Специфіка релігійного світосприйняття та світорозуміння

Розглянемо специфіку релігійного світосприйняття та світорозуміння через аналіз соціально-релігійних аспектів діяльності релігійної організації (церкви). Під соціаль­ним ученням релігійної організації(церкви) мається на увазі нею проголошене більш- менш систематизоване розуміння суспільного устрою й суспільних змін, що спирається на віросповідні принципи церкви і її власний соціальний досвід.

Основи соціальної концепції релігійної організації(церкви) становлять помітний ін­терес для історичного і релігійно-філософського аналізу, оскільки в Україні відбулись кардинальні зміни існуючого ладу, почала вибудовуватися нова ідеологія держави, ви­явилися нові взаємини в суспільстві. Фундаментальні зміни здійснилися й у відношенні світської держави до релігії. На зміну атеїстичному курсу прийшла віротерпимість, за­кріплена в законах. Релігія в масовій й елітарній свідомості визнається найдавнішим ін­ститутом суспільства, що має вплив на життя окремої людини й соціуму в цілому. Представники влади роблять спроби використання релігії для відновлення українських державних традицій. У суспільстві транслюються ідеї про громадянську релігію, про моральну складову православної віри, необхідну для формування громадянських основ особистості. Саме суспільство сприймає релігію як необхідну складову життя.

Коли в історії суспільства відбуваються глибокі зміни, вони супроводжуються тя­жінням людей до духовних основ. Багато громадян усвідомлюють соціальні реалії з ре­лігійної точки зору. Незважаючи на секуляризацію пострадянського суспільства, пра­вославне соціальне учення зберігає свою значущість як важливу складову української духовності. У цьому плані церква надає їм порівняно чітку соціальну панораму.

Соціальна концепція церкви закликає до побудови досконалого суспільства, засно­ваного на ідеях добра, справедливості, де вихідні побудови концепції починаються з взаємин церкви і світу. Церква зберегла богословські традиції відношення до світу: ні беззастережне ухвалення, ні відкидання його. Церква приймає мир, що осяяв божест­венною благодаттю. Свою місію церква бачить в одухотворенні світу, у підпорядку­ванні його божественному закону. Звідси й гіркі міркування про характер сучасної сво­боди, яка веде людину до розриву з Богом. Церква намагається відновити свій інституційний статус і забезпечити визначальний вплив на суспільство. Власна ідеоло­гічна позиція церкви відмінна від державної доктрини. Як і раніше, духовна (церковна) влада ставиться вище за державну владу. Церква домагається самостійної виховної фу­нкції в суспільстві, активного місіонерства.

Існують чотири основопологаючих фундаментальних блоки, що характеризують ставлення сучасної релігійної організації(церкви) до соціуму які локалізовані на стику релігійної і світської культури і визначають сучасне церковне бачення їх сполучання, а саме: суспільство, розуміння його природи, основ суспільного устрою; церква, розу­міння її природи й інституційного призначення, її соціального статусу й відношення до держави; особистість, розуміння її природи, зв’язку з суспільством і таких важливих концептів, як її існування, свобода, права й відповідальність перед суспільством; духо­вні константи сучасного суспільства, а саме: мораль, культура, наука.

Суспільство — це система діяльності й життя людей, об’єднаних територією про­живання, епохою, традиціями й культурою. Це об’єктивна реальність, форма існування соціального буття, що має внутрішню структуру, цілісність, закономірності, ті або інші тенденції розвитку. Суспільне буття має об’єктивну й суб’єктивну сторону. Об’єктивна сторона — це умови життя людей, їх потреби, стан матеріального виробництва. Суб’єктивна сторона — це свідомість і воля людей, їхнє ставлення до суспільства, пра­гнення, погляди. Життя суспільства розгортається в основних сферах: економічній, со­ціальній, політичній і духовній. Розглянемо, як у досліджуваній концепції осмислю­ються зазначені проблеми.

У соціальній концепції релігійної організації(церкви) звертаються до окремих су­часних питань суспільного розвитку, але практично не експлікують саме категоріальне розуміння суспільства. Поняття «суспільство» використовується, але не розкривається. Якщо сучасна філософія визначає суспільство як групу людей, що створилася завдяки цілеспрямованій і розумно організованій спільній діяльності», то соціальна концепція церкви парадигмально не приймає таке визначення, бо в ньому відсутнє Божественне провидіння, Божественна воля, акт Творіння. У філософському розумінні, у суспільстві перебуває й діє розумна людина в об’єктивних соціальних умовах. Очевидно, соціальна концепція церкви опонує такому розумінню, а саме Христос очолив Собою людство, став Главою оновленого людського єства — Його тіла, у якому знаходиться доступ до джерела Святого Духу.

У містичному розумінні людство стає як народ Божий. Суспільний устрій розгляда­ється не як визначально богоустановлена реальність, але як надання Богом людям мож­ливості влаштувати суспільне життя, виходячи з їх вільного волевиявлення, з тим, щоб такий устрій, який є відповіддю на спотворену гріхом земну реальність, допомагав уникнути ще більшого гріха через протидію йому засобами мирської влади. У цьому містичному баченні суспільства ігнорується його історична природа, реальні причини й чинники його функціонування й суспільних змін.

Базисною, такою, що визначає життя суспільства є його економічна сфера. У ній створюється матеріальна база його існування. Вона впливає на соціальну структуру, політичні процеси, духовну сферу як безпосередньо на їх зміст, так і на інфраструктуру.

Світське й релігійне розуміння праці помітно відрізняються одне від одного. Перше сприймає працю як доцільну діяльність людини, спрямовану на створення за допомо­гою знарядь виробництва матеріальних і духовних цінностей, необхідних для життя людей. Друге розуміння уявляється нам таким, що з християнської точки зору праця сама по собі не є безумовною цінністю. Вона стає благословенною, коли являє собою співпрацю Господу і сприяє виконанню Його задуму про світ і людину. Отже, природа праці дуже різна в цих оглядах. У світському огляді праця є необхідною умовою фор­мування й існування людини. Церква схвалює моральне спонукання праці, пронизане благородними моральними мотивами й цілями. Вона закликає суспільство до справед­ливого розподілу продуктів праці.

Та все ж у релігійному огляді головна сфера праці людини спрямована до Божест­венної мети, оскільки праця, перш за все, — це благословення Бога, яке привносить до праці людини духовне начало. Це Божественне начало додає сенс праці, організовує її й визначає її успішність. Значення духовної дисципліни особистості й народу для життя господарського величезне. Дисципліна праці, організація праці й продуктивність праці залежать від духовних чинників. Врешті-решт, дух перемагає природу й оволодіває стихійними силами природи. Господарство як перетворення сил, як їх організація й ре­гуляція є акт людського духу.

У концепції релігійної організації(церкви) справедливо констатується, що праця стала переважно способом добування коштів для життя. Засуджується діяльність, спрямована на задоволення шкідливих пристрастей і звичок. У дусі євангельських за­повідей даються рекомендації, як слід ставитися до праці, до її плодів, до плати за пра­цю тощо. На практиці важко розібратися, яка діяльність може вважатися богоугодною, а яка корисливою. Тут слід орієнтуватися на авторитет церкви.

Соціальна концепція церкви стосується найважливішого в розумінні суспільства питан­ня про власність. У юридичному сенсі «власність» означає громадянський статус майна, його приналежність громадянам, їх об’єднанням. Власність відображає економічні інтере­си, які рухають життям народів у майновій і духовній сферах. Церква не проти власності як такої, а проти зваблювання багатством. Вона вважає, що саме питання про розпорядження власністю є для суспільства головним. Зазначимо, що свою власність церква вважає особ­ливим випадком економічних і соціальних відносин, тому на неї ніби не повинні розповсю­джуватися звичайні закони. Але на противагу проголошеній претензії на привілейований статус церковної власності церква визнає існування різноманітних форм власності, не від­даючи переваги жодній з них, оскільки при кожній можливі гріховні явища.

У соціальній концепції релігійної організації(церкви) охоплено важливий момент буття сучасної цивілізації. Людина не повинна перетворюватися лише на споживача, володаря чого б то не було. Набагато важливіше знайти себе, бути людиною-творцем, знайти справжнє існування. Таким чином, соціальна концепція церкви розглядає пи­тання власності, спираючись на моральні основи особистості й суспільства. Хоча при цьому не враховується об’єктивний процес розвитку стосунків власності, але цінне те, що церква фіксує увагу на етичні принципи поведінки людини в системі стосунків вла­сності. По суті, соціальна концепція релігійної організації(церкви) пішла від проблем соціально-економічного розвитку українського суспільства, формування ринкової еко­номіки.

Українська держава сформувалася не без серйозного впливу православ’я. У ті далекі часи ще можна було говорити про відносну конфесійну єдність суспільства, хоча язич­ництвом забарвлене синкретичне «двоєвірство» впродовж століть було характерним для нашої етнічної культури. Але сьогоднішня Україна давно переросла свої колишні межі, її національний склад якісно змінився, і мріяти про «єдину общину віри» — уто­пічно. Практично в сакральному висвітленні цієї теми зникають такі насущні проблеми, як сучасний націоналізм, тероризм, релігійний екстремізм. Національні протиріччя по­страдянського суспільства в соціальній концепції церкви обходяться стороною, хоча вони стали актуальною дійсністю. Відносно їх церква вважає за краще обійтися загаль­ними міркуваннями. Прокламуючи готовність до місії примирення між ворогуючими сторонами, вона не в змозі запропонувати дієву програму примирення. Містичний огляд соціальних реалій у принципі позбавляє церкву можливості осмислити націона­льне питання й надати реальні рекомендації з його сучасного вирішення.

Поняття церква організує всю логіко-змістову будову соціальної концепції церкви. У зв’язку з цим поняттям у соціальній концепції церкви розглядається, по суті, решта всіх соціальних тем і проблем цієї концепції. Церква розуміється в соціальній концепції церкви як «боголюдський організм». Містична експлікація категорії така, що церква є зібрання віруючих у Христа, у яке їм Самим пропонується увійти кожному. У ній все небесне й земне має бути з’єднане у Христі, бо Він — Глава Церкви. Відповідно, церк­ва розглядається тут не стільки як соціальний феномен, скільки як Божественне устано­влення, містичний «корабель спасіння». Категорія релігійної організації(церкви) — од­не з важливих понять в історії релігій. Церква призначена для забезпечення релігійних потреб віруючих, захисту їх інтересів, реалізації культу й розповсюдження віровчення. Але вже з ранніх джерел цивілізації інститут церкви входить у структуру суспільного устрою й навіть у систему політичної організації суспільства. У лоні християнської це­ркви й монастирів історично формуються деякі заклади культури. Зокрема, церква бере на себе функції інституту моралі. Як правило, система освіти виховання також опиня­ється під її контролем. Часом в окремих країнах церковна влада не тільки змикається зі світською владою, але й домінує над нею. Лише у Новий час зростаючі процеси секу­ляризації поступово відтісняють церкву від світських сфер культури і політики. Проте і в секуляризованому суспільстві соціальна роль церкви продовжує залишатися дуже значущою.

Пострадянське суспільство, у якому різко зросла релігійність, а православна церква разом з іншими конфесіями увійшла в саму течію соціальних процесів, породило безліч теоретичних і практичних проблем, що вимагають особливо грунтовного осмислення категорії церкви, зокрема, її змінного статусу, ролі функцій. Але концептуальний огляд цієї категорії через сакральну призму також зміщує і збіднює таке раціональне осмис­лення. У концепції відсутнє обгрунтування статусних і організаційних змін у церкві, а в її структурі виділяються лише духівництво, ченці й миряни. Обходяться стороною чис­ленні пропозиції, особливо, з боку молодої частини духівництва, щодо демократизації її устрою. Правда, у соціальній концепції церкви вже розвивається думка про принале­жність віруючого через церкву не тільки до світу надприродного, але й до світу приро­дного, у якому існує сама церква й людина. Визнаємо також, що в концепції все-таки враховані оновлені ідеї початку XX століття про те, що у церкви є не тільки релігійна, але й соціальна місія. Соціальна концепція церкви розкриває окремі аспекти функціо­нування церкви в сучасному суспільстві і її відношення до ряду соціальних проблем. У першу чергу до проблеми взаємовідношення церкви й держави. Уже тут, на протива­гу конституційній нормі про рівність релігій, відбито претензію церкви на особливий статус серед інших релігій країни. Церква має право очікувати, що держава при побу­дові своїх стосунків з релігійними об’єднаннями враховуватиме кількість їх послідов­ників, їх місце у формуванні культурного історичного й духовного образу народу, їх громадянську позицію.

Дійсно, прибічники православ’я за своєю чисельністю з лишком перекривають реш­ту всіх конфесій України, і далеко не всі з них можуть похвалитися такою довгою тися­чолітньою історією. У структурі сучасних конфесій зараз переважають нові для нашої вітчизни вірування. Втім, і саме християнство колись було новою релігією для суспіль­ства. Сумнівно, щоб яке-небудь із нових вірувань навіть у віддалені часи наблизиться до чисельності православ’я. Церква претендує на панівне положення в релігійній сис­темі України. Але все-таки в юридичному відношенні, за Конституцією, всі релігії рів­ноправні. У багатонаціональній й багатоконфесійній країні жодна релігія не може пре­тендувати на монополію в релігійній сфері. Влада не повинна віддавати переваги будь- якій релігії, щоб зберегти єдність суспільства. В іншому випадку вона порушить прин­цип свободи совісті, підтримає претензію церкви на духовну монополію. Продовжуючи категоріальний аналіз поняття церкви в соціальній концепції церкви, звернемо увагу на досить помітну ностальгію за «симфонією» держави й церкви. У сакральному баченні держава й церква мають різну природу, вони нерівноправні: церква заснована Богом, а богоустановленість держави виявляється опосередковано. У такому баченні церква во­лодіє пріоритетом перед державою. Але «немає влади не від Бога, існуючі ж власті від Бога встановлені» (Рим. 13:1). Отже, церкві потрібно приймати владу і їй підкорятися. Соціальна концепція церкви публічно визнає світський статус держави. Але в світсько­му, секулярном суспільстві панує закон, проголошений і прийнятий людьми. Саме він регламентує відносини в суспільстві, регулює права громадян і установ, ступінь їх сво­боди, тобто всі публічні сфери державного життя.

Церква заявляє про свою лояльність світській державі. Більше того, соціальна кон­цепція церкви навіть виділяє той факт, що церква не тільки наказує своїм чадам поко­рятися державній владі, незалежно від переконань і віросповідання, але й молитися за неї. Рішення держави зовсім не завжди будуються відповідно до божественних запові­дей. Публічно прокламуючи своє невтручання в політичні питання і в політичну діяль­ність, церква, разом з тим, прагне експертувати державні рішення на їх «душешкідли- вість» і, відповідно, пропонувати їх виконання або не виконання. Це не менш безглуздо, ніж державі претендувати на тлумачення релігійних догм. Сучасні віруючі, як і невіруючі співгромадяни, в змозі самостійно визначатися відносно державних рі­шень і, як це показують соціологічні дослідження, у переважній масі релігійні й нерелі- гійні громадяни цілком законослухняні. Заклик до непокори державі буде деструктив­ною політичною акцією. Хіба що засліплені фанатики, не здатні до адекватної орієнтації в соціальному житті, покірно сприймуть такий політичний заклик. Більшість людей, які ототожнюють себе з православ’ям, негативно оцінюють втручання церкви в політику.

У соціальній концепції релігійної організації(церкви) представлено містифікований соціально-державний устрій, де державі належить зовнішня форма організації життя, а церква повинна піклуватися про душі своїх віруючих. Розуміючи, що подібний порядок навряд чи досяжний сьогодні, церква позначає області співробітництва з державою в законодавчій, виконавчій і судовій сферах. Тут церква підкреслює свою автономність у структурі політичної організації суспільства, заздалегідь визначаючи для себе можливі сфери взаємодії зі «світом», відповідно канонічним розпорядженням.

Канони забороняють клірикам брати участь у справах державного управління. Кон­цепція абсолютно ясно виголошує про неможливість участі церковного священоначала і священнослужителів, а, отже, і церковної повноти, у діяльності політичних організа­цій, у передвиборних процесах, таких як публічна підтримка політичних організацій, що беруть участь у виборах, або окремих кандидатів, агітація тощо. Не допускається висунення кандидатур священнослужителів на виборах будь-яких органів представни­цької влади всіх рівнів. Єдине законне право священнослужителів — це участь у голо­суванні. Церква, проте, не відмовляється від публічного виразу своєї позиції по значу­щих для суспільства питаннях, і не хотіла б передавати свій голос у цих випадках іншим, не уповноваженим нею організаціям. Наскільки сама церква дистанціюється від прямої участі в політиці, настільки вона заохочує православних мирян до участі в дія­льності органів законодавчої, виконавчої й судової влади, політичних організацій. Пра­вославні миряни повинні діяти самостійно, не ототожнюючи свою роботу з позицією церкви.

Таким чином, представники церкви офіційно не можуть брати участь в управлінні державою й впливати на ситуацію. Проте, проголошується право церкви на моральну оцінку державних рішень. Вона не наважується бути виконавчою й законодавчою вла­дою в суспільстві, вважаючи, що з цими функціями краще впорається держава, але пре­тендує на роль кінцевої етичної інстанції, на роль вищого судді, що має духовну владу. Це дуже серйозні домагання структури, відокремленої від світської держави. Тим са­мим церква знов підкреслює своє містичне верховенство в суспільстві. Концепція зачі­пає й ставлення церкви до зовнішньої політики держави. Проблеми глобалізації й секу­ляризму тісно пов’язані з проблемами церкви й держави, церкви й політики, війни і миру. Церква в своїй історії ніколи не відокремлювала свої інтереси від інтересів дер­жави, тому її заява з міжнародної теми дуже соціально значуща. Ґрунтовний аналіз по­зицій церкви на міжнародній арені, у країнах колишнього СРСР, у міжправославних і міжконфесійних стосунках показує, що не державні структури диктують церкви лінію поведінки в міжнародних справах, а, навпаки, сама церква взяла на себе функцію гене­ратора ідей у всіх сферах суспільного життя, у тому числі й в області зовнішньої полі­тики. Головний принцип міжнародних відносин полягає в «.золотому правилі»: «У всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте і ви з ними» (Луки 6:31). Хоча церква наполягає на гріховності людської природи, причиною багатьох конфлік­тів, що є, у тому числі й міжнародних, вона закликає народи до світу й співробітництва. Подібна позиція поєднується й із загальними установками християнства, які не бачать відмінностей між людьми, країнами й народами.

Церква готова прийти на допомогу жертвам агресії. Вона визнає принципи сувере­нітету й територіальної цілісності, хоча й розуміє відносність їх існування в історії людства. У той же час, вона вітає об’єднання країн і народів, якщо при цьому не ущем­лятимуться їхні права. Дуже обережно церква відноситься до процесу глобалізації. Під­креслюючи плюси цього процесу, а саме: розширення спілкування людей, розповсю­дження інформації, ефективна виробничо-підприємницька діяльність, соціальна концепція церкви відзначає і його негативні сторони. Причому, таких значно більше, а саме: нерівноправне положення країн і народів, втрата самобутності, тотальна уніфіка­ція і ін.. Варто нагадати, що концепція уважна до питань національної самосвідомості й виділила термін «християнський патріотизм». Ці моменти свідчать про те, що церква орієнтована проти загальної глобалізації. Справа в тому, що в рамках цього процесу церква може втратити свою значущість, розчинившись в інших релігіях.

Церква бачить своє завдання в досягненні справедливого світоустрою, заснованого на моральних началах і духовній досконалості. У зв’язку з цим її турбує проблема се­куляризації суспільства. Церква не заперечує, що секуляризоване суспільство здатне створити справедливий, духовний, етичний світоустрій. Але ці можливості вона визнає лише за собою. Історичний досвід людства показує, що ніяка соціальна система не має права претендувати на звання досконалої держави, єдино здатної упорядкувати світ. Так, тривале існування Папської держави зовсім не виявило в ньому яких-небудь пере­ваг порівняно з іншими країнами. До того ж, у світі існують і інші цінності, окрім хрис­тиянських переваг, а також інші релігії. Тому пропаганда державного устрою на нача­лах православ’я може спричиняти міжконфесійні й світоглядні протиріччя в суспільстві й послужити основою для конфліктів.

Категорія особистості має давню традицію. В античності так називали індивіда як носія людських якостей, а не тільки природних. На початку нового часу багато інтер­претацій особистості зводяться до дуалізму душі й тіла. Сучасна дефініція ще ширше розуміє цей феномен у такій інтерпретації, як особистість людський індивід в аспекті його соціальних якостей, що формуються в процесі історично конкретних видів діяль­ності й суспільних стосунків. У соціальній концепції релігійної організації(церкви) не знаходять свого відображення проблематика взаємин особистості з Богом і суспільст­вом, її індивідуальної неповторності, її діяльності, сенсу життя й іншим категоріям мо­ралі особистості (гідність і честь, моральний обов’язок і відповідальність, любов, щас­тя). Соціальна концепція релігійної організації(церкви) без ключової категорії особистості неповноцінна, вона залишається тут без осмислення. Це дивна позиція, оскільки християнство і православ’я зокрема вважається релігією особистого спасіння. У контексті концепції людина — це, швидше, не особистість як суб’єкт і об’єкт соціа­льних стосунків, але пошкоджена гріхом занепала істота із затьмареною свідомістю. Природа людська в християнському розумінні настільки пошкоджена, що говорити про неї з позицій особистісних неможливо. За цією логікою, якщо індивід не реалізував се­бе в Богові, у вірі, то він і не зовсім людина.

У соціальній концепції релігійної організації(церкви) проведено грань між двома поняттями людиною й індивідуумом. Людина — це не що інше, як образ божий, подоба Бога. Отже, вона перебуває під захистом Бога, він сприймає себе крізь призму Бога і його заповідей. Людина — це не просто живий організм, що володіє даром мислення й мовлення, здатний створювати знаряддя і користуватися ними в процесі суспільної праці, але наділений душею, віруючий. Людина може поступати, як хоче, її шлях може бути від Христа і до Христа, вона може загинути й може врятуватися. Людина вільна завдяки Богові. Індивідуум — це самодостатній суб’єкт. Він володіє правами, він віль­ний вірити й не вірити, служити Богові й не служити. З боку визначень, поняття чоло­вік і індивідуум однопорядкові. З боку глибинного сенсу вони відрізняються своєю значимістю. У людині втілюється вищий ідеал «людини як образу божественного». В індивідуумі відмірюється положення, права, тілесність. Тема особистості піднімаєть­ся в соціальній концепції релігійної організації(церкви) стосовно невід’ємних прав осо­бистості. У цьому контексті знов присутнє містичне начало: особистість — це людина, яка наділена правами, але забула свої обов’язки перед Богом і вірою. Одне з найважли­віших прав осіб — це право на свободу совісті. Принцип свободи, як уже відмічено, це­рквою ставиться під сумнів як прояв гріховної природи людини. З іншого боку, він ви­знається як необхідний для свободи церкви. Таким чином, розуміння свободи носить обмежений характер. Свобода розуміється містично, як така, що веде до Христа, до спасіння. Свобода для церкви, але не для інших. Це не принцип існування суспільства, не одна з його фундаментальних цінностей, а шлях осягнення Бога. Аргументи церкви зводяться до того, що сучасна людина настільки грішна, що не здатна скористатися свободою на благо. Разом з тим, людина розуміється як онтологічно вільна істота, якій необхідна якась автономна сфера, де її совість залишається «самовладним» господарем. Тут виявляється ризикована сторона концепції, зв’язана з безосновністю свободи, її ро­зумінням як абсолютного дару Бога людині. Суспільство ж намагається знайти й укрі­пити основи свободи в своєму існуванні. Свобода суспільством сприймається не як дар Божий, але як соціальне завоювання, яке необхідно підтримувати.

Концепція прав людини покликана захистити суспільство від анархії і свавілля окремих людей. Сприйняття зовнішніх регуляторів у житті суспільства й людини здат­не вплинути й на внутрішню природу того, хто сприймає. Розуміння й освоєння влас­них прав неможливе без розуміння й пошани прав іншої людини. Власна свобода не­можлива без свободи інших громадян. Інакше вона перетвориться на свободу публічну, показну, а не особисту. Мабуть, концепція правам людини протиставляє свободу духу. Це смутне положення документа частково прояснюється при зверненні до четвертого категоріального блоку концепції.

Духовні константи сучасного суспільства в соціальній концепції релігійної органі- зації(церкви) отримують первинне висвітлення на основі подальшого, більш поглибле­ного аналізу прав людини в контексті співвідношення християнської етики зі світським правом. Моральні проблеми, як уже відмічено, у концепції відірвані від особистісних понять. Частково ці поняття в соціальній концепції церкви пов’язані з правом. У хрис­тиянстві світ «досконалий і гармонійний», оскільки створений Богом. Людина може жити праведно за допомогою Бога. Світське право теж частина створеного світу, але воно обмежене й недосконале, оскільки є «продуктом історичного розвитку». Право визначає лише зовнішню сторону життя. Завдання закону не в тому, щоб світ, що ле­жить у злі, перетворити на Царство Боже, а в тому, щоб він не перетворився на пекло. У церкві діє особливе право, основу якого складає Божественне Одкровення. Воно без­посередньо не може бути частиною громадянського законодавства», хоча може благо­творно вплинути на нього. Таким чином, у соціальній концепції церкви визнається, що неможливо встановити християнське право без воцерковлення суспільства. Концепція релігійної організації(церкви) не пов’язує недосконале законодавство з об’єктивною необхідністю його вдосконалення у міру розвитку суспільства. Недосконалість закону це результат недосконалості й гріховності людини. Така сувора й суб’єктивна оцінка світського законодавства не заважає церкві закликати віруючих бути законослухняни­ми громадянами земної вітчизни.

Містифіковано розуміється в соціальній концепції релігійної організації(церкви) правова свідомість людини. Бог створив душу вільною й самовладною, і вона вільна поступати, як хоче добре або погано. Внутрішнє право (совість) доповнюється й гаран­тується зовнішнім правом (законодавством). У соціальній концепції релігійної органі- зації(церкви) виражається жаль з приводу того, що в міру секуляризації високі принци­пи невідчужуваних прав людини перетворилися на поняття про права індивідуума поза його зв’язком із Богом. Права людини, таким чином, реалізуються, коли індивід на­ближається до свого Творця, коли в людини починає виявлятися лице Боже. Тільки в цьому містичному зв’язку права людини набувають етичного значення. Звідси витікає, що індивід вільний не підкорятися правовим встановленням, якщо, на його думку, вони не наближають до Творця. Соціальна концепція релігійної організації(церкви) в інтен­сивному ступені морально насичена. Мораль регламентує принципи й норми, що регу­люють взаємини людей між собою і їх відношення до суспільства. Вона, на противагу праву, спирається не на силу державного примушення, але на силу суспільної думки, на веління совісті. Серед норм і цінностей моралі особливо виділяються ті, які в основі своїй діють у різних суспільствах, скріпляючи зв’язки між людьми, а тому мають зага­льнолюдське значення. Такі, наприклад, пошана до життя, до здоров’я, до сім’ї й до інших надбань громадян; доброта, правдивість, турбота про дітей, працьовитість, гос­тинність, милосердя. Названі загальнолюдські цінності моралі природно склалися у ви­токів соціалізації людини, у лоні виробничої діяльності, парної сім’ї, що формується, становлення правил гуртожитку. Релігією запозичені й освячені багато загальнолюдсь­ких норм, що додало їм додаткової сили. Але в релігійній моралі ще більш значущі за­повіді покори Богові й церкві.

Слідуючи соціальній концепції релігійної організації(церкви), моральною може бу­ти лише віруюча людина. Людина, що усвідомила свою подвійну природу («тварність» і «створення») і готова до спокутування гріха. Таким чином, випливає, що людина, яка не розділяє догмат про гріховності, не здатна бути моральною. Вона настільки прив’язана до власної волі, що не здатна відчути залежність від волі загальної і, тим бі­льше, Божественної волі. Виходить, що носієм моралі людина може бути настільки, на­скільки вона вірить у Бога і строго слідує церковним приписам. Але у світському суспі­льстві його значну частину складають нерелігійні громадяни. Неприпустимо огульно відносити їх до аморальних осіб, які не мають моральних цінностей і установок. Не­припустимо у світському суспільстві нав’язувати його громадянам Бога як єдину осно­ву моральних цінностей. Богослов’я повинно враховувати зміни в системі цінностей. Дуалізм людини, описаний християнством, може схилити її або в той, або в інший бік. За логікою християнства, людина — це образ і подоба Бога, і дух її вільний. Вона праг­не до досконалості і повинна молитися про це. Людині завжди багато не дістає, і вона намагається перебудувати цей світ, але нерідко ці зусилля виявляються згубними для суспільства й природи. Дійсно, людина може зловжити своєю свободою або ж керува­тися помилковою свідомістю. Церква містифікує мораль і наполягає на її Божественних витоках і природі. Церковна мораль багато в чому більш сувора за світські приписи. Так, у ній піднесено аскетичні веління, а деякі світські категорії (перш за все, честь і гі­дність особистості) деструктовані ідеєю про зіпсованість людського роду. Та все ж на­явність у світській і релігійній моралі єдиних загальнолюдських цінностей визначає се­рйозний потенціал релігії в протистоянні аморалізму, що особливо актуально в подоланні духовної кризи в сучасній Україні.

У соціальній концепції релігійної організації(церкви) багато разів указується на ве­личезну цінність любові до ближнього й дальнього, на особливу важливість дієвого милосердя, на необхідність інших форм гуманітарного служіння людям. Відзначимо велику увагу аналізованого документа до інституту браку, до моралі сім’ї й інтимних стосунків. Церква наполягає на довічній вірності подружжя й нерозривності правосла­вного шлюбу. Вона вимагає особливої уваги до дітей-сиріт. Концепція вітає політичне, культурне й соціальне рівноправ’я жінки з чоловіком. Концепція охоплює й тему цнот­ливості. Ця чеснота є основою внутрішньої єдності людської особистості. Церква засу­джує порнографію, пропаганду розбещеності й «вільного кохання», проституцію і все те, що порушує цілісність людської особистості й завдає збитку сім’ї.

Категорія духовності у світському розумінні — це верховенство духовних ціннос­тей (моральних, культурних, естетичних, наукових) над цінностями матеріальними. Церквою ж духовність, по суті, ототожнюється з релігійністю. Через цю містичну при­зму в соціальній доктрині церкви осмислюються й загальні завдання духовного відро­дження українського суспільства. Серед таких особливо виділяються завдання органі­зації духовної освіти. Церква відносить їх до своїх пріоритетів. Як відомо, світська система державної й муніципальної освіти в країні не допускає впровадження в навча­льний процес як релігії, так і атеїзму. Церква стверджує, що в країні нібито існує атеїс­тичний контроль над системою державної освіти. Це звинувачення неспроможне, але, наполягаючи на ньому, церква претендує на релігійний контроль у цій сфері.

Соціальна концепція релігійної організації(церкви) виголошує, що церква вважає корисним і необхідним проведення уроків християнського віровчення у світських шко­лах. Будь-який предмет шкільного курсу припускає не тільки знайомство з ним, але й систему оцінки знань, вивчення ступеня освоєння предмету, що вивчається. Знання про релігію можуть і мають бути отримані учнями при вивченні курсу суспільствознавчих дисциплін. А навчання релігійній вірі — це функція недільних, суботніх і інших при- ходських шкіл, а також конфесійних і недержавних релігійних навчальних закладів. Нагадаємо, що система державної й муніципальної освіти утримується за рахунок гро­шей платників податків, серед яких мільйони громадян відносять себе до невіруючих.

Відступи від принципу світської школи порушують конституційні основи життя нашої світської держави, протистоять модернізації вітчизняної системи освіти. При­ймаючи з вдячністю прагнення релігійних організацій сприяти виходу суспільства з ду­ховної кризи, не слід перекладати на них це тяжке завдання й передавати їм монополію на питання освіти й виховання. У світській державі необхідна свобода світоглядного самовизначення. Тільки на цій основі можливо співіснування безлічі конфесій і етносів.

Соціальна концепція релігійної організації(церкви) торкнулася дуже важливого мо­менту сучасної освіти, а саме втрати духовних й моральних основ у системі освіти й виховання. Вона запропонувала свій варіант вирішення проблеми. Він не у всьому при­йнятний для світської школи. Але для вироблення нових підходів, ідей освіти й вихо­вання моральний і духовний потенціал, благородні прагнення, досвід усього народу, у тому числі й церкви, дуже цінний.

Для вирішення проблем освіти, виховання, науки важливий осмислений підхід до такого історичного явища, як культура. У соціальній концепції церкви проводиться ідея про релігійні основи культури. Важко заперечувати той факт, що багато творчих людей черпали й черпають натхнення в релігії. Але світська культура також вплинула і впли­ває на релігійну культуру. Соціальна концепція церкви стверджує, що якщо творчість сприяє моральному й духовному перетворенню особистості, то церква благословляє його. Це завдання будь-якої дійсно культурної творчості. Досить сумнівним є твер­дження, що культура, яка протиставляє себе Богові, стає антилюдською, перетворюєть­ся на антикультуру. Слідуючи цій логіці, світську культуру не можна вважати такою. Соціальна концепція релігійної організації(церкви) визнає будь-які творчі стилі за умо­ви, якщо художник благочестивий і зберігає вірність Господу. Тим самим у художника віднімається право на свободу творчості. Зрозуміло, можна й треба повною мірою роз­ділити заклопотаність церкви з приводу розповсюдження «масової культури» низько­пробної, сурогатної, позбавленої національних коренів і основ, а також з приводу про­паганди насильства й жорстокості. Але сподіватися на те, що воцерковлене суспільство стане гарантом високої культури, немає підстав. Необхідна тривала виховна робота світських установ культури з етичного й естетичного виховання населення. У цій дія­льності корисна участь і релігійних об’єднань. Важливо усвідомлювати, що не обов’язково центром культури має бути Бог. Релігія — це тільки один з варіантів пояс­нення миру, вона не повинна монополізувати право на творче осягнення реальності. Ві­льний і моральний громадянин, який усвідомлює свої права, усвідомлює і свої обов’язки, зокрема, і в області творчості. Людина слідує моральним законам, коли ви­знає їх цінність. У рамках соціального учення церкви здійснюється певна виховна місія церкви, зокрема, з позицій загальнолюдських норм моралі. Церковний авторитет зрос­тає тоді, коли церква не тільки проповідує, але активно включена в гуманітарну діяль­ність, у боротьбу з проявами аморалізму.

Соціальна концепція релігійної організації(церкви) — це її відповідь на соціальні виклики сучасності з релігійної позиції. Наш аналіз у системі «суспільство — держава — особистість — церква» свідчить, що концепція є не всеосяжним ученням про соціум, а, швидше, вчення про місце церкви у світі, про позицію воцерковленої людини віднос­но світу. Церква користується в сучасному суспільстві заслуженим авторитетом, з по­вагою громадськість ставиться й до інших релігій, але, як видно з аналізу соціальної концепції церкви й реальних акцій церкви, вона претендує на особливе положення в сучасному українському суспільстві. Вона підкреслює свою містичну природу в різних частинах концепції. Можна уловити і претензії православ’я на відродження статусу державної релігії, від якого вона публічно відхрещується. У соціальній концепції релі­гійної організації(церкви) висловлюється побажання церкви бачити суспільство воцер- ковленим, передати їй справу виховання й освіти. Сучасна людина в соціальній конце­пції церкви розглядається як «пошкоджена гріхом особистість». Проте становище це не безнадійне, оскільки церква готова докласти всі зусилля з виправлення його природи. Свобода людини обмежується Богом, а отже позбавляється об’єктивних підстав, таких, наприклад, як правова база, громадянські свободи. Таким чином, фундаментальне по­няття сучасного громадянського суспільства містифікується.

Церковно-державні стосунки в соціальній концепції релігійної організації(церкви) розглядаються, в основному, традиційно. Відчувається сильний вплив практики «сим­фонії влади». Проте, церква абсолютно чітко заявляє про свою автономію й реалізацію свого права на вільні рішучі дії, якщо виникне така необхідність. Заперечуючи можли­вість своєї участі в політиці, церква, проте, проявляє свої політичні амбіції як в області внутрішньої, так і зовнішньої політики. Відзначимо гуманістичну спрямованість кон­цепції. Церква готова розділити долю українського суспільства. Вона виражає свою підтримку тим, хто цього потребує. Церква готова звеличити свій голос на захист ви­щих людських цінностей, які в її розумінні нерозривно пов’язані з Богом.

4.4.