<<
>>

Форми права природокористування: загальне та особливе.

Власність в Україні існує в різних формах, але чинне законодавство про власність, нажаль, не визнає чіткої форми власності на природні ресурси. Існують і певні суперечності в цьому питанні між Конституцією України, Законом «Про власність» та чинним екологічним законодавством.

Проте аналіз саме екологічного законодавства, і в першу чергу земельного, дозволяє зробити висновок про існування трьох основних форм власності на природні ресурси, а саме державної, комунальної та приватної. Тобто природні ресурси в Україні можуть перебувати у приватній, комунальній або державній власності. Це означає, що право колективної власності в Україні більше не існує. Колишнім колективним власникам - сільськогосподарським кооперативам тощо земля стала належати на праві приватної власності.

Найбільш повно питання власності врегульовані у чинному Земельному кодексі України. В інших по ресурсних законах питання власності на ті чи інші природні ресурси врегульовані лише у загальному виді.

Як вже зазначалось, ст. 13 Конституції України проголошує всі природні ресурси в територіальних межах країни об’єктом права власності народу України, тому на практиці виникають питання щодо узгодженості норми Конституції та норм екологічного законодавства, враховуючи набуття права приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси. В юридичній літературі панує думка, що в даному випадку Конституція України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на довкілля взагалі. Але, на нашу думку, доцільно визнати, що норма Конституції щодо проголошення природних ресурсів об’єктом права власності народу України має недосконале визначення і потребує внесення відповідних змін згідно з вимогами часу. Тому при розгляді форм власності на природні ресурси слід керуватись більш сучасним екологічним законодавством.

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності.

Особливістю державної власності на природні ресурси є те, що в цьому випадку вона виступає у вигляді виняткової власності народу України (статті 9, 10 Закону України «Про власність»). Це означає, що на природні ресурси, проголошені виключною власністю народу, у держави є лише компетенція по управлінню цими ресурсами в загальнонародних інтересах. Таким чином, право виняткової власності народу України на природні ресурси є особливою формою державної власності, що характеризує належність природних ресурсів та інших природних благ народу України в цілому.

Право державної власності на природні ресурси відрізняється від права приватної власності, незважаючи на проголошення їх рівності. Це проявляється, по-перше, втому, що в державній власності можуть знаходитися будь-які природні ресурси. По-друге, деякі засоби придбання природних ресурсів у власність можуть бути використані тільки державою (наприклад націоналізація). По-третє, право державної власності на природні ресурси має більш всеосяжний характер, оскільки, будучи одночасно політичним сувереном та власником, держава сама, виходячи з волі та інтересів народу, своєю владою визначає, яким змістом будуть наповнені її правомочності і в яких формах вони будуть здійснюватися. Таким чином, як політичний суверен держава шляхом видання законодавчих актів сама встановлює рамки своїх прав власника та межі їх здійснення.

Відносно новою формою права власності на природні ресурси є право комунальної власності. Фактично має місце передача повноважень власника від державних органів до територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування. Такий розподіл повноважень викликаний подальшим розвитком місцевого самоврядування та побудовою громадянського суспільства.

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що право комунальної власності на природні ресурси - це сукупність норм, що встановлюють правові підстави виникнення, користування та розпорядження природними об’єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сел. Та селищ.

Розмежування природних ресурсів на державну та комунальну власність - це досить тривалий процес, який потребує багато часу. Тому на практиці, при визначенні, до якої форми власності належать ті чи інші природні ресурси, необхідно з’ясувати, чи проведено їх розмежування в натурі на місцевості, оскільки тільки після цього вони переходять у комунальну власність.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає серед екологічних прав громадян суб’єктивне право щодо здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів, щодо участі в розробці та здійсненні заходів щодо раціонального і комплексного використання природних ресурсів (ст. 9) та зобов’язує громадян України вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів.

В розділі ІХ «Регулювання використання природних ресурсів» (ст. 3840) визначаються два основних види використання природних ресурсів в порядку: а) загального; б) спеціального.

Існують різні класифікації природокористування. Так, залежно від об’єкта природокористування, розрізняють: землекористування,

надрокористування, а також користування тваринним світом, рослинним світом, атмосферним повітрям.

Залежно від мети природокористування, розрізняють наукове, рекреаційне, виробниче природокористування.

Залежно від віднесення природних ресурсів до категорії загальнодержавних чи місцевих, розрізняють користування

загальнодержавними і місцевими природними ресурсами.

Основним же є поділ природокористування на загальне й спеціальне. Загальне використання природних ресурсів здійснюється громадянами для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих,

рекреаційних, матеріальних тощо). За загальне природокористування (купання у водоймах, плавання на човнах, аматорське та спортивне рибальство у водоймах загального користування, водопій тварин, збирання в лісах грибів тощо) не стягується плата.

Воно здійснюється без закріплення природних ресурсів за окремими особами та без отримання на те відповідних дозволів (ліцензій).

Право загального природокористування обумовлено природним процесом обміну речовин і енергії між природою та людиною. Воно має природний характер і здійснюється людиною незалежно від її право- дієздатності. Об’єктами права загального природокористування є екологічні ресурси природи, тобто такі, що забезпечують людині певні екологічні умови існування. Це - атмосферне повітря, питна вода, водойми загального користування, приміські зелені зони, ліси, зони рекреації, курортні місцевості тощо.

Об’єктами права загального природокористування можуть бути також і деякі види економічних ресурсів - гриби, ягоди, горіхи в лісах, риба у водоймах тощо.

До сфери загального природокористування можна віднести й певні види громадських прав особи - свободу пересування (зокрема з метою туризму, ознайомлення з пам’ятками природи, відпочинку у певних місцевостях тощо), вільний вибір місця проживання (з урахуванням стану навколишнього природного середовища, його впливу на здоров’я) тощо.

В інтересах держави і суспільства право громадян на користування загальнодоступними благами природи можуть бути обмежені або заборонені. Як правило, юридичні обмеження природокористування мають за мету забезпечити ефективну охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів. Наприклад, відповідно до ст. 45 Водного кодексу в разі маловоддя, загрози виникнення епідемії та епізоотії, а також в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або умови водокористування змінені з метою забезпечення охорони здоров’я людей і в державних інтересах.

Спеціальне використання природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, установами й організаціями за плату на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), порядок видачі яких визначається Кабінетом Міністрів України. Таке природокористування, як правило, пов’язане із закріпленням природних ресурсів за конкретними користувачами і з використанням технічних пристроїв чи споруд.

Право спеціального природокористування є похідним від значення природних ресурсів як засобів виробництва, джерел матеріальних благ і засноване на споживанні економічних ресурсів природи.

Право спеціального природокористування встановлюється з метою раціонального використання природних ресурсів, збереження репродуктивних властивостей природи.

Єдиною підставою виникнення права спеціального природокористування є дозвіл спеціально уповноваженого органу держави на використання відповідного природного ресурсу в певних цілях.

Порядок надання зазначених дозволів визначається Положенням про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 (із наступними змінами), Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378, Правилами видачі дозволів на спеціальне використання диких тварин та інших об’ єктів тваринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими наказом Мінекобезпеки від 26.05.1999 № 115, Порядком погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 р. № 321, а також іншими нормативно-правовими актами.

Дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів - це офіційний документ, який засвідчує право підприємств, установ, організацій, громадян на використання природних ресурсів у межах затверджених лімітів. У дозволі зазначаються: 1) найменування органу, що його видав; 2) найменування та реквізити природокористувача - юридичної особи (прізвище, ім’я, по батькові, адреса водокористувача - фізичної особи); 3) термін, на який видано дозвіл; 4) ліміти використання природного ресурсу, скиди (викиду) забруднюючих речовин; 5) умови спеціального

природокористування; 6) інші відомості (у разі потреби). Форма дозволів, їх реквізити визначаються у законодавстві. Наприклад, добування мисливських тварин здійснюється за ліцензією або відстріляною карткою.

На користування ділянками надр слід отримати ліцензії (спеціальні дозволи). Лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток надає право на спеціальне використання лісових ресурсів.

Право спеціального природокористування припиняється в разі: закінчення строку, на який було надано дозвіл на використання; відпадання потреби у використанні або добровільної відмови від нього; припинення діяльності підприємств, установ, організацій і громадян, які використовували природні ресурси; порушення умов спеціального використання природних ресурсів, визначених у дозволах (ліцензіях), систематичного невиконання фізичними та юридичними особами встановлених правил, норм та інших вимог щодо охорони, використання і відтворення природних ресурсів, встановлених екологічним законодавством. Припинення права спеціального природокористування здійснюється шляхом анулювання спеціального дозволу (ліцензії).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» проводить також класифікацію природних ресурсів на дві групи: загальнодержавного і місцевого значення. Зокрема, до першої групи відносяться наступні природні ресурси:

1) територіальні та внутрішні морські води;

2) підземні води;

3) поверхневі води, які знаходяться або використовуються на території більш, як однієї області;

4) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

5) атмосферне повітря;

6) лісові ресурси державного значення;

7) природні ресурси в межах територій та об’єктів природно- заповідного фонду загальнодержавного значення;

8) корисні копалини, за винятком загальнопоширених;

9) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об’єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у державній власності, а також об’єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об’ єктами загальнодержавного значення;

10) інші природні ресурси, що можуть бути віднесені до зазначених ресурсів.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, які не віднесені законодавством до категорій ресурсів загальнодержавного значення.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлює низку екологічних вимог при використанні природних ресурсів визначає порядок збору за спеціальне використання природних ресурсів на підставі нормативів та лімітів їх використання, встановлює, що збори за таке використання цих ресурсів у межах встановлених лімітів відносяться на витрати виробництва, а за понадлімітне використання та зниження їх якості справляються з прибутку, що залишається у розпорядженні фізичних та юридичних осіб, які відносяться до економічних заходів у цій сфері.

Окремо встановлювався порядок збору за погіршення якості природних ресурсів (зниження родючості ґрунтів, продуктивності лісів,

рибопродуктивності водойм тощо), який справлявся за рахунок прибутку фізичних та юридичних осіб та передбачався механізм розподілу зборів за використання природних ресурсів, інші заходи щодо ефективного та економічного використання зазначених ресурсів.

Однак, як стверджує акад. В.І. Андрейцев, законодавчого визначення природних ресурсів у цьому законі не передбачається. Окремі підходи щодо легалізації складових природних ресурсів міститься в деяких кодексах та спеціальних законах, на які акцентую особливу увагу.[1]

Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року [2] наводить визначення земельних ресурсів як сукупних природних ресурсів поверхні суші як просторового базису розселення і господарської діяльності, основного засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві. Варто звернути увагу, що «земельні ресурси» не визначаються чинним в Україні самостійним об’єктом правового регулювання, а лише «землі», «категорія земель», «земельна ділянка», для яких характерні ознаки, для визначення правового режиму, індивідуалізації та юридичної персоніфікації та встановлення правосуб’єктності фізичних, юридичних осіб, територіальних громад, держави, Українського народу. [3]

В цьому аспекті, як стверджує В.І. Андрейцев, наведене вище визначення ґрунтується переважно на фрагментарних ознаках, які характерні для категорії «земля» в контексті об’єкта господарського використання (просторового базису розселення, господарської діяльності, основного засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві). При цьому словосполучення «сукупний природний ресурс» подано як оцінююче природне поняття, до якого можна віднести поверхню суші за всіма елементами природної живої і неживої біоти, що характерно для категорії «природні ресурси». [4]

При цьому зовсім не відображаються істотні ознаки «земельних ресурсів» як складової довкілля, відповідного ландшафту, зокрема природноантропогенного ландшафту, що слугує природною умовою, джерелом та місцем скупчення і поширення інших природних компонентів, які створюють природні, природно-соціальні умови життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об’єктів неживої природи. [5]

Отже, «земельні ресурси» є різновидом загальної категорії ресурсів, властивості яких мають забезпечувати різноманітні потреби людини, і, в цілому, суспільства, тобто мають мати споживчі економічні, екологічні, соціальні та інші якісні характеристики, що обумовлюють доцільність їх економічної оцінки.

Адже категорія «ресурси» розглядається переважно як матеріальні засоби, цінності, запаси тощо, які в разі потреби можна використати, наприклад, природні ресурси та ін.[6]

При цьому доцільно додати, що земельні ресурси, які є складовою навколишнього ландшафту та біологічно пов’язані із відповідною категорією землі, земельної ділянки, що мають характерні властивості родючості, продуктивності оздоровлення, рекреації тощо, які використовуються в інтересах людини і суспільства та формують сферу життя для інших природних угрупувань та територіально-просторових природних і природно- соціальних утворень, що відбивається у встановлені для них певного правового режиму з пріоритетним цільовим призначенням і використанням цих життєво необхідних властивостей.

Це, на моє переконання, як стверджує акад. В.І. Андрейцев, є суттєвим у розмежуванні конкретних природних об’ єктів і сформованих природою і соціальними чинниками, зокрема економічними, категорій природних в даному випадку земельних ресурсів, які, за логікою, потребують свого законодавчого унормування та чіткого правового опосередкування, що дозволить розмежувати їх з іншими, створеними суспільством матеріальними ресурсами на відповідному етапі його науково-технічного (інноваційного) розвитку. [7]

Допоки ж земельне законодавство не розмежовує зазначені категорії, в силу чого і допускається ототожнення і змішування «землі», «категорії земля», «земельних ділянок із земельними ресурсами», які виконують у житті людини і суспільства (юридичною мовою - громадян і народу) різноманітні функції - життєвозабезпечувальні, екологічні, рекреаційні, еколого-захисні, державо творчі, інші споживні функції.

Лісовий кодекс України (в редакції від 8 лютого 2006 року [8]) визнає лісовими ресурсами деревні, технічні, лікарські та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і виробництва та відтворюються у процесі формування лісових природних комплексів (тобто ландшафтів). До лісових ресурсів також належать корисні властивості лісів (здатність лісів зменшувати негативні наслідки природних явищ, захищати ґрунти від ерозії, запобігати забрудненню навколишнього природного середовища та очищати його, сприяти регулюванню стоку води, оздоровленню населення та його естетичному вихованню тощо), що використовується для задоволення суспільних потреб.

Лісовий кодекс України містить також спеціальну Главу 13 «Використання лісових ресурсів» норми якої передбачають правові форми такого використання:

а) право загального використання лісових ресурсів;

б) право спеціального використання лісових ресурсів.

Право загального використання лісових ресурсів належить громадянам України в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної форми власності шляхом вільного перебування, безплатно та без видачі спеціального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених цим кодексом та іншими актами законодавства

України. При цьому вони зобов’язані виконувати вимоги пожежної безпеки, в лісах користуватися вищенаведеними лісовими ресурсами способами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів, не погіршують санітарного стану лісів.

Право спеціального використання лісових ресурсів здійснюється у таких формах:

а) заготівлі деревини в порядку рубок головного користування;

б) заготівлі другорядних лісових матеріалів;

в) побічних лісових користувань;

г) використання корисних властивостей лісу для культурно- оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристських і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт;

д) інші види використання лісових ресурсів відповідно до законодавства України та у межах лісових ділянок, виділених для цієї мети у порядку та умовах визначених Кабінетом Міністрів України та встановлення спеціальних зборів за використання лісових ресурсів, крім розміщення пасік.

[9]

Водний кодекс України від 6 червня 1995 року [10] (зі змінами та доповненнями) до водних ресурсів відносить обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території, які забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу і є уразливими і обмеженими природними об’єктами.

Правовий режим водних ресурсів передбачає регулювання їх використання, охорони та відтворення відповідно до вимог водного законодавства.

В свою чергу, відповідно до стандарту, водні ресурси поділяються на загальнодержавного і місцевого значення. До водних ресурсів

загальнодержавного значення цим стандартом віднесені всі підземні води України, які створюють чи перетинають державні кордони та межі адміністративних областей. Відповідно, до водних ресурсів місцевого значення включені річки, озера, ставки, які не виходять за межі адміністративних областей і не створюють таких меж, а також державних кордонів.

Водні ресурси підлягають також комплексному використанню для задоволення потреб населення і різних галузей народного господарства, що забезпечує економічно виправдане і екологічно прийнятне застосування корисних властивостей водного об’єкта.

Певною мірою, стандартизоване визначення та правова класифікація і вимога комплексного використання водних ресурсів не лише уточнена, але й більш змістовніше розкриває особливості водних ресурсів призначених для задоволення різноманітних життєво необхідних потреб людини у споживанні цих ресурсів та використання їх корисних властивостей для оздоровлення, відпочинку, лікування, рекреації, питного споживання тощо та потреб різних галузей господарювання на відповідних умовах і юридичному титулі; визначеному водним законодавством та персоніфікованим правовстановлюючим документом. [11]

<< | >>
Источник: Заржицький О.С.. Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної політики України (теоретичні аспекти) [Текст]: моногр. / О.С. Заржицький. - Д.: Національний гірничий університет,2012. - 200 с.. 2012

Еще по теме Форми права природокористування: загальне та особливе.: