Тактична силаромеїву Тавриці — федерати

Для регіону, що розглядається, характерна певна специфіка ландшафтів

— різноманіття кліматичних зон на обмежених територіях, сильна порізаність рельєфу, обмеженість площ, придатних для обробки землі, обмежені запаси каменю і глини у разі відносної недостатності будівельних лісів, сезонний дефіцит прісної води [158, с.

Геологічна побудова внутрішньої гряди Кримських гір зумовило можливість розвитку місцевого варіанту скельної архітектури. Склад населення Південно-Західної Таврики відрізнявся нестабільністю, етноси які тут взаємодіяли мали різну соціально-політичну організацію та економічний базис спільноти [158, с. 170].

Складнощі досліднику становить нерівномірна археологічна вивченість поселень. Планомірні широкомасштабні роботи велись на городищах Мангупа [251, с. 121 — 123] та Ескі-Кермена [5, 43 — 51; 8, с. 129 — 150; 405, с. 12 — 13]. У меншому ступені археологічними дослідженнями були охоплені Бакла [327, с. 73 — 84; 328, с. 35 — 57; 368, с. 57 — 63], Чуфут-Калє [119, c. 125; 252, с. 181 — 180], і Каламіта-Інкерман [83, c. 55 — 62; 252, с. 68

— 72]. На Тепе-Кермені [370, с. 250 — 262; 374, с. 102 — 103] та Сюйрені [42, c. 88 — 92; 371, с. 217 — 229] проводилися лише епізодичні, невеликі за обсягом роботи. З південнобережних міських поселень ґрунтовно досліджений Алустон [271, с. 170 — 180; 272, с. 139 — 190], значні розкопки були проведені в Партеніті [296, с. 64 — 100; 297, с. 139 — 190], поглиблено досліджена Чембало — Балаклава [3, с. 58 — 98; 157, с. 174 — 176]. Дослідженість Гурзуфа, Ялти залишається на рівні археологічних розвідок, які проводилися тут раніше [139, c. 9 — 14; 270, c. 146, 148; 392, с. 92 — 98, 189, 195 — 197].

Наприкінці ІІІ — на початку IV ст. почалось інтенсивний рух племен і народів у Європі який продовжувався декілька століть, відомий під назвою «Велике переселення народів», яке значною мірою вплинуло й на долю Криму.

У Таврику вторгнулися германські племена готів, яким вдалося здобути перемогу над скіфами, а згодом і над Боспорським царством і осіли, як вважає більшість дослідників, у південно-західній частині Кримського півострова й на його південному березі. У багатьох авторів цей район іменується Г отією. У VI ст., за імператора Юстиніана I, готи виступають як федерати iмпepii. У цей час на Бocпopi знаходилися військові загони під керівництвом готів Г одили i Вадурія [209, с. 27].

Проте, більш тяжкою ніж готська, для народів Таврики стала навала гуннів, яка в другій половині IV ст. завдала поразки готам і зайняла степовий і передгірний Крим. Гірські райони так і залишилися непідкореними й гунни продовжили у 450 р. рух на Європу. Проте, у 453 р. після смерті Аттіли, союз войовничих племен розпадається. Чимала їх частина повертається до Криму і причорноморських степів, де стала причиною розгрому Боспорського царства й остаточного розпаду держави пізніх скіфів. Мирне населення, як і раніше рятувалось у гірських районах. Роздроблені гунни так і не змогли закріпитися в Тавриці. Їхні племенні об’єднання виявилися нетривкими. Згодом, більша їх частина залишила Крим або осіла й асимілювалась із місцевим населенням.

Упродовж раннього середньовіччя єдиним міським поселенням, що транслювало візантійську культуру на весь інший Крим був Херсон. Надалі, після активізації імперського будівництва на гірській та прибережній території Таврики, протоміські та міські центри утворюються навколо візантійських укріплених пунктів. Такими формуваннями стали Бакла, Чуфут-Калє, Мангуп, Ескі-Кермен, Каламіта, Тепе-Кермен (під питанням). На південному березі два міських поселення — Алустон і Горзувіти також формуються на основі фортець, побудованих Юстиніаном І. Побудовою фортець візантійська адміністрація вирішувала одразу кілька завдань. У гірській частині укріплення слугували задля перекриття підступів до Херсона з боку степу [351, c. 211], а також прихистками для союзників-федератів, а в прибережній зоні — убезпечували каботажне судноплавство, яке мало на меті насамперед торгівлю.

Відомий вітчизняний візантиніст Ф. І. Успенський називає 532 — 539 рр. посиленням візантійського впливу в Криму й на Кавказі. [380, с. 253 — 294]

Саме VI ст. варто назвати початком планової оборонної забудівлі Таврики. І це досить логічно. Варварів не цікавили складні фортифікаційні конструкції, для побудови яких необхідно було знати хоча б основи архітектури: виміри на місцевості, геометрію, модульні побудови, пропорціональні системи і стандарти вимірів для визначення загальної форми і взаємного розположення головних частин об’єкту. (Ми у жодному разі не маємо виходити з апріорної ідеї, що будівельники завжди використовували ті ж прийоми що й сьогодні, але, втім, відомо, що в VI — VII ст. візантійському архітектору радять вивчати Архімеда й Метробія, він проходив той же курс навчання, котрий рекомендував Вітрувій у І ст. до н.е.) [294, c. 72, 52] До того ж навряд чи кочовиків цікавили довготривалі фортеці, побудова яких забирала багато часу й людських ресурсів. Стратегія їх війни була наступаючою, тоді коли імперська стратегія вимагала не тільки захопити об’єкт, але ї втримати його. Федерати не являлися незалежною, самостійною політичною силою, яка могла б для безпеки власної держави будувати фортеці й низки оборонних пунктів. Спільність рис конструкцій, будівельних прийомів, планувальних рішень, систем мурування, техніки обробки цих складних споруд свідчать про реалізацію досягнень пізньоримського воєнно- інженерного мистецтва, раннього ромейського будівництва й не несе слідів наслідування пізньоскифської та й будь-якої кочівницької фортифікації [351, c. 213].

Крім того, ще в II—III ст. н.е. римляни вважали прибережні й гірські території Криму своїми i намагалися оборонити ix від вторгнення кочовиків за допомогою створення мереж опорних пунктів, розташовуючи гарнізони легіонерів у Херсонесі, Хараксі, Алма-Кермені, Трапезусі. Спадкоємиця Риму Візантія і далі укріплювала свої володіння в Тавриці.

Отже, після ослаблення готського воєнного союзу, Візантія починає активно укріплюватись у Криму.

Це якнайкраще ілюструє саму суть візантійської воєнної стратегії. У порівнянні з Римською імперією, ромеї покладалися не стільки на силу зброї, скільки на різні форми переконання, передусім — вербовку союзників. І коли візантійцям усе ж доводилося воювати, вони намагалися не стільки знищити ворогів, скільки стримати їх: як для того аби зберегти воєнну силу, так і тому, що теперішній ворог завтра може стати союзником [237, c. 14].

Археологічні матеріали раннього періоду існування пам’яток свідчать про військовий характер поселень, постійному перебуванні на їх території готів і аланів, які, імовірно, проживали неподалік [4, с. 119 — 120; 120, c. 85]. Статус союзників-федератів Візантії сприяло консервації в громадах регіону воєнно-демократичних структур [156, c. 172]. Через поширення християнства, пов’язаної з ним грецької мови, як письмової, так і усної, візантійська влада свідомо стимулювала асиміляційні процеси в регіоні. Імперія контролювала Таврику також і економічно, через податкову систему та монетний обіг [351, c. 224] і адміністративно — через інститут архонтату, який контролювався дукою Херсона [7, c. 211; 206, c. 31; 351, с. 255].

Немає сумнівів, що у військово-організаційному стосунку контингенти федератів, «союзників», які поступово, але невблаганно втрачали свою етнічну племенну специфіку, підлягали контролю командування, що базувалось у Херсонесі [351, c. 224].

В VIII ст. ситуація змінюється, у зв’язку зі складними й у багато в чому невизначеними взаєминами між Візантією й Хозарським Каганатом. Невідомо, чи втрачала Візантія свій вплив на Таврику, чи він просто перейшов у іншу, більш гнучку форму. Достеменно відомо те, що з проникненням на півострів болгарських племен, носіїв салтівської культури, населення Криму не тільки значно ущільнюється, створюються нові населенні пункти, істотно розширюються вже наявні на то час. На цьому фоні асиміляційні процеси продовжуються, формуючи єдину гірськокримську народність, яка була складена з різноманітних компонентів і об’єднувалася візантійською зв’язкою.

Якщо взяти за відправну точку теорію візантійсько-хозарського кондомінату, то кадрові військові (якщо вони взагалі мали місце), були виведені з фортець, а місцеве ополчення умовно розпущене. Це змінюється на рубежі Х — ХІ ст., коли населення гір та узбережжя було інтегроване в адміністративну структуру феми Кліматів (згодом — феми Херсон) [273, c. 23 — 30; 351, c. 577 — 581; 414, c. 312 — 323].

Після декількох хвиль переселення народів у Південно-Західній Тавриці утворився складний етнічний союз, до якого належали готи [40, c. 172 — 173; 186, c. 5 — 7; 247, c. 68 — 69], алани (в 50-х рр. ІІІ ст. брали учать у походах германських племен у Таврику) [341, c. 74 — 76] та залишки скіфів [107, c. 581], витіснених у Кримські гори під час готської навали в ІІІ ст. наприкінці IV ст. осіле населення Таврики сконцентрувалося переважно навколо Херсона, Боспора, біля великих водних артерій внутрішнього пасма

Кримських гір (Качі, Бельбеку, Альми, Чорної) та на Південному березі [86, c. 581]. Це підтверджується археологічними знахідками ранньосередньовічних поселень та некрополів — поблизу Алушти, у селищах Гурзуфі, Артеку, Ореанді, Патреніті, Лучистому, Скелистому, Ароматі, Малому Садовому, Великому Садовому, Бобровці, Косеїзі, Сімеїзі, Баштанівці, Терновці, Бобровці, Кікенеїзі, поблизу середньовічних городищ Бакла, Ескі-Кермен, Мангуп-Калє, Чуфут-Калє, у Балаклаві, на плато Фицкі, біля печерних монастирів Шулдан, Чілтер-Коба та Чілтер-Мармара [7, c.

Про готів також повідомляв Прокопій Кесарійський у своєму трактаті «Про споруди». Він пише про країну «Дорі, де з давніх часів живуть готи, які не пішли за Теодоріхом, що направлявся до Італії. Вони добровільно залишилися тут і в мій час ще були в союзі з римлянами, вирушали разом із ними в похід, коли римляни йшли на своїх ворогів, щоразу, коли імператору було це потрібно. Вони досягають кількістю населення трьох тисяч бійців, у військовій справі вони найкращі, та в землеробстві, яким вони займаються власноруч, вони досить вмілі; гостинні вони більше всіх за людей» [307, c. 249].

Ідентифікація розташування «країни Дорі» тривала досить довго, допоки Л. В. Фірсов в 1979 р. не довів, що її потрібно ототожнювати з нагір’ям Південно- Західного Криму [339, c. 105 — 118]. Саме там, на думку дослідника, мешкали готи «які не пішли за Теодоріхом» до Італії. Він навіть вирахував їх приблизну кількість — 60000 осіб.

М. І. Храпунов вважає, що готи південно-західної Таврики уклали з Імперією союз, за яким їхні племенні вожді мали координувати з адміністрацією дукса Херсона свої дії в зовнішній політиці [410, c. 226 — 227]. Його підтримує О. С. Козлов, додаючи, що в VI ст. готи, які діставали у винагороду за службу землю та гроші, перетворилися на військово- поліцейську силу, що слухняно виконувала накази візантійської верхівки [187, c. 118]. Цю тезу підтверджують знахідки в ранньосередньовічних поселеннях Південно-Західного Криму монет імператорів Феодосія І (379 — 395), Валентиніана ІІ (375 — 392) та Феодосія ІІ (408 — 450) [87, c. 137; 445, c. 18, 20].

Кримські алани, так само як і готи, були християнами грецького обряду, мали «грецьке письмо і грецьких священників» [311, c. 106; 215, c. 177 — 179]. Вони вважалися федератами Візантії й за свідченнями імператора Костянтина VII Багрянородного (913 — 959 рр.) їхнє військо, яке очолював ексусіократор Аланії, боронило від нападів кочовиків Херсон та інші поселення [197, c. 53]. Трактат Костянтина Багрянородного написано у Х ст., проте археологічні знахідки зброї, прикрас, посуду сармато-аланського походження з некрополя Карши-Баїр, що знаходиться в Нахимівському районі міста Севастополь, підтверджують, що такі ж охоронні функції кримські алани виконували і в часи Юстиніана І [381, c. 116 — 117; 382, c. 313].

Візантійські автори визнають важливість аланів як військово-політичної сили на кордоні імперії. Лаонік Халкоконділ писав, що алани «найсміливіші у військових справах» і вказував на їхнє уміння робити «найкращі обладунки» та мідну зброю, «що називається аланською» [213, c. 146]. Єпископ Феодор, що відвідав Крим у ХІІІ ст., деякий час перебував у аланському поселенні, розташованому неподалік Херсона й зазначав, що останні живуть поблизу Херсона «стільки ж за своїм бажанням, скільки й за бажанням херсонитів, немовби нова перепона та охорона міста» [214, c. 203].

А. К. Амброз зауважив, що в матеріалах ранньосередньовічних некрополів Таврики відсутні ознаки великої майнової та соціальної диференціації, а це, на думку О. І. Айбабіна означає, що союзницькі взаємини з Імперією стимулювали штучне збереження в сільських громадах Таврики стану військової демократії [7]. З висновками А. К. Амброза та О. І. Айбабіна погоджується С. Б. Сорочан, який вважає, що місцеві федерати були вільними землеробами та воїнами, слабо диференційованими в майновому та соціальному відношенні. У праці «Життя та загибель Херсонеса» дослідник зазначив, що загалом вони дуже нагадують стратіотський склад селян- общинників Візантії пізнішого часу VIII — IX ст [350, c. 149].

Одночасно з регулярними військами, збройні сили міст у VI — на початку VII ст. могли доповнювати ополченці, які прийшли на зміну розформованим баллістаріям. На той час професійні військові контингенти були зосереджені переважно на кордонах Імперії й не могли надавати постійну допомогу провінціальним містам, тому громадяни мусили самі ставати на обороні своїх стін. Така ситуація відома не тільки в Криму, але й у Фессалоніці [418, с. 100, 104], Фракії [486, c. 274]. Якщо брати до уваги, що звичайне співвідношення воїнів від числи громадян середнього середньовічного міста — 1:6, то Херсонес, з його населенням не менш ніж 6 — 7 тис. чол. [349, с. 347 — 348], міг виставити близько тисячі ополченців. Цю тезу підтверджує той факт, що Костянтин Великий виділив Херсону саме таку кількість воїнських пайків щорічно [197, c. 147 — 156, 254 — 255]. Разом із військовими силами федератів, цього було досить для оборони від можливого супротивника. Пізніше візантійська воїнська фема нараховувала від 2 до 4 тис. чол [220, c. 82].

Специфіка візантійської військової справи в Криму й щонайперше — геній візантійського воєнного мистецтва полягає в тому, що оборона кордонів, ведення безпосередніх воєнних дій у Тавриці покладалася на плечі федератів — союзників. Міське населення, у такий спосіб повинно було забезпечувати виключно міліційну місію, а також, у разі прямої загрози — забезпечувати визначену кількість ополчення, постачати припаси, слідкувати за збереженістю фортифікаційних укріплень та організовувати безпечний відхід цивільного населення найближчих поселень. Саме тому, основні знахідки зброї, оборонного спорядження, обладунків та решти супутніх воїнам речей мають прямі або дотичні аналогії з кочівницьким світом — на ранньому етапі із сарматами, пізніше — аланами, болгарами, готами. Окремо в цьому списку стоять тюркські та хозарські артефакти.

4.4.