Тема 24 «ФІЛОСОФСЬКІ РЕЛІГІЇ»

Найменування «філософські релігії» досить умовне і пов’язане з тим, що, по-перше, головними пропагандистами вчень такого роду були відомі філософи, по-друге, конфесійні організації цих релігій часто виростали з філософських шкіл, по-третє, що найважливіше, автори­тетними текстами цих релігій були філософські трактати.

Кожна з цих течій знаменує собою відмову від активної суспільної позиції і перенесення уваги на приватне життя індивіда. Поява таких учень була пов’язана із кризою грецького суспільства, втратою надій на прихід героя і розчаруванням у можливостях окремої людини впли­вати на життя держави. З чотирьох названих віровчень лише стоїцизм залишається на шляху язичництва і вірує у світову справедливість, яка, проте, зараз в кращому разі може принести достойному лише апатію. Інші, хоча Й не заперечують існування традиційних богів, не надають їм ніякого значення, а у зв’язку дії з його результатом вбачають тільки прояв випадковості,

Скептицизм (від грец, зкерйкоз — що розглядає, досліджує) —по­зиція стримування від остаточних оцінок того чи іншого міркування

♦Авторка цього тексту — к.ф.н., доцентеса, Ірина Кондратьєва.

Засновник скептицизму Пірон, який був родом з Еліди на Пелопо- несі (365-275 рр. до Р.Х.). Він перший з грецьких мислителів проголо­сив «отримання від міркувань» («епохі») як основний метод філософії. Саме тому Пірон не писав філософських трактатів. Першими і найав­торитетнішими джерелами скептицизму традиційно визнають твори римського скептика II ст. по Р.Х. Секста Емпірика «Проти вчених» і «Три книги Піронових основоположень» та спеціально присвячені скеп­тикам розділи книги античного історика філософії Діогена Лаерція (пер­ша пол. III ст. по Р.Х.) «Про життя, вчення та висловлювання відомих філософів».

Скептики не припускали можливості вірогідного знання І не вірили у можливість раціонального обґрунтування норм поведінки, заперечу­вали об’єктивне («природне») існування добра і зла.

Скептичні сумніви у Пірона є не самоціллю, а засобом набуття ду­шевного спокою. Індиферентизм та знецінювання усіх загальноуста- лених цінностей людського існування, які розуміються як визволення від «марення насолодою», не ведуть при цьому до соціального аутсай- дерства (як кініків) або епатування жителів. Так, Пірон прийняв поса­ду верховного жерця і був удостоєний бронзової статуї за заслуги пе­ред містом. Абсолютна автономія особистості і повна відмова від ба­жань, «первинного над усім злом» придушення всіх емоцій (особливо страху та болю) доводиться до переборювання інстинкту самозахисту: смерть анітрохи не страшніша за життя.

Головною метою філософствування Пірон вважав досягнення щас­тя (евдимонїї), для чого необхідно поставити три запитання — Які речі за природою? Як ми маємо до них ставитися? Що для нас із цього випливає? Піронівські відповіді такі: 1) речі байдужі, і їх важко розріз­нити, нестійкі і не допускають про себе точного судження; наші відчуття та явлення про них не можуть вважатися ані істинними, ані брехливи­ми; 2) тому треба звільнитися від усіх суб’єктивних уявлень, не схиля­тись ані до стверджень, ані до заперечень, стримуватися від будь-яких остаточних суджень, залишатися «непохитним» і про все міркувати: «це анітрохи не більше так, ніж так», або «це і не так, і не так», або «це ні так, ні не так»; 3) від такого ставлення виникає спочатку афасія (стан, за якого про речі більше нема чого казати), потім атараксія, а потім апатія («тиша»). Той, хто займе скептичну життєву позицію, «отримає довершене скептичне упорядкування», за словами Тимона, житиме «рівно, спокійно, блаженно, тихо, легко, безпечно». Будь-яке нещастя, на думку скептиків, виникає, як наслідок якоїсь тривоги. «Але не всяка тривога буває у людей внаслідок якого-небудь напруженого прагнення чи якого-небудь напруженого уникнення. Але усі люди напружено праг­нуть до того, що вважається благом, та уникають того, що вважається злом. Отже, усяке нещастя виникає через те, що до благ прагнуть як до благ та уникають зла як зла. Оскільки ж догматик упевнений, що ось є благо за природою, а ось є зло за природою, то постійно женеться за одним і уникає іншого і тому, непокоячись, він ніколи не буде щасли­вим», бо щасливим є той, хто живе безтурботно.

Отже, той, хто утримався від судження про усе, що виникає «у зв’язку з поглядом», має найдовершеніше щастя, а при мимовільному хвилю­ванні він хоч І непокоїться, однак незначною мірою. Тому не слід звер­тати увагу на тих, хто гадає, що він замикається чи в бездіяльності, чи в суперечності. І при цьому в бездіяльності тому, що в той час, як все життя складається з пошуків та уникнення, той хто не шукає і не уни­кає, внаслідок цього заперечує життя і живе рослинним життям, а в суперечності тому, що, перебуваючи інколи під владою тирана і зму­шений виконувати беззаконня, він чи не підкоряється наказам, вибира­ючи добровільну смерть, чи, уникаючи мук, виконує накази і, таким чином, вже «не буде тим, який не шукає», але одне вибере, а від іншого відмовиться, що є властивістю тих, які впевнені в тому, що гідні виби­рати і бути вибраними.

Ті, хто так говорять, явно не розуміють, що скептик живе не ЗГІДНО з філософським міркуванням (бо він тут бездіяльний), а внаслідок не- філософських повсякденних спостережень може одного бажати, а іншо­го уникати.

Примушений тираном викопувати що-небудь недозв олене, він, можливо, вибиратиме те, що, за його уявленням, відповідає бать­ківським звичаям, а іншого уникати.

Зазначимо, що саме скептичним традиціям, що виникли як відповідь критичного розуму на розмаїття релігійного досвіду, ми зобов’язані самому поняттю «свобода совісті». Один із послідовників скептициз­му француз Жаи Боден (1530-1596) висунув тезу про рівну недове­деність основних положень усіх релігійних учень, тому, на його думку, треба надати кожному можливість вибору релігії на свого совість.

Скептичне віровчення зводиться до такої формули: людина не може осягти, чим визначається її життя, тому вона має прагнути досягти єди­ного справжнього обґрунтування свого життя.

Гедонізм (від грец. Ііесіопе— насолода)— життєва позиція, що стверджує насолоду як вище добро і критерій людської поведінки і зво­дить до нього усю багатоманітність моральних вимог. Прагнення до насолоди в гедонізмі розглядається як основний врухомлювальний первінь, закладений у ньому від природи і який прогнозує його дії.

Зазначимо, що прагнення досягати приємних відчуттів і уникати неприємних є звичайною властивістю людини. Оскільки необхідність здійснювати життя з витратою сил заподіює людині страждання, вона намагається витрачати якомога менше сил. Водночас вона Інколи гото­ва витратити більше сил, якщо буде певна, що цим зможе звести необ­хідність витрати сил до мінімуму. Іншими словами, людина завжди витрачає сили, щоб не витрачати їх. Кінцева мета будь-якої помітної витрати сил — це подолання умов, що зумовили цю витрату, звільнення від них, досягнення того, щоб не було більше необхідності витрачати сили. Коли людині немає потреби витрачати більше сил, ніж їй хотілося б, вона переживає відчуття, протилежні стражданню, тобто приємні або принаймні нейтральні.

Будь-яка людина як природна істота прагне приємних відчуттів і уникає неприємних. Проте далеко не будь-яка людина готова віддати життя за насолоду і присвячувати все своє життя пошукові задоволень або уникненню страждань. Виходячи з природної схильності прагнути приємного та уникати неприємного, цей напрям витрати сил стає голов­ним, як тільки людина усвідомить свою свободу. Тепер людина має жити заради задоволення потреб, хоча раніше задовольняла їх, щоб жити. Наприклад, люди зазвичай їдять, щоб жити, а гедоністи живуть, щоб одержати задоволення від їжі. Те, що було природною життєвою потребою, стало метою життя. Гедонізм — це прагнення до надзви­чайного житгя: мінімальні потреби перетворюються у максимальні.

Одним із перших історично засвідчених представників гедонізму є основоположник філософської школи кіренаїків Аристип (помер після 366 р. до Р.Х.), який вбачав найвище благо в досягненні чуттєвих задо­волень.

Представники кіренської школи визнали єдиним джерелом до­стовірного знання досвід безпосередніх відчуттів. Цей досвід охоплює тільки відомий нам земний світ, де минає життя людини і де всі її пере­живання є швидкоплинними, де доля здається байдужою і де від люди­ни, звичайно, залежить щось, але далеко не все.

Кіренаїки твердили, що душі можуть бути притаманні лише два ста­ни: повільний рух — насолода і різкий рух— біль.

• У своїх вимогах гедонізм є надто гнучким віровченням. Його ідеал є такий: людина має витрачати всі свої сили на пошук і переживання приємного і віддавати своє життя за це переживання. Якщо ж життєві обставини не дозволяють активно йти за насолодою, людина може відступити від ідеалу і прагнути принаймні уникати неприємного, зу­мовленого несприятливими обставинами. Це пасивний гедонізм, І він також має свій ідеал — безболісність і спокій. Послідовники кіренаїка Анікерида, визнаючи насолоду як найвищу мету життя, залишали місце і для дружби, почуття вдячності, поваги до батьків і служіння батьківщині. Теодор Кіренський, який узяв собі в стародавності прізвисько «Атеїст» (у своєму творі «Про богів» заперечував буття тра­диційних богів), вчив, що провідним мотивом вчинків, вищим добром і метою життя мають бути не короткочасні чуттєві насолоди, а тривале душевне задоволення, втіха, пов’язана з мудрістю. Водночас він вва­жав, що мудрець не потребує друзів, дружби і обов’язку, а також батьківщини, бо батьківщиною для нього є увесь світ.

Атеїзм Теодора Кіренського не є випадковістю, оскільки гедонізм за своєю суттю справді виходить за межі язичництва, Це вчення не визнає ані волі богів, ані принципу світової справедливості; задово­лення не треба заслуговувати або випрошувати у божественних істот — їх треба просто брати у міру можливості. Разом з тим гедонізм як найбільш послідовне і безпосереднє прагнення до задоволення є до­сить вразливою життєвою стратегією, оскільки ситуація відчаю може скластися для людини і тоді, коли вона досягає усього того приємного, до чого прагнула, і тоді, коли вона не досягає його. В першому випадку вона виникає через зовнішні перешкоди на шляху до переживання при­ємного, у другому — через внутрішні.

Ця обставина була обміркована одним із учнів Аристипа Гегесіем Александрійським. Послідовники Гегесія вважали щастя неможливим: мудрець не стільки вибирає блага, скільки уникає зла, прагнучи жити без болю І смутку, У творі «Про самогубство отриманням від їжі» Ге- гесій так яскраво описував страждання життя, що влада заборонила йому проповідь самогубства. По суті, Гегесій висунув заперечення ге­доністичному віровченню, його витлумачення останнього увійшло після цього в усі вчення.

Заперечення гедонізму полягає в тому, що людина в цьому житті одержує значно більше неприємного, аніж приємного. Це спричиня­ється такими найзагальнішими підставами.

1. Приємного завжди не вистачає. Його не вистачає одній людині, оскільки її природа ненаситна, і тим більше його не вистачає на всіх людей, оскільки приємне є рідкістю. Таким чином, складається ситуа­ція, коли безліч людей готові нескінченно споживати приємне, тим ча­сом як самого приємного у світі людського життя є вкрай недостатньо.

Кожна наступна підстава може грунтуватися на узагальненні повсяк­денного спостереження, але може бути виведена і з попереднього. Тож кожна наступна підстава імпліцитно містить у собі всі попередні, І на­впаки. Логічне розгортання підстав заперечення гедонізму виражає посилене розчарування в приємному як у кінцевій меті витрати сил, яке йде від неприйняття його малої міри через неприйняття засобів його досягнення і далі —через неприйняття його якості —до повного заперечення приємного.

2. Оскільки приємного завжди не вистачає, воно завжди є предме­том найгострішого суперництва. Приємного мало, претендентів на нього багато, і кожен хоче отримати все. Неминучим наслідком такого стану є боротьба, в якій кількість претендентів дедалі збільшується. Сама по собі ця боротьба для більшості її учасників не є чимось при­ємним, оскільки, по-перше, вона віддаляє споживання приємного, стає перешкодою на шляху до нього, по-друге, вона небезпечна неприєм­ними переживаннями і загибеллю. Природно, що приємніше не брати участі у цій боротьбі, однак без участі в ній досягнення приємного є неможливим. Боротьба за приємне має тотальний характер, тому щоб набути спокою поза нею, також необхідно боротися.

3. Таким чином, участь у боротьбі за приємне наближує закінчення ного споживання (або в результаті загибелі в цііі боротьбі, або в ре­зультаті надто пізньої перемоги). Але навіть якщо б приємне не зни­кало в результаті припинення існування його споживача, воно все одно зникало б або через його обмеженість у часі (переживання приємного швидкоплинне, минуще), або внаслідок його одноманітності (тривале переживавші приємного завжди спричиняється до притуплення по­чуттів). Про одноманітність І минущість спокою й казати немає чого. Приємне або зникає, не встигнувши розчарувати, або розчаровує, не встигнувши зникнути. Тобто приємне завжди вичерпується. Але при­рода людини ненаситна, а приємне дістається їй ціною неймовірних витрат сил і неприємних переживань у боротьбі за нього. Досягнувши ж мети, вона не може задовольнити свою ненаситність, отже, метою не виправдовуються засоби.

4. Людина переживає неприємне, перш ніж вона оволоділа приєм­ним (неможливість отримати його без боротьби і сама боротьба), і після того, як вона оволоділа ним (вичерпання приємного). Отже, при­ємне з усіх боків оточене неприємним, воно пов’язане з неприємними переживаннями як зі своїми необхідними причинами і наслідками. Більше того, саме переживання приємного отруєне пережитим і при­йдешнім неприємним. Таким чином, приємне практично розчиняється в неприємному, і людське життя постає як суцільне переживання не­приємного.

Усі ці положення є вельми істотною критикою гедонізму. Проте ге­доністичне віровчення цілком здатне впоратися з цією критикою влас­ними зусиллями. Класичним вченням, побудованим на аргументах, що знімають заперечення гедонізму, став утилітаризм, згідно з яким лю­дина має прагнути, щоб в кінці її життя сума приємного перевищувала суму пережитого нею неприємного.

Через більш НІЖ дві тисячі років після зникнення кІренської грома­ди, гедонізм знову знаходить своєрідне повторення у вченні утиліта­ризму, згідно якого головною метою є не окремі задоволення, а сума задоволень і страждань як підсумок усього людського життя. Утиліта­ризм (лат. utilitas — користь, вигода) як віровчення дістав поширення в Англії у XIX ст. (Дж. Бейтам, Дж.С. Міл). З погляду утилітаризму, будь-який предмет, будь-яке багатство визначається тією користю, яку воно становить для споживання (індивідуального або продуктивного).

Джеремі Бейтам (1748-1832) у творі «Деонтологія, або Наука про мораль» (ч, 1-2, 1834) стверджує, що керівним принципом поведінки є принцип корисності. Користь при цьому постає як насолода або відсутність страждання. Критерій моралі — «досягнення користі, ви­годи, задоволення, добра і щастя». Кожен має піклуватися тільки про себе, а звідси — і загальна користь як «найбільше щастя найбільшого числа людей» (за уявленням Бентама — ідеал житгя людей).

Джон Стюарт Міл (1806-1873) у творі «Утилітаризм», як і Бейтам, виходить з положення, згідно з яким цінність поведінки визначається задоволенням, котре людина отримує, проте при цьому визнає не лише егоїстичні, а й безкорисливі прагнення. Найвищою метою людської діяльності має бути сприяння «щастю людства або, швидше, всіх істот, що відчувають».

Проте компромісна тенденція сучасного гедонізму не є єдиною. Уже в XX ст. з’являються концепції «крайнього» гедонізму, які не тільки є близькими до поглядів кіренаїків, але девчому їх і пербільшують. Так, британський мислитель Г. Вільямс у творі «Гедонізм, конфлікт і жор­стокість» проголосив моральне право на мордування інших людей за­ради власної насолоди.

Як бачимо, гедоністичне віровчення зводиться до формули: люд­ське життя визначається панівним у світі законам причинності або світовими стихіями, тому людина має прагнути досягти всього, що є в житті приємного, або принаймні уникнути всього, що в ньому не­приємного.

Епікуреїзм. Основоположником віровчення епікуреїзму був атен- ський філософ Епікур (341-270 рр. до Р.Х.). Епікур народився на острові Самос у родині шкільного вчителя. У 306 р. разом з учнями переїхав до Атен (де жив до самої смерті) і заснував там свою філософську школу, котра проіснувала понад вісім століть. У Атенах філософські бесіди відбувалися в так званому «Саду Епікура».

Своє вчення Епікур виклав у численних творах, листах і розмовах з друзями та учнями. Він написав близько 300 творів, з яких до нашого часу дійшли лише «Лист до Геродота», «Лист до ПІтокола», котрі відображали його погляди на природу, «Лист до Манекея», де виклада­лися його етичні переконання, а також збірка афоризмів «Головні дум­ки».

Епікур вважав, що у Всесвіті існують лише тіла, які перебувають у просторі. Всі тіла являють собою поєднання неподільних часток — атомів, що розрізняються за величиною, вагою і формою. ЦІ атоми постійно рухаються в просторі з однаковою швидкістю. Атоми і простір вічні й нескінченні. Атоми неподільні, незмінні, незнищенні. Вважаю­чи, що послідовно поширене на атоми і душі визнання неподільного панування необхідності у світі атомів зробить неможливим припущен­ня вільної волі людини, Епікур висунув положення про випадкові відхилення атомів від закономірних траєкторій, внаслідок чого стають можливими їх зіткнення.

Епікур визнавав нескінченність Всесвіту, який має атомістичну бу­дову. Людська душа також складається з атомів— надзвичайно тон­ких і розсіяних по всьому тілу. Будь-які сущі тіла з часом розпадають­ся, у тому числі й тіло людини, а разом з ним — і його душа. Ставлення до смерті в Епікура висловлене в афоризмі:

Смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настає, то нас вже немає.

Епікур визнавав богів, які, на його думку, живуть у просторах між світами (інтермундІях) і насолоджуються благодаттю; вони не втруча­ються в перебіг явищ природи і справи людей, бо це порушило б спокій їхнього існування. Богам потрібно віддавати шану, їх не слід боятися або очікувати від них допомоги.

Метою філософії, за Епікуром, є забезпечення спокою духу, свобо­ди від страху перед смертю і явищами природи. Найкращим засобом уникнути страждань Епікур вважав самоусунення від турбот і небез­пек, від суспільних і державних справ, досягнення незалежності від зовнішніх умов. Епікурейський життєвий девіз — «Живи непомітно». Блага, заради яких живе людина, класифікуються за бажаннями, що їх породжують. Бажання поділяються на природні й химерні (пусті), При­родні бажання поділяються на природні й необхідні та на такі, які є природними, але не є в той же час необхідними. Ідеальним душевним станом, до якого, за Епікуром, має прагнути людина, є атараксія. Вона досягається позбавленням страху перед богами, смертю й потойбічним світом шляхом обмеження потреб, поміркованістю і незалежністю від оточення.

Епікурейське вчення стало безпосереднім вирішенням проблем античного гедонізму. Якщо неможливо кожної миті насолоджуватися життям, то необхідно принаймні уникати щохвилинного страждання. Однак життя не дає людині спокою: все відбувається занадто швидко і хаотично, часто спричиняючи людські страждання. Це страждання є тим сильнішим, чим активніше людина бере участь у життєвому про­цесі. Отже, людина має відмовитися від усіх тих прагнень, що змушу­ють ЇЇ брати участь у життєвій боротьбі, й досягти душевної свобо­ди — атараксії.

Таким чином, формула епікурейського віровчення така: людське життя визначається законом причинності, що панує у світі, або світовими стихіями. Тому людина, щоб досягти стану свободи, має звільнитися від прагнень.

Стоїцизм. Ця назва походить від назви портика в Атенах, де спо­чатку розміщувалася філософська школа стоїків, заснована Зеноном з Кітиопа близько 300 р. до Р.Х. В історії стоїцизму зазвичай виділяють такі періоди: Давня Стоя (ПІ-ІІ ст. до Р.Х.; ПанетІй, Посидоній) і Пізня Стоя (римський стоїцизм — Сенека, Мусоній Руф, Епіктет, Гієрокл- стоїк, Марк Аврелій).

Стоїки стверджують, що світ (Космос), який перебуває в нескін­ченній порожнечі, є живим сферичним тілом, розумною істотою, яка має досконалу організацію. В ньому поряд з реальними тілами існують і безтілесні явища — мислення, порожнеча, простір і час. У світі Існує всепроникний логос, або бог.

Традиційні боги розуміються стоїками алегорично — як прояви єди­ного бога, Зевса-логоса. Саморозвиток світу відбувається циклічно: кожен цикл закінчується перетворенням усього у вогонь, який водно­час є першопочатком кожного нового циклу. Це — творчий ВОГОНЬ, ВІН водночас і бог-логос, який породжує з себе чотири першооснови (зем­лю, повітря, вогонь і воду), а з них— усі тіла в світі. Цей творчий процес пояснюється як відокремлення від світового логоса «за­пліднювальних логосів», окремих явищ, що визначають природу

Логос пронизує увесь світ, він є його сутністю, його самовідроджу- вальною внутрішньою силою і природним законом, що управляє сві­товим розвитком. Таким чином, логос виявляється і «промислом» і «долею»; вік зумовлює послідовність подій і становить сукупність усіх причин. «Необхідністю» в ранньому стоїцизмі називали лише те, що вже відбулося незворотно. Долю окремого тіла визначає його природа, яка доцільно включена в загальну природу Творчий вогонь у поєднанні з повітрям, пронизуючи світ у вигляді вогненного дихання (пневма), зв’язує все у єдине, органічне ціле і забезпечує «космічну симпатію» всіх окремих частин і тіл, на основі чого стає можливим передбачення.

Людська душа, частина світової розумної душі — тілесна і прони­зує все тіло, а зі смертю відокремлюється від нього, перестаючи бути носієм особистих якостей.

Перший природний намір людини — прагнення до самозбережен­ня. Завдяки розумній природі людини ця «прихильність до себе» по­ширюється на інших людей, і на все людство. Завдяки причетності всіх людей до логосу вони є громадянами єдиної світової держави — Кос- мополісу.

Кінцева мета людини— щастя— визначається як життя у згоді з природою. Тільки таке життя є доброчесним. Доброчесність, що ро­зуміється як розважливість, мудрість і знання про добро і зло, є єди­ним добром, так само як порок — єдиним злом. Все інше вважається байдужим, бо може сприяти І доброчесності, І пороку. У байдужому виділяються речі «прийнятні» і «неприйнятні».

Етичний ідеал стоїків — мудрець, який досяг доброчесності, без­сторонності (апатії) і самодостатності (автаркії), тобто є незалежним від зовнішніх обставин. Апатія — це здатність мудреця не радіти з того, що викликає насолоду у звичайних людей, і не зазнавати страждань від усього того, чого бояться люди: рабства, тортур і самої смерті. Муд­рець, який досягнув стану апатії, володіє собою, керуючись одним тільки розумним моральним законом. Він діє у згоді з природним зако­ном, тобто самохіть іде за долею. Істинний мудрець любить свою долю (amor fati— «любов до фатуму»), оскільки одухотворений Всесвіт, творчий вогонь — цс і є доля. Хто не розуміє цього, марно хвилюється І страждає, люблячи себе, а не свою долю, окрім якої насправді нічого не існує. Всі вчинки мудреця — правильні, вони— «прямодіяння», оскільки виходять з постійного доброчесного настрою душі, внутріш­ньої неможливості чинити інакше. У цих вчинках важливим є не до­сягнення зовнішньої мети, часто не підвладне людині, а тільки мораль­ний характер дії і ставлення людини до світу і до інших людей, що цілковито залежить від неї самої. Інші люди, в тому числі й ті, хто пра­гне до доброчесності, чинять або хибні, або «належні» вчинки (остан­нє — етично виправдане і обов’язкове).

По суті, стоїцизм надає людині той самий Ідеал, що й епікурейство, однак якщо Епікур навчає безпосереднього досягнення атараксії, то стоїчну апатію можна лише заслужити, розвиваючи в собі відповідні чесноти.

Віровчення стоїцизму можна висловити стислою формулою: люд­ське життя визначається світовим законом справедливої винагороди (божественний логос), тому людина має прагнути бути гідною того, щоб досягти стану свободи від прагнень (апатій).

Окультизм — являє собою суспільний напрям, досить поширений у різних країнах. У межах цього напряму сформувалися певні погляди щодо державного устрою. Окультна теорія держави передбачає надан­ня цій ідеології офіційного статусу. Всі громадяни окультиської держа­ви муситимуть неухильно дотримуватися продиктованих їм ритуалів, що регламентують абсолютно всі сторони їхнього житгя. Якщо хто- небудь відмовиться підкорятися такій регламентації, йому загрожува­тиме смерть, оскільки, відповідно до концепції таємничої відплати, усі люди пов’язані, і за вчинки одних можуть відповідати інші, наприклад, їхні рідні, близькі і навіть співвітчизники. Таким чином, кожна люди­на відповідатиме за добробут усієї нації. А оскільки загального добро­буту найближчим часом не очікується, в окультиського правління буде чудовий привід звалити провину, наприклад, на усіх рудих, тому що рудий колір несумісний із «благою кармою», І усі, хто мириться з ним, караються богами, і под.

Варто відрізняти окультизм як самостійне віровчення від окульт­них аргументів, на яких ґрунтується багато язичницьких і деякі теїс­тичні та секулярні віровчення. По суті, окультним варто вважати поло­ження, відповідно до якого життєво значущими зусиллями доцільно визнавати й такі, котрі сама людина вважає незначними або взагалі не помічає. В принципі, зусилля — це витрата життєвої енергії, що пре­тендує на досягнення якогось результату. Відповідно до того, які саме дії можуть вважатися значними зусиллями (подвиг, праця, слово, дум­ка, несвідомі акти і т.п.), може визначатися характер відплати. Так, в усіх віровченнях окультного характеру зусиллями вважаються будь-які, навіть зовсім незначні й непомітні для людини акти, включаючи дрібні рухи у сфері підсвідомого, тому за кожне з них людина відповідає згідно Із законом світової справедливості або договором між нею і Богом. їх помічають І оцінюють спеціально підготовлені для цього люди —«по­свячені», чаклуни, шамани тощо. У фаталізмі цей аргумент служить захистом від тези про відповідальність людини за свою долю: зусилля людини, звичайно, можуть позначатися на її житті, проте найбільший вплив на неї справляють саме непомітні для людини зусилля (маши­нальні, підсвідомі, несвідомі вчинки, дрібні порухи психіки та ін.), тобто ті зусилля, за які людина сама не може відповідати. Завдяки цій кон­цепції фаталізм перетворюється в магізм.

Окультизм на Заході сконцентрував усі окультні аргументи навколо характерного для стародавнього Середземномор’я вчення про безпо­середню і повсякденню справедливу відплату. Проте у XIX ст., коли європейці у широких масштабах відкрили віровчення східних релігій, окультисти побачили в них споріднені доктрини і вирішили зібрати в єдине синкретичне вчення всі окультні аргументи. Так народилася тео­софія.

Теософія. Це вчення, створене російського письменницею Оленою Блаватською (1831-1891) і викладене у її книзі «Таємна доктрина» (1888). Відкидаючи «історичні форми релігії», теософія прагне об’єд­нати різноманітні віровчення через розкриття тотожності таємного змісту усіх релігійних символів і створити на цій основі рід «універ­сальної релігії». Згідно з теософією, кінцева мета людини — досяг­нення окультного знання і розвиток надприродних здібностей завдяки наявності традиції езотеричної практики нечисленних «посвячених», або «майстрів», що інспірують духовну еволюцію людини. Теософське товариство було засноване 1875 р. Блаватською і американським пол­ковником О. Олкотом. Діяльність товариства незабаром поширилася на країни Європи й Америки. 1879 р. його центр був перенесений в Індію (із 1882 р. — у передмістя Мадраса). Після смерті Олкота (1907) президентом товариства стала А. Безант, що оголосила новим рятівни­ком людства індійського хлопчика Кришнамурті, який, ставши дорос­лим, від теософії відійшов. В результаті з теософії виділилася антро­пософія на чолі з Р. Штайнером, яка відмовилася від використання еле­ментів східних віровчень і знаменувала повернення західного окуль­тизму в рамки власної традиції.

Теософське віровчення є сьогодні граничним вираженням синкре­тичного окультизму; воно прагне поєднати в собі визнання істинності усіх форм світової справедливості. Людське життя, на думку теософів, визначається і колективною відплатою, і кармінною, і такою, що йде від незбагненної Божественної волі. Яким чином одна й та сама люди­на отримує різну відплату за одні й ті самі вчинки? Річ у тім, що відповідно до теософської доктрини, кожна людина складається з трьох сутностей — фізичної, астральної і ментальної. Кожна з цих сутнос- тей отримує відплату певної форми, що в кінцевому підсумку формує долю людини.