4.2. ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ І теологія: загальне та особливе

Розглянемо суть релігії через загальні й індивідуальні складові теології(вчення про Бога) і історії релігії(релігієзнавства) як форм осягнення релігії на конкретному при­кладі взаємовідношення і взаємодоповнення між релігійно-філософськими й теологіч­ними концепціями особливостей духовного життя суспільства.

В ході довгої історії ті причини й чинники, які утворюють основу містицизму й ре­лігії, мають неминуче зникнути як «тупикові» варіанти людської діяльності й способи її мотивації. Але відмирання релігії, яке передбачали філософи, не відбулося. Цей факт потребує пояснення. Релігія — це не тільки ілюзорні уявлення, як про це писали філо- софи-просвітителі. У ієрархії загальнолюдських духовних начал релігійному началу, вважали представники теології, належить особливе місце. Але навіть у різних течій християнства існує величезна різниця в розумінні і тлумаченні самих релігійних догма­тів.

Ці особливості в розумінні релігійної ідеї і її спрямованості обумовлені у тому числі й відмінністю в духовному житті народів. Ці відмінності характеризують той або інший етнос, пояснюють нам, як нові релігійні погляди, засвоєні одним народом від іншого, на своєму новому грунті отримують і нове, своєрідне забарвлення, як це відбулося, на­приклад, з православ’ям у Стародавній Русі. Засвоєння одним народом від іншого но­вих релігійних уявлень зовсім не означає засвоєння і всієї культури цих народів, усього його духовного змісту. Народна, самобутня культура продовжує існувати, але розвива­ється вона в інших умовах. Засвоєні, запозичені можуть бути тільки ті або інші загаль­нолюдські принципи, ідеї, але не самий духовний зміст цих ідей. Бо у народу, що ство­рив високу культуру, цей духовний рівень завжди своєрідний, неповторний, неповторюваний. Історія православ’я в Стародавній Русі підтверджує цей висновок.

Перш ніж звернутися до аналізу теологічних концепцій духовного життя й духовно­сті, необхідно сказати про те, що розуміння і тлумачення багатьох понять у теології значно відрізняється від їх пояснення в світській науці. Те, що є для церкви ключовим, позбавленим предметного змісту для сучасного читача. Не завжди значення понять збі­гаються. Для теологів важливо, що в цих словах бачить церква. Питання про духовне життя є основним не тільки для релігії, але й для кожної людини, оскільки саме станом духу визначається характер, напрям і сама розумність усієї людської діяльності.

Основоположним терміном, з якого треба починати розгляд цієї проблеми, є понят­тя «дух». У старогрецькій філософії під «духом» розуміли й ідеальну силу, що править світом, до якої людина може бути активно й пасивно причетна, і вище начало в самій людині, і, трохи пізніше, мудрість, що витікає від Бога.

Теологічна думка, кажучи про духовність і дух, стверджує, що не слід уявляти собі складну метафізику. Духовний стан є щось, що кожен з нас не раз переживав в своєму досвіді й що нам усім доступно; але тільки один приймав цей духовний стан з радісною насолодою, інший — з холодною байдужістю, третій — з негативним відчуттям. Той, хто жадає духу, повинен піклуватися про збагачення свого досвіду. Це те, що надає життю вищого сенсу. Один знайде цей творчий сенс життя в природі, інший — у мис­тецтві, третій — у глибині власного серця, четвертий — у релігійному спогляданні. Але якщо хто-небудь прийняв у себе початок духу й почав духовне життя, то перед ним відкриваються нові горизонти, і він вступає в новий план буття. Дух є дихання Боже в природі і в людині. Православні теологи вважають, що Бог через Свою Третю Іпостась, через Святий Дух, дає нам безвідплатно стільки сили й енергії, скільки ми в змозі при­йняти й вмістити, стільки, що ми можемо по благодаті Божій стати богами. Але для то­го, щоб отримати його, потрібно очистити свою душу від гордині, злих помислів, грі­хів, які створюють бар’єр між людиною й Богом. Сучасна православна теологія розглядає ідею «обоження плоті», піднесення її духом Божим у числі таких же устано­вок віри, як догмат єдиносущної Святої Трійці й сподівання втіхи. Але духовність не зводиться до душі. Душа — суб’єкт духовності, а не її суть. Істота будь-якої релігії як­найповніше й точно розкривається в духовному житті.

Найбільш ємке теологічне визначення суті духовного життя можна виразити тим, що мета людського життя — слава Божа. Вона досягається в достовірно духовному житті, яке полягає в безперестанному богоспілкуванні. Досягнення цієї мети іншими шляхами, ніж той, який відкритий Христом, неможливе. Цей шлях неминуче пов’язаний зі зневажливістю, готовністю зазнати всіх життєвих труднощів заради слави «майбутнього століття», а також з юродством, відмовою від слави й благополуччя, яких не можна досягти, не поступаючись із власною совістю, не приймаючи правил ганебної гри. Головне — упокорювання перед Богом. Релігійний філософ М.Тареєв відзначав, що в людині розрізняється життя душевне й життя духовне, плоть і дух, людина зовні­шня й людина внутрішня. Окрім життя душевного, плотського, є в нас життя духовне. Воно перш за все і взагалі є царювання Боже всередині нас. Істотніше воно визначаєть­ся: з негативного боку — як зречення людини від самої себе, від своєї особистості, від себелюбного прагнення до особистого щастя й абсолютної досконалості, як нелюбов до душі своєї навіть до смерті, а з позитивного — як одкровення в людині життя божест­венного.

Релігійний філософ В.Несмєлов у своєму світогляді відходить від традиційного пра­вославного тлумачення духовного світу. Якщо раніше православне богослов’я розгля­дало процес усвідомлення духовного світу «як одкровення Бога людині», тобто богопі- знання йшло зверху «вниз», то В.Несмєлов іде в протилежному напрямі — «від низу до верху», при цьому для нього очевидно, що «останню основу істини не можна відшуку­вати поза людиною».

Ісихазм відшукав своє ключове начало й терміни, яких не вистачало для розуміння практики і антропологічних і теологічних передумов, що стоять за нею. Це початок і поняття — енергія. У ісихастському містичному спогляданні народжувалася ідея про те, що ісихазм у цілому є, насамперед, прояв енергії. Це знайшло відображення в пра­цях християнського теолога Григорія Палами, який вважав, що боротьба з пристрастя­ми — це мистецтво управління безліччю всіх енергій людини, молитовна робота є мис­тецтво і збирання цих енергій в єдине устремління до Бога і з’єднання енергії людини й Божественної енергії, благодаті. У духовних шукань кінця другого й початку третього тисячоліття важливу роль набуває потреба в істині, її здатність утілюватися в людських долях. Істина як альтернатива ілюзій у її єдності з думкою й вірою складає, на думку теологів, істотну межу духовного ладу людини і її культури. Істина як феномен духов­ності має етичні й інтелектуальні властивості ідеалу.

Теологи стверджують, що ми не зможемо знайти такої людини, яка ні в що б не ві­рила. Якщо ми зможемо глибше заглянути в людську душу, то переконаємося, що лю­дина без віри взагалі жити не може; бо віра є не що інше, як головна й провідна риса людини, що визначає її життя, переконання, прагнення і вчинки.

Православна теологія стверджує, що знання й віра зовсім не виключають одне одно­го. Наука, якщо це справжня наука, яка не перебільшує ні свого значення, ні своєї до­стовірності, не повинна судити про предмети віри ні позитивно, ні негативно. Її межа — чуттєвий досвід; її метод — пояснити всі явища природними законами й прагнути довести кожну свою думку. Вона тримається за цей досвід і за цей метод, зовсім не стверджуючи, що вони всеоб’ємні й вичерпні, і зовсім не заперечуючи того, що можна досягти істини в іншій області за допомогою іншого досвіду й іншого методу. Проте релігія й наука — дві принципово різні області людської життєдіяльності. У них різні вихідні посилання, різні цілі, завдання, методи.

Справжня віра зростає саме з цього іншого досвіду і йде своїм шляхом, зовсім не вторгаючись у наукову область, не витісняючи й не замінюючи її. Тобто, кажучи інши­ми словами, і у релігії, і у науки є свій предмет пізнання, і вони можуть не перетинати­ся. Наукове й релігійне пізнання мають абсолютно різний характер. У них різні вихідні посилки, різні цілі, завдання, методи. Ці сфери можуть стикатися, перетинатися, але не протиборствувати одна одній.

Люди нового часу, вважають теологи, ухитрялися у вивченні матеріальної природи і в технічних винаходах і непомітно опинилися в стані дитячої безпорадності в питаннях духовного досвіду, духовної очевидності й духовного вміння. Подолати цю кризу мож­на тільки одним способом: повернутися до цих благородних і чистих джерел духовного досвіду, збудити їх і творчо зажити ними.

З цих тверджень робиться висновок про те, що, окрім зовнішнього (чуттєвого) до­свіду людині дано ще внутрішній (духовний) досвід. Ось цей внутрішній досвід і є дій­сне джерело й дійсна область віри, релігії і всьому духовному життю взагалі. Виховати людину — значить, перш за все, збудити в ній ці духовні переживання й відкрити їй доступ до цього духовного досвіду. Тільки в цьому досвіді людина може спіткати, що таке любов, яка її глибина й сила і в чому її священне значення. Тільки тут вона може навчитися відрізняти добро від зла; почути в собі голос совісті; спіткати, що таке честь, благородство і служіння. Тільки в цій області вона може побачити, що таке художність і прекрасне в мистецтві; виховати свій смак і розвинути своє сприйняття краси. Тільки духовний досвід може відкрити їй, що таке дійсне знання і в чому полягає наукова культура і гідність ученого.

Через духовний досвід людина спілкується з божественною стихією світу і входить в живе зіткнення з Богом. Звідси виникає «віруюча» віра. Тут зароджуються релігія й церква, робить висновок православна теологія.

Тільки цей внутрішній духовний досвід робить людиноподібну істоту воістину лю­диною, тобто духовною особистістю, з індивідуальним характером, із здатністю духов­но творити й наповнювати духовністю суспільне й родинне життя, економіку, політику, науку й мистецтво, тому що остання основа всього цього, творче першоджерело всього духовного життя є Божественне в нас, дароване нам в одкровенні живим і благим Бо­гом, сприймане нами за допомогою любові й віри і здійснюване нами як найголовніше й дорогоцінніше в житті. Іншими словами, стверджують теологи, все духовне життя виникає лише з того й завдяки тому, що людина не обмежує себе чуттєво-зовнішнім досвідом, не відводить йому ні виняткового, ні переважного значення, але, навпаки, ви­знає основним і провідним духовний досвід, цим досвідом керується в житті, любові, вірі. Ним оцінює всі речі, а, отже, ним же визначає й останній сенс, і вищу мету зовні­шнього, чуттєвого досвіду, тобто спочатку знаходить «усередині себе» Божественне начало, а потім надає йому керувати собою в зовнішньому житті. Найглибшим і могут­нішим джерелом духовного досвіду й релігійної віри є любов.

Теологія розкриває й функції любові як засобу подолання самотності, переживання унікальності іншої особистості, способу переривання ланцюга зла через заміну помсти відчуттям, що по-грецьки позначалося словом «arane» — християнська любов.

І, нарешті, на думку теологів, надія вводить нас у серцевину християнської духов­ності. У ній символізується шлях до подолання богозалишеності, благодатний настрій духовності, переживання. Надія — це принцип гносеологічного оптимізму.

Таким чином, теологія робить висновок про те, що джерелом духовності є віра, лю­бов і надія. У цих богословських дослідженнях є певне раціональне зерно, яке можна прийняти. Разом з тим, проблема відмінностей у тлумаченні духовності теологією і світською наукою знаходиться в джерелах духовності.

Отже, незважаючи на деяку відмінність у деталях або в особливостях тлумачення, духовне життя в православному розумінні значно відрізняється від світського тракту­вання цього поняття. Воно включає правильне, тобто, перш за все, православне розу­міння догматів, євангельську моральність і святість. Прикладом духовного життя пови­нен слугувати досвід православних подвижників. Разом з тим, воно, духовне життя, є ірраціональним методом пізнання Істини — Бога.

Якнайповніше сучасне теологічне визначення духовності дає С.Франк у своїй роботі «Духовні основи суспільства», де він пише про те, що духовне життя є шлях з духовної глибини, у якій людська душа має можливість сприймати благодатні, рятівні сили, жи­ти в Богові, бути співучасником Царства Божого. Тому, на його думку, тільки в дійсно­му християнстві і лише перед віруючим відкривається абсолютно інший і абсолютно невідомий атеїсту світ духовності, який і складає справжню основу духовного життя й людського буття.

4.3.