Специфіка ведення сухопутної війни

У ранній історичний період організація візантійської армії не була відмінною від організації й тактики Західної імперії. Основу її становили найманці, здебільшого, германського походження.

Цим він домігся одразу двох цілей: навернув у союзники минулих ворогів та дістав гарно вивчених ветеранів для армії. На набір і навчання нових солдатів Візантії потрібно було багато часу і грошей, а кордони держави, водночас, залишалися б незахищеними. Тільки імператор Лев І в 457 р. створив власне візантійську армію на противагу готам. Основою для її формування слугували племена ісаврів, що жили в гірських областях малої Азії.

Тактика сухопутної візантійської армії упродовж свого існування змінювалася досить мало. Коливалася чисельність того чи іншого роду військ, технічне оснащення, національний склад, проте, як видно з порівняння описів битв Прокопія Кесарійського [310] (VI ст.) і Лева Диякона [228] (Х ст.), візантійці за чотири століття стали набагато більше приділяти уваги кінноті, особливо кіннотним лучникам (після зіткнення з гунською тактикою ведення бою), але й піхота не занепала.

Імператор Лев повідомляє про поділ візантійської армії за наступними родами: «Піхота має складатися з 10 шеренг, причому, перша лінія, оскільки вона самостійна, ділиться на декілька частин, що мають спеціальне бойове призначення. Так, спекулятори, назначаються для розвідок; попереду бойового ладу рухаються курсори, котрі зав’язують бій і переслідують ворога, за ними йдуть дефензори, які складають головну частину бойового ладу; далі плагіофаги; корностіти охоплюють фланги ворога; інсідіатори вступають із ворогом у перестрілку й готові кинутися на нього; тергістіти слідують позаду всіх інших військ бойового ладу.

З опису важко зрозуміти, яке озброєння мали перераховані відділення. Проте, знаючи тактику візантійців більш пізнього часу й порівнюючи ці свідчення з інформацією, наданою іншими джерелами, можна здогадуватися про їхнє призначення. З огляду на те, що піхота має складатися з 10 шеренг, мова, найімовірніше йде про фалангу.

Далі автор розмірковує про лінії [229, c. 189 — 190], які, однак, не варто ототожнювати із шеренгами. У цьому випадку, лінія — це назва окремого тактичного об’єднання; ці об’єднання слідують один за одним ешелонами.

Авангард складається з:

1. легко озброєної розвідки — спекуляторів;

2. курсорів — легкої піхоти, що прикриває дії флангів.

Основна частина — це фаланга, перші шеренги якої складають дефензори. Для пересування місцевістю вона поділялася на декілька окремих частин, що були побудовані в одну лінію. Кожна з них могла, коли це необхідно, вести бій самостійно. Перед самим ударом підрозділи з’єднувались, а за бажанням полководця окремі складники фаланги могли створити клин, схожий на той, який приміняв Нарсес у битві з готами при Тагіні (552 р.). За описом Прокопія Кесарійського: «Нарсес висунув уперед лише крайній лівий фланг свого розположення, побудувавши його тупим кутом і розмістивши там 1500 воїнів. З цих людей 500 осіб дістали наказ поспішати до того пункту, де римляни зазнають поразки, а решта 1000 осіб були призначені для того, щоб обійти піхоту ворога, щойно вона вступить до бою й напасти на неї одночасно з двох боків» [310, c. 45].

Фалангісти-дефензори, у свою чергу самі поділялися на щитоносців, які становили першу шеренгу й мали великі щити (є вірогідність того, що великий мигдалевидний щит з’явився у візантійців у той час.

Дефензори були озброєні для ближнього бою довгими щитами, секірами, булавами. Щільність строю не дозволяла воїнам активно використовувати мечі, якщо тільки не уявити, що візантійська фаланга була менш щільною, ніж грецька або римська. Це давало б можливість урізноманітнити фехтувальні прийоми, але і збільшувалася вірогідність прориву. Довжина холодної зброї ближнього бою давала змогу задіяти в рукопашній не одну, а зразу дві перші шеренги. У будь-якому випадку, в строю основною зброєю залишався спис і до масового бою на мечах і сокирах справи, найімовірніше, доходила рідко.

Прокопій описує випадок, коли 50 воїнів зайняли вузький простір і утворивши фалангу відбивали атаку готської кінноти: «Тут і зупинилися ці 50 осіб, тісно притиснувшись одне до одного й побудувавши фалангу, наскільки це було можливо в цьому вузькому місці. Лише на сході сонця Тотила їх помітив, як водночас прийняв рішення вигнати їх звідти. Він той самий час відправив ескадрон вершників, наказавши їм вибити ворога. Вершники поскакали на них із великим шумом і криками для того, щоб зараз же вибити супротивника. Просто вони, тісно зімкнувши щити, чекали цього нападу, який готи намагалися зробити в загальному безладді, заважаючи самі собі й одне одному. Лінія щитів і списів цих воїнів була так тісно зімкнута, що їм вдалося відмінно відбити атаку. Водночас, своїми щитами вони викликали такий сильний гуркіт, що коні злякались, а вершники мали відступити перед вістрями списів. Доведені до сказу гуркотом щитів у такому вузькому просторі й не маючи можливості рухатися ні вперед ні назад, коні вставали дибки, а вершники не знали, що їм потрібно робити з цією щільно зімкнутою групою людей, котрі не вагались і не відступали, коли готи наступали на них... Тоді Тотила послав із цією ж ціллю другий ескадрон.

Названі Левом плагіофаги, корностіти й інсіадіатори, вірогідно є представниками легкої піхоти: акконтістами, пращниками, лучниками. Призначення такого роду військ як тергістіти, можна порівняти з призначенням грецьких пельтастів, які становили задні ряди фаланги. Проте за свідченнями Лева важко робити висновки про застосування останніх чотирьох типів піхоти. Можливо також, що плагіоффаги — це спеціальні підрозділи списоносців, розміщених по флангам фаланги. Якщо завдання корноститів зводиться до охоплення ворожих флангів, то вони мають знаходитися поза загальної побудови фаланги й бути на її флангах. Це були, вочевидь, легкоозброєні воїни. Не виключно, що саме інсідіатори були візантійськими «пельтастами», а тергістіти становили резерв усієї фаланги. Чи були вони різновидом легкої піхоти або важко озброєними — незрозуміло.

Кіннота теж поділялася на легку, яка становила першу лінію наступаючих військ і наступну за нею важку, яка була вишикувана окремими колоннами за меріями чи дронгонами. Кожний дронгон складався з чотирьох шеренг. За описом невідомого автора «Стратегікона» [285], візантійці не вважали за потрібне шикувати кінноту в більш глибоку колонну, оскільки конями створювати тиск на перші шеренги неможливо.

Першу шеренгу і крайні ряди на фалангах кожного дронгона становили катафракти, закуті в тяжкі обладунки. Захищені були і їхні коні повним чи нагрудним панцирем. У строю катаракти діяли списом чи довгим мечем.

Мали вони щити чи ні — невідомо, але, якщо вони й були, то невеликого розміру — для зручності. Коні наступного за катарактами ряду воїнів не були покриті обладунком, у цьому не було необхідності. Самі ж воїни обладунки носили й озброєні були списами. Ручна зброя була різноманітна.

Існує версія, що в період правління Юстиніана (527-565 рр.), після 550 р., кочівники авари які вторглися до Європи, принесли туди нововведення — стремена на сідлах [432, c. 568]. Ця деталь внесла істотні зміни в техніку кінного бою: змінилася конструкція сідла й посадка вершника. Спираючись на стремена, воїн міг більш вільно вести рукопашний бій і керувати конем. Пробивна сила удару списом чи мечем збільшилась і в момент його заподіяння вершник менше ризикував впасти з коня.

Сила візантійської кінноти була в її універсальності. Вона могла використовуватись і для таранного удару і врозсип. Усі кавалеристи володіли луком і у разі невдалої атаки, віжка кіннота, розсипавшись, могла застосувати цю зброю. Вершники були також навчені вести піший бій у строю.

«Тоді, побачивши що діється, Соломон перший зіскочив із коня, закликавши інших зробити те ж саме. Коли вони спішились, він наказав усім зберігати спокій, виставити перед собою щити й залишитись у рядах, приймаючи стріли і списи, які посилав ворог, сам же, відібравши не менше 500 воїнів, стрімко напав на частину кола ворогів. Він наказав солдатам оголити мечі й бити верблюдів, що знаходилися тут. Тоді маврусії, які займали цю частину фронту, кинулися тікати. Ті, хто були із Соломоном, вбили приблизно 200 верблюдів і, щойно ці верблюди пали, коло було римлянами прорвано» [308, c. 267].

За імператора Юстиніана, котрий вів багато успішних війн, армія Візантії поділялася на наступні складники:

• Одинадцять схол гвардії палацу, набраних із відбірних воїнів різних народів

• Регулярні полки, сформовані з місцевих племен імперії. У кожний із них входили всі роди військ

• Федерати-варвари на службі у візантійській армії

• Союзні варварські загони, які найнялись усім складом зі своїми командирами і використовували власну манеру бою

• Іпаспісти чи букілларії — особиста гвардія воєначальників, набрана також із різних народів, яка включала в себе найкращих воїнів, що перебували безпосередньо під началом полководця.

До складу військ Візантійської імперії було включено безліч народів, кожен із яких привносив щось своє в загальну воєнну систему. Часто найманцям доводилося воювати зі своїми співвітчизниками.

Манеру індивідуального рукопашного бою можна частково взнати з описів Прокопія Кесарійського. «Тут один молодий перс, під’їхавши дуже близько до римського війська, звернувся до всіх із викликом, кричав, чи не хоче хто втупити з нам у двобій. Ніхто не зважився на таку небезпеку, окрім Андрія, одного з домашніх Вузи: зовсім не воїн і ніколи не вправлявся у воєнній справі... Випередивши варвара, який ще думав, як йому напасти, Андрій поцілив його списом у праву сторону грудини. Не витримавши удару цієї виключно сильної людини, перс впав із коня на землю. І коли він лежав на землі, Андрій коротким ножем зарізав його, мов жертовну тварину. Небувалий крик піднявся зі стін міста і з римського війська. перси послали іншого вершника на такий же бій. ніхто проти нього не вийшов, Андрій знову, ніким не помічений, вийшов на середину, хоча Гермоген заборонив йому це робити. Обидва вони. зі списами пішли одне на одного; списи їхні, вдарившись о броню, відскочили назад, а коні, зіткнувшись одне з одним головами, впали і скинули із себе вершників. Обидва ці чоловіки, впав близько одне від одного, з великим поспіхом намагалися піднятися, але персу завадила сама громада його тіла, і він не міг легко це зробити; Андрій же, випередивши його (заняття в палестрі забезпечили йому таку перевагу) і штовхнув коліном противника, що вже піднімався, знову кинув його на землю і вбив.» [309, c. 40]

«Військо маврусіїв охопила радість: вони були переповнені надій, адже Алфія був худий і невисокий на зріст, Іуда ж вирізнявся серед маврусіїв винятковою вродою й досвідченістю у військовій справі. Обидва вони були верхи. Першим кинув дротик Іуда, але Алафія... зумів схопити його правою рукою на льоту, призвівши в здивування Іуду і все вороже військо. Сам він одразу ж натягнув лук лівою рукою, адже однаково володів обома руками і вразив стрілою коня Іауди, вбивши його. Коли кінь його пав, маврусії підвели своєму вождю іншого коня, скочивши на якого, Іуда той самий час кинувся тікати.» [309, c. 271]

Взагалі, техніка перехвату списа чи дротика на льоту була досить широко поширена в давніх народів. Цей прийом використовували германці, вікінги, у даному випадку його використав візантієць. Проте, Прокопія Кесарійського, який не був воїном, такий «фокус» вразив і він, здивований сам, описам подив маврусіїв, хоча сумнівно, що цим трюком можна було здивувати добре навченого воїна.

«Після цього хоробрий воїн наймення Кокас, виїхав галопом із готського війська, близько під’їхав до римської бойової лінії і крикнув, чи не хоче хто-небудь вийти на двобій із ним. Зараз же виступив проти нього один із форіфорів Нарсеса, вірмен наймення Анцала, теж верхи. Кокас перший кинувся на свого супротивника, тримаючи спис. і цілився ним у живіт, але Анцала швидко повернув свого коня так, щоби піти з-під удару. Опинившись у такий спосіб збоку від свого супротивника, він поцілив йому списом у правий бік. Тоді той впав із коня замертво на землю, що викликало зі сторони римлян голосний крик» [309, c. 271].

Справжній бій, як правило, не міг тривати надто довго. Ціллю воїна було вбити ворога і водночас розтратити якомога менше власних сил. Втомлений воїн імовірніше міг скоїти помилку, а в бою досить було одного неправильного руху чи втрати пильності в обороні, щоби цим скористався супротивник.

Починаючи з VII ст. у Візантії виникає нова адміністративна структура, яка має воєнну основу. Створюються нові воєнні округи — феми, які підпорядковуються стратегам [197, c. 172 — 173]. Військові загони здебільшого стали формуватись із жителів цих округів, утворивши особливе воєнне утворення — стратіотів, проте інститут найманців продовжував існувати, щоправда, у менших масштабах ніж раніше.

Бойова тактика не зазнала істотних змін. В описах битв між візантійською армією під командуванням імператора Цимісхія й русичами під керівництвом Святослава (971 р.), які створив Лев Диякон видно таку ж саму манеру піхотної фаланги й кінноти [228, c. 121 — 133].

Диякон описує декілька поєдинків під стінами Дростола: «Тоді Анемас, один із тіло охоронців государя... побачивши хороброго велетня Ікмора... розпалений душевною мужністю, вийняв меч. пустився на цього велетня, догнав і поцілив його у вию — і відрубана разом із правицею голова впала на землю. Анемас, що відзначився до цього вбивством Ікмора, побачивши Святослава, зі скаженістю й люттю прямуючого на наших воїнів і підбадьорюючого полки свої, зробив декілька стрибків на коні в різні сторони (роблячи таким чином, він зазвичай бив велику кількість ворога) і потів, відпустивши поводи, наскочив прямо на нього, поцілив його в саму ключичну кістку й повалив на землю. Проте не міг вбити: кольчужна броня й щит, якими він озброївся від римських мечів його захистила.» [228, c. 78]. «Феодор Лалакон, муж неприступний і нездоланний хоробрістю й силою тілесною, дуже багато побив супротивника залізною своєю булавою, якою він, за кріпостю руки своєї, роздроблював і шолом і покриту ним голову» [228, c. 126].

У Х ст. у Візантійській імперії вводиться феодальний порядок набору в армію. Знову зростає роль найманців: норманів, русичів, вірменів, грузинів, арабів. Така структура проіснувала аж до падіння імперії. Повстання, громадянські війни, напади турків та інших сусідів поступово ослабили її міць. В 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, створивши згодом так звану Латинську імперію.

Усі ці тактичні постанови могли бути з успіхом застосовані і в кримських умовах. Окрім того, на основі знахідок композитних луків у середньовічних пам’ятках Таврики, можна впевнено зробити висновок про те що їх населення знало про перевагу навісної стрільби з гірських схилів і у такий спосіб могло здобути перемогу навіть над удвічі численнішим суперником.

Звісно, дослідження тактичних прийомів було б неповним без огляду найвідомішої облоги Херсона - походу великого київського князя Володимира Святославича. Ця подія має обсяжну історіографію з ретельним аналізом як літописного тексту, так і паралельних джерел, а, отже, достатньо висвітлена у джерелах для нашого аналізу. Ставлення до літописного тексту в більшості робіт скептичне; в них заперечується хрещення князя Володимира в Херсонесі-Корсуні. Тут немає необхідності знову підіймати історіографію проблеми, наводити доводи і контрдоводи сторін - все це відображене у літературі.

Наврядчи можна вважати питання про політичну необхідність хрещення князя Володимира в Херсонесі остаточно вирішеним, не дивлячись на велику кількість прибічників цієї точки зору і всупереч тому, що розповідає „Повість минулих літ”. Думка дослідників, які заперечують достовірність свідчень літопису, ґрунтується на ув’язці корсунського походу князя з подіями, що відбувалися в самій Візантійській імперії. Погляди сучасних дослідників вбачаються певною мірою штучними, адже сучасники подій - автори літописних текстів, до таких співставлень не вдавалися.

Сучасні історики побачили протиріччя між хронологією літопису і даними подій, ув’язаних з корсунським походом і відомим за іншими джерелами. Перевага надається, зазвичай, не літописній хронології, до того ж різні літописні зводи не одностайні в цьому відношенні.

За всієї зовнішньої переконливості не завжди обумовлені аргументи, що наводяться дослідниками для заперечення свідчень літопису щодо хрещення князя Володимира в Корсуні. Справа в тому, що в сучасній археологічній і історичній літературі одним з аргументів, який наводиться для заперечення хрещення князя Володимира в Херсонесі, є те, що місто було сильно зруйноване під час осади і значна його частина загинула у великій пожежі. Таким чином, на місці Херсонесу залишились одні руїни, серед яких не могло знайтись місце для проведення обряду хрещення [438, c. 14 - 15; 344, с. 9, 53].

Останнього часу ця точка зору отримала досить широке розповсюдження в зарубіжній історичній літературі, наприклад в роботах А. Поппе, В. Водова, М. Арранца [261, c. 109]. При тому, що ці дослідники ніколи самі не були в Херсонесі і не займались ним спеціально, вони отримували інформацію з других рук - з публікацій радянських археологів, в основному А.Л.Якобсона і Д.Л.Таліса, причому робили це не замислюючись над аргументацією висновків останніх. Некритичне ставлення до інтерпретацій археологів, які не завжди докладно обґрунтовані, перетворили ці інтерпретації на історіографічний факт, який має визначене значення під час аналізу історичних подій великої важливості і впливає на їх оцінку [261, c. 110].

Ані «Повість минулих літ», ані інші літописні тексти, ані будь-які інші пам’ятки давньоруської писемності домонгольського періоду не дають ніяких підстав для зробленого А.Л.Якобсоном і Д.Л.Талісом висновку [261, c/ 110].

Наведемо два пасажі літописної розповіді щодо зазначених подій. По- перше, в літопису підкреслюється, що Володимир обложив місто, а не штурмував його. Спроба штурму була зроблена (до стіни підсипали земляний насип-приспу), але вона, як відомо, закінчилася невдачею. Основний спосіб, до якого вдався Володимир, згідно „Повісті...”, це блокада міста і з суходолу, і з моря, спроба взяти місто на змор. І, по-друге, літописний текст нічого не говорить про які-небудь жорстокості, вчинені Володимиром в Херсонесі. І це випливає з характеру похода князя, за своєю суттю не карального.

Більш того, літописи повідомляють, що князь Володимир і принцеса Анна жили в будинках, які знаходилися біля тієї церкви „посреде града”, де вони вінчались. Можна зробити висновок, хоча в джерелах дані про це відсутні, що знайшлося місце для розташування і багаточисельного ескорту принцеси і дружини князя Володимира. В літописній розповіді немає не лише прямої вказівки, але й навіть натяку на грабіж і розорення міста.

Єдиним пасажем, який може бути хоча б якось використаний для обґрунтування тези про рокові наслідки взяття Херсонесу, є свідчення Тверського літопису, що «Корсунь разорен бысть от Руси» [428, c. 103]. Слід, однак, зазначити, що це свідчення стоїть окремо і з’являється тільки в середині XV ст. - під час створення Тверського літописного зводу. Джерело цього свідчення не виявлено. Окрім того, етимологія слова «разорен» не містить під собою «знищений». Безумовно, наведене значення слів не відповідає тому багатству семантики, яка існувала в реальному житті і потрапила в пам’ятки писемності. Можна припустити інше. Літописи розповідають (під 988 р.), що князь Володимир, покидаючи з Анною Херсонес, вивіз із міста велику кількість предметів церковного призначення. По якому праву це було зроблено - невідомо; джерела про це мовчать, а сучасні дослідники ще не висловили своїх припущень.

Проте, оскільки розбіжностей в джерелах з приводу цього немає, то вивіз певної кількості речей з Херсонесу, здебільшого - предметів церковного значення, може бути визнаний за історичний факт. Масштаб цього «розорення» визначити практично неможливо. Розкопки в Київі, наприклад, виявили капітель з проконеського мармуру такого типу, яких багато в Херсонесі. Можна зі впевненістю припустити, що вона була серед речей, які були привезені князем Володимиром з Херсонесу і використовувалась під час будівництва Десятинної церкви. Не буде, мабуть, великою натяжкою вважати, що якщо і було «розорення» Херсонесу, то саме такого плану. Етимологія слова не заперечує такого розуміння.

Не можна обминути увагою свідчення низки джерел, які характеризують поведінку князя Володимира в завойованому місті.

Цікаве свідчення виділеного А.А.Шахматовим твору, названого ним «Житіє Володимира особливого складу», що в рукописі має назву «Оуспение равноапослом великого князя Владимира—самодержца русския земли, нареченного во святом крещении Василия». Найкращий текст пам’ятки, за А.А.Шахматовим, зберігся в «збірці XVII століття, що належить бібліотеці купця Плугіна, а тепер перейшла у власність Академії наук» [427, c. 44]. В цій пам’ятці є епізод, який відсутній в інших джерелах, а саме, що князь Володимир, після того, як взяв Корсунь, «князя Корсуньсково и со княгинею поймал, а дщерь их к себе взял в шатер, а князя и княгиню привязал у шатерные сохи, и с их дщерию пред ними беззаконство сотворил» [427, c. 46].

Тут немає необхідності торкатися історії створення цієї пам’ятки і її джерел, можна лише зазначити, що самим Шахматовим в ньому знайдена велика кількість протиріч і виявлена близькість його з розповіддю про взяття Володимиром Полоцька і його дій з Рогнедою. В розповіді про взяття Володимиром Корсуня, за думкою дослідників тексту, сюжет потрапив з билинного епосу про Володимира і не передає реальних подій, а отже використовувати цей епізод для характеристики поведінки князя Володимира в Херсонесі не можна [427, c. 62 - 66, 86, 91].

Немає свідчень про розорення Херсонесу і у візантійських та східних джерелах. Таким чином, писемні пам’ятки не дають ніяких підстав для ствердження щодо розорення чи спалення Херсонесу князем Володимиром. I, до речі, ніхто з тих, хто говорить про згубні наслідки подій 988 р., за виключенням вже згаданих робіт А.Л.Якобсона і Д.Л.Таліса, на письмові джерела не посилається. Всі оперують тільки даними археології. Тому необхідно з’ясувати, на які археологічні факти вони спираються.

Вперше тезу про зруйнування міста під час осади його князем Володимиром та наступне запустіння Херсонесу сформулював і ввів у науковий обіг А.Л.Якобсон: «Русько-візантійська війна в Тавриді кінця Х ст. не могла не відбитися на Херсонесі. Місто в результаті тривалих осад і військових дій не могло не постраждати. Що Херсон дійсно постраждав і дуже сильно, показує археологічний матеріал, а саме шар пожежі, яка датується монетами з другої половини ІХ ст. до кінця Х ст. і хронологічно показовим матеріалом... Весь цей масовий матеріал поза шаром з монетами ІХ і Х ст. не зустрічається. Монети ж різко обриваються на часі імператора Василя ІІ (976 - 1025 рр.). Однак, винести дату пожежі за межі Х ст. неможливо, адже до початку наступного століття ми не знаємо жодної великої події, з якою це можна було б пов’язати» [438, c. 14]. І далі: «Тепер вже неможливо встановити, яким шляхом виникла ця загальна пожежа в Херсонесі - чи то в результаті застосування грецького вогню (а він, поза сумнівів, був відомий на Русі), який викликав десь пожежу, що розповсюдилась сильним вітром, чи то за якихось інших причин. Залишається факт: пожежа знищила значну частину міста. Вся західна половина його запустіла і перетворилась на передмістя - місце звалища міського непотребу» [438, c. 15]. Висновок автора звучить зовсім печально: «Після подій кінця Х ст. життя в Херсоні помітно притихло... Напівзруйноване місто було покинуте напризволяще» [438, c. 15]. Цю точку зору А.Л.Якобсон проводив у всіх своїх наступних роботах, в яких згадується проблема корсунського походу князя Володимира.

Руйнівні наслідки для Херсонесу в результаті цього походу бачить і Д.Л.Таліс. Наводячи цитату з Тверського літопису про те, що «Корсунь разорен бысть от Руси», автор пояснює її наступним чином: «У повній згоді з цим повідомленням літопису результати багатолітніх археологічних розкопок в Херсонесі доводять, що в кінці Х ст. в місті відбулася пожежа і сильна руйнація» [367, c. 114]. Аналогічна оцінка подій дається і в іншій роботі автора. Слідом за А.Л.Якобсоном і В.А.Талісом подібних висновків дійшла також І.В.Соколова. Вона пише: «В 989 р. князь Володимир взяв Херсон після тривалої облоги. Залишки пожежі і потужний шар сміття, який лежить поверх зруйнованих будинків Х ст., на підлозі яких нерідко знаходять монети описаних вище випусків, відмічає цю подію на херсонеському городищі» [344, c. 53]. І ще більш категорично: «Однак, після розгрому, якого зазнало місто в 989 році, воно майже століття лежало в руїнах» [344, c. 53].

Навіть якщо судити про стан міста після облоги по наведеним цитатам, то положення дійсно жахливе: від міста нічого не залишилось. Майже на століття переривається будь-яка діяльність, величезна частина міста взагалі перетворюється на пустир і ніколи більше на ній життя не відновлюється.

Чим же обґрунтована ця точка зору? Наприклад, А.Л.Якобсон [438, c. 15] дає посилання на звіт К.К.Косцюжко-Валюжиніча і звіти Г.Д.Бєлова, адже самостійно А.Л.Якобсон Херсонес ніколи не досліджував. Але у звіті К.К.Косцюжко-Валюжиніча ні про пожежу, ні про руйнування міста, які б він якось пов’язував з облогою міста Володимиром, немає жодного слова. В 1901 р. К.К.Косцюжко-Валюжиніч проводив розкопки Західної базиліки, яка примикає до оборонної стіни і мала б в першу чергу постраждати від пожежі. Але він пише лише про більш раннє, в порівнянні з іншими місцями, запустіння цієї частини міста, посилаючись на відсутність більш пізніх монет і кераміки.

Отже, археологічні дані, на які спирався автор, зводяться до пожежі одного приміщення, розташованого поблизу базиліки 1932 р. і чотирьох приміщень в кварталі XV - XVI ст., що примикають до базиліки 1935 р. Ніяких інших пожеж, які можна було, хоча б з деякою часткою імовірності, віднести до рубежу X - XI ст., не наведено.

В книзі І.В.Соколової твердження про загальну пожежу подане без обґрунтування, прокоментувати його не можна. Теза про загальну пожежу і потужний шар сміття, який перекриває всі будівлі більш раннього часу, просто подається як сама собою зрозуміла, що вже не потребує ніяких доказів.

Під час аналізу доказів пожежі помітна невідповідність між загальністю висновків - адже у А.Л.Якобсона і Д.Л.Таліса йдеться про все місто або про його значну частину - і характером джерельної бази. По суті, автори розглядають дуже маленьку ділянку Херсонесу - лише частину району, який називається Північним Берегом. Проте, коли їх роботи створювались, була розкопана вже значна частина Херсонесу і досліджена площа в декілька десятків разів перевищувала ту, яка потрапила в поле їх зору. До речі, розкопані ділянки знаходяться в різних частинах, а не зосереджені на одній ділянці міста, і використання їх матеріалів у дослідженнях могло б дати більш об’єктивну картину. Зокрема, розкопана значна площа в північно-східній частині городища - 9 міських кварталів. В них життя тривало без перерви з IV ст. до н.е. по ХѴст. н.е. включно. Звичайно, були за цей час препланування, змінювались розміри будинків і їх внутрішня структура, але різкої перерви в житті, спустошення на якийсь час, катастрофічних руйнувань дослідники не помітили. Той же А.Л.Якобсон в ряді випадків відмічає неперервність існування окремих будинків чи комплексів з IX—X по XIII—XIV ст. Ніхто з дослідників не зафіксував на цій ділянці загальної пожежі у зазначений період. Пожежі тут були і горів практично кожен будинок, але це відбувалося, за висновком А.Л.Якобсона, в пізньому середньовіччі - наприкінці ХІІІ - XVI ст. [438, c. 47 - 100]

Таким чином, виказана і обґрунтована А.Л.Якобсоном і підтримана іншими дослідниками гіпотеза про «загальну пожежу» [438, c. 15] не витримує критики. Звісно, не можна заперечувати вірогідність одиничних пожеж в Херсонесі в цей час. Як добре показав А.Л.Якобсон, місто здебільшого було дерев’яним (зокрема, багато других поверхів будинків у північно-східній частині міста), а печі були в кожному будинку. Крім того, серед житлових будинків знаходились керамічні випалювальні печі і ряд інших виробництв, де використовувався сильний вогонь. I, звичайно, не можна виключати, що облога і перебування в Херсонесі князя Володимира не минулися для міста безслідно. Проте, найбільш вірогідно, що зміни були в основному соціальні та політичні, а не військові. З літопису відомо, що з Володимиром пішов священик Анастас, і, скоріш за все, не він один. Можна припустити, що згодом, по відношенню до будинків і жител тих, хто допомагав Володимиру, могли бути застосовані якісь санкції - руйнування і розграбування тощо. Але ще раз хочеться підкреслити, що про грабунок і руйнування міста Володимиром не свідчить жодне джерело.

В Херсонесі під час розкопок було знайдено більш ніж десяток скарбів кінця Х ст. Ряд дослідників пов’язує їх також з корсунським походом князя Володимира [444, c. 55]. Скоріш за все, це саме так, адже, скарби формуються і зариваються в землю в період соціальних і військових катаклізмів. І, безсумнівно, взяття Херсонесу Володимиром було для міста великим потрясінням. Тільки, на жаль, в літературі так і не було поставлене питання - чому ці скарби залишились в землі, а не повернулись до своїх власників після того як Володимир покинув місто. Щоб зрозуміти причину цього, слід з'ясувати обставини укриття кожного скарбу окремо. Навіть розгляд топографії цієї групи скарбів міг би певною мірою допомогти у вирішенні цього питання.

Залишається не розглянутим питання про запустіння західної сторони. Питання про велику пожежу тут відпало, як було показано вище. К.К.Косцюшко-Валюжиніч, на якого посилається А.Л.Якобсон, під час своїх розкопок, не прослідкував жодних ознак пожежі. Але на раннє запустіння, що виникло на цій ділянці, К.К.Косцюшко-Валюжиніч вказує і ця думка ввійшла в науковий обіг. Розкопки Херсонеської експедиції АН СССР, що проводились в західному районі в 1983 - 1984 рр., заперечили цей факт. Але спочатку, слід сказати декілька слів про специфіку західного району Херсонесу. Специфіка ця двоякого плану. Перший пов’язаний з топографічним положенням міста, а другий - з тим, що саме тут, можливо, знаходився під час облоги табір Володимира і відбувались найбільш активні дії давньоруського війська.

Західна частина Херсонесу, як видно з його плану (Рис. 2), дуже важлива для розуміння історії міста. З північного і південного заходу місто стиснуте водою. З півдня проходила глибока балка, що впадала в Карантинну бухту, а тепер зовсім занесена. Таким чином, з «великою землею» Херсонес, виправдовуючи свою назву «півострова» був пов’язаний тільки вузьким перешийком на заході. Це означало те, що зростання території міста було можливе лише в західному напрямку. Як показали раніше проведені дослідження, так в дійсності і було, особливо в античну добу. Таким чином, освоєння чи запустіння західної частини Херсонесу, характер та інтенсивність її забудови є своєрідним барометром, показником занепаду чи розквіту міста. Обставини склалися так, що археологічні дослідження Херсонесу проводились здебільшого у східній та південно-східній частинах, адже саме там розміщувався політичний та економічний центри міста. Південно-східна частина виходить на Карантинну бухту, де і в античний і у візантійський період розміщувався морський порт - торгові ворота Херсонесу. Квартали Північного берегу теж примикають безпосередньо до центру. Західна ж частина Херсонесу практично зовсім не розкопувалась. Тільки в 1891 і 1901 рр. К.К. Косцюшко-Валюжиніч досліджував ділянку, що примикала до північно-західного куту оборонних стін, на якому знайшов базиліку; ця ділянка була розширена розкопками Уральської експедиції в 1958 - 1963 рр. Основний же масив західного району Херсонесу залишається недослідженим.

Питання про табір Володимира і місці штурму теж має велике значення. Досить природно вважати, що там, де був основний натиск повинно бути більше руйнувань. Конкретно це питання в літературі не розбиралось, але є досить детальний опис облоги міста в літопису та по всьому периметру міста збереглися його оборонні стіни. Тобто, завдання полягає в тому, щоб ідентифікувати стіни з описом літопису. Питання, щоправда, ускладнюється різним розумінням цього тексту.

Згідно з О.Л.Бертьє-Делагардом, князь Володимир підходив до Херсонесу з моря і зійшов на берег разом з військом у Карантинній бухті. Табір війська русичів О.Л. Бертьє-Делагард розміщує по іншу сторону Карантинної бухти, дещо вище міського порту, ближче до її витоків. Основні воєнні дії, таким чином, проходять на південно-східній ділянці оборони Херсонесу. «Тільки тут він був по ту сторону міста, і ніякого іншого рішення не можна придумати» [59, c. 9].

Експедицією 1983 - 1984 рр. поблизу Західної базиліки були знайдені і розкопані два великих житлових будинки з повним набором домашніх речей. Ці будинки були зруйновані не раніше кінця XIV ст. Також були знайдені керамічні обпалювальні печі в західній частині Західної базиліки і поблизу неї пізні середньовічні поховання такого ж типу, як і в інших базиліках. Було розкопано велике приміщення поблизу самої Західної базиліки з великою кількістю мармурових архітектурних деталей, залишками мідеплавильного виробництва.

Все це заперечує думку дослідників про розграбування міста і про повну зупинку життя після рубежу X - XI ст. Життєдіяльність, можливо в дещо змінених формах, продовжувалась в західній частині городища аж до кінця ХІѴст.

Справа в наступному: територія Херсонесу залишалась вільною від сучасної забудови і в цілому зберегла в недоторканому вигляді свій стародавній рельєф, хоча порушення (зокрема - монастирська забудова агори) все ж мали місце. I перша, і друга обставина обумовлені тим, що з кінця XVIII ст. херсонеська земля належала воєнно-морському флоту. Це врятувало Херсонес від долі Пантікапея і Феодосії. Проте, для потреб флоту протягом ХІХ ст. було побудовано в Херсонесі три лінії артилерійських батарей, що послідовно змінювали одна одну. Особливої шкоди культурним шарам городища ці батареї не спричинили, але в окремих випадках порушення шару призвело до невірного трактування пам’ятки. Саме такий випадок і виявила Херсонеська експедиція в 1983 - 1984 рр.

На південь від Західної базиліки, відразу ж біля південної кромки її розкопу знайдений земляний вал, що має довжину 35 - 40 м і висоту 2,5 - 3 м. Вал дуже оплив. Західна базиліка, яка знаходиться на північ від нього, розміщується в глибокій низині. Цей вал - частина артилерійської батареї, спорудженої під час Кримської війни.

Оскільки східна частина валу знаходилася на площі, назначеної для досліджень експедиції, він частково був зрізаний. Під час цього виявилось, що його насип складається з землі, яка містить археологічний матеріал, тобто культурного шару. Серед знайденого матеріалу переважав середньовічний, тобто як раз той, що був відсутній у Західній базиліці, що знаходиться поряд. Тут слід згадати одне спостереження К. К. Косцюшко-Валюжиніча. Він зазначає на початку звіту, що на відміну від ряду інших розкопаних ним храмів, над якими була велика кількість обвалених стін і землі, територія Західної базиліки до розкопок була рівною, тобто стіни з-під землі не стирчали. Результати робіт 1983 - 1984 рр. пояснюють і цю особливість пам’ятки - вся земля пішла на створення валу.

Отже, єдине підґрунтя для ствердження про спустошення західної частини Херсонесу на рубежі Х - ХІ ст. після облоги князя Володимира щезло. Як висновок можна повторитись: відомий на сьогоднішній день археологічний матеріал не дає ніяких підстав стверджувати ані про «загальну пожежу», яка знищила якщо не все місто, то значну його частину, ані про спустошення його західної частини. Життя в цих міських районах продовжувалося до XIV ст.

Отже, з вищенаведеного, цілком можливо зробити декілька висновків про тактичні побудови облоги Херсона. Щонайперше, акція князя Володимира аж ніяк не була каральною: він переслідував абсолютно інші цілі, зокрема - змусити Візантійську імперію рахуватися із військовою силою Київської Русі. По друге, військового флоту, не дивлячись на всі зручності Карантинної бухти, у Херсоні не базувалось - принаймні, на той момент. Руси без перешкод зайшли до Стрілецької чи Карантинної бухти (тут єдиної думки в історіографії не існує, проте, на думку авторки, Стрілецька бухта видається зручнішою, якщо ціллю було підійти до міста непомітно), висадились з кораблів і почали класичну сухопутну облогу. Зважаючи на те, що з Константинополя могли доволі швидко надійти рятувальні загони, то вести довготривалі облогові дії у нападників не було часу. Сил же взяти добре укріплене в фортифікаційному плані місто, що мало достатні запаси питної води та провізії, князю бракувало. Тому єдиним можливим рішенням стало вдатися до воєнних хитрощів і підкупу місцевого жителя. Власне, всі ці прийоми повністю вписуються і в концепцію воєнного мистецтва ромеїв.

4.4.