Мусульманські релігійно-політичні рухи

Ісламський фундаменталізм — виявляється у радикальному та во­йовничому неприйнятті прихильниками традиційного ісламу принци­пів, форм та цілей будь-якої його модернізації, неухильному відстою­ванні ісламських традицій.

Сучасний ісламський фундаменталізм постає як категорична й не­примирима вимога радикальної ісламізації суспільства на всіх рівнях — політичному, економічному, духовно-культурному.

Розрізняють три категорії ісламських фундаменталіських течій.

Радикальний фундаменталізм. Представники його вдаються до військової боротьби проти наявної влади, насильства, терору та ін. Об’єктами їхньої боротьби є не тільки уряди, а й іноземці: журналісти, дипломати.

Поміркований фундаменталізм. Вплив його прибічників най­більш помітний у сільській місцевості. Багато уваги вони приділяють роботі шкіл, лікарень, благодійницькій діяль­ності, прагнучи проілюструвати й змоделювати ісламський дух та етику.

Легальний фундаменталізм. Представники його намагають­ся легально увійти до парламенту, місцевих органів влади, здійснити соціальну реформу, втілюючи в життя ісламський ідеал у межах чинного законодавства. У Лівані в 1992 р. вони здобули перемогу на парламенських виборах, ймовір­ною була перемога і в Алжирі, але там результати виборів було скасовано.

Насправді розбіжність між цими рухами не завжди чітко окресле­на. Інколи угруповання визнають різні методи з метою адекватного реагування на зміни ситуації. Навіть палестинський «Хамас» Іде на

512

тимчасове перемир’я з «ворогами», не відмовляючись від «священної війни».

Ісламський екстремізм.

Його ідеологи твердять, що сучасні мусульманські суспільства втра­тили свій ісламський характер і насправді є суспільствами джахілії[***]. Така оцінка поєднується з різкою критикою правлячих режимів та їхньої політики, Вона виходить з того, що політична еліта країни — невірні, Щодо основної маси населення деякі представники екстремізму стверд­жують, що невірні — це всі люди, крім членів їхньої групи, інші ж вважають, що, попри помилковість переконань, більшість населення можна вважати мусульманами,

Прихильники Ісламського екстремізму наголошують на необхідності негайних радикальних дій, у тому числі насильства, заради встанов­лення «ісламського порядку», можливого тільки внаслідок приходу до влади «істинних» мусульман. Відповідність таких дій законодавству не є суттєвою, оскільки головними вважаються лише норми шариату (у їхній власній інтерпретації).

Сучасний ісламський екстремізм є і релігійним, і політичним — ре­лігійно-політично орієнтованим екстремізмом. Ґрунтуючись на релігії, він'ставить перед собою політичну мету, активно діючи саме на полі­тичній арені.

Ісламський тероризм. Є однією із форм релігійно-політичної бо­ротьби, в тому числі насильницькими методами, через дестабілізацію суспільства, державно-політичного ладу в країні.

< Релігійна основа цієї течії виявляється в індивідуальній мотивації, фанатизмі членів угруповань. Вона визнає бойові акції, спрямовані на самогубство, а загибель під час джихаду трактує як пряму дорогу в рай. Тому більшість терористів не тільки готові, а й прагнуть загинути в такий спосіб, вбачаючи в терористичному акті не стільки засіб досяг­нення певної мети, скільки своє особисте спасіння в релігійному розу­мінні. Це є, як вважають послідовники ісламського тероризму, фор­мою служіння Аллахові.

23.3,1. Ісламський рух «Талібан»

На політичній сцені регіону Середнього Сходу таліби з’явилися в 5-х рр. XX ст. Внаслідок аналізу їхніх політичних та ідеологічних прип­илів було зроблено висновок: іслам сам по собі, як одна зі світових ?лігій, ніколи не становив і не становить жодної небезпеки. Небезпе- р становлять політики, яким вдавалося і вдається використовувати 'лам для досягнення власних егоїстичних цілей в особистих або гру- ових інтересах.

Спершу дослідники уявляли Талібан монолітом. До захоплення Кабула (осінь 1996 р.) керівників талібІв об’єднувала спільна мета — добути перемогу у розв’язаній за допомогою зовнішніх сил кривавій іоротьбі. Основою їхньої Ідеології став Іслам.

Після здобуття контролю над близько 80% території Афганістану іередталібами постали завдання: втримати владу і здобути міжнарод- іе визнання. Терористичні методи захоплення влади були засуджені більшістю урядів і громадських організацій світу, як такі, що супере- ■іать Статутові ООН. Внаслідок пошуку нових методів, серед керів­ництва талІбів виникла незгода і утворилося три угруповання.

Перше, екстреміське, очолює лідер Талібану мула Могамад Омар. В друге, поміркованіше, об’єдналися лідери пуштунських племен з те­риторій на південь від Гіндукушу. До третього, також поміркованого, належать діячі фракції «Хальк» колишнього крила марийської Народ­но-демократичної партії Афганістану (врадувала 1978-1992 рр.). їхній лідер генерал Шахнаваз Танай живе в Пешаварі, Пакистан.

Керівники талібів вискористали іслам як ідеологію для захоплення влади. Звинувативши прорадянський уряд Наджибули у порушенні принципів ісламу, вони оголосили себе захисниками цих принципів.

Влада талібів впала через причетність до міжнародного тероризму. Вони надали притулок керівникові міжнародної терористичної органі­зації «Аль Кайда» Усамі бен Ладену. Під його керівництвом і на його кошти 11 вересня 2001 р. на захоплених пасажирських літаках був здій­снений самогубний напад бойовиків Аль Кайди на будівлі Світового торгового центру в Нью Йорку та Пентагону у Вашингтоні.

Спроба талібів розбудувати ісламський емірат. З моменту виник­нення Талібану, його керівники проголошували необхідність створен­ня в Афганістані «ісламської держави» та запровадження «справедли­вого ісламського ладу». Вони заявили, що немає потреби розробляти нове законодавство, бо існують вічні закони Аллаха. За потреби, дер­жавний устрій країни визначать улеми на основі заповітів Пророка і законів шариату.

Ідеологія руху Талібан. Основою пропаганди талібів була теза про неподільність релігії і політики та про ключову роль духовенства в управлінні державою. Керівники Талібану мислили собі Афганістан у вигляді халіфату з одноосібною владою. Глава держави мав бути ви­борним і формувати уряд на основі консультацій з народом, представ­леним у Шурі (парламенті). Після встановлення в Афганістані халіфа­ту, зусилля народів країни мали бути скеровані на створення світової ісламської держави.

1996 р, у Кандагарі збори 1500 представників афганського духовен­ства обрали лідером: Талібану мулу Могамада Омара. Він був проголо­шений «володарем правовірних». Цим фактично був скинутий прези­дент країни Бурганудин Рабані. Одержавши титул «володар правовір­них», лідер талібів став верховним вождем мусульман на підконтроль­ній території і зосередив у своїх руках політичну, військову й релігійну владу, незважаючи на те, що формально релігійне життя суспільства регламенується ухвалами Ради улемів і Центральної ради з видання фетв.

Суд, каральні органи. Задля втримання влади таліби створили міц­ний апарат пропаганди і насильства. Особливо були зміцнені силові структури. Таліби пристосували для своїх потреб каральну службу Іхти- саб. У XVIII ст. Іхтисаб здійснював нагляд за правилами торгівлі, пе­ретворившись згодом на поліцію моралі. Таліби трансформували Іхти­саб в політичну поліцію. Для виконання своїх постанов вони створили судові трибунали у складі трьох суддів (дреґуно козак махкамо)', в ком­петенції яких було винесення судових вироків включно зі смертними. Щоб припинити масове мародерство серед солдатів, таліби створили 1997 р. Надзвичайну комісію, яка слідкувала за дотриманням закон­ності у війську. ^;

За оцінкою російського сходознавця Е. Дорошенка, захоплення вла­ди в Афганістані мусульманським духовенством можна схарактеризу­вати як мулократІю,

23.4.