиїзму в усьому світі.

Шиїти, як і суніти, визнають Коран, місію Мухаммеда, мусульманські традиції, хоч по-своєму тлумачать деякі догмати ісламу.

Якщо сунізм був пануючим на території арабського халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угруповання були ізольовані одне від од­ного, що породжувало їхні специфічні риси. Відігравала свою роль і практика, згідно з якою в разі переслідувань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погля­ди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричинило активний розвиток у шиїзмі сектантських течій. Але всі вони відстоюють «чистоту релігійної віри», єдиними послі­довниками якої вважають тільки себе. Багато шиїтських сект поділилися за принципом визнання певного імама. Інколи їх поділяють на «поміркованих» та «крайніх».

Імаміти. Це найчисленніша течія в шиїзмі. її ідейні засади сформували шиїти, які проповідували, що, згідно з божественною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й передається «чіткою вказівкою» вустами Пророка або попереднього імама. Імамі­ти визнають дванадцять імамів. Вважають, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухаммед абуль Касим, який народився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віруючих у дванадцятого імама називають «дванадесятниками». Імамітське віро­вчення зводиться до таких принципів (основ) віри:

• вчення про єдиного Бога;

• віра в божественну справедливість;

• визнання пророчої місії Мухаммеда;

• віра у воскресіння мертвих, судний день і потойбічне життя;

• вчення про імамат (головний догмат імамітського ісламу).

В основі імамітської доктрини — уявлення про божественну природу верховної влади. Імамат вона розглядає як «божественну настанову», продовження пророцтва, го­ловну космічну силу, а імама — як виконавця божественного веління.

Імамістське вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імаміти живуть в Афганіс­тані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В’єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

Зейдити. Ця течія об’єднує прихильників п’ятого імама Зейда Ібн Алі, який у 740 р. очолив повстання проти Омейядського халіфату, але в одній із збройних сутичок заги­нув. Після цього течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдити вважають, що імамат повинен залишитися в родині Алі. Повстання проти «тиранів» (незаконних з то­чки зору шиїтів правителів) вважають обов’язком кожного істинно віруючого.

У богословських догматах зейдити зайняли «помірковану» щодо сунітів позицію. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, допускають існуван­ня одночасно кількох імамів у різних мусульманських країнах. На противагу імамітам, вони не визнають тези про «прихованого» імама, не допускають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояльному ставленню сунітських властей до зей- дитів, незважаючи на те, що збройні повстання були їхнім політичним принципом.

Більшість зейдитів проживає у Північному Ємені (понад 50% населення). Великі громади є в Саудівській Аравії, Пакистані.

Ісмаїліти. Секта виникла приблизно в 760 р., після того як шостий шиїтський імам Джафар Садик позбавив свого старшого сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молодшому братові. Формальним приводом для цього була пристрасть Ісмаїла до міцних напоїв, що неприпустимо для правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл наполягав на рішучішій опозиції багдадському халіфату, ніж вважав Джафар Садик. Навколо нього стали гуртуватися незадоволені соціальними порядками. Ісмаїл невдовзі помер. А щоб народ пересвідчився в цьому, тіло його було виставлено в одній із медин- ських мечетей.

Проте послідовники Ісмаїла стверджували, що насправді він не помер, а перехову­ється і з часом повернеться до активної діяльності. Вони вважали його сьомим, остан­нім, імамом. На думку деяких із них, оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід проголосити його сина — Мухаммеда. У будь-якому разі має бути лише сім імамів, і сьомий постане в ролі махді — особи, яка йде правильним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу. Тому всім благочестивим мусульманам по­трібно об’єднатися, очікуючи на цю подію. Ісмаїліти активно проповідували своє вчен­ня в усіх мусульманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північ­ній Африці. їхня організація базувалася на ієрархічних засадах із сімома ступенями посвячення, кожному з яких відповідали певні норми інформування віруючого в полі­тичних та релігійних справах. На кожному з них відкривають ісмаїліту сокровенне, езо­теричне знання, щораз менше закорінене в істини Корану та ісламу. На п’ятому ступені ісмаїліт дізнається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його тексту, тобто він алегоричний. На шостому так само алегорично тлумачаться вимоги виконан­ня обрядів. Останній ступінь більше схожий на релігійно-філософську систему, ніж на ісламську догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали вони і свою філософ­сько-теологічну догматику. Помітний вплив на її формування справила філософія не­оплатонізму. Головна його ідея про еманацію (перетікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує (випромінює) свою сутність у світ, яка переходить до пророків-проповідників. їх сім: Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Ісус, Мухаммед і другий Мухаммед син Ісмаїла. Кожен пророк у своїх проповідях розкриває перед людьми сутність божественної істини. А його помічник тлумачить і поширює їх. При Мойсееві був Аарон, при Ісусові — Петро, при Мухамме- дові — Алі. Між появами нових пророків божественну сутність несуть у собі імами. їх також сім, останній з них сьомий і є пророком. Ним став Мухаммед син Ісмаїла, який завершує собою божественну еманацію.

Кармати. Радикальний релігійно-політичний напрям ісмаїлізму, що виник наприкі­нці IX ст. у Сирії та Іраку. З часом стає вагомим чинником у повстаннях рабів, виступах ремісників, землеробів. Загони карматів влаштовували набіги на населені пункти, напа­дали на каравани прочан. У 930 р. захопили Мекку і пограбували її. Кармати знищува­ли не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне населення, полонених забирали в рабство. Вони сповідували вчення ісмаїлітів у його ортодоксальній сунітській формі. Богословські тонкощі езотеричного вчення, пов’язаного з неоплатонізмом, не були до­ступні більшості з них. Мечетей не будували, приписи Корану про п’ятиразову молит­ву, пости, паломництво не виконували. У їхньому віровченні головну роль відігравало очікування майбутнього махді, засновника династії султанів Бахрейну Абу Саїда. На початку X ст. у Східній Аравії створили свою державу, центром якої було місто ал- Хаса (інша назва — Лахса). Вона проіснувала майже півтора століття, до 1029 р. Поза межами Бахрейнського султанату карматський рух давався взнаки протягом усього пе­ріоду середньовіччя.

Асасини. Вважають, що назва цієї секти, яка належить до ісмаїлітського відгалу­ження в шиїзмі, пов’язана з тим, що її члени вживали наркотики. Європейці здебільшо­го асасинами називають релігійно-фанатичних убивць, оскільки головним методом ре­лігійної та політичної боротьби членів секти були вбивства ворожих до неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгипту Мустансір позбавив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату, передавши його молодшому си­нові. Невдовзі Нізара було вбито, а невдоволені в халіфаті угруповання розпочали бо­ротьбу під прапором Нізара. Цей рух мав особливо міцні позиції у північно-західній ча­стині держави, виступав проти тамтешніх соціально-політичних порядків.

У 1090 р. його керівник Хасан Ібн Саббах утікає з Єгипту і в горах на південь від Каспійського моря починає вербувати невдоволених під прапори «прихованого» імама з династії Нізаритів. З часом Хасан оволодів кількома фортецями Північно-Західного Ірану, звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств ворожих йому ісламських правите­лів. Сам він не залишав свою головну базу — фортецю Аламут до кінця життя (помер у 1124 р.). Так само поводилися керівники секти після смерті Хасана, позбавляючи життя багатьох правителів феодальних держав Близького і Середнього Сходу. їх називали «гірськими шейхами», часто не знаючи, хто вони насправді. Перших «гірських шейхів» вважали представниками «прихованого» імама. Але четвертий «гірський шейх» Хасан II (1162-1166), який відкрився для встановлення небесного правління на землі, проголо­сив себе «прихованим» імамом.

З часом асасинський рух поширився на захід, де утворилося відносно самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фортеця Масіяф. Фактично сирійські асасини були самостійним угрупованням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними ступенями посвячення. Шейху бу­ли підпорядковані так звані великі місіонери, які керували рядовими членами. На най­нижчому щаблі були федаї — особи, які безпосередньо виконували смертні вироки, ви­несені шейхом чи його наближеними. Сліпо підкоряючись наказам, федаї вважали, що після своєї смерті, яка найчастіше наставала відразу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали здебільшого селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав переслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов’язаний з меншим релігійним фанатизмом, який поступався політичному розрахункові. Найвищий ступінь ієрархії швидше нага­дував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення політичного успіху вступали в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні погляди вони приховували.

У 50-ті роки XIII ст. монгольська навала знищила асасинські угруповання в гірсь­кому Ірані, а в 1273 р. їх було остаточно ліквідовано в Сирії.

Друзи. Виникнення цієї ісмаїлітської секти пов’язане з особою халіфа Єгипту Хакі- ма (996-1021) і його наближеного Даразі, від імені якого походить назва «друзи». Хакім був жорстокою людиною, за його правління було страчено понад 18 тис. осіб. Релігійні позиції його були непослідовними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки життя вирішив, що він має бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісмаїліт Даразі, який оселився в Каїрі й став наближеною до халіфа особою. У 1017р. Даразі оголосив у великій мечеті, що в халіфа втілилася душа Адама — продукт еманації світового розуму. Але маси не були готовими до цієї «істини». До того ж єгиптяни ненавиділи Хакіма, а його влада трима­лася завдяки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого на­товпу. Хакім допоміг Даразі перебратися до Сирії, де той заходився організовувати рух прихильників нового вчення. Навколо нього гуртувалися численні послідовники, готові зі зброєю в руках відстоювати божественність Хакіма.

Через деякий час з’явився ще один апостол «сьомого імама» — іранець Хамза. В одній із мечетей він спробував проголосити божественну сутність Хакіма. Але його слова були сприйняті так само, як проповіді Даразі. Тому Хакім і його переправляє до Сирії, де той стає першим помічником Даразі. Після того жителі Каїра зазнали переслі­дувань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакіма. Через кілька років він помирає за нез’ясованих обставин. Прихильники Хакіма прого­лосили його прихованим імамом, який з часом з’явиться і керуватиме світом.

У Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й на деяких інших ісламських територіях він протягом кількох століть був важливим чинником народних повстань, які відбувалися під релігійними гаслами.

Секти послідовників Хакіма поширені в Лівані, Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

Хаттабіти. Засновником і духовним лідером секти був Абу-уль Хаттаб, який про­повідував, що божественний дух послідовно еманується в імамів з роду Алі Ібн Таліба. Хаттабіти обожнювали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він прокляв Абу-уль Хаттаба, стали обожнювати самого Абу-уль Хаттаба. В 765 р. Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання, але був захопле­ний і страчений. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Наприкінці IX ст. послідовників хатгабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені було до ста тисяч.

Хаттабіти розвивали вчення про «здатного говорити» та «безмовного» імама. Згідно з ним Алі за часів Мухаммеда був «безмовним» імамом, а після смерті Пророка став «здатним говорити». Не заперечуючи спадковості імамату Алідів, стверджували, що імамат суто духовна якість. Пророки та імами є божественною еманацією. До своїх во­рогів хаттабіти виявляли жорстокість.

Аліди. До цієї секти належали потомки Алі Ібн Таліба, який мав багато дітей, найві- доміші серед них у боротьбі за халіфат Хасан і Хусейн. Релігійно-політична доктрина стверджує, що верховна влада (імамат) є «божественним установленням». Право на імамат належить тільки родині Алі та його потомкам. Саме за це аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу.

Потомки Алі мешкають майже в усіх мусульманських країнах, володіють винятко­вим правом носити зелену чалму і називатися сеїдами.

Кадарити. Секта виникла в IX ст., визнає значення кадару — поширення в часі віч­ного божественного рішення, вважаючи, що за різних життєвих обставин людина сама повинна вирішувати, як їй вчиняти, керуючись свободою, наданою їй Аллахом. У віро­вченні сильні уявлення про те, що визнання абсолютного божественного призначення призводить до несправедливості. З часом прихильників цієї секти почали називати джабрітами. Пізніше вчення кадаризму було доповнене мутазилітами.

Мутазиліти (мусталіти). Секта зародилася в Арабському халіфаті у VIII—IX ст. Засновник її Ваїш Ібн Ата. В основі віровчення лежать догмати про єдинобожжя і спра­ведливість, заперечення атрибутів Бога, неприпустимість будь-яких антропоморфних уявлень про Бога. Коран вважається одним із творінь Аллаха. Боролися з прихильника­ми абсолютного призначення.

Рафадити. Так називають усіх поміркованих шиїтів, насам перед імамітів. Сунітсь­кі автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не визнавали законності правління ха­ліфів Абу Бакра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають поміркованих шиїтів, прихильників шо­стого шиїтського імама Джафара Садика. Вони не визнавали ісмаїлітського руху й від­мовилися від збройної боротьби за владу. Рафадитами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омейя- дів. Так вчинили вони і в 762 р., відмовившись визнавати імамат Мухаммеда Ібн Аб- даллаха, який організував повстання в Медині.

«Брати чистоти». Це таємне філософське товариство діяло на Близькому Сході в X ст. За своєю орієнтацією наближалося до ісмаїлітського руху. Його учасникам нале­жить 51 трактат під загальною назвою «Трактати Чистих братів та Вірних друзів», які містять відомості з різних наук і адресуються тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фанатизму. Прихильників товариства жорстоко переслідували і знищували. Деякі елементи їхнього вчення були притаманні «Апостольським Братам» в Італії (по­чаток XIV ст.), помітні вони і в трактатах «Чеських братів» (XV-XVI ст.).

Бекташи. Секта (дервітський орден) виникла в Малій Азії у XII—XIII ст., була по­ширена в Туреччині, на Балканах. Назва походить від імені засновника напівлегендар- ного Хаджи Бекташи Вели. У віровченні поряд з положеннями ісламу (шиїзм) наявні елементи християнства і язичества. її послідовники дотримуються безшлюбності, спо­відують культ Алі. Серед культових обрядів є причастя вином, хлібом, сиром, сповідь наставнику. Одяг їх білий довгий плащ і білий високий ковпак.

Хуруфіти. Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб, хуруф — літера. Спершу діяла в Північно-Західному Ірані, пізніше — на території Османської Туреччини. Там була написана і кащонічна література турецькою мовою. Це Джавіданамі (Книга вічності), Хахіхатмані (Книга істини) та інші трактати. Протя­гом чотирьох століть секта зазнавала переслідувань, у 1824 р. була майже знищена уря­дом Туреччини. Ті, хто уникнув розправи, об’єдналися з дервітським орденом Бекташи.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він перебуває у постійному кру­гообігу, що є причиною усіх змін у ньому. Аллах виявляє себе в людині, ним же ство­реній, і в мові своїй Корані та назвах предметів. Пророк Мухаммед завершує собою цикл кругообігу. Наступні після нього божественні покровителі є шиїтські імами. Фаз- лалах є останнім покровителем і першим богом у плоті, а також першим у третьому ци­клі божественності.

Бабіди. На початку 50-х років XIX ст. в Ірані молодий ширазький торговець Сеід Алі Мухаммед проголосив себе Бабом, «воротами», через які мусульманин може на­близитись до Аллаха і потрапити в його царство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектантської грома­ди шейхістів Сеідом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією люди­ною, після якої повинен з’явитись дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послідовники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зібрав навколо себе численних по­слідовників.

На той час доживала своє епоха феодального середньовіччя, пожвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та прикраси. Усе це сприяло залученню до ба- бідського руху представників дрібної та середньої буржуазії. Сприяло цьому спрощен­ня релігійного культу. Бабіди відмінили молитовні зібрання, протестували проти що­денного п’ятиразового намазу, намагалися реформувати деякі норми побуту і становище жінки в сім’ї.

У 1847 р. Баба було заарештовано і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабідськими гаслами. Намагаючись придушити повстання, вліт­ку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розмаху і пе­реріс у громадянську війну. До 1852 р. повстання на території Ірану були придушені.

Бахаїзм. Серед послідовників Баба був Ях’я, якому той, перебуваючи за гратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях’ї дописати останні вісім глав священної книги бабідів Беяну. Прихильники Ях’ї твердять, що Баб велів йому відмінити Беян і взяти під своє керівництво весь бабідський рух. Ях’я переймену­вав себе в Сухе Езеля («ранок вічності»). Перебравшись із Тегерана, де учасників ба- бідського руху жорстоко переслідували, до Багдада, який належав Туреччині, почав формувати бабідські громади.

Брат Сухе Езеля — Хусейн Алі, який у 1852 р. втік із в’язниці, де перебував за участь у бабідському русі, прибравши собі ім’я Баха-Улла, також проголосив себе єди­ним продовжувачем Баба. З цього починається багатолітнє суперництво між братами, яке згодом перейшло у відкриту ворожнечу. Турецький уряд змушений був розселити їх: одного на Кіпр, другого в Палестину. Діяльність Баха-Улли виявилась успішнішою. Тому новий релігійний рух отримав назву від його імені — бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, бахаїзм швидко вийшов на між­народну арену, оскільки проголошував віротерпимість і спрямованість до синкретизму, виступав за створення нової світової релігії, яка, синтезуючи існуючі, не була б схожою на них. Бахаїзм відводив другорядну роль культові, молитвам, відкинув богослужіння в мечетях, заборони щодо використання шовкових тканин, прикрас та предметів розкоші. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприяло розвиткові то­ргово-промислової буржуазії. Рішуче заперечував джихад (священну війну з невірни­ми), стверджуючи, що царство справедливості може бути побудоване лише мирним шляхом, а всі люди рівні між собою. Виступав також і за ліквідацію бідності, ствер­джуючи водночас, що порядки у цьому світі закладені «самим небом», без керівників та підлеглих, не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники повинні жертву­вати собою на користь бідних.

Бахаїзм явив собою своєрідну спробу реформування первісного ісламу з метою на­ближення його до капіталістичних відносин, що зароджувалися. Він набув значного поширення в релігійному житті, з’єднавшись із іншими реформаторськими рухами й організаціями.

Махдизм. Ця течія виникла в Судані у 80-90-ті роки XIX ст., підкреслюючи відда­ність «чистому», первісному ісламу. Махдизм вів «священну війну» як з європейськи­ми колонізаторами, так і з турецько-єгипетськими єдиновірцями, які, на його погляд, зрадили ідеали мусульманської віри, стали «лжемусульмаиами». Негативно ставився і до розвитку в Судані капіталістичних відносин. Використовуючи гнучку релігійну фо­рму, оперуючи гаслами щодо повернення до святих порядків первісного ісламу, залу­чив у свої ряди чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш (чернець-жебрак) Мухаммед Ахмед. У 1871 р. він оселився на одному з островів річки Ніл, звідки розсилав мандрівних дерві­шів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду моралі, розкошів, закликали ві­дібрати землю у феодалів, перерозподілити все майно, відмовитися від сплати податків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з цих закликів відповідали вимогам Корану і духу первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що махдисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соціальна програма махдизму була підтримана рабами, селянами, ремісника­ми. Гнучкішою ставала політика місцевих феодалів і работорговців, які використовува­ли ці заклики для подолання іноземної конкуренції, будучи байдужими щодо домагань, пов’язаних із перерозподілом майна. Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипет­сько-турецьких, а й європейських властей. Влітку 1881 р. Мухаммед Ахмед проголосив себе Махді й виклав свою програму дій. Єгипетський уряд велів йому з’явитись у Хар­тум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмовився. Каральний загін, який прибув на острів Абба, був повністю знищений. Після цього Махді проголосив джихад проти європейських колонізаторів і «лжемусульман», розпочавши бойові дії проти су­дансько-єгипетських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. оволодів міс­том Хартум.

Переможне завершення «священної війни» відкривало можливості для формування теократичної держави на засадах, проголошених у період боротьби за владу. Але не­вдовзі Махді помер. Його заступив Абдаллах Ібн аль-Саїд Мухаммед, який іменував себе продовжувачем Махді.

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняльно-аскетичних принципах. Командирський склад армії та чиновництво набирали з низів. Платня високопоставле­ним чиновникам не перевищувала заробітків ремісника. Було суворо регламентовано використання побутових предметів. Усі коштовності необхідно було здавати державі. Заборонялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об’єктивного розвитку не вдалося. Через декілька років почалося виродження махдистської теократичної держави. Чиновники та офіцери почали захоплювати земельні ділянки, які обробляли раби та кріпаки. Це спри­чинило обурення народних мас, які потрапляли в нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеалу зазнала краху.

12.7.