Загальна характеристика спадкового права Давнього Риму.

Спадкове право в об’єктивному розумінні — це інститут приватного права, що регулює долю правовідносин померлої особи. Римляни розрізняли універсальне правонаступництво(successioinuniversumjus), коли суб’єкт спадкоємства здобуває усі права й обов’язки померлого, і сингулярне правонаступництво(successiosingularis) коли спадкоємець дістає окремі права померлого.

Основні поняття спадкового права:

1. спадкування(hereditas) — перехід майнових прав та обов’язків померлої особи до інших осіб (спадкоємців);
2. спадкодавець(decuius) — фізична особа, що за життя була носієм майнових прав. Статус спадкодавця особа здобувала в момент смерті;
3. спадкоємець(heres) — особа, до якої переходило майно спадкодавця. Спадкоємцем могла бути будь-яка фізична особа і навіть, за певних обставин, раби. Для одержання статусу спадкоємця необхідно

було бути живим у момент відкриття спадщини. Виняток складала дитина померлого, народжена не пізніше 10 місяців після його смерті. Як спадкоємці могли виступати юридичні особи;

4. спадщина(hereditas), або спадкова маса, спадкове майно — сукупність майнових прав та обов’язків, що належали спадкодавцю;
5. відкриття спадщини(delatio) — смерть спадкодавця, що була підставою для виникнення спадкових правовідносин.

Існувало два порядки спадкування: спадкування за законом(abInlestato) та спадкування за заповітом(extestamento). Одна й та ж сама спадщина не могла бути успадкована і за законом, і за заповітом. У класичному та посткласичному праві пріоритет належав спадкуванню за заповітом, тобто за наявності та дійсності заповіту виконувалася воля померлого. Якщо заповіту не було або він був недійсним, відбувалося спадкування за законом.

2. Спадкування за заповітом.

Заповіт(testamentum) — розпорядження власним майном на випадок смерті, що містило ім’я спадкоємця.

1. активна заповідальна здатність(testamentifactioactiva) — право складати заповіт. Таке право мали римські громадяни та латини, за винятком недієздатних та обмежено дієздатних;
2. пасивна заповідальна здатність(testamentifactiopassiva)

право бути спадкоємцем за заповітом. Такого права не мали особи, яких не було в живих у момент смерті спадкодавця (за винятком тик званих постумів — дітей, зачатих за життя спадкодавця і народжених після його смерті), а також окремі категорії юридичних осіб (держава, муніципії, колегії);

3. призначення спадкоємця. Заповіт, в якому не було вказане ім’я спадкоємця, вважався недійсним. Заповідач був зобов’язаний вказати підвладних синів поіменно, а дочок — гуртом, указавши, призначає він їх спадкоємцями чи позбавляє спадщини. Причини позбавлення спадщини в найдавніші часи дозволялося не вказувати, яле в класичному праві вони були необхідні. Спадкодавець міг при- гніачити запасного спадкоємця (субститута) на випадок смерті основного спадкодавця чи його відмови від спадщини. (Таке наступництво мало назву субституції)',
4. дотримання форми заповіту. Відомі такі історичні форми римського заповіту:

%

1. усний заповіт у священних коміціях(testamentumcomitiscalatis). Священні коміції збиралися з цією метою два рази на рік. Заповідач привселюдно призначав спадкоємців та легатаріїв, призначав опікуна дружині та дітям;
2. усний заповіт перед готовим до битви військом (testamentuminprocinctu). Аналогічним шляхом виражав свою волю воїн перед військом, що виступало в похід чи приготувалося до бою;
3. усний або письмовий заповіт шляхом манципації(testamentumpermancipionem).
   У даному випадку шляхом символічного продажу заповідач передавав довіреній особі (familiaeemptor) розпорядження на випадок смерті;

5. письмовий заповіт у присутності семи свідків(tabulaetestamenti);
6. письмовий заповіт, переданий на зберігання до судової установи(testamentumapudactaconditum);
7. письмовий заповіт, переданий на зберігання до імператорської канцелярії(testamentumprincipioblatum);
8. військовий заповіт (testamentummilitis). Особливість такого заповіту — свобода від будь-яких формальностей. Воїни могли заповідати «як захочуть і як зможуть».

Заповіт міг бути доповнений окремим документом — кодицилом, до якого застосовувалися ті ж вимоги, що і до заповіту, за винятком одного: тут не обов’язково було згадування імені спадкоємця.

3. Спадкування за законом.

Спадкування за законом здійснювалося в наступних випадках:

1. відсутності заповіту;
2. недійсності заповіту.

Спадкоємці за законом призивалися до спадщини в порядку черговості. Класи (черги) спадкоємців за законом встановлювалися для того, щоб спадщину одержав найбільш близький спадкодавцю родич. Кожна найближча черга виключала подальшу.

За Законами XII таблиць існували три черги спадкоємців за законом:

1. підвладні діти та дружина, що перебували під владою чоловіка, інакше — «свої спадкоємці» (suiheredes). Усі вони успадковували у рівних частках;
2. агнати (agnati), причому найближчий до спадкодавця агнат виключав усіх інших;
3. родичі (gentiles).

Преторський едикт встановив чотири черги спадкоємців за законом:

90

1. усі діти, як підвладні, так і еманциповані, і навіть діти, віддані н усиновлення, якщо до моменту смерті спадкодавця вони були яиїльнені від влади усиновителя (undeliberi);
2. інші агнатські родичі (undelegitimi);
3. когнатські родичі (undecognati) до шостого ступеня споріднений включно, а також діти троюрідних братів і сестер, що належали до сьомого ступеня споріднення;
4. той з подружжя, що пережив іншого (undeviretuxor).

Звід Юетиніана остаточно упорядкував черги спадкоємців за законом:

1. нащадки по чоловічій і жіночій лініях.
   Якщо нащадки складали одну лінію, то найближчий за ступенем споріднення виключав Інших. Наприклад, за наявності сина, онука та правнука спадкоємцем є син. Якщо на момент відкриття спадщини найближчий нащадок помер, але залишилися його нащадки (діти, онуки), то спадщину одержують вони. їхня частка в спадщині дорівнює частці особи, яку іюии представляли. Такий варіант спадкування мав назву спадку- пання за правом представництва;
2. предки по батьківській та материнській лініях, повнорідні брати і сестри, причому найближчий ступінь споріднення виключав всі Інші. Наприклад, за наявності батька, діда та прадіда спадкоємцем ставав батько;
3. неповнорідні брати і сестри, або у випадку їхньої смерті до відкриття спадщини — їхні нащадки;
4. всі інші бічні — у порядку ступенів споріднення;
5. той з подружжя, що пережив іншого. «Бідна вдова» мала право

ііі)              обов’язкову частку в спадщині, тобто успадковувала визначену частину майна (не більш ‘/4) з тією чергою, що призивалася до спадщини.

Усі спадкоємці за законом одержували рівні частки спадщини.

4. Обов’язкова частка найближчих родичів.

Якщо заповідач безпідставно позбавив найближчих родичів спадщини, мало місце необхідне спадкування (спадкування всупереч заповіту ). Спочатку таке право було визнане за еманципованими дітьми. У класичний період необхідними спадкоємцями були визнані також нисхідні родичі, повнорідні брати і сестри. Вони повинні були одержати '/4 частки, яку одержали б у випадку відсутності заповіту. Юсти- ніан збільшив цю частку до ‘/2 законної частки, якщо остання складали менш '/4 усієї спадщини. Якщо ж законна частка складала більш '/4 спадщини, то обов’язкова мала дорівнювати '/3 законної частки.