Мусульманські свята й обряди

Піст місяця рамазану (ураза). Піст, що його дотримуються мусуль­мани протягом рамазану (дев’ятого місяця мусульманського місячного календаря), становить один із п’яти канонічних обов’язків мусульман.

Тридцятиденний піст рамазану належить до обрядових звичаїв, які мали місце в стародавній Аравії до Ісламу. Ймовірно, що в давнину цей піст припадав на найбільш спекотний літній місяць. Звідси, напев­не, і назва місяця— рамазан (рамадан), яка походить від арабських слів «рамад рах» — сильна спека, виснажливий час.

Літо в Аравії було найважчою в господарському відношенні порою року, коли запаси продуктів закінчувалися, а сонце, що нещадно пек­ло, випалювало підніжний корм для худоби. Цей час примушував ара­бів до певного обмеження в їжі і до перенесення значної частини гос­подарських справ на прохолоднішу частину доби — вечір і ніч. Водно­час араби, які вірили в добрих і злих духів та богів, щоб задобрити їх, влаштовували молитви про дарування дощу. Не спавши першу части­ну ночі, вони молилися своїм богам і, чекаючи дощу, виконували забо­рону на неприйняття їжі І пиття протягом дня.

Таким чином, вимога мусульманського посту рамазану — нічого не їсти й не пити з ранку і до настання темряви, не вдихати в цей час жодних запахів, не купатися і т.ін. — в основному повторює доІсламськІ звичаї, котрі визначали насамперед особливості господарського життя арабів, низький рівень їхніх продуктивних сил, безсилля в боротьбі з природою. Але в ісламі релігійні свята І звичаї набували соціального змісту. Так, під час посту вірним навіювалася думка про їхню повну залежність від Бога і від його тіні на землі — так урочисто називали халіфа та інших самодержців. Цей експлуататорський момент ісламу по-різному обґрунтовувався мусульманськими богословами.

Свято закінчення посту— ураза-байрам. Ураза-байрам (або ід алъ фітр) свято розговин, закінчення посту — святкують у перший день наступного за рамазаном місяця— шаваля. Під час цього свята, яке здебільшого тривало три дні, вірний має, згідно з настановою ісламу, відзвітувати за минулий піст, почати відбувати кару за його порушення і заплатити фітр садак (закт аль фітр). Щоб довести необхідність цього податку, який іде нібито на добродійні справи, богослови склали різні «доведення». Пророкові Мухамеду приписують такі слова:

Піст рамазану висить між небом і землею, доки раб Божий не подасть належної з нього милостині.

На бідняків ця милостиня завжди лягала важким тягарем.

Після 1917 р., прагнучи пристосуватися до нових умов, проповід­ники ісламу почали зображувати ураза-байрам як демократичне уста­новлення. Видаючи цей податок за турботу про бідняків, духовенство інколи влаштовує на одержані від нього кошти частування для вірних.

Але всі ці підмальовування не змінюють суті ураза-байраму — свя­та, під час якого вірним втлумачують, ніби дотримання обрядів ура­за— це щастя. На святкові богослужіння Інколи з’їжджаються вірні з різних поселень, розташованих на значній віддалі одне від одного.

Свято жертвоприношения — курбан-байрам, (араб. — ід аль- атха). Це свято відзначається через 70 днів після закінчення урази. Центральною ритуальною дією курбан-байраму є принесення крива­вої жертви, переважно барана або верблюда. В цей час здійснюється проща (хадж) у Меку.

Свято курбан-байрам пов’язане з релігіями стародавньої Аравії.

Ці звичаї збереглися і в ісламі, хоча й набули нового тлумачення. Для цього мусульманське духовенство використовувало біблійний міф про спробу принесення прабатьком Авраамом (Ібрагімом) свого сина Ісаака (Ісмаїла) в жертву Богові. У мусульманському переказі, подібно до біблійного, здійснюється перехід від людських жертвоприношень до принесення в жертву богам тварин — Ісмаїл замінюється бараном.

Пізніше Мека та її храм Кааба стали релігійним центром не тільки меканців-курейшитів, а й нових мусульман, які мешкали в різних об­ластях Аравії та поза її межами. В результаті і курбан-байрам, що рані­ше був місцевим релігійним святом, набув значення загального свята мусульман, більшість яких не була арабами. Пов'язана зі святом жерт­воприношення проща втратила первісний характер. Уже Коран припу­скає необов’язкове здійснення прощі в Меку всіма мусульманами. За­мість нього в ісламі були встановлені жертвоприношення не тільки в Меці, айв усіх місцях, де живуть мусульмани.

У дні курбан-байраму для жертвоприношення забивали найкращу худобу. У це свято, за шариатом, вівця І коза можуть бути заколоті за гріхи однієї людини, корова і бик — за сімох чоловік, а верблюд — за десятьох. Жертвоприношення необхідне для того, щоб потрапити в рай. За мусульманським ученням, потрапити туди можна лише минувши Сират — міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночу волоси­ну, гостріший за бритву й шаблю, гарячіший від вогню.

Мірадж (свято вознесіння або подорож пророка на небо). Його відзначають за місячним календарем у місяць реджеб. Мірадж (реджеб- байрам) встановлено в ранньому Середньовіччі, коли після закріплен­ня влади халіфів у Палестині в ісламі було прищеплено культ Єрусали­ма (Аль Кудс) та його святих місць. Для цього використано легенду, за якою в місяць реджеб пророк Мухамед, піднятий з ліжка ангелом Дже- браїлом, здійснив на білій фантастичній Істоті Бураці (від араб. —бли­скучий, блискавка) прогулянку в Єрусалим І звідти — на сім небес, до престолу Аллаха. Там він нібито розмовляв з Аллахом, сказавши при цьому 99 тисяч слів. Але все це відбулося так швидко, що, повернув­шись, Мухамед переконався в тому, що ліжко його ще тепле, а з пере­кинутого ним келиха не встигла витекти вода! Пізніше в стіні одного з храмів Єрусалима було віднайдене кільце, до якого Мухамед прив’язу­вав Бураку під час своєї нічної подорожі.

Переказ про мірадж є настільки фантастичним, що навіть у Серед­ньовіччі в шиїцькому напрямі ісламу був поширений погляд, за яким подорож на небо Мухамед здійснив не тілом, а духовно, уві сні. Зрозу­міло, що тоді суніцьке богослов’я засуджувало цю шиїцьку версію.

Уявлення про сім небес, що їх відвідав пророк під час польоту на фантастичному Бураці, відбивало погляди людей на навколишній світ, близькість уявлень стародавнього Вавилону і вчення Корану про Зем­лю як площину і сім небес над нею.

Маулюд, день народження пророка. Відзначається мусульмана­ми за місячним календарем у місяці рабі аль-аваль.

Обрізання (сушіет). В ісламі є ритуалом, запозиченим із культів стародавньої Аравії, Виник цей обряд у первісному суспільстві як один із обрядів, яким знаменувався перехід юнака до старшої вікової групи роду. Подібні мученицькі обряди (не тільки обрізання, а й вибивання зубів, інші телесні ушкодження), пов’язані з випробуванням мужності юнаків, існували у стародавніх арабів, африканців, австралійців та Інших народів.

В ісламі, яків юдаїзмі, обряд обрізання отримав нове тлумачення. Він є внутрішньою ознакою релігійної приналежності і цим самим слу­жить цілям відособлення мусульман від людей інших віросповідань, навіює вірним ідею про винятковість мусульман. Шкода від цього об­ряду заподіюється тоді, коли він здійснюється в антисанітарних умо­вах. Це позначається на психіці дитини.

Шахсей-вахсей (ашура). Жалобні релігійні церемонії у мусульман- шиїтів, здійснювані на десятий день місяця мухараму. Це свято вста­новлене на честь мученицької смерті онука пророка Мухамеда — шиїць- кого імама Хусейна.

Історичні факти свідчать про те, що смерть Хусейна не була муче­ницькою і не викупила людську свободу і право, як вчать мусульманські проповідники. Хусейн загинув у боротьбі за владу. «Свобода і право» від цього не перемогли. Навпаки, відразу після смерті Хусейна люди, спровоковані його прибічниками на повстання, були піддані жорсто­ким переслідуванням і тортурам. Але халіфові не вдалося знищити всіх прибічників Хусейна. Діючи потайки, вони не полишили своїх дома­гань щодо політичної влади, Шиїти почали поширювати перекази про святість Хусейна, а в річницю вбивства влаштовували жалобні цере­монії.

Згідно з настановами шиїцького ісламу, багаті звільнялися від обов’язкусамокатування; для цього вони могли найняти підставну осо­бу — бідняка. Проколюючи голками шкіру, завдаючи собі шаблевих та ножових поранень або б’ючи себе ланцюгами, бідняк проливав кров за багатого. Самокатування часто завершувалося тяжкими поранення­ми і смертю.

Культ святих в ісламі. В ісламі, як і в інших монотеїстичних релі­гіях (юдаїзм, християнство), поряд з культом єдиного бога збереглися у вигляді культу святих пережитки стародавніх вірувань. Засвоєння культів доісламських богів розпочалося ще в ранньому ісламі, яке за­знало впливу більш давніх юдейських і християнських учень про про­років. Приміром, функції старих богів-покровителів були перенесені на запозичених ісламом з юдаїзму і християнства пророків Сулеймана (Соломона), Дауда (Давида) та ін. Пізніше цей процес не обмежувався запозиченнями тільки з релігій стародавніх арабів, християнства та юдаїзму. В Центральній Азії і Казахстані ісламом було перейнято ряд старих богів-заступників. Наприклад, від божеств—заступників худо­би в ісламі пішли культи Чупан-Ати (Отця-пастуха) і Занґі-Ати. З’яви­лися в ісламі й святі—заступники шовкоробства (шейх Мухтар у Хо- резмі), рибальства (Токмак-Ата в гирлі Амудар’ї) та ін.

Пов’язані з культом святих мусульманські мавзолеї навіть за зовніш­нім виглядом часто нагадували доісламські храми, Так, у середньовіч­ному Ірані найдавніші з таких мавзолеїв були збудовані на зразок ста­рих вогнепоклонницьких храмів або будинків вогню. У Північнному Туркменистані, в районі Куня-Ургенча, зберігся мавзолей, відомий під назвою Кари-Алау, тобто «місце старого вогню».

Про обожнювання ісламом влади експлуататорів свідчить те, що серед мусульманських святих багато султанів, халіфів, ханів, беків. Культ феодалів активно пропагувався духовенством і їхні могили ви­являлися у різних місцях. Наприклад, святі могили халіфа А лі (656- 661) вшановуються в Бн-Наджфарі (Ірак) і в Мазарі-Шарифі (північ­ний Афганістан); до недавнього часу ще одна могила Алі була у Фер­ганській долині. В Чарджоу (Туркменистан) і на Памірі мала місце про­ща до місць, оголошених «слідом ступні» Алі. Друга «ступня» АлІ досі приваблює вірних до Бузовни, поблизу Баку, Однак історичний Алі у Ферганській долині, Центральній Азії, Азербайджані й Афганістані ніколи не був.

Згідно з ученням мусульманських богословів, вірний, звертаючись по допомогу до святого, мусить враховувати не тільки його «ранг», а й те, заступником чого є цей святий. Вважають, що родоначальником і заступником ткацької і кравецької справи є Ацам, ковалів і металур­гів — Дауд.