<<
>>

Загальна характеристика основних концепцій причинового зв’язку у науці кримінального права

Початком розвитку концептуальних засад проблеми причинового зв’язку у кримінальному праві вважається обґрунтування теорії виключної причиновості. Автори даної теорії, італійські юристи Албертус де Г андіно, Ангелус Аретінус та ін.

розробили ряд положень у контексті зазначеної проблеми, які повинні були обмежити безпідставне застосування смертної кари за вбивство. Згадані юристи, серед іншого, запропонували ряд критеріїв, наявність яких або підтверджувала спричинення смерті певною особою, або заперечувала його. До даних критеріїв було віднесено наступне:

результат повинен бути викликаний виключно діями винного, причому винний повинен передбачати такий результат взагалі;

причиновий зв’язок визнавався тільки при безпосередньому позбавленні життя, наприклад, ударом сокири, пострілом впритул;

приєднання яких-небудь інших сил, які сприяли настанню результату, виключає інкримінування винному цього результату;

якщо смерть наступала як результат якихось особливостей організму потерпілого, наприклад його хворобливого стану, то причиновий зв’язок, що має юридичне значення, виключається;

якщо смерть можна було попередити медичною допомогою, то причиновий зв’язок, що має юридичне значення, також не визнається наявним [36, с. 27].

Однією з оригінальних умов застосування даної концепції було встановлення часового періоду, в межах якого визнавалася наявність причинового зв’язку між нанесенням смертельної рани і смертю потерпілого. Проводилося розрізнення ушкоджень безумовно смертельних з тими, які потягли смерть завдяки випадковим обставинам (наприклад, занесення інфекції у заподіяну рану,

якщо це потягло смерть).

А. Фейєрбах піддав положення теорії “виключної причиновості” конструктивній критиці. Зокрема, на його думку, злочин (вбивство) тоді повинен вважатися виконаним, коли таке, що виникло з протиправної дії, тілесне ушкодження було діючою причиною смерті, що послідувала, при цьому байдуже, чи було дане ушкодження таким, що у всіх випадках спричинить смерть, чи таким, що спричинило смерть лише у цьому випадку за виключенням; рівним чином байдуже, чи міг бути смертельний результат відхилений допомогою чи лікуванням; чи ушкодження заподіяно безпосередньо винуватцем, чи іншими силами, які було приведено у дію [37, с.

208].

У науковій літературі у межах критики теорії виключної причиновості, наводиться приклад, коли отруювач звільняється від ординарного покарання за закінчене вбивство тільки тому, що не було розтину голови померлого і, таким чином, була залишена можливість припущення існування особливих індивідуальних умов, що посилюють дію отрути [38, с. 21].

На думку З.Б. Соктоєва, ідея з’ясування наявності безпосереднього зв’язку між юридично значущими причиною і наслідками є вірною. Однак ця теорія не могла вирішити ситуації, коли настання шкідливого наслідку було викликано рядом причин, наприклад, було обумовлено діями кількох осіб [39, с. 308].

Таким чином, до недоліків теорії, на наш погляд, можна віднести наступні положення:

а) передбачення в межах теорії як юридично значущого лише безпосереднього спричинення смерті без врахування випадків багатозначного причинового зв’язку;

б) положення про те, що існування зв’язку між поведінкою особи і смертю потерпілого завжди відсутнє за наявності таких опосередковуючих чинників як хвороба потерпілого або якщо його смерть можна було попередити медичною допомогою.

В середині XIX століття у науці кримінального права була розроблена теорія conditio sine qua non. Її появу пов’язують з привнесенням вчення Т. Гоббса (послідовника механістичного розуміння причиновості) у кримінальне право німецьким юристом М. Бурі.

Філософською підставою виникнення названої теорії професор Т.В. Церетелі вважала логіко-філософські уявлення відомого англійського філософа Д.С. Мілля. Дійсно, не можна не помітити наявність логічного зв’язку між вказаною теорією та викладками Д.С. Мілля. Як уже зазначалося, причиною у філософському розумінні, на думку Д.С. Мілля, необхідно визнати такий збіг попередніх чинників (антецедентів - Авт.), за яким дане явище незмінно й безумовно слідує [40, с. 410-420]. В межах теорії conditio sine qua non також активно застосовувався логічний метод гіпотетичного елімінування (уявного виключення), який був вперше запропонований Д.С.

Міллєм.

Одна з головних ідей цієї теорії полягає у твердженні про неподільність та принципово еквівалентне каузальне значення всіх необхідних умов настання суспільно небезпечного наслідку [41, с. 204].

На думку М. Бурі, якщо ми бажаємо встановити причинову залежність конкретного явища від інших, то повинні у певній послідовності встановити усі сили, які є дійовими для виникнення цього явища. Однак з тим же самим правом і кожна одинична з цих сил може розглядатися в якості причини явища, оскільки існування останнього настільки залежить від кожної одиничної сили, що якщо виключити з причинового зв’язку хоча б одну одиничну силу, то відпаде саме явище [42, с. 136].

Критики теорії conditio sine qua non вбачають у наукових положеннях М. Бурі певну суперечність. Зокрема, Г. Е. Колоколов висловлює сумнів у тому, чи можна назвати причиною одночасно і сукупність усіх факторів, і кожен з них, взятий окремо [43, с. 101-102]. Т. В. Церетелі, навпаки, заперечує існування названої суперечності, і вважає, що М. Бурі не міг стверджувати, що причиною явища є певна сума умов і одночасно кожна окрема умова. З її точки зору, М. Бурі бажав довести, що кожна умова, без якої наслідок не міг би виникнути, знаходиться у нерозривному зв’язку з іншими [44, с. 84]. Разом з тим, Т.В. Церетелі підкреслює, що у межах системи “умов-причин”, будь-яка умова, без якої результат не настав би, будь-яка conditio sine qua non має каузальне значення і тому для встановлення причинового зв’язку між дією людини і суспільно- небезпечним наслідком достатньо констатувати, що дія людини була необхідною умовою його настання [ 44, с.193 ].

Дослідники наукової спадщини Т. В. Церетелі, зокрема, В. Б. Малінін, вважають, що вона в цілому підтримує основні положення теорії conditio sine qua non. Водночас, Т.В.Церетелі концентрує свою увагу і на недоліках названої теорії. Зокрема, на неможливості встановити на основі її положень об’єктивну розмежувальну ознаку між окремими видами співучасників [45, с. 50-59].

Характеризуючи теорію, А.А. Піонтковський зазначає, що для наслідку, що виникає з сукупної дії різноманітних сил, усяка окрема сила є condtoo sme qua non, а тому кожна окрема сила, у тому числі і дія людини, хоча б ізольовано від інших вона і не могла виробити наслідок, повинна бути відповідальна за наслідки у повному об’ємі у зв’язку з його неподільністю [46, с. 315].

На наш погляд, аналіз наведених підходів дозволяє зробити висновок, що необхідність та еквівалентність умов у теорії М. Бурі взаємопов’язані: умови певного результату є еквівалентними у тому розумінні, що кожна з них (у зв’язку з іншими) викликає результат і тому є для нього необхідною. Таким чином, condtoo sme qua non лежить в основі еквівалентності умов, що тією чи іншою мірою обумовлюють результат.

Як зазначають дослідники наукової спадщини М. Бурі, “достоїнством його позиції, як і філософів даного напрямку, є визнання необхідності наслідку - результату причини, саме вона в певній частині характеризує спричинення” [47, с. 315].

Важливим елементом концепції М. Бурі є застосування методу встановлення умови, без якої наслідок не настав би. У новітній науковій літературі зазначається, що М. Бурі не був знайомий з працями видатного філософа і логіка Дж. Стюарта Мілля, і отже, сам розробив метод уявного виключення (гіпотетичного елімінування), незалежно від згаданого. Принагідно зазначимо, що даним методом володів також Франц фон Ліст. Останній, зокрема, вказував, що причиновий зв’язок між рухом тіла й результатом має місце тоді, коли результат без руху тіла не міг би настати, коли не можна подумки виключити рух тіла без того, щоб не відпав і результат [48, с. 124].

Узагальнена характеристика методу уявного виключення, запропонованого німецькими криміналістами в рамках теорії еквівалентності, має наступний вигляд:

1) уявне виключення дії винного з загальної суми явищ, що визначають даний факт, і якщо виявиться, що незважаючи на це, наслідки б наступили, то результат не може бути приписаний даній особі;

2) якщо, навпаки, наслідки не настають або настають не у визначеному порядку, то дії особи є condrirn sme qua non результату.

Поєднання зазначених специфічних моментів при характеристиці дії винного дозволяє, на думку німецьких криміналістів (Глазера, Круга та ін.), зробити висновок про те, чи була дана дія condrirn sme qua non результату.

Дослідники наукових праць М. Бурі як позитивний момент, що характеризує його наукову спадщину, підкреслюють розгляд науковцем

причинового зв’язку в якості об’єктивної категорії, незалежної від суб’єктивного сприйняття винної особи. У зв’язку із цим треба зазначити дещо неточну характеристику позиції науковця у сучасній літературі. Так, В.Б. Малінін вважає, що аналіз наукового підходу М. Бурі призводить до наступної тези: “для кримінальної відповідальності особи достатньо, щоб дія особи була необхідною умовою результату, а наслідок передбачуваним” [36, с. 31].

Треба зазначити, що у теперішній час теорія condition sine qua non набула відродження і має багатьох прихильників. На особливу увагу заслуговує позиція

А.В. Успенського, у якій вказана теорія набула назви теорії еквівалентності. Він розглядає будь-яку необхідну умову в якості причини. Тим самим він

сподівається поповнити такий, що існує у кримінальному праві дефіцит причинності, який, на його думку, не дозволяє причинно обґрунтувати

кримінальну відповідальність за діяння, які є віддаленими, недостатніми

причинами суспільно-небезпечного наслідку. Причинною достатністю, на його думку, характеризується вся система чинників у цілому. Випадіння з неї будь- якого елементу, яким би малозначним він не представлявся при ізольованому розгляді, позбавляє весь цей комплекс здатності до спричинення. Ось чому, стверджує А.В.Успенський, кожна одиниця цієї системи є хоч і недостатньою, але все ж причиною, а не умовою [49, с. 103-107]. У цьому сенсі (у сенсі своєї недостатності для породження) усі причини є рівноцінними.

Незважаючи на позитивні моменти теорії condrto srne qua non, з моменту її появи вона піддається серйозній критиці. Як вважає Г.К. Матвєєв, основна вада теорії необхідної умови полягає в тому, що вона призводить до безмежної причинності.

Ця теорія фактично означає, що сама ідея причинності ніби розпливається у множинності умов і перестає слугувати об’єктивною підставою відповідальності, оскільки всі природні явища в кінцевому рахунку пов’язані одне з одним, хоча при цьому інтенсивність причинного взаємозв’язку є різною” [50, с. 97].

Можна у зв’язку з цим погодитись з А.В. Наумовим, що при встановленні причинових зв’язків у кримінальному праві повинні бути розумні часові межі, за якими ті або інші умови втрачають значення причин [51, с. 328]. Дані межі, як зазначається у науковій літературі, відсутні при застосуванні положень conditio sine qua non, коли виникає можливість розгляду “безкінечної” причиновості.

На думку К. Кенні, твердо встановленим вважається тільки положення про те, що існує певна межа, за якою право відмовляється слідкувати за межею причиновості, тому і сама дія за цією межею розглядається як занадто віддалена, щоб бути винною [52, с. 139].

Вирішення завдання забезпечити притягнення до кримінальної відповідальності осіб, у якому б віддаленому зв’язку з наслідком не знаходилося б їхнє діяння, яке обґрунтовують прихильники теорії conditio sine qua non, у тому числі і сучасні, завжди наштовхується на перешкоду пошуку критеріїв (критерію) меж кримінальної відповідальності, обмеження довжини «ланцюга» причинного зв’язку. Ця проблема при застосуванні теорії conditio sine qua non є невирішеною. Тому не випадково у межах підходів окремих її прихильників констатується неможливість застосування її положень у “чистому” вигляді (оскільки еквівалентність породжує безкінечну причиновість) і пропонується застосувати додаткові обмежувальні критерії (час, вину). Г.Є. Колоколов, зокрема, вказував, що обмеження безкінечного причинового ряду і, як наслідок, обмеження відповідальності, повинно відбуватись з суб’єктивної сторони, іншими словами, повинно обмежуватися виною [53, с. 304-305].

Критикуючи теорію еквівалентності, А. П. Козлов до її вад відносить наступні:

1) ’’змішування” в межах теорії причин і умов настання наслідків і неможливість їх розмежування у межах цієї теорії;

2) надання причині і умові “однакового статусу причини”;

3) відсутність ясності у питанні про те, яка ж умова виступає необхідною для настання злочинного результату за наявності їх множинності [47, с. 315].

З цього ж боку - невизначеності змісту та значення необхідної умови - піддає критиці теорію condrto srne qua non також відомий український фахівець з проблем причинового зв’язку Є.В. Фесенко. Він вважає, що суть названої теорії полягає в тому, що той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і тому підставою для висновку про наявність причинового зв’язку. Але за такої логічної конструкції до зазначених факторів можуть бути віднесені і необхідні причини, і випадкові, і навіть умови, за яких відбувається діяння [54, с. 121].

На думку З.Б. Соктоєва, прийоми встановлення причиновості, що пропонуються даною теорією, оскільки являють собою логічну операцію, дають лише вірогідністний висновок про наявність або відсутність каузальної залежності [39, с. 308].

Отже, усі проблеми з встановленням причинового зв’язку в межах теорії condtoo srne qua non постають з існуючої в ній суперечності. З одного боку, в межах теорії розглядається достатньо велика сукупність рівноцінних каузальних факторів, з іншого, необхідно встановлювати обмежену кількість необхідних умов результату, що є утрудненим, оскільки усі умови сукупності еквівалентні за їх значенням. Ще одним проблемним питанням в межах даної теорії є неоднозначне використання поняття “умова”. Виникає питання: яким чином витлумачувати фактор, без якого немає настання результату - як причину чи умову? З цього приводу відсутні будь-які задовільні відповіді. Більш того, вказується на відсутність потреби у розмежуванні факторів за їх значенням. Так, М. В. Сенаторов вважає, що “для кримінального права не має значення, чи було діяння причиною у філософському розумінні, тобто чи було воно фактором, що породив суспільно-небезпечний наслідок, головне - щоб воно було умовою, необхідною для настання такого наслідку” [55, с. 87-90]. Таким чином, умова в межах концепції витлумачується науковцем як такий чинник, що здатний як спричинити результат, так і такий, що може обумовити результат; головний критерій - необхідність фактору для настання результату.

Звертаючи увагу на цю останню проблему визначення значення умови, відзначимо, що у межах теорії еквівалентності «умова»- це логічне відображення каузального фактору, доповнене його аналізом у межах системи факторів. У логічному аспекті в межах теорії еквівалентності умова - антецедент, наслідок - консеквент (те, що слідує з антецедента). Аналіз у межах системи факторів дозволяє розглянути умову двоаспектно:

1) окремо, як таку, що є необхідною для настання результату, має певне значення для його настання;

2) як елемент системи факторів, який є чинником необхідним для дії даної системи процесі породження результату.

Водночас аналіз змісту condrto sme qua non виключає однозначність, відповідно з якою породжуючою, викликаючою, ініціюючою (настання результату - Авт.) якістю причина відрізняється від умов, які лише сприяють процесу спричинення [56, с. 52].

Досліджуючи дану теорію, В.М. Кудрявцев вказує ще на одну сутнісну проблему, що випливає з її положень. На його думку, якщо вимога про наявність причинного зв’язку між дією (бездіяльністю) і шкідливим наслідком давно визнана кримінальним правом, то уявлення про характер даного зв’язку є

спірним. Причинний зв'язок може бути різної тривалості, складатися не з однієї але з багатьох ланок, доповнюватися різними привхідними обставинами і т.п. Питання, чи всякий причинний зв’язок є достатня для кримінальної відповідальності умова або тільки деякі його різновиди, було і залишається дискусійним і в теорії права, і на практиці [57, с. 139].

Резюмуючи дослідження теорії conditio sine qua non, необхідно акцентувати увагу на кількох важливих моментах. На наш погляд, названа теорія складається з двох чітко визначених частин:

1) характеристики ключових положень теорії (еквівалентність умов, їх необхідний для настання результату характер), її змісту;

2) використання методу гіпотетичного елімінування (уявного виключення), із з’ясуванням порядку та послідовності його застосування. Кожна із вказаних частин, попри критику теорії як загалом непридатної для розкриття сутності причинового зв’язку, має певні позитивні сторони, що становлять теоретичний та практичний інтерес. Вже було сказано про значущість методу гіпотетичного елімінування як такого, що може використовуватися у практиці встановлення причинового зв’язку. З іншого боку, заслуговують на увагу ті положення теорії, у яких йдеться про необхідний характер умов, що лежать в основі суспільно небезпечного наслідку.

Особливе місце серед концепцій причинового зв’язку у кримінальному праві займає теорія адекватного причинового зв’язку (варіанти найменувань: «теорія адекватної причини», «теорія адекватної причиновості»). Принципові положення названої теорії сформулював І. Кріс у кінці ХІХ століття.

Для пояснення принципових положень адекватного причинового зв’язку І. Кріс розглядає співвідношення понять “вірогідність” та “об’єктивна можливість”. Вірогідність настання події у тих випадках, коли відомі загальні (типові) умови її настання, І. Кріс називає загальноприйнятою вірогідністю або об’єктивною можливістю настання. На його думку, об’єктивна можливість заснована на певних знаннях про зв’язки між явищами. Відповідно, при кожному конкретному розгляді питання наявності причинового зв’язку між даною умовою і результатом, що настав, можна використати “всезагальний досвід” і з’ясувати, чи в змозі дана умова взагалі призводити до настання події, а не виключно в силу індивідуальних особливостей конкретного випадку. Там, де умова, що розглядається, може вважатися такою, що сприяє настанню результату взагалі, там можна вести мову про адекватне спричинення даною умовою злочинного результату [36, с. 5]. У протилежному випадку, коли результат залежить від індивідуальних особливостей ситуації спричинення, вести мову про адекватну причиновість (адекватний причиновий зв’язок) не можна. При цьому, за висловом вченого, “кожна подія, що настає, фактично являє собою необхідний результат попередніх їй умов” [58, с. 228].

З приводу теорії адекватного причинового зв’язку Т. В. Церетелі зазначала, що у її межах для юриста є недостатнім з’ясування того, чи є умова у певному конкретному випадку со^іїіо srne qua non результату, що настав, але необхідно, крім того, встановити, чи є ця умова взагалі придатною для настання результату подібного роду [44, с. 93]. Іншими словами, встановлення юридично значущого причинового зв’язку у межах теорії супроводжується з’ясуванням “умови, без якої немає” злочинного результату. Проте головним моментом встановлення такого зв’язку є встановлення типовості (тенденційності, за визначенням Т. В. Церетелі) умови настання злочинного результату. Це науковий “акцент” теорії адекватного причинового зв’язку, який є підставою її відмежування від інших кримінально-правових теорій причинового зв’язку.

Спричинення в межах названої теорії характеризується як адекватне і протиставляється неадекватному спричиненню. Засновник теорії адекватного причинового зв’язку І. Кріс вважав, що там, де спричинюючий момент А спричинив (зумовив) результат Б, А слід називати адекватною причиною Б, а Б адекватним наслідком А, якщо взагалі А є обставиною, що сприяла Б; у протилежному випадку слід вести мову про “випадкове” спричинення й “випадковий” ефект [44, с. 93].

Дане положення лежить в основі численних модифікацій теорії адекватного причинового зв’язку), незалежно від того, чи характеризують вони умову як “загальну сприяючу обставину“ (Kpic) або як таку, що “знаходиться з результатом у враховуваному зв’язку” (М. Ліпман), або “таку, що збільшує можливість настання результату не незначним чином” (Л. Трегер).

На думку Т.В. Церетелі, практично невідповідність цієї теорії зразу ж стає ясною, як тільки ми починаємо застосовувати її до випадків винної відповідальності. З позицій теорії адекватної причинності довелося б заперечувати причинний зв'язок, а разом з тим і кримінальну відповідальність у тих випадках, коли злочинець для здійснення свого наміру обирає які-небудь незвичні засоби або використовує відомі лише йому обставини [44, с. 100].

На підставі аналізу змісту теорії адекватного причинового зв’язку можна визначити наступні її основні характеристики:

1) відповідно до теорії причиною злочинного наслідку можуть бути лише дії особи, що взагалі, а не лише у цьому конкретному випадку, здатні спричинити такі наслідки;

2) причинового зв’язку між діяннями та наслідками, що настали, немає, якщо ці наслідки не адекватні діям (бездіяльності) як типовим.

Теорія адекватного причинового зв’язку піддається активній критиці у науці кримінального права. Як зазначав М. Д. Шаргородський, вчення про адекватну чи так звану типову причинність при його застосуванні на практиці потягло б за собою некараність найбільш “винахідливих” злочинців. Наприклад, так як смерть не завжди настає від удару лінійкою по голові, людина, яка вбила іншу у такий спосіб, повинна була б бути визнаною такою, що не підлягає покаранню, оскільки використаний засіб є нетиповим [59, с. 94].

З точки зору А.А. Герцензона, в межах теорії адекватного причинового зв’язку необхідним є встановлення таких зв’язків й взаємовідносин, які “взагалі”, “завжди”, “в усіх умовах” визначають даний наслідок від даної дії. І далі він вказує: ’’Довільність і формалізм даної конструкції очевидні, об’єктивні закономірності підмінені суто суб’єктивними уявленнями про них...” [56, с. 296]. За висновком А.А. Г ерцензона, у рамках теорії адекватного причинового зв’язку типовими визнаються тільки ті наслідки діяння, які апріорно вважаються такими

[56, с. 296]. Саме у цьому проявляється суб’єктивізм теорії.

А.А. Піонтковський вважав, що застосування положень теорії І. Кріса у праві призводить до того, що при визначенні причинового зв’язку як типового можна приймати до уваги лише ті обставини, які були відомі суб’єкту і, внаслідок цього, до кримінальної відповідальності можна притягти лише за умисно скоєний злочин [46, 179].

Теорію Кріса, виходячи з того, що ним використовується “психологічний склад” поведінки особи в якості критерію типовості причинового зв’язку, у теорії кримінального права називають суб’єктивною теорією адекватного причинового зв’язку. Питання про типовість або нетиповість відповідного зв’язку у межах даної теорії може бути поставлене лише по відношенню до таких обставин, які самі по собі характеризують винну поведінку особи.

Автор об’єктивної теорії адекватного причинового зв’язку, німецький криміналіст Рюмелін, підтримуючи принципові положення І. Кріса, що стосуються характеристики адекватної умови й результату, розглядав об’єктивний критерій встановлення адекватного (типового) причинового зв’язку. Ключовим положенням Рюмеліна є наступне: “питання про значення умови як адекватної для спричинення результату повинно бути вирішеним з точки зору наступного об’єктивного прогнозу” [36, с. 55]. Практично йдеться про встановлення судом адекватності або типовості умов спричинення.

Рюмелін вважає, що суд, досліджуючи умови після спричинення, має можливість вирішити, чи носить воно (спричинення) випадковий, чи типовий характер. Зміни, внесені Рюмеліним в теорію адекватного причинового зв’язку полягають у тому, що при вирішенні питання про можливість настання даного результату він (Рюмелін) розглядає і умови, які стали відомі вже після настання цього результату [46, с. 179]. І. Кріс же розглядав характер умов, що виникають до настання результату з точки зору їх типовості чи атиповості.

Підхід І. Кріса, відповідно до якого типові каузальні умови визначаються до настання злочинного результату, має, на наш погляд, не юридичний, але фактичний характер. Натомість підхід, запропонований Рюмеліним для встановлення типовості умов, передбачає їх встановлення судом як типових, незважаючи на їх існування після результату. Враховуючи те, ким вчинюється оцінка типовості умов, а також правові наслідки даної оцінки, можна вести мову про суто юридичний підхід оцінки типовості причинового зв’язку, запропонований Рюмеліним. Даний підхід підтримується Н.М. Ярмиш: на її думку, типовість умов встановлюється високоерудованим юристом [20, с 453].

В межах теорії адекватного причинового зв’язку необхідно, на наш погляд, розглядати типовий каузальний зв’язок як об’єктивний. Здійснення суб’єктивної оцінки для встановлення юридично значимого причинового зв’язку не робить його суб’єктивним, адже при цьому з існуючих об’єктивних зв’язків обираються ті, які регулярно, постійно, типово зумовлюють злочинну поведінку.

Серед сучасних науковців теорію адекватного причинового зв’язку вважає обґрунтованою Н.М. Ярмиш. Наголошуючи на тому, що наявність чи відсутність причинового зв’язку встановлюється на основі досвіду, науковець вважає, що “адекватна теорія та теорія необхідного спричинення - це одне і те ж” [20, с. 455]. На її думку, необхідність, яка розкривається через поняття “реальна можливість” і “адекватність” в якості типовості - є характеристикою закономірності, яка встановлюється досвідно, є результатом спостереження за аналогічними, подібними явищами [20, с. 446]. Однак є очевидним, що прямого зв’язку між констатацією необхідного (закономірного характеру) характеру типового причинового зв’язку та його об’єктивністю не існує. Випадковий причиновий зв'язок також може бути об’єктивним; випадковість зв’язку не виключає його об’єктивності.

Є.В. Фесенко, навпаки, не підтримує наукових положень теорії адекватного причинового зв’язку (або адекватності причини). Він вважає, що ця теорія надто звужує коло причин, що можуть мати кваліфікуюче значення. Ця концепція неприйнятна, оскільки питання про типовість або нетиповість причин, по суті, віднесено на розсуд суб’єкта застосування норми, що уможливлює судове свавілля у вирішенні цих важливих питань [54, с. 124].

Водночас у досліджуваній теорії є і певне раціональне зерно. І це зерно полягає у необхідності врахування практичного досвіду для встановлення наявності чи відсутності причинового зв’язку при обґрунтуванні відповідальності особи за наслідок, що настав. Як зазначає Л.Д. Гаухман, критерієм правильності встановлення причини є практика, досвід людей. Досвід, на його думку, повинен застосовуватися для відмежування причинового зв’язку, достатнього для кримінальної відповідальності, від інших зв’язків між діянням і наслідком, що є в силу несуттєвості, віддаленості, малого ступеня вірогідності настання наслідків і т. п. є недостатніми для кримінальної відповідальності [60, с 113].

На наш погляд, критична оцінка теорії адекватного причинового зв’язку, що ґрунтується на наведенні атипових ситуацій чи акцентуванні на нетиповості знарядь і засобів, не враховує законодавчий аспект проблеми відображення типового спричинення. На наш погляд, законодавче закріплення видів злочинів у КК України є водночас узагальненням типових рис діянь та зв’язків, що їх характеризують. На рівні встановлення фактичних обставин справи атипові ситуації заподіяння смерті, інших наслідків атиповими засобами і знаряддями (зокрема, заподіяння смерті лінійкою або іншими нетиповими знаряддями й засобами), що знаходять свою юридичну оцінку, є лише певними виключеннями з правила, які підтверджують типовий характер спричинення. Якщо особі заподіюється смерть нетиповим способом, то це не заперечує можливість притягнення винуватого до кримінальної відповідальності, але є спричиненням за винятком, що лише підтверджує правило, встановлене законодавцем. На нашу думку, спрацьовує принцип: не буває правил без винятків. Викликає сумнів положення, відповідно до якого, встановлення того факту, чи була дія причиною, визначається не абстрактно, за типовістю, як вважає теорія адекватного причинового зв’язку, а конкретно, у кожному конкретному випадку [61, с. 128137]. Це було б вірно, якби досліджувалася будь-яка причиновість, а не тільки юридично значуща, змодельована у законі.

Отже, типовість, на наш погляд, є не абстрактною, але визначеною законодавчо. Окрім цього, типовість має темпоральний характер: вона встановлюється дослідженням кодифікованих, кримінально-правових актів, що діяли у різний час. Для прикладу можна розглянути статті 140 і 81 КК України 1960 р. та статтю 185 КК України 2001 р., що містять юридичну характеристику злочину “крадіжка”. Для діянь, відображених у даних статтях, характерна типова дія (протиправне і таємне заволодіння чужим майном) та типовий наслідок у вигляді матеріальної шкоди, що заподіюється окремій особі, колективу чи державі [62, с. 289].

Введення у чинний КК України нових (у порівнянні з КК України 1960 р.) злочинних діянь є відображенням необхідності законодавчо узагальнити типові діяння. Зокрема, злочинне діяння, передбачене ст. 361 КК України (“Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, комп’ютерів, систем та комп’ютерних мереж”), характеризується типовим причиновим зв’язком, оскільки зв’язок між незаконним втручанням в ЕОМ (і далі, по тексту) та наслідками у вигляді перекручення чи знищення комп’ютерної інформації і т. д., неодноразово виникав до криміналізації діянь та, очевидно, буде передбачений в аналогічних статтях наступних кодифікованих актів. Аналогічно характеризується злочин “Терористичний акт” (ст.258 КК України) де існує зв’язок застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій та створенням небезпеки для життя чи здоров’я особи. Отже, існує принаймні фактичне підґрунтя типізації згаданих діянь і пов’язаних з ними суспільно небезпечних наслідків. Іншими словами, в основі тих чи інших законодавчих положень, що визначають злочинність діяння, лежить певний узагальнений досвід.

Таким чином, типовість - основа теоретичного обґрунтування юридично значущих причинових зв’язків й одночасно законодавчих узагальнень діянь та зв’язків у межах механізму їх скоєння.

Однією з поширених теорій причинового зв’язку, що обґрунтовуються у кримінальному праві, є теорія необхідного спричинення. Особливе значення для з’ясування її суті має філософський аналіз категорій “необхідність” і “випадковість” у яких виражається філософське осмислення характеру взаємозалежності явищ, ступені детермінованості їх виникнення і існування.

Випадковість з точки зору представників сучасної філософської думки - це тип зв’язку, обумовлений несуттєвими, зовнішніми для даного явища причинами. Необхідність - це тип зв’язку, обумовлений внутрішніми, сутнісними причинами. Якщо необхідність виражає закономірно протікаючі процеси, то у ці процеси випадковість вносить момент невизначеності, непостійності [63, с. 128]. При з’ясуванні співвідношення випадковості і необхідності у філософській науці звертається увага, що випадковість, по-перше, форма прояву необхідності, подруге, - доповнення необхідності, тому що по відношенню до цієї закономірності інші закономірності є випадковостями, що доповнюють вихідну закономірність у загальній картині розвитку подій. Інколи вказують, що у співвідношенні необхідності і випадковості існує їх взаємодоповнення [63, с. 128].

Розмежувати необхідність і випадковість - значить розмежувати у теорії причиновості, при її застосуванні у кримінальному праві, необхідні та випадкові причинові зв’язки. Засновник теорії необхідного спричинення А.А.Піонтковський пропонував покласти в основу вирішення питання про наявність причинового зв’язку між дією особи і суспільно небезпечним наслідком аналіз необхідності і випадковості як об’єктивних категорій. При цьому питання про специфічний, притаманний тільки кримінальному праву причиновий зв’язок ним не ставиться. Він також зазначає, що питання про причиновий зв’язок повинно бути вирішене шляхом конкретного розгляду реально існуючої взаємозалежності відповідних явищ. На його думку, необхідний наслідок є проявом закономірності розвитку даного явища, він внутрішньо йому притаманний. Випадковий же наслідок закономірно не випливає з даного явища. Випадковий наслідок настає тому, що у своєму розвитку дана закономірність переплітається з дією інших, сторонніх для неї обставин [46, с. 184].

Отже, на основі аналізу положень, що характеризують теорію необхідного спричинення, можна зробити такі висновки:

1) необхідний причиновий зв’язок встановлюється на основі аналізу філософських категорій “необхідність” та “випадковість”;

2) в теорії необхідного спричинення розглядається не причиновість взагалі, але конкретна, реально існуюча залежність явищ, в межах якої одне явище (суспільно небезпечний наслідок), з внутрішньою необхідністю викликається іншим (діяння - причина);

На думку В. М. Кудрявцева, розробники теорії необхідного спричинення не дали чіткого критерію відмежування необхідних зв’язків, що тягнуть відповідальність, від зв’язків “випадкових”, таких, що не тягнуть її [64, с. 68].

З точки зору інших критиків теорії, пропонуючи для вирішення питання кримінальної відповідальності враховувати лише внутрішні (необхідні) причини злочинного результату, її представники роблять неможливим дослідження конкретного причинового зв’язку при здійсненні конкретного діяння [65, с. 338].

В.І. Кофман вважає, що усяка конкретна зумовленість результату протиправною дією особи, те, що розуміється під причиновим зв’язком у праві, буде знаходитись, з філософської точки зору, в області зовнішньої випадковості, тому що тільки вплив випадкових факторів індивідуалізує дане явище, надаючи йому ті чи інші риси, що відрізняють його від інших явищ, в яких проявляється та ж необхідність [66, с. 18]. Сутність зауваження, на наш погляд, полягає у тому, що необхідний (закономірний) зв’язок у чистому вигляді існує лише як філософська абстракція; на рівні ж юриспруденції причинові зв’язки, як своєрідні конкретні зв’язки, існують лише як необхідно-випадкові або “змішані”. У зв’язку із цим доречно зазначити, що розробник теорії А.А. Піонтковський не протиставляв необхідність випадковості і не заперечував філософського положення про випадковість, що є доповненням необхідності.

Свого часу Т.Л. Сергєєвою для пояснення особливостей необхідного спричинення, а ще більше - для посилення аргументації теорії - застосовуються поняття “дійсність”, “закономірність”, “реальна можливість”. Науковець зазначала, що наявність причинового зв’язку між поведінкою особи й наслідками, що настали, повинно бути визнане тоді, коли наслідки закономірно слідували з його поведінки, коли вони були необхідними наслідками даної поведінки [67, с. 77]. Пояснюючи механізм заподіяння суспільно небезпечних наслідків, Т.Л. Сергєєва вказує, що спочатку виникає можливість настання злочинного результату, що може бути створена або самим обвинуваченим або іншими силами. Обвинувачений дану можливість своєю поведінкою перетворює у дійсність. Таким чином, необхідний причиновий зв’язок між даною дією і наслідком утворюється в результаті перетворення реальної можливості у дійсність. При цьому акцент робиться на тому, щоб практичний результат був дійсно заподіяний обвинуваченим за наявності певних для настання цього результату [67, с. 80].

На думку критиків наукового підходу Т.Л. Сергєєвої, під час дослідження причинового зв’язку між дією особи і суспільно небезпечним наслідком, що настав, ми завжди маємо справу із реалізованою можливістю, яка є вже не можливістю, а дійсністю. Відбувається неправомірне ототожнення категорій “дійсність” і “можливість” [64, с. 68]. Цю критику належить визнати прийнятною. Наприклад, особа А. штовхнула особу Б. під проїжджаючий автомобіль. До тих пір, поки Б (потерпілий) стоїть на тротуарі, ніякої можливості смерті від авто ще немає. Коли ж обвинувачений вже штовхнув потерпілого під автомобіль, тут існує не можливий, але дійсний злочинний результат. Таким чином, оскільки реальна можливість як така не супроводжує факт протиправного спричинення, вона не може розглядатися в якості критерію наявності необхідного причинового зв’язку. На наш погляд, введення у межах теорії необхідності спричинення поняття “реальна можливість” ускладнює встановлення необхідності зв’язку, оскільки відсутні наукові критерії реальної можливості настання наслідку; на практиці реальна можливість встановлюється на основі досвіду і, як правило, при наявності прямого безпосереднього спричинення.

Відштовхуючись від того, що кожний одиничний конкретний випадок є проявом одночасно і необхідності і випадковості, окремі науковці звертають увагу на потребу використання більш точних критеріїв причинного зв’язку [68, с. 332]. Робиться висновок, що уявлення про необхідне, внутрішньо визначене спричинення є недостатнім для встановлення юридично значущого каузального зв’язку; процес встановлення такого зв’язку передбачає врахування додаткових моментів (зокрема, суспільної небезпечності діяння, ступеня протяжності зв’язку між дією і наслідками, тощо). В.М. Кудрявцев, зокрема, вказує, що для того, щоб спричинення набуло кримінально-правового значення, необхідна його відповідність ряду вимог, що стосуються характеру дії (вона повинна бути суспільно небезпечна в момент її скоєння), характеру наслідків (вони повинні бути однорідні за своїм характером з небезпечністю діяння), ступеня протяжності зв’язку між дією і наслідками (причинний зв’язок повинен розвиватися у межах від реальної можливості до її перетворення у дійсність) [69, с. 207-208].

Критикуючи дану позицію, В.С. Прохоров та І.В. Золотарьов зазначають, що є невірним визначати поняття причинного зв’язку, використовуючи юридичні ознаки злочину (зокрема, “суспільну небезпечність”), отже, створювати особливе поняття причинного зв’язку у кримінальному праві. Суспільна небезпечність діяння не може слугувати критерієм причинності: по-перше, тому, що не суспільна небезпечність діяння визначає вирішення питання, чи є причинний зв’язок чи він відсутній, але навпаки, причинний зв’язок між діянням й суспільно небезпечним наслідком надає діянню суспільно небезпечного характеру; подруге, сама суспільна небезпечність залежить як від історично мінливих оціночних моментів, так і від суб’єктивних моментів, у той час як причинний зв’язок є об’єктивним [70, с. 430].

На наш погляд, необхідно поєднати - у контексті вирішення проблеми встановлення причинового зв’язку - сутнісний і юридичний аспекти встановлення, які практично відображаються у наукових підходах В.М. Кудрявцева та його опонентів.

В.С. Прохоров, І.В. Золотарьов акцентують увагу на сутності встановлених каузальних чинників (чи є вони необхідними) і, відповідно, характері встановленого причинового зв’язку (чи є він необхідним або випадковим). Звідси випливає дещо поспішний висновок про наявність каузального зв’язку як умови кримінальної відповідальності. Важливим етапом встановлення юридично значущого зв’язку є з’ясування суспільної небезпечності діяння, оскільки тільки таким чином можна зробити висновок про кримінально-правові наслідки для особи. З’ясування сутнісного характеру причинового зв’язку повинно поєднуватись із з’ясуванням протиправності (а, отже, і суспільної небезпечності) діяння, оскільки в іншому випадку ми досліджуємо каузальність у неправовій сфері.

Попри все зазначене, теорія необхідного спричинення знаходить широку підтримку у сучасній науці. Доконаний висновок для сучасного кримінального права: тільки дія або бездіяльність винного - необхідна умова [71, с. 292]. Таким чином, значення для кримінального права має лише та причина, яка характеризується через категорію “необхідність”. Також вважається, що випадкові зв’язки не є зв’язками причини і наслідку. За випадковий результат, що не пов'язаний з діями особи, вона не може нести відповідальність, оскільки між ним та попередніми діями особи відсутній причиновий зв’язок .

Зазначена теорія знаходить прихильність і серед українських вчених. Зокрема, Є.В. Фесенко, вважає, що квінтесенцією теорії необхідного спричинення є те, що вона надає значення ознаки об’єктивної сторони складу злочину не будь- якому причиновому зв’язку між явищами, а лише такому, коли наслідок став необхідним, об’єктивно закономірним, а не випадковим результатом діяння. Для випадкового причинового зв’язку характерним (на відміну від необхідного (закономірного)), що наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння особи у конкретній обстановці. Вони настають через випадковий збіг обставин. При цьому, в закономірний розвиток діяння втручається інша закономірність - дія третьої особи або іншої зовнішньої сили. У цьому зв’язку, у кримінальному праві розглядаються проблемні поняття “привхідні сили” , сили, що приєдналися [72, с. 16].

Резюмуючи розгляд уявлень про теорію необхідного спричинення, ми вважаємо за необхідне зупинитись на кількох важливих моментах.

Теорія необхідного спричинення має перевагу у порівнянні з розглянутими теоріями причинового зв’язку, яка полягає у чіткій філософській і методологічній базі встановлення наявності юридично значущого причинового зв’язку. На противагу теорії еквівалентності, теорія необхідного спричинення передбачає встановлення юридично значущого причинового зв’язку на основі філософського (а не формально-логічного) аналізу таких важливих категорій як “необхідність” і “випадковість”. В межах теорії необхідного спричинення у порівнянні з теорією “виключної причиновості” немає хибного, на наш погляд, уявлення про юридично значущий причиновий зв’язок лише як про безпосередній. Нарешті, безсумнівним позитивом названої теорії є встановлення чіткого переліку умов для вирішення питання кримінальної відповідальності особи. До таких умов відносяться наступні: а) небезпечне діяння має передувати злочинному наслідку за часом; б) небезпечному діянню мають бути властиві неминучість чи реальна можливість настання шкідливого наслідку; в) небезпечне діяння має бути причиною настання даного наслідку. Під причиною в цій теорії розуміється таке явище, яке закономірно, з необхідністю, породжує інше явище - наслідок; г) небезпечне діяння повинно бути безпосередньо пов’язане з діями іншої особи або іншими зовнішніми силами, використаними людиною для замовлення наслідку [73, с. 170].

Втім, дана теорія потребує подальшого опрацювання, оскільки й вона не вирішує всіх питань, що виникають у зв’язку із встановлення причинового зв’язку. Як приклад можна навести ситуацію, коли спричинення відбувається під впливом багатьох чинників. Свого часу на цю ситуацію звертав увагу М.Д. Шаргородський, який писав, що будь-який результат викликається не однією, а багатьма різними причинами. Однак, не усі причини, що викликають результат, спричинюють його в рівній мірі. Одні причини здатні з необхідністю спричинити результат (наприклад, відрубання живій людині голови завжди викликає смерть); інші здатні викликати результат в даних конкретних умовах (наприклад, постріл з револьвера); треті, нарешті, призводять до відомого результату лише в результаті приєднання до них додаткових причин, що не знаходяться ні в якій залежності від даної дії [74, с. 103]. Отже, М.Д. Шаргородський пропонував комплексний підхід до розуміння факторів спричинення, що пов’язаний з встановленням їх особливостей, різного характеру й значення в аспекті заподіяння злочинного результату.

Підкреслена М. Д. Шаргородським багатозначність причинового зв’язку породжує труднощі встановлення конкретного, кримінально-правового причинового зв’язку на підставі використання категорії “необхідність”. Багато - значність причинового зв’язку передбачає варіанти поєднання необхідних і випадкових причин настання результату. Звідси виникає проблема їх співвідношення у спричиненні і, відповідно, різних правових наслідків для винуватого.

Як зазначалося, перевага теорії необхідного спричинення у порівнянні з теоріями еквівалентності та адекватного причинового зв’язку полягає у тому, що у ній присутня чітка методологічна позиція щодо встановленого причинового зв’язку: юридичне значення (з точки зору кримінально-правових наслідків) має лише необхідне, внутрішньо обумовлене спричинення.

Водночас зазначена сильна сторона теорії необхідного спричинення є слабкою стороною даної теорії, оскільки деякі дослідники проблеми причинного зв’язку в кримінальному праві вважають поняття закономірності (чи незакономірності) наслідків нечітким, розмитим, тобто таким, що не може слугувати показником каузальних відносин для конкретної ситуації [75, с. 346]. Встановити закономірність (необхідність) спричинення означає, на наш погляд, здійснити першу умову встановлення юридично значущого причинового зв’язку. На наш погляд, другою умовою встановлення зв’язку є з’ясування його конкретних моделей на основі аналізу конкретних ситуацій заподіяння (пропозиція Є.В.Фесенка). Третя умова - типові узагальнення причинового зв’язку або формування юридичних конструкцій причинового зв’язку в межах норм, що передбачають конкретні злочини у межах Особливої частини КК. Однак, реалізація наведених умов встановлення зв’язку передбачає комплексну роботу, в якій поєднуються зусилля теоретиків права, практичних правників та законодавців.

Відсутність комплексної розробки умов встановлення юридично значущого причинового зв’язку не скасовує необхідності встановлення такого зв’язку, виходячи з сучасного стану питання. На наш погляд, за основу встановлення юридично значущого причинового зв’язку можна взяти уявлення про необхідне (закономірне), внутрішньо викликане заподіяння суспільно небезпечних наслідків. В процесі встановлення причинового зв’язку потрібно чітко розмежовувати необхідний каузальний зв’язок від випадкового, у тому числі, на наш погляд, використовуючи уявлення про ступінь спричинення злочинного результату [76, с. 58]. Іншими словами, в основу вирішення проблеми причинового зв’язку у кримінальному цілком може бути покладена теорія необхідного спричинення.

Теоретично, узагальнюючи змістовні й методичні характеристики класичних теорій причинового зв’язку можна визначити сфери їх застосування . Водночас, даний підхід потребує окремого фундаментального дослідження, з більш точним визначенням груп злочинів, особливостей зв’язків у межах злочинів, щоб дозволяло застосувати методику різних класичних теорій до встановлення причинового зв’язку. Крім того, в науці кримінального права і в теорії кримінального права, як правило, обирається одна з розглянутих вище теорій для вирішення питання встановлення причинового зв’язку. Враховуючи наведені підстави, для вирішення питання встановлення зв’язку, на наш погляд, необхідно застосувати положення теорії необхідного спричинення з аналізом наведених вище варіантів спричинення: коли заподіяння суспільно-небезпечних наслідків має прямий і безпосередній характер; заподіяння при наявності інших суттєвих каузальних чинників, коли поведінка винуватого не причина, але умова в межах спричинення; заподіяння, коли поведінка винуватого є домінуючою, визначальною і наявність, зокрема, особливих властивостей на боці потерпілого є несуттєвою для настання наслідку, тоді поведінка особи - причина наслідків; заподіяння, коли особа свідомо використовує, такі, що приєдналися до каузального “ланцюга” чинники, коли вона свідомо використовує і комбінує їх власними діями, тоді існує необхідне спричинення.

На наш погляд, наведені ситуації заподіяння утворюють базис, на основі якого можуть розглядатися інші, більш спеціальні ситуації. До таких ситуацій належать, виходячи з аналізу норм Особливої частини КК України, зокрема наступні:

Заподіяння (спричинення) групою осіб, коли потерпілий характеризується певними властивостями (зокрема, потерпілий при вчиненні грабежу може характеризуватися важким матеріальним станом, є неповнолітнім, тощо), що не мають суттєвого впливу на настання наслідку;

Ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані (ст.136 КК України), де небезпечний стан безпосередньо породжує передбачені законом наслідки, в той час, як поведінка винуватого - умова спричинення; більш складне поєднання небезпечного для життя стану потерпілого з його малоліт- ством, в якому умова (малолітство) доповнює умову ненадання допомоги, а причиною є також небезпечний стан потерпілого (ч.3 ст.136 КК України);

Заподіяння (спричинення) смерті, різного виду тілесних ушкоджень, коли у більшості випадків існує прямий і безпосередній причиновий зв’язок, а також існують законодавчо встановлені (ч.2 ст.121 КК України, умисне тяжке тілесне ушкодження, наслідком якого є біологічна смерть особи) й факультативні виключення, що мають скоріше процесуальне, аніж кримінально-правове значення (опосередкування спричинення дією механізмів, інших людей, тощо).

Необхідно ще раз підкреслити, що розглянуті базисні ситуації, а також їх конкретні, нормативні прояви розглядаються в межах теорії необхідного спричинення. Їх аналіз, як вже зазначалося, відповідає на основні питання: необхідним чи випадковим є заподіяння наслідку (в залежності ступеня опосередкування поведінки винуватої особи іншим чинником), а також, чи є поведінка винуватого умовою або причиною суспільно небезпечних наслідків.

В деяких випадках, в межах окремих злочинів, передбачених Особливою частиною КК України (ст.ст. 256, 2584 КК), передбачені зв’язки не каузального, але кондиціонального характеру, що мають вид: “заборонене кримінальним законом сприяння - суспільно-небезпечні наслідки (у вигляді дій учасників злочинних організацій, злочинних організацій, злочинної діяльності)”. У цьому випадку, зв’язок носить обумовлюючий характер [47, с. 367], питання про необхідне або випадкове спричинення безпосередньо поставлене бути не може; зв’язки обумовлення, на наш погляд, лише супроводжують (сприяють) спричиненню.

Враховуючи розглянуте вище, висновок про необхідне, юридично значуще спричинення можливий тільки з урахуванням змісту категорій “необхідність” і “випадковість”, визначення базисних ситуацій спричинення та з’ясування їх нормативної конкретизації (причинові зв’язки в межах певних злочинних діянь).

Окрім розглянутих класичних теорій причинового зв’язку, у кримінальному праві існують також і інші теорії:

1) теорія причини і умови (автори А. Хорн, Р. Хорн); суть теорії: розмежування (кількісне або якісне) причин і умов (причина - зміна, яка своєю силою і діяльністю викликає іншу зміну умов - перебування у спокої станів, від яких залежить можливість для причини діяти);

2) теорія безпосередньої (найближчої) причини (на основі узагальнення судової практики, рекомендації Пленумів Верховного Суду РФ); суть теорії: тільки остання, безпосередня й найближча до наслідку дія повинна визнаватися причиною результату;

3) теорія винної причиновості (автори М.Д.Сергієвський, В.Д.Філімонов); суть теорії: у кримінальному праві необхідно застосувати не загально- філософське, але спеціальне, юридичне уявлення про причиновість;

4) теорія інформаційної причиновості (А.А.Тер-Акопов); суть теорії: інформація (інформаційний “сигнал”) в основі механізму заподіяння шкідливих наслідків.

Даний перелік не вичерпує усього “спектру” теорій причинового зв’язку.

Основні з розглянутих вище теорій, тобто теорії, принципові положення яких системно застосовувалися і застосовуються у практиці встановлення кримінально-правового причинового зв’язку, можуть бути систематизовані за специфікою наукового підходу до визначення сутності такого зв’язку. Зокрема, окремого виділення потребують теорії, у яких встановлення причинового зв’язку ґрунтується на використання таких філософських категорій як «необхідність» і «випадковість», «можливість» і «дійсність», «причина» і «умова», «вірогідність» у тому числі:

1) необхідного спричинення, у межах якої заперечується юридичне значення випадкових причинових зв’язків й підкреслюється таке значення у необхідних;

2) можливості і дійсності, у межах якої знаходить обґрунтування положення про необхідну причину й відповідний причиновий зв'язок;

3) причини і умови, оскільки дана теорія основана на розмежуванні понять «причина» і «умова».

За специфікою обґрунтування причинового зв’язку як такого, що має кримінально-правове значення - із застосуванням правових критеріїв - виділяються теорії винної причинності (кримінально-правове значення має лише такий причиновий зв'язок, який охоплюється передбаченням, усвідомленням об’єкта), а також юридичного фіктивного причинового зв’язку (коли нормами права встановлюється обов’язковий для учасників правовідносин зв’язок, навіть якщо в дійсності він відсутній).

За формально-логічним підходом (вираженим у застосуванні індуктивно- логічного методу гіпотетичного елімінування) виділяється теорія conditio sine qua non.

Резюмуючи розгляд основних (класичних) теорій у межах розділу, можна зробити наступні висновки:

1) розглянуті теорії є методологічно різними, очевидно, можливе їх застосування для встановлення різних видів причинового зв’язку;

2) вище означений підхід потребує додаткового теоретичного обґрунтування, оскільки у кримінальному праві, в рамках вирішення питання встановлення причинового зв’язку методологічні підходи теорій розглядаються як альтернативні;

3) перевагу при встановленні причинового зв’язку необхідно віддати теорії необхідного спричинення, оскільки саме у її межах визначені філософські (фундаментальні) засади встановлення зв’язку (категорії “необхідність”, “випадковість”);

4) в рамках теорії необхідного спричинення для встановлення юридично значущого, каузального зв’язку необхідне з’ясування механізму спричинення,

оскільки існують його складні випадки;

5) складні варіанти спричинення необхідно розглядати на основі створення “схем” причинового зв’язку, оскільки вони дозволяють зрозуміти структуру спричинення.

Досить цікавим і актуальним є дослідження застосування кримінально- правових уявлень про причиновий зв’язок у межах сучасних зарубіжних систем кримінального права. У цьому зв’язку, є доцільним, на наш погляд, здійснити відповідний аналіз таких протилежних за традиціями і характером функціо - нування систем кримінального права, як кримінальне право США та Німеччини.

Кримінальне право США характеризується як:

1) кримінальне право на федеральному рівні;

2) кримінальне право на рівні окремих штатів.

Існування кримінального права на рівні окремих штатів не виключає необхідності вирішення кримінально-правових питань (у т.ч. питань, пов’язаннях з визначенням і встановленням юридичного значущого причинового зв’язку) на загальнофедеральному рівні.

З метою вироблення загальних підходів до розвитку кримінального права у штатах Інститутом американського права був у 1962 р. підготовлений Модельний (рос. «Примерный») кримінальний кодекс. Як визнають американські науковці (зокрема, П. Робінсон) питання про причиновий зв’язок у даному Кодексі викладене дуже невдало, оскільки ті, хто його створив, спробували викласти власні, складні теоретичні побудови в рамках «вузьких» законодавчих положень.

Відповідно, зарубіжні дослідники кримінального права США роблять висновок, що, по-перше, положення Модельного кодексу не були сприйняті кримінальними кодексами штатів і, по-друге, укладачі Кодексу не спростили дані положення, але залишили вирішення питань причинового зв’язку судовій практиці та кримінально-правовій доктрині [77, с. 130].

У зв’язку з наведеними труднощами вирішення питань причинового зв’язку у системі кримінального права США, окремі дослідники намагаються дати чіткі (хоча й дещо спрощені) рекомендації по проблемах встановлення юридично значущого причинового зв’язку, які практично являють собою модифікацію основних концепцій причинового зв’язку.

В. Бернхем у своїй монографічній праці «Вступ до права та правової системи США» зазначає, що є два ступеня у визначенні причини правопорушення. Перший полягає у встановленні того, чи була дія обвинуваченого причиною-за-фактом шкідливого результату. Така причина достатня для того, щоб результат мав місце (так званий критерій Sine qua non). Найбільш часто її визначають як причину типу «якщо б не», тобто, якщо б не поведінка обвинуваченого (без поведінки обвинуваченого), шкоду не було б заподіяно.

Коли причину-за-фактом не доведено, розслідування закінчується і вимогу визначення причини не задоволено.

Якщо причина-за-фактом доведена, наступна стадія розгляду полягає у визначенні того, чи є вона безпосередньою причиною шкоди. Може бути багато причин шкоди, але закон може покарати обвинуваченого тільки тоді, коли це буде безпосередня причина [78, с. 460].

Взагалі безпосередня причина означає (на думку науковця), що існує нерозривний причинний ланцюг між дією обвинуваченого та заподіяною шкодою. У більшості випадків це легко визначити. Наприклад, якщо обвинувачений стріляє в жертву і вона внаслідок цього помирає, очевидно, що ніщо не порушує причинного ланцюга. Далі В. Бернхем розглядає різні варіанти спричинення.

Зокрема, він зазначає, що причинний ланцюг може бути перерваний причиною «що заважає». Чи буде перерваний причинний ланцюг дією, що заважає, чи ні, залежить у цілому або від наявності збігу обставин, що не мають відношення до дій обвинуваченого, або від реакції на його дії.

На думку В. Бернхема, для реакції закон допускає більш довгий ланцюг причинності, ніж для збігу.

Збіг обставин порушить ланцюг причинностей тільки тоді, коли його втручання та результат були непередбачені (не охоплювалися) злочинним наміром). У якості прикладу наводиться ситуація, коли обвинувачений завдав жертві поранення несмертельного характеру і покинув її вночі у непритомному стані [78, с. 460]. Якщо автомобіль переїде жертву і це призведе до її загибелі, можна сказати, що обвинувачений спричинив її смерть, оскільки такий наслідок був передбаченим результатом залишення жертви на дорозі. З другого боку, якщо обвинувачений покинув жертву обіч дороги і п’яний водій, втративши контроль над автомобілем, наїхав на жертву, це було непередбаченим.

Як вважає В. Бернхем, у випадку втручання в умови, створені обвинуваченим, реакції на його дії, причинність може бути встановлена в деяких випадках навіть тоді, коли ця реакція була непередбаченою Тільки якщо ця реакція була цілком ненормальною, можна сказати, що обвинувачений не спричинив кінцевий результат. Прикладом можуть бути випадки недбалого лікування ран жертв професійними медпрацівниками.

Інколи на обвинуваченого покладається відповідальність за самогубство жертви. Коли обвинувачений тяжко поранив жертву і вона чинить самогубство з причин, не пов’язаних із заподіяними ранами, обвинувачений не має відповідальності за смерть жертви. Але не визнається ненормальним, коли жертва чинить самогубство через сильний біль від ран, заподіяних злочинцем або коли ті рани призвели жертву до нестями [78, с. 461].

Розглядаючи правило загального права «рік плюс день», В. Бернхем зазначає, що дане правило й досі застосовується багатьма юрисдикціями і полягає в тому, що обвинувачений не може бути визнаним у смерті, якщо жертва прожила один рік після дій злочинця. Воно базується на тому, що важко довести, що дія обвинуваченого була причиною смерті після надто великого строку, який минув після неї. Проте, зазначає Бернхем, завдяки прогресу в галузі медицини визначення причин смерті, очевидно, більш не становить проблем, і багато юрисдикцій вже відмовилися від даного правила. Завершуючи аналіз теоретичних і практичних підходів до розуміння причинності та їх застосування в межах кримінального права США, В. Бернхем виділяє аналітичний блок «інші причинні ситуації». В рамках даного блоку зазначається, що окрім дії, що заважають непередбачливість завданої особливої шкоди не завжди розриває причинний ланцюг. Наприклад, хвороба жертви, що спричинила їй більше страждань, ніж передбачав обвинувачений під час злочину, не виключає, що його дії будуть розглянуті як безпосередня причина цієї шкоди [78, с. 460].

Аналіз наукових поглядів на причиновість в межах американської кримінально-правової доктрини, дозволяє зробити наступні висновки:

1) в американській кримінально-правовій системі використовується модифікація conditio sine qua non, коли причина встановлюється виходячи з факту шкідливого результату (якщо б не поведінка винного шкода не була б заподіяна, необхідно довести причину «якщо б не»);

2) у якості юридично значущого спричинення відповідно до середньовічної правової традиції, у більшості випадків, розглядається безпосереднє спричинення.

В американській системі кримінально права багато юрисдикцій (судів штатів) застосовують правило «рік плюс один день» для встановлення причинового зв’язку між діянням винного та смертю особи.

У межах американського підходу до проблем причиновості існують оригінальні уявлення про спричинення:

а) розглядається значення і якість реакції потерпілого на спричинення вчинене винним (якщо реакція на дії є ненормальною, то обвинувачений не спричинив кінцевий результат і навпаки);

б) об’єктивний характер спричинення не виключає розгляду в якості критерію юридично значущого спричинення передбачення обвинуваченим наслідків своїх дій; однак зазначається, що у деяких випадках навіть непередбачення шкідливих наслідків не виключає юридично значущого спричинення (хвороба жертви, спричиняє їй більше страждання, ніж передбачав обвинувачений під час злочину, не виключає, що його дії будуть розглянуті як безпосередня причина цієї конкретної шкоди).

Необхідно зазначити, що американська система кримінального права, сприйняла з англійської принцип mens rea («винна воля», «злочинний намір», тощо). Відповідно до «mens rea» діяння вважається умисним, якщо воно є результатом волі [79, с. 77].

Mens rea - це водночас оцінка, що дається судом поведінці обвинуваченого, та внутрішній психічний стан особи, що вчинює злочин. В аспекті дослідження причиновості, в американській системі кримінального права окремими дослідженими констатується використання mens rea в якості критерію юридично значущого причинового зв’язку.

Однак таке передбачається лише в законодавстві окремих штатів. Зокрема, наводиться законодавче положення пар.707 КК штату Айова відповідно до якого тяжке вбивство визначається як спричинення смерті іншій людині зі злим передумисленням, точно вираженим або таким, що мається на увазі [80, с. 477].

Німецьке кримінальне право відноситься до континентальних правових систем. Відповідно, у рамках німецького законодавства (що буде розглянуто детально, при подальшому дослідженні проблем причинового зв’язку) існує чіткий поділ на Загальну та Особливу частини.

Теоретико-правові і кримінально-правові зокрема, традиції кримінального права Німеччини були закладені, ще у XIX столітті (зокрема виникає уявлення про склад злочину, теорія еквівалентності М. Бурі, теорія адекватної причинності, тощо).

К. Куль у стислому вигляді роз’яснює дане співвідношення таким чином, що у сучасній кримінально-правовій літературі існує широко розповсюджене уявлення, що у матеріальних (результативних) складах зв’язок між діями (бездіяльністю) та результатом необхідно перевіряти двоступенево. Перше - з’ясування власне причинності. Друге, коли встановлюється чи спричинив суб’єкт такі наслідки, які є порушенням прийнятих цінностей [81, с. 20].

Далі К. Куль акцентує, що такими, що можуть бути поставлені в вину є тільки ті результати, які спираються на релевантний до кримінального закону хід причинності інакше кажучи, адекватний хід причинності, що охоплює склад діяння.

У сучасному німецькому праві виділяються наступні теорії, положення яких застосовуються при встановленні причинових зв’язків у конкретних кримінальних справах:

1) теорія умов (Bedingungstheorie);

2) теорія адекватної причинності або адекватних (складам діянь) умов (Adaquanztheorie);

3) релевантна теорія (Relevanztheorie).

Теорія умов розглядається Й. Вессельсом та В. Бойльке як панівна (у праві і кримінальному праві зокрема). Відповідно ними вважається, що причиною у сенсі кримінального права є кожна умова результату, відносно якої можна вважати, що без неї відпаде результат у його конкретному виразі. Формулювання наводиться з врахуванням рішень Імперського і Верховного суду ФРН [82, c. 602].

Теорія адекватних умов у німецькій правій доктрині вважається досить розробленою і застосовується в основному у цивільному праві.

За даною теорією (як вважає Т. Трондле), тільки такі наслідки спричиняються діянням, з настанням яких необхідно рахуватися виходячи з загального людського досвіду судді (об’єктивно виражений прогноз). Причиновий зв’язок заперечується, коли результат настає внаслідок атипового причинного розвитку, з яким, виходячи з життєвого досвіду, не можна рахуватися (передбачити).

Нарешті, релевантна теорія відрізняється тільки врахуванням кримінально - релевантних умов (таких що закріплюються, відображаються у сучасному німецькому кримінальному праві) і розглядається як база теорії поставлення у вину (рос. «вменимости») [82, с. 603].

Як зазначається у науковій літературі, переклад значення терміну «поставлення в вину» в рамках кримінально - релевантної теорії є неоднозначним.

Зокрема А. Жалінський зазначає, що переклад німецького «Zurechnung» (буквально те, що йде на рахунок, до рахунку) є утрудненим. Поняття «вменимость» (рос.) можливо не краще але близьке за значенням [82, с. 602].

Враховуючи те, що основні засади, принципи і методика наведених вище теоретичних підходів до розуміння причинового зв’язку були розглянуті у попередньому підрозділі дисертаційного дослідження, можна зробити певні висновки стосовно сучасного стану сучасних німецьких уявлень про причиновий зв’язок:

1) в рамках німецького підходу застосовуються як традиційні теоретичні уявлення про причиновий зв’язок (теорія умов, адекватної причинності), так і новітні (теорія кримінально-релевантних умов);

2) теорія кримінально-релевантних умов поширюється тільки на матеріальні (результативні) склади злочинів і в якості критерію юридичного причинення розглядає наявність законодавчого відображення с, яке може бути «еталоном» здійсненого.

В англійській правовій традиції існують принципи, які на наш погляд могли б діяти у виключних випадках, коли виникають труднощі з віднесеннями фактичного причинового зв’язку до необхідного зв’язку при наявності випадкових моментів або значних розривів у часі. Зокрема, перший у названих принципів: «Якщо особа передбачала або мала можливість передбачати наслідки своїх дій, то їх не можна вважати за дуже далекі й ту особу визнають винною». Наступний принцип: «Якщо проміжні події передбачувані, обвинувачений відповідатиме за смерть, що стала їхнім кінцевим наслідком» [83, с. 41].

Резюмуючи розгляд застосування теорій причинового зв’язку в сучасній зарубіжній юриспруденції, необхідно зробити висновок про комплексний характер такого застосування, залежність його від галузей права, характеру нормативного відображення причинового зв’язку.

1.3.

<< | >>
Источник: Беньківський Володимир Олександрович. ТЕОРЕТИЧНІ І ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ ПРИЧИНОВОГО ЗВ’ЯЗКУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2013. 2013

Скачать оригинал источника

Еще по теме Загальна характеристика основних концепцій причинового зв’язку у науці кримінального права:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Загальна характеристика основних концепцій причинового зв’язку у науці кримінального права