Структурно-функціональний аналіз релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури це релі­гійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, слу­жителі культу — перебувають у тісній єдності та взаємозалежностях.

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов’язаний з релігій­ною свідомістю, а саме особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань вірую­чих; другий з культовою діяльністю; третій з релігійними організаціями.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про над­природне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитв тощо, вона становить конце­птуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість — це ставлення віруючих до світу, виражене в системі погля­дів, почуттів, смисл яких становить віра в надприродне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзорного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

• релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлумачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;

• релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є інди­катором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичай­ні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);

• релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв’язки людини і світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а ві­рить у щось.

Віра — це стан релігійної свідомості, що виявляється в бездоказовому визнанні іс­тинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту. Віруючі люди ви­знають віру дарованим Богом феноменом, що має надприродну сутність. Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина ві­рує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв віро­гідності. Але не всі гіпотези є предметом віри. Зміст віри зумовлює символічний аспект релігійної свідомості. Як складова акту вольового вибору, віра відображає стверджува­льну силу духу, допомагає людині в мобілізації її духовних, моральних, фізичних сил. З вірою пов’язаний і діалогічний аспект релігійної свідомості, оскільки людина постійно перебуває в мисленому спілкуванні з об’єктом своєї віри.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників бого­словсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. А поши­рена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, є лише підготовчою стадією до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне, в можливість установлення з ним певного зв’язку визнає й чи­мало світських релігієзнавців. Такий підхід до релігії зветься преформізмом.

Преформізм (від лат. — утворюю заздалегідь) — це учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища в процесі свого розвитку, зароджуються і черпають енергію у нижчих формах.

Деякі вчені тлумачать релігійну віру здебільшого як інтелектуальний феномен, ак­центуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є переваж­но міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із заро­дження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, людина.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих по­чуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов’язує ці по­чуття з надприродним джерелом, із зустріччю віруючого з божеством, священним». Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв’язки та відношення. Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомості набуває актуальності при розгляді взаємодії різноманітних її рівнів. На концептуальному рівні релігійна свідо­мість існує у формі віровчення, зміст якого розкривається та обгрунтовується у спеціа­льній галузі релігійних знань, а саме богослов’ї (теології).

Богослов ‘я (теологія) — це система обгрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність доказів істинності догматики конкретної релігії, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства та віруючих.

До його складу належать теоретичні та практичні дисципліни, а саме апологетика, догматика, пастирське богослов’я та ін.

Апологетика (від грец.— те, що захищає) — це розділ богослов’я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її догмати за допомогою апелювання до розуму.

На перших порах існування релігійної системи апологетика покликана захищати її у переважно несприятливому середовищі. Пізніше, коли релігійна система здобуває ви­знання, вона зосереджується в основному на протидії єресі, іншим релігіям, будь-якій критиці.

Догматика (від грец.- думка, вчення) — це віровчення релігійної конфесії, що ви­знаються як установлені Богом, вічні, незмінні істини.

Релігійні догмати визнаються як абсолютні, недосяжні для критики істини. Будь-які спроби взяти їх під сумнів засуджуються як єресь, піддаються анафемі (від грец.

Пастирське богослов ’я — це розділ православного і католицького богослов’я, що обгрунтовує боговстановленість пастирського богослужіння, його необхідність у справі спасіння.

Воно формує основні вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призна­чення їх на посади, посвячення їх у сан (хіротонія) та ін.

Завданням теології є формування релігійних уявлень, інтерпретація основних поло­жень віровчення згідно з інтересами церкви, боротьба з єрессю. Представники бого­словсько-теологічної думки визначають безумовним пріоритет догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають його вто­ринним.

Наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свід­ченням існування релігії. Адже надприродні істоти можуть фігурувати у творах мнете-

цтва як художні образи, людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релі­гія сприймає надприродне як справді існуюче, віруючий прагне встановити з ним зв’язок як з реальним об’єктом. Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини, а саме розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття, ставлення до світу.

Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної сві­домості. Зумовлений релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особ­ливих предметах, об’єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи, набувають у ній символічного змісту.

Релігійний культ (від лат. — догляд, поклоніння) — це реалізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Предметом культової діяльності є різні об’єкти (матеріальні предмети, тварини, лі­си, гори, сонце, місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб’єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота.

За особливостями реалізації потреби віруючих розрізняють два види релігійного культу, а саме магію та умилостивлювання (виявляється в жертвопринесенні, запалю­ванні свічок, лампад перед іконами, іншими священними зображеннями). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релі­гійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд — це зумовлені звичаями, традиціями символічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на вста­новлення взаємовідносин людини з надприродними об’єктами.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символічність. До головних складни­ків його належать: знак як рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ як умовне позначення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне значення або зміст.

Знак є штучним утворенням, яке не відтворює об’єкт, а лише його позначає. Таке позначення є формальним, зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. Символіза­ція значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості образно відтворювати інші об’єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різно­вид символу. Мета його полягає не в конкретних діях, а у втіленому в ньому ідеально­му змісті.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворен­ня), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як не­від’ємного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від ньо­го, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва — це вербальне (словесне) звертання людини до об’єкта своєї віри.

Залежно від почуттів віруючих молитви бувають, наприклад, у християнстві: возве- личувальні, вдячні, прощенні; від кількості учасників є колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюють під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях.

Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, пропо­відями. Для впорядкування їх у багатьох розвинутих релігіях існує богослужбовий ка­нон (від грец. — правило, зразок) — установлення послідовності (кола) річних, тижне­вих, добових богослужінь.

Річне коло богослужінь передбачає щорічну присвяту кожного числа місяця конкре­тним подіям або пам’яті святих церкви. Кожен день тижневого кола богослужінь при­свячений «особливим спогадам». У християнстві, наприклад, понеділок присвячений ангелам божим, вівторок — пророкам, середа — зрадництву Христа Іудою, четвер — святителям християнства, п’ятниця — розп’яттю Ісуса на хресті, субота — всім святим, неділя — воскресінню Христа. Кожному дню призначені відповідні молитви та ритуа­ли: в суботу і неділю — урочисті, в середу і п’ятницю — сумні. Коло добових богослу­жінь охоплює вечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і чотири денних (першої, тре­тьої, шостої і дев’ятої годин) служби.

Найголовнішим богослужінням є літургія (від грец. — загальний, справа), яка здій­снюється лише в неділю та святкові дні. Значну роль у культовій системі відіграє емо­ційно-естетичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих творяться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою лан­кою є релігійна група.

Релігійна група — це малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об’єднаних пе­вним інтересом; моноконфесійні, поліконфесійні об’єднання, створені для проведення релігійних заходів.

У первісних суспільствах до релігійної організації належали всі члени роду, племе­ні. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соціальну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан примітивної релігії, якій була притаманна міфологічна свідо­мість, ще не здатна відокремити природне від сакрального (священного).

Соціальній організації релігії передував соціальний розвиток суспільств, передусім процес соціальної диференціації. Релігійна група як прообраз соціальної спільноти впе­рше виокремилася в ранньокласовому суспільстві, коли постала потреба впливати на думки людей, управляти ними, обгрунтовувати надприродне походження влади. Тоді в первісних релігійних групах з’явилися організатори культових дій: чаклуни, шамани, які згодом утворили жрецьку корпорацію, професійну групу, яка оформилася як соціа­льний прошарок, стан. Однак жрецька корпорація ще не мала достатньої кількості сис­темоутворюючих ознак, на підставі яких її можна класифікувати як релігійну організа­цію і як соціальний інститут.

Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних ор­ганізацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культо­вих особливостей, необхідність встановлення певних стосунків з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися з жор­сткими правилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реалізацію власних уподобань. Таких відступників від домінуючих поглядів, правил називали єретиками.

Головною метою релігійні організації вважають формування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається виробленням систематизованого віровчення, форму­ванням системи його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв’язків із світсь­кими організаціями, державними органами.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності ре­лігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква — це релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархі- зованою системою взаємодії священнослужителів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв’язків зі світськими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснова­на на ієрархічному принципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права, сукупності правових норм, що грунтуються на церковних правилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов’язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керова­ної підсистем, їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому люди­на з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хрещення) стає членом церкви.

Залежно від належності громадян суспільства до певної церкви, визнання віруючи­ми церкви цінностей суспільства визначають організаційний устрій церкви, у якому ви­діляють:

• універсальну церкву, яка охоплює всіх членів суспільства, задовольняє більшість їх індивідуальних потреб;

• екклесію (грец. — церква) як «універсальну» церкву в стані закостеніння, нездат­ну адекватно реагувати на динаміку інтересів і потреб своїх членів.

Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко вони намагаються злитися з державою.

До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання ре­лігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведі­нкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, компромісами, прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.

Секта — це течії, об’єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священно­служителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятко­вості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, протестуючи проти консерватизму внутрікон- фесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристанище відступників. Утворення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внут- ріцерковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізня­ється особливостями внутрішнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповідують традиційну релі­гію, одні секти не прагнуть конфронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, про­голошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (від грец. — дар) культ — це різновид секти, учасники якої вважа­ють, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних припи­сів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні православ’я, католицизму. За­сновники і керівники їх оголошуються Богом або посланцем Бога чи іншої надприрод­ної сили. Такі організації здебільшого є малочисельними. їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоляціонізму, фанатичної відданостілідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. — ря­туватися, втікати) — намагання втекти від суспільства, знецінює для них вартість зем­ного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це проявляється в міграції за кордон чи у віддалені місця своєї країни.

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вважають деномінацію.

Деномінація (лат. — досл. «зміна імені») — це перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. З церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління, ви­знання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на цер­кви, а від церков час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Головні функиії, релігії

Релігія є невід’ємним елементом суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин, її місце і роль у соціальній системі визначають і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Функції релігії — це способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його струк­турні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов’язані зі структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебічніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентне), постійно чи тільки на певних ета­пах історії, виражаючи можливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції релігії окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії в суспі­льстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноме­нів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділя­ються: компенсаційна, терапевтична, втішальна, світоглядна, регулятивна, комунікати­вна, інтегративна, дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональним феноме­ном. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв’язання в трансцендентному вимірі життєво важли­вих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обме­женість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов’язані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на ін­дивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційно­го, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемонііі тощо.

Світоглядна функція. Її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності по­глядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнту­ють і регулюють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким людина пояснює світ, її світогляд може бути філософським, міфологічним або релігійним. Релігійний світогляд включає в систему «людина — світ» комплекс надприродних істот, зв’язків і відносин, прагне по­яснити події, явища земного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповід­но до цього він розглядає і смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у подо­ланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по-своєму тлумачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя людини є лише фрагмен­том її буття, яке після смерті продовжується у потойбічному світі.

Регулятивна функція. Ця функція виявляється в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведі­нки в суспільстві, а й у сім’ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно- орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які грунтуються на особливостях її віровчення.

Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, покликаних забезпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов’язковість, спонукальність. Вони бувають позитивними, зо­бов’язуючи до дій, або негативними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосуватися можуть усіх послідовників віровчення або конкретної групи (мирян, священнослужите­лів). З огляду на особливості реалізації виділяють культові (визначають порядок куль­тових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внутріш- ньоцерковні, міжцерковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між віруючими та священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв’язків між окремими віруючими, між віруючими і релі­гійною громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного віросповідан­ня. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінювання, що сприяє інтеграції (об’єднанню) чи дезінтеграції (роз’єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об’єднатися з близькими за поглядами, моральними установ­ками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує конфліктність, на­томість посилює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цін­ностей відповідає фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об’єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо про­вокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їхніх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об’єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних розколів, виникнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соці­альні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обминули жодної із церков, кон­фесій. Найпомітнішими були розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ’я і католицизм, реформація в католицизмі (ХУІ-ХУІІ ст.), рух старо­обрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов’язані з утворен­ням та функціонуванням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомо­сті є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише ві­дображати їх, виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно познача­ється на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємопов’язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспіль­них проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та арбітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Вона реалізується у впливі релігії на розвиток писем­ності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігій­ної культури; нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування й розвиток естетичних цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (від лат. — законний, узаконеній) функція. Вона виявляється в узако­ненні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відно­син, норм чи визнанні їх неправомірними.

2.5.