Основні течії і напрями в ісламі

Мусульманський богослов Мухамад Ібн Аш Шахрастані приписує пророкові такі слова:

ІОдеї розкололися на сімдесят одну секту, назаретяни (христия­ни) — на сімдесят дві секти. Розколеться і моя громада —на сімде­сят три секти.

Але сект в ісламі зараз значно більше.

Відомий теоретик арабського націоналізму Саті аль Хусарі (1880- 1968) пояснював ці розколи історичними причинами. Відповідно до особливостей кожного народу, який сприймав іслам, виникали різні напрями і секти в самій цій релігії. Дроблення ісламу на різні секти, наявність у ньому численних, часто суперечливих напрямів — це ста­ло внаслідок тривалого історичного розвитку чинником, який роз’єд­нував мусульман. Тому Саті аль Хусарі закликав арабів, серед яких вперше виник іслам, підмінити релігійну віру «національною вірою», оскільки, як вважав він, об’єднання арабів (як і кожного мусульман­ського народу) можливе лише тоді, коли вони відмовляться від вису­вання наперед релігійного моменту, котрий може відіграти негативну роль у національному згуртуванні, Саті аль Хусарі підходив до обґрун­тованого висновку про відсутність єдиного Ісламу, єдиної релігійної практики, єдиної інтерпретації його догм.

І справді, іслам, поширений на Сході, єдиним не є. Його сповіду­ють як послідовники двох основних напрямів в ісламі — сунізму та шиїзму, так і прихильники третього напряму — хариджити. Сунізм та ш иїзм поділяються на незліченну кількість сект, підсект, орденів тощо. Слід зазначити також, що в світі існує дуже багато сект або релігійних угруповань, характер зв’язку яких із правовірним ісламом важко вста­новити або через невизначеність поняття «правовірний іслам», або че­рез езотеричність, замкнутість цих угруповань для сторонніх. До них, наприклад, належать друзи, алавіти (нусейрити) та ін.

Що більше поширювався іслам і що більше він мав послідовників, то більш очевидним ставало, що управляти державою і розв’язувати всі соціальні проблеми, посилаючись лише на тексти Корану, немож­ливо.

Зміст Суни, як і Корану, дуже суперечливий. Звідси виникає мож­ливість будь-якої інтерпретації положень для виправдання різних по­літичних дій. Існувало багато збірників хадисів (переказів), але загаль­ноприйнятими вважають шість. Більшість мусульман розглядають Суну як другу після Корану книгу, що регламентує всю релігійну і суспільну діяльність своїх прихильників. Від слова «суна» походить назва основ­ного напряму в Ісламі — сунізм. Стосовно іншого напряму — шиїзму (від араб, «шиа» — група прибічників), то його прихильники відкида­ють багато хадисів, протиставляючи їм власний переказ, який має на­зву ахбар (повідомлення).

З розвитком мусульманського суспільства перед богословами по­стали проблеми, не передбачені авторами Корану і Суни. Щоб їх вирі­шити, потрібні були й інші джерела мусульманського права, насампе­ред так званий Кияс (зіставлення) та Іджма (згода, спільне рішення). Зміст Киясу полягає в тому, що розв’язання якогось питання здійсню­ється за аналогією з Кораном або Суною.

Таким чином, основними джерелами мусульманського права стали Коран, Суна, Кияс та Іджма. Поступово їх прийняли всі суніти. Але практика застосування Киясу та Іджми все ще породжувала розходжен­ня. Це призвело до того, що в сунІцькому ісламі виникло кілька релі­гійно-правових шкіл (мазхабів). Зараз їх існує чотири, і одержали вони назву за іменами своїх засновників: ханіфіцька, макіліцька, шафіїцька та ханбаліцька. Розрізняючись між собою тлумаченням ряду аспектів права та обрядової практики, усі вони не виходять, однак, за межі суні- цького ісламу.

У VII ст. в ісламі стався розкол, Його спричинили боротьба між різ­ними феодальними угрупованнями за владу в халіфаті й класові кон­флікти.

Після смерті Мухамеда першим халіфом протягом 632-634 рр. був Абу Бекр, другим (634-644) — Омар, убитий рабом Іраица, третім (644- 656) — Осман з роду Омеядів, який теж закінчив життя насильниць­кою смертю. За четвертого халіфа (656-661) Алі виникла жорстока боротьба за владу між Омеядами, які не визнавали його влади, та при­бічниками Алі, двоюрідного брата Мухамеда, одруженого з його молод­шою дочкою Фатимою. Прихильники Алі вважали, що право на релі­гійну владу належить тільки нащадкам Мухамеда.

Внаслідок цієї боротьби утворилися два напрями ісламу — сунізм та шиїзм. Сунізм об’єднав прибічників Омеядів, шиїзм — прибічників та нащадків Алі. Згодом сформувалася секта хариджитів, яка запере­чувала владу обох угруповань.

Сунізм. Прихильники цього напряму називають себе «ахль ас суна» (люди Суни), вважаючи, що саме вони дотримуються традицій проро­ка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів, достовірність Суни, дотримується ритуальних побутових, соціальних правил, відображених у ній. Більшість мусуль­ман світу (90 відсотків) є сунітами.

Суна (араб. — звичай, зразок) — приклад життєвого шляху посланця Аллаха для мусульманської громади загалом І кожного мусульманина зокрема, друге після Корану джерело віровчення Ісламу. Викладена у формі висловлювань Мухамеда та оповідей (хадисів) його діянь людь­ми, які близько знали пророка.

На відміну від шиїзму, сунізм не визнає посередництва між Алла­хом та людьми після смерті Мухамеда, заперечує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат. Імамат — інститут верховного керівництва мусульманською релігійною грома­дою, який зосереджує світську і духовну влади.

Суніцький напрям охоплює 48 сект, серед яких існує значна відмін­ність щодо тлумачення свят, елементів молитов та інших ритуальних обрядів, молитовних установ, структури релігійних об’єднань, духо­венства тощо.

Суфізм. Це містико-аскетична течія в сунізмі. Першими суфіями вважають аскетів, які жили в Іраку та Сирії наприкінці VIII — на по­чатку IX ст. Намагаючись збагнути зміст Корану, суфії суворо дотри­мувались приписів Корану та Суни, додаткових постів, приймали обіт­ниці, Вони були байдужими до багатства та прикрощів життя, вважаю­чи головною метою позбавлення своїх особистих якостей та набуття божественних, тобто пряме єднання із божественною «істиною». Нині суфізм втратив колишню популярність, хоча в окремих країнах його позиції ще досить міцні. Це дуже неоднорідна, розгалужена течія, до якої входять окремі братства,

Чиштія, Як суфійське братство зародилося у Східному Ірані, оста­точно сформувалося на початку XIII ст. в Індії. До нього належали не тільки мусульмани. Воно було суворо централізоване доти, доки в се­редині XIV ст. у ньому не виникли кілька відгалужень, два з яких (са- бірія та візамія) виявилися життєздатними. Чиштія дотримувалося принципу загальної рівності, відмовлялося від будь-яких контактів із владою, ігнорувало матеріальні накопичення, забороняло жебрацтво (суфій мусить здобувати собі їжу власною працею), вживання алкого­лю, наркотиків, тютюну.

Нізамія, Братство, засноване шейхом Нізам ад Дином як одне з від­галужень братства чиштія. До XIV ст. центральна обитель була у Гідас- пурі (поблизу Делі). Вчення мало чим відрізнялося від поглядів чиштії, але учасники братства були послідовнішими щодо виконання наказів шариату. Багато його громад запозичили деякі елементи індійської йоги.

Сенусія. Це суфійське братство, засноване 1837 р. алжирським ма­рабутом (членом мусульманського військово-релігійного ордену дер­вішів — ченців-жебраків) Мухамедом ібн Алі ас Сенусі. Згодом сену- сити перенесли свою діяльність на територію сучасної Лівії. Сенусі висунув гасла боротьби за повернення до «чистоти раннього ісламу», виступив проти поширення європейського впливу, проголосив єдиною священною книгою ісламу Коран. Сучасні керівники Лівії вважають секуситів мусульманськими реакціонерами.

Саадія. Братство засноване на початку XIV ст. у Дамаску Саад ад Дином аль Джибаві. Сповідує суворий аскетизм. Деякі традиції збе­реглися в Єгипті, Сирії, на Балканах.

Сухардія. Засноване у Багдаді наприкінці XI ст. Омаром ас Сухра- варді, який проповідував помірковані суфійські погляди. Вчення особ­ливо поширилося в Індії, де від індуїстів та буддистів запозичило деякі світоглядні положення та елементи психотехніки йоги. У ХУІ-ХУП ст. розпалося на декілька самостійних відгалужень: шаггарія, бахаїя, джа- лалія. На заході ісламського світу послідовниками сухардії вважали себе братство ширелІя, рахманія, хабібія, деркавія та ін.

Мавлані. Братство заснував поет Джалал ад дин Румі на прізви­сько Мав лана (від араб. — «наш господар»). Спочатку до нього нале­жали представники середніх та нижчих міських верств, але поступово воно стало організацією аристократів, члени якої мали заробляти на життя. Жебрацтво було категорично заборонено.

Мюридизм. Як релігійно-містична течія сформувався на Північно­му Кавказі у XIX ст. У її основі — принципи суфізму щодо зближення людини з Богом, культ бідності. Основним гаслом був джихад (свя­щенна війна за віру) проти тих, хто заперечував Ідею ісламського тео­кратичного правління. Головною метою ідеологи кавказького мюри­дизму вважали ісламське панування. Найвищого розвитку досяг у 30- 40-ві рр. XIX ст., коли на Кавказі було створено Імамат Шаміля, що проіснував до 1859 р.

Някшбандія. Керівником цього суфійського братства був Бах ад дин Накшбанд. Починаючи з XV ст. стало найпоширенішим (після кадирії) братством. Воно дало декілька могутніх відгалужень, які переросли у самостійні братства. Накшбандія завжди було активним у соціально- політичній сфері. Помітною є його роль в утвердженні ісламу в Цен­тральній Азії та Східному Туркестані, серед тюрських народів. Для Накіибандії обов’язковими є контакти зі світською владою для захисту інтересів простих людей.

Вахабізм. Вчення, засноване в Аравії у XVIII ст. Мухамадом ібн абд аль Вахабом, проповідує повернення до чистоти раннього ісламу часів Мухамеда, найсуворіше дотримання принципу єдинобожжя, від­мову від поклоніння святим місцям. Виступає проти тих, хто закликає мусульман відмовлятися від розкошів у побуті, одязі та культурі.

Ансарія. Братство виникло під час визвольної боротьби у Судані в XIX ст., очолив його дервіш Мухамад ібн Ахмад. Поширене у тепе­рішньому півиічнозахідному Судані.

Хапбаліти. Послідовники релігійно-правової школи імама Ахмада ібн Ханбаля, одного з чотирьох мазхабів, донині визнаних в усьому мусульманському світі. Правовій системі ханбалітів властиві буквалізм, заперечення свободи поглядів у релігійному житті, фанатична суворість у дотриманні обрядових та правових норм шариату.

Мухаджири. Започаткували його сподвижники Мухамеда, які пе­реїхали разом з ним з Меки до Ясриба. Найбільш наближена до нього частина мусульман.

Асхаби. До них належать сподвижники Мухамеда, які створювали іслам та брали участь у створенні мусульманської держави за його жит­тя.

Мутазиліти. Як творці першої в ісламі теологічної системи раціо­налістичного спрямування проповідували єдність та чисту духовність Бога, Вважали Коран джерелом релігійної істини, але не визнавали сліпого дотримування його приписів, припускаючи його алегоричне тлумачення.

Шиїзм. Цей напрям охоплює сукупність течій, сект, які визнають Алі та його нащадків єдиними законними спадкоємцями та духовними послідовниками пророка Мухамеда. Якщо сунізм був панівним на те­риторії халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїцькІ угруповання були фактично ізольованими одне від одно­го, що породжувало нові їхні специфічні риси. Відігравала свою роль і практика, згідно з якою в разі переслідувань за віру шиїтові дозволяло­ся приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричинило активний розвиток сектанських течій. Але всі шиїцькІ течії відстоюють «чистоту релігійної віри», єдиними послідов­никами вважають тільки себе.

Багато шиїцьких сект поділилися за принципом визнання певного імама. Інколи їх поділяють на «поміркованих» та «крайніх».

Імаміти. Найчисленніша течія у шиїзмі. Ідейні засади сформували шиїти, які проповідували, що згідно з божественною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й передається «ясною вказівкою» вуста­ми Пророка або попереднього імама. ІмамІти визнають дванадцять іма­мів. Вважають, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухамед абуль Касим, який народився 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятиріч­ному віці. Вірних у дванадцятого імама називають «дванадесятника- ми». Імаміцьке віровчення зводиться до таких принципів (основ) віри:

1) вчення про єдиного Бога;

2) віра в Божественну справедливість;

3) визнання пророчої місії Мухамеда;

4) віра у воскресіння мертвих, Судний день І потойбічне жит­тя;

5) вчення про імамат (головний догмат імаміцького ісламу).

В основі імаміцької доктрини — уявлення про божественну приро­ду верховної влади. Розглядаючи імамат як «божественне установлен­ня», як продовження пророцтва, імаміцькі богослови вважають, що божественне об’явлення має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Іма­мат виступає головною космічною силою, а імам є виконавцем божес­твенного веління. Він — духовний керівник, своєрідний центр, навко­ло якого обертаються всі сфери буття.

Це вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імамі™ живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лівані, Омані, Сирії, Сау­дівській Аравії, Бірмі, В’єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Етиопії, Кенії.

Зейдити. На їхньому прапорі — ім’я п’ятого імама Зейда ібн Алі. У 740 р. він очолив повстання проти Омеядського халіфату, але в одній із збройних сутичок загинув. Після цього течія розпалася на кілька угру­повань, але всі зейдити вважають, що імамат має залишатися в родині Алі. Повстання проти «тиранів» (незаконних з точки зору шиїтів пра­вителів) — обов’язок кожного істинно вірного.

Щодо богословських догматів, то зейдити зайняли «помірковану» щодо сунітів позицію. Визнаючи, що імам мусить бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, припускають можливість існування одно­часно кількох імамів у різних мусульманських країнах. На противагу Імамітам, вони не визнають тези про «прихованого» імама, не допус­кають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояль­ному ставленню суніцьких властей до зейдитів, незважаючи на те, що їхнім політичним принципом були збройні повстання.

Більшість зейдитів живе на півночі Ємену (понад 50 відсотків насе­лення). Великі громади зейдитів є в Саудівській Аравії й Пакистані.

Ісмаїліти. Секта виникла приблизно 760 р. після того, як шостий піиїцькіїй імам Джафар Садик позбавив свого старшого сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молодшому братові, Формаль­ним приводом для цього була пристрасть Ісмаїла до міцних напоїв, що неприпустимо для правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл на­полягав на рішучішій опозиції багдадському халіфату, ніж того вима­гав Джафар Садик. Навколо нього почали гуртуватися незадоволені соціальними порядками. Ісмаїл невдовзі помер. Аби народ пересвід­чився в цьому тіло його було виставлено в одній із мединських мече­тей. Але дехто з послідовників Ісма їла стверджував, що насправді він не помер, а переховується і з часом повернеться до активної діяльності. Вони вважали його сьомим, останнім імамом. Інші твердили: оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід оголосити його сина Мухамеда. У будь-якому разі мало буги лише сім Імамів, і сьомий має з’явитися в ролі магді — особи, яка йде вірним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу. Тому всім доброчесним мусульманам потрібно об’єднатись, очікуючи цю подію.

Ісмаїліти активно проповідували своє вчення в усіх мусульманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Афри­ці. їх організація базувалася на ієрархічних засадах із сімома ступеня­ми посвячення, кожному з яких відповідали певні норми інформуван­ня вірного у політичних і релігійних справах. Кожен з них відкриває ісмаїлітові сокровенне, езотеричне знання. На п’ятому ступені ісмаїліт дізнається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його тексту, тобто що він алегоричний. На шостому — так само алегорично тлумачаться вимоги виконання обрядів. Останній ступінь більше нага­дував релігійно-філософську систему, ніж ісламську догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали вони І свою філософсько-теологічну догматику. Помітний вплив на її фор­мування справила філософія неоплатонізму. Головна ідея платонізму про еманацію (перетікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує (випромі­нює) у світ свою сутність, яка переходить до пророків-проповідників. їх сім: Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Ісус, Мухамед і другий Мухамед — син Ісмаїла. Кожен пророк у своїх проповідях розкриває перед людь­ми сутність божественної істини. А його помічник тлумачить і поши­рює їх. При Мойсееві був Аарон, при ІсусовІ — Петро, при Мухаме- дові — Алі. Між появами нових пророків божественну сутність несуть у собі імами. їх також сім, останній з них — сьомий — є і пророком. Ним став Мухамед — син Ісмаїла, який завершує собою божественну еманацію.

Кармати. Радикальний релігійно-політичний напрям ісмаїлізму, що виник наприкінці IX ст. у Сирії та Іраку. З часом стає вагомим чинни­ком у повстаннях рабів, виступах ремісників, землеробів. Загони кар- матІв улаштовували набіги на населені пункти, нападали на каравани прочан. 930 р, захопили Меку і пограбували її. Кармати знищували не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне населення, декого заби­рали в рабство.

Кармати сповідували вчення Ісмаїлітів у його ортодоксальній суні- цькій формі. Богословські тонкощі езотеричного вчення, пов’язаного з неоплатонізмом, не були доступні більшості з них. Мечетей не будува­ли, приписи Корану про п’ятиразову молитву, пости, прощу не викону­вали. У їхньому віровченні головну роль відігравало очікування май­бутнього магді — засновника династії султанів Бахрейну Абу Саїда. На початку X ст. у Східній Аравії вони створили свою державу, центром якої було місто Аль Хаса, Вона проіснувала майже півтора століття, до 1029 р. Поза межами Бахрейнського султанату карматський рух давав­ся взнаки протягом усього Середньовіччя.

Асасіши. Побутує версія, що назва цієї секти, яка належить до ісмаї- лІтського відгалуження в шиїзмі, пов’язана з тим, що її члени вживали наркотики. Європейці здебільше називають асасинами релігійно-фа­натичних убивць, оскільки головним методом релігійної та політичної боротьби членів секти були вбивства ворожих щодо неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгипту Мустансир позбавив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату, передавши його молодшому синові — Мусталі. Невдовзі Нізара було вбито, а невдоволені в халіфаті угруповання розпочали боротьбу під прапором Нізара. Цей рух мав особливо міцні позиції у північно-захід­ній частині держави. Він виступав проти наявних соціально-політич­них порядків,

У 1090 р, керівник нізарицької партії Хасан ібн Сабах утікає з Єгипту і в горах на південь від Каспійського моря починає вербувати невдово- лених під прапори «прихованого» імама з династії НізаритІв. З часом Хасан оволодів кількома фортецями північнозахідного Ірану, звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств ворожих йому ісламських пра­вителів. Сам він не залишав свою головну базу — фортецю Аламут до кінця життя (помер 1124 р,). Так само поводилися керівники секти пі­сля смерті Хасана, позбавляючи життя багатьох правителів феодаль­них держав Близького і Середнього Сходу. їх називали «гірськими шейхами», часто не знаючи, хто вони насправді. Перших «гірських шейхів» вважали представниками «прихованого» імама. Але четвер­тий «гірський шейх» Хасан II (1162-1166) проголосив себе таким «при­хованим» імамом, який відкрився для встановлення небесного прав­ління на землі.

З часом асасинський рух поширився на захід, де утворилося відно­сно самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фор­теця Масияф. Фактично сирійські асасини були самостійним угрупо­ванням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними ступенями посвя­чення. Шейхові були підпорядковані так звані «великі місіонери», які керували рядовими членами. На найнижчому щаблі були «федаї», які безпосередньо виконували смертні вироки, винесені шейхом або його наближеними. Сліпо підкоряючись наказам, федаї вважали, що після своєї смерті, яка найчастіше наставала одразу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали здебільшого селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав переслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов’язаний з меншим релі­гійним фанатизмом, який поступався політичному розрахункові. Най­вищий ступінь ієрархії швидше нагадував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення політичного успіху вступали в контакти не тільки з шиїцькими, а й із суніцькими угрупованнями. Свої справжні релігійні погляди вони приховували.

У 50-ті роки XIII ст. монгольська навала знищила асасинські групи в гірському Ірані, а 1273 р. їх було остаточно ліквідовано в Сирії.

Друзи. Виникнення цієї ісмаїліцької секти пов'язане з особою халі­фа Єгипту— Хакіма (996-1021) і його прибічника Даразі, від імені якого походить назва «друзи».

Хакім був жорстокою людиною, за його правління було страчено понад 18 тисяч осіб. Його релігійні позиції були непослідовними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до суніз­му. В останні роки життя вирішив, що йому належить бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісмаїліт Даразі, який оселився в Каїрі й став близькою до халіфа особою. 1017 р. Даразі ого­лосив у великій мечеті, що в халіфа втілилась душа Адама — продукт еманації світового розуму. Але маси не були готовими до цієї «істини». До того ж єгиптяни ненавиділи Хакіма, а його влада трималася завдя­ки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого натовпу. ХакІм допоміг Даразі перебратися до Сирії, де той заходився організовувати рух прихильників нового вчення. Навколо нього гурту­валися численні послідовники, готові зі зброєю в руках відстоювати божественність Хакіма.

Через деякий час з’явився ще один апостол «сьомого імама» — іра­нець Хамза. В одній з мечетей він спробував проголосити божествен­ну сутність ХакІма. Але його слова були сприйняті так само, як пропо­віді Даразі. Тому Хакім І його переправляє до Сирії, де той стає пер­шим помічником Даразі. Після того жителі Каїра зазнали пересліду­вань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакіма. Через декілька років він помирає за нез’ясованих обста­вин. Прихильники Хакіма проголосили його прихованим імамом, який з часом з’явиться і керуватиме світом.

У Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й па деяких інших Ісламських територіях він протягом кількох століть був важли­вим чинником народних повстань, які відбувалися під релігійними гас­лами друїзму.

Секти послідовників друїзму поширені в Лівані, Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

Хатабіти. Засновником і духовним лідером секти був Абу уль Ха- таб, який проповідував, що божественний дух послідовно еманується в імамів з роду Алі ібн Таліба. Хатабіти обожнювали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він прокляв Абу-уль Хатаба, почали обожнювати самого Абу уль Хатаба. 765 р. Абу-уль Хатаб із сімдесять­ма своїми послідовниками спробував підняти повстання, але був схоп­лений І страчений. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Наприкінці IX ст. послідовників хатабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені налічувалося близько ста тисяч.

Хатабіти обстоювали вчення про імама, що мовчить І що говорить, згідно з яким Алі за часів Мухамеда був «безмовним» імамом, а після смерті Пророка став «таким, що розмовляє». Не заперечуючи спадко­вості імамату АлІдІв, вони стверджували, що імамат — суто духовна якість. Пророки та імам є божественною еманацією. До своїх ворогів хатабіти виявляли жорстокість.

Аліди. До цієї секти належали нащадки Алі ібн Таліба, який мав багато дітей, найвідоміші серед них у боротьбі за халіфат— Хасан і Хусейн. Релігійно-політична доктрина полягає у твердженні, що вер­ховна влада (імамат) є «божественним установленням». Право на іма­мат належить тільки родині Алі та його нащадкам. Саме за це аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу,

Нащадки Алі живуть майже в усіх мусульманських країнах, вони володіють винятковим правом носити зелену чалму і називатись сеї- дами.

Кядарити. Секта виникла у IX ст., визнає значення кадару (поши­рення в часі вічного божественного рішення), вважаючи, що за різних життєвих обставин людина сама має вирішувати, як їй чинити, керую­чись свободою, наданою їй Аллахом. У віровченні сильні уявлення про те, що визнання абсолютного божественного призначення призводить до несправедливості. З часом прихильників цієї секти почали назива­ти джабритами. Пізніше вчення кадаризму було доповнене мутазилі- тами.

Мутазиліти (мусталіти). Секта зародилася в Арабському халіфаті у VI1I-IX ст. Засновник її — Ваїш ібн Ата. В основі вчення — догмати про єдинобожжя І справедливість, заперечення атрибутів Бога, непри­пустимість будь-яких антропоморфних уявлень про Бога. Коран —одне з творінь Аллаха. Боролися з прихильниками абсолютного призначення.

Рафадити. Так називають усіх «поміркованих» шиїтів, передусім імамітів. Суніцькі автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не ви­знавали законність правління халіфів Абу Бакра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають «поміркованих» шиїтів, прихильників шостого шиїцького Імама Джафара Садика. Вони не ви­знавали ісмаїлІцького руху й відмовилися від збройної боротьби за владу, Рафадитами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусейніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омеядів. Так вчинили вони і 762 р., відмовившись визнавати імамат Мухамеда ібн Абдали, який організував повстання в Медині.

«Брати чистоти», Це таємне філософське товариство, яке діяло на Близькому Сході в X ст., за своєю орієнтацією наближалося до ІсмаїлІ­цького руху. Його учасникам належить 51 трактат під загальною на­звою «Трактати Чистих братів та Вірних друзів», які містили відомості з різних наук і адресувалися тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фанатизму. Прихильників товариства жорстоко пересліду­вали і знищували. Деякі елементи їхнього вчення були притаманні «Апостольським братам» в Італії (поч. XIV ст.), помітні вони і в трак­татах «Чеських братів» (XV-XVI ст.).

Бекташі. Секта (дервіський орден) виникла в Малій Азії у XII- ХШ ст., була поширена в Туреччині, на Балканах. Назва походить від імені засновника напівлегендарного Хаджи Бекташі. У віровченні по­ряд з положеннями ісламу (шиїзм) наявні елементи християнства і язич­ництва. її послідовники дотримуються безшлюбності, сповідують культ Алі,, Серед культових обрядів— причастя вином, хлібом, сиром, спо­відь наставникові. Одяг — білий довгий плащ і білий високий ковпак.

Хуруфіти. Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб, хуруф — літера. Спершу діяла в Швнічнозахідному Ірані, пізніше — на території Османської Туреччини. Там була написа­на і канонічна література турецькою мовою. Це «Джавідаиамі» (Книга вічності), «Хахіхатмані» (Книга істини) та інші трактати. Протягом чо­тирьох століть секта зазнавала переслідувань. 1824 р. була майже зни­щена урядом Туреччини. Ті, хто уник розправи, об’єдналися з дервісь- ким орденом Бекташі.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він перебував у постійному кругооборот), що є причиною усіх змін у ньому. Бог вияв­ляє себе в людині, ним же створеній, і в мові Бога — Корані та назвах предметів. Втілення Бога в людині виявляється в пророцтві, божест­венній зверхності й божественності. Пророк Мухамед завершує собою цей цикл. Наступні після нього в ієрархії— божественні покровителі (шиїцькі імами). Фазлала є останнім покровителем і першим богом во плоті, а також першим у третьому циклі божественності. Бог виявля­ється й у звукові, мові, літері. Зовнішнє і внутрішнє буття речей Є ТІЛЬ­КИ мовою Істинного Бога. Такою ж божественною мовою є Кора и — він тотожний сукупності всіх речей.

• Бабіти. На початку 50-х рр. XIX ст. в Ірані молодий ширазький тор­говець Сеїд Алі Мухамед проголосив себе Бабом — «воротами», через які мусульманин може наблизитися до Аллаха і потрапити в його цар­ство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектанської громади шейхістів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їхній керівник є тією людиною, після якої має з’явитися дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послідовники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зібрав навколо себе численних послідовників.

На той час доживала своє епоха феодального Середньовіччя, по­жвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та при­краси. Все це сприяло залученню до бабіцького руху представників дрібної та середньої буржуазії. Сприяло цьому і спрощення релігійно­го культу. Бабіти відмінили молитовні зібрання, протестували проти щоденного п’ятиразового намазу, намагалися реформувати деякі нор­ми побуту і становища жінки в сім’ї.

1847 р. Баба було заарештовано шахськими властями і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабіцьки- ми гаслами. Намагаючись припинити повстання, влітку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розмаху і пе­реріс у громадянську війну. До 1852 р. бабіцькі повстання на території Грану були придушені.

Бахаїзм. Серед послідовників Баба був Ях’я, якому Баб, перебува­ючи за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях’ї дописати останні вісім глав священної книги бабітів «Беяну».

Прихильники Ях’ї твердять, що Баб велів йому відмінити «Беян» і взяти під своє керівництво весь бабіцький рух. Ях’я перейменував себе в Сух-е-Езеля («ранок вічності»). Перебравшись з Тегерана, де учас­ників бабіцького руху жорстоко переслідували, до Багдада, який нале­жав Туреччині, почав формувати бабіцькі громади.

Брат Сух-е-Езеля— Хусейн Алі, який 1852 р. утік із в’язниці, де перебував за участь у бабіцькому русі, прибравши собі ім’я Баха Ула, також проголосив себе єдиним продовжувачем Баба. З цього почина­ється багатолітнє суперництво між братами, яке згодом переросло у відкриту ворожнечу. Турецький уряд змушений був їх розселити: од­ного — на Кіпр, іншого — в Палестину. Діяльність Баха Ули вияви­лась успішнішою. Тому новий релігійний рух отримав назву від його імені — бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, то бахаїзм швид­ко вийшов на міжнародну арену, оскільки проголошував віротерпимість і спрямованість до синкретизму, виступав за створення нової світової релігії, яка, синтезуючи наявні, не була б на них схожого. Бахаїзм від­водив другорядну роль культові, молитвам, відкинув богослужіння в мечетях, заборони щодо використання шовкових тканин, прикрас та предметів розкошів. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприяло розвиткові торгово-промислової буржуазії. Ба­хаїзм рішуче заперечував джихад, стверджуючи, що царство справед­ливості може бути побудоване лише мирним шляхом, а всі люди рівні між собою. У цьому погляди бахаїстів знаходили розуміння в буржу­азії. Виступали вони й за ліквідацію бідності, стверджуючи водночас, що порядки у цьому світі закладені «самим небом», без керівників та підлеглих не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники мають жертвувати собою на користь бідних. Це була своєрідна спроба реформування первісного ісламу з метою наближення його до капіта­лістичних стосунків, що зароджувалися. Бахаїзм отримав значне по­ширення в релігійному житті, з’єднавшись з іншими буржуазно-рефо­рматорськими рухами й організаціями.

Махдизм, Ця течія виникла в Судані у 80—90-ті роки XIX ст., наго­лошуючи на відданості «чистому», первісному ісламу. Послідовники

махдизму оголосили «священну війну» як європейським колонізато­рам, так і турецько-єгипетським єдиновірцям, котрі, на їхній погляд, зрадили Ідеали мусульманської віри, стали «лжемусульманами». Нега­тивно ставилися вони і до розвитку в Судані капіталістичних стосун­ків. Використовуючи гнучку релігійну форму, оперуючи гаслами щодо повернення до святих порядків первісного ісламу, махдизм залучив у свої лави чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш Мухамед Ахмед. 1871 р. він оселився на одному з островів ріки НІл, звідки розсилав мандрів­них дервішів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду мо­ралі, проти розкошів, закликали відібрати землю у феодалів, перероз­поділити все рухоме і нерухоме майно, відмовитися від сплати подат­ків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з цих закликів відповідали вимогам Корану і духові первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що махдисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соціальна програма мах­дизму була підтримана рабами, селянами, ремісниками. Гнучкішою була політика місцевих феодалів і работорговців, які використовували ці заклики для подолання іноземної конкуренції, будучи байдужими щодо домагань, пов’язаних з перерозподілом майна.

Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипетсько-турецьких, а і європейських властей. Влітку 1881р. Мухамед Ахмед проголосив себе Магді й виклав свою програму дій. Єгипетський уряд велів йому з’яви­тися в Хартум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмовився. Каральний загін, який прибув на острів Аба, махдисти знищили повні­стю. Після цього Магді оголосив джихад проти європейських колоні­заторів і «лжемусульман», розпочавши бойові дії проти судано-єгипет- ських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. він оволо­дів містом Хартум.

Переможне завершення «священної війни» відкривало можливості для формування держави на засадах, проголошених у період боротьби за владу. Але невдовзі Магді помер. Його заступив Абдалла ібн аль Саїд Мухамед, який іменував себе продовжувачем Магді — халіфом. Країна була поділена на чотири області, керівників яких теж називали халіфами, що підкреслювало ісламсько-теократичний характер прав­ління,

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняльно-аскетич­них принципах. Командирський склад армії та чиновництво набирали з низів. Платня високопоставленим чиновникам не перевищувала за­робітків ремісника. Використання побутових предметів було суворо

регламентовано. Усі коштовності необхідно було здавати державі. За­боронялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об’єктивного розвитку не вдалося. Через кілька років почалося виродження махдиської теокра­тичної держави. Чиновники та офіцери почали захоплювати земельні ділянки, які оброблялися рабами та кріпаками. Це спричинило обурен­ня народних мас, які потрапляли у нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеалу зазнала краху.

23.3.