<<
>>

Аналіз використаних джерел

Дисертаційне дослідження спирається на широку джерельну базу комплексного характеру. Вона складається з наративних, епіграфічних, сфрагістичних, нумізматичних джерел, а також даних археологічних досліджень.

Історія еволюції візантійського воєнного мистецтва в Тавриці відображена у творах середньовічних авторів — Прокопія Кесарійського, Іоанна Малали, Феофана, патріарха Никифора, імператора Костянтина Багрянородного, у житії св. Іоанна Готського, у листах хозарського царя Йосифа, Кембріджського Аноніма, творах францисканського монаха Вільгельма де Рубрука, арабського історика Абу-ль-Фіди, візантійського ієромонаха Матвія, польського дипломата Мартина Броневського та турецького мандрівника Евлії Челебі.

Перший візантійський трактат, у якому містяться відомості щодо важливості Кримського півострова для Імперії, написано приблизно в 360 — 386 рр. [422, c. 252 — 255] Анонімний автор повідомив, що в цей час частина Таврики входила до складу прикордонної провінції — єпархії, з центром у місті Херсонесі Таврійському. У «Житіях святих єпископів Херсонських», написаних у VI ст. ця провінція називається Тавроскіфською [145, c. 1255 — 1274].

Дуже важливим джерелом з історії фортифікаційних споруд Північного Причорномор’я є студія видатного візантійського історика Прокопія Кесарійського «Про будівлі» [307, c. 203 — 283]. У трактаті віддзеркалені основні етапи створення оборонних систем Кримського півострова. Це ремонт оборонних стін Херсону й Боспора, будівництво великих укріплень Алустон і в Горзувітах, спорудження «довгих» стін для оборони «країни Дорі», де мешкали союзники Візантії — готи.

Прокопій Кесарійський особливо наголошував на гарних взаєминах імператора Юстиніана І (527 — 565) і кримських готів, підкреслював турботу свого володаря про захист їхніх володінь від нападів гуннів і природних катаклізмів.

Іншим важливим джерелом з історії встановлення влади Візантії в Північному Причорномор’ї є праця готського історика Йордана «Про походження та діяння гетів» [162, 512 с.], у якій він повідомляє про сусідство імперських міст Таврики з небезпечними племенами гуннів-альциагірів, які кочували в степах між Херсонесом і Боспором.

Події, які змусили Візантію звернути увагу на східну частину Кримського півострова віддзеркалені в іншому джерелі — «Хронографії» Іоанна Малали [161, c. 467 — 496]. Йдеться про напад гунських племен на візантійські володіння: захоплення й руйнування у 534 р. укріплень Боспору, знищення гарнізону, очолюваного військовим трибуном Делматієм, а також убивство союзника візантійців — гунського царя Г рода. Ці дані підтверджує також і агіографічне джерело «Історія Грода Гуннського, Боспорського мученика» [168, c. 179 — 181].

Меандр Протектор [250, c. 313 — 470] повідомляє про вторгнення в останній чверті VI ст. у Таврику загонів тюркютів і гуннів-утігурів, які в 576 р. зруйнували укріплення Боспору та інших візантійських міст на Керченському півострові й Тамані. З Менандра дізнаємось також про те, що в 581 р. тюркюти досить чуттєво загрожували Херсону — головній базі ромейського флоту в Криму, проте так і не наважилися штурмувати його оборонні споруди. На нашу думку, це більш схоже на комплімент силі Імперії, аніж на факт. Причина, за якою тюркюти не напали на Херсон має бути іншою. Найімовірніше, саме у зв’язку з вторгненням тюрок, утигуров і нових загонів алан у Крим, у Південно-Західній Тавриці візантійською адміністрацією було почате спорудження невеликого укріплення площею приблизно 1,2 гектари на Монастирській скелі в Інкермані (після 555 року), побудова більш великих фортець і оборонних комплексів на Ескі-Кермені, Мангупі, Чуфут-Калє, Баклі і, можливо, Сюйрені, Тепе-Кермені, гарнізони яких складалися із союзників — федератів імперії, що отримували від неї плату за службу. Крім того, на південному березі Криму залишалися споруджені за Юстиніана, у середині VI століття, невеликі, але добре укріплені сторожові форпости — фрури Алустон і Горзувіти, що входили в загальну оборонну систему. Побудовані поруч із так називаними «великими стінами», опорні фортеці позбавляли супротивника стратегічної переваги, навіть якщо він проривався на одній із ділянок оборони, а, крім того, забезпечували більш надійний захист мирного населення, що могло укритися в них разом із свійською худобою й майном.

У «Хронографії» Феофана [232, c. 1 — 307] та «Бревіарії» патріарха Никифора [417, c. 1 — 214], цінних письмових джерелах кінця VTTT — початку TX століть, розповідається про події кінця VTT — початку VTTT ст., пов’язані з відстороненням від влади Юстиніана TT і воцарінні в Константинополі Вардана Філліпіка і про підготовку каральної експедиції Юстиніана ІІ (705 — 711 рр.) у Таврику та подробиці штурму Херсону цими військами. «Бревіарій» також містить єдину згадку про власні назви окремих херсонських оборонних споруд — веж Кентенарісій та Сіагр, точне місце знаходження яких досі є дискусійним.

Великий імператор Костянтин Багрянородний (913 — 959 рр.) у творі «Про управління імперією» [197, c. 1 — 496] надає відомості щодо формування Костянтином І (324 — 337 рр.) у Херсоні загону воїнів- баллістарієв та забезпечення їх необхідним військовим спорядженням; повідомляє цінні свідчення про союзників Імперії — кримських аланів; згадує про сумму коштів, необхідних для утримання гарнізону; дає настанови коменданту фортеці Херсон і начальникам малоазійських провінцій щодо дій у разі заколоту місцевих мешканців.

Агіографічне джерело «Житіє» св. Іоанна Готського [279, c. 25 — 34; 424, c. 173 — 209] — лідера антихозарського повстання в Криму, — повідомляє, що хозари в час придушення повстання захопили гірські фортеці візантійських союзників — готів (окрім інших — і головну фортецю Дорос) і розмістили в ній свої гарнізони.

За словами Костянтина Багрянородного, у нагороду за допомогу імперії в бойових діях на Боспорі й Дунаю Костянтин Великий встановив херсонеситам видавання тисячі пайків і матеріалів для балліст [197]. Тому є підстави думати, що після виводу війсоковозабов’язаних регулярних римських підрозділів із Херсонеса в третій чверті III століття пряма воєнна допомога Херсонесу була замінена субсидіями.

Крім розповіді Костянтина Багрянородного, наявність у Херсонесі баллістаріїв підтверджується написами 70 — 375 рр. і часу правління імператора Зинона. Виходить, організація гарнізону міста, ядро якого становили „надійні баллістарії», проіснувала принаймні з кінця III — першої третини IV століття до кінця V століття.

В організаційному плані, загін (грецькою яфмос) херсонеських баллістаріїв був подібний до малого легіону пізньоримської армії, але набирався з місцевих жителів. Проте, на чолі гарнізону міста стояли кадрові римські офіцери, серед яких був і трибун Флавій Кручений, що згадується в написі про будівлю оборонної стіни, яка датується проміжком часу між 383 — 395 роками.

Це підтверджує й автор «Чудес великомученика Дімітрія» [418, 589 c.], цінного агіографічного джерела VII — початку VIII століть. Згадуючи про події семиденної облоги Фессалоніки слов’янами й аварами в 586 році, він зазначав, що частина містян була записана у «військові реєстри», але жила в місті. Подібну ж іррегулярну армію являв так званий exercitus Рима — першої половини VII століття, де військове утримування діставали всі збройні, за даними Книги понтіфіка, — «від хлопчика до старого».

Щоправда, французький історик Костянтин Цукерман поставив під сумнів цей висновок. На його думку, баллісти були занадто складними бойовими машинами, щоб їх могли обслуговувати херсонесити [413, c. 545 — 561].

З листа хозарського царя Йосифа до арабського урядовця Хасдаї-ібн- Шафрута (Х ст.) [188, c. 1 — 135] стало відомо, які саме візантійські укріплення були захоплені хозарами в Тавриці. Були названі Боспор, Сугдея, Алустон, Г орзувіти, Мангуп, Ламбад, Партеніт та інші поселення і фортеці.

Лист Кембріджійського Аноніма [474, c. 309 — 325] надає інформацію про ще одну каральну експедицію в Таврику, цього разу — хозарського воєначальника Песаха, під час якої було захоплено декілька візантійських фортець, оточено Херсон, а імператор Роман І (920 — 944 рр.) був змушений залишити Кримський півострів.

В 1253 р. Крим відвідав французький монах Вільгельм де Рубрук (1215

— 1295 рр.). У творі «Подорож у літо благосні 1253» [311, c. 87 — 194] він згадує про 40 фортець у горах між Херсоном і Судаком.

Арабський історик Абу-ль-Фіда 1321 р. вперше описав укріплення кримських аланів — гірської фортеці Керкер (тепер — Чуфут-Калє) [438, c.

1

— 250], високо оцінивши, водночас, «неприступне» розташування фортеці.

Щодо території розселення готів та аланів повідомляє Йосафато Барбаро (1413 — 1494 рр.) у творі «Подорож до Тани» [163, c. 136 — 161].

У 1395 р. візантійський ієромонах Матвій здійснив подорож від Ялти до міста Феодоро (колишній Дорос). Після неї він написав поему «Опис міста Феодоро» [39, c. 66 — 76; 290, c. 225 — 232], в якій досить докладно описав клейсури, що стояли на обороні підходів до міста.

У 70-х рр. XVI ст. руїни Херсона Мангупа, Каламіти та Ескі-Кермену відвідав польський дипломат Мартін Броневський. Подорож була здійснена з пізнавальною метою, та все ж мандрівник зазначив на деяких спорудах мармурові плити з грецькими написами і зробив припущення, щодо візантійського походження останніх [75, c. 333 — 367].

Ще один мандрівник, Евлія Челебі, у XVQ ст. побував у Криму і в студії «Книга подорожей» [184, c. 1 — 143] описав подробиці захоплень кримських фортець (Каламіти, Мангуп-Калє, Чуфут-Калє) турками у 1475 р.

Велике значення для дисертаційного дослідження мають студії військових теоретиків. Візантійські воєнні трактати представляють собою особливу, досить специфічну категорію історичних пам’яток, яка відображає рівень воєнної організації імперії в певний історичний період [221, c. 57].

Війна є одне з найперших проявів соціальної діяльності [246, c. 480]. Являючись соціальною, військова діяльність завжди є колективною — у неї втягуються одночасно більш чи менш значущі (як за чисельністю, так і за суспільною значущістю) людські контингенти. Заняття воєнною діяльністю потребували активної, ціленаправленної роботи людських колективів, щонайперше в напрямку створення й постійного удосконалення матеріальних форм ведення воєнних дій, як-от особиста зброя, індивідуальні засоби захисту, військові машини, оборонні споруди і т.і. Накопичений унаслідок занять воєнною діяльністю колективний досвід став об’єктом осмислення, систематизації, узагальнення. Наслідком теоретичного узагальнення бойової практики було зародження воєнної науки, як особливої царини знань, виникнення різноманітних воєнно-наукових теорій, концепцій, доктрин.

Система цінностей, підкорюючись необхідності, перетворилась, наприклад, у драбину воїнських чинів і рангів, які, у свою чергу, стали визначати соціальну значущість людини у межах воєнної організації. Саме в перебігу занять воєнною діяльністю були чітко сформульовані принципи індивідуальної і групової поведінки людей, втягнутих у цю діяльність — виникли воїнські устави.

У період античності й середньовіччя, зокрема у Візантійській імперії, мирна і воєнна діяльність конкретного суспільства й держави не поступалися за важливістю одна одній. Вірогідно, було б навіть більш правильно говорити про існування не двох окремих сфер соціальної діяльності (мирної і воєнної), а про єдиний комплекс, у якому час від часу відбувається зміщення центру тяжіння [221, c. 58]. Тому матеріальна й духовна діяльність людей не розділяла воєнні й мирні потреби, а навпаки, найсучасніші здобутки науки й техніки знаходили застосування саме у військовій справі.

За епохи античності й середньовіччя зв’язок між станом військової справи й загальним рівнем цивілізації був особливо помітний і показовий. Тому не випадково грецькі, римські і візантійські автори вбачають пряму логічну залежність воєнної тактики того чи іншого варварського народу від ступеня його цивілізованості. У більш пізні періоди людської історії такий зв’язок стає все більш опосередкованим — він корегується впливами дедалі більшої кількості чинників.

Воєнні трактати дають нагоду простежити історичні щаблі в розвитку воєнної організації Візантійської імперії як віддзеркалення її духовного й матеріального стану [221, c. 59]. Частіше за все тематика трактатів не вичерпується виключно спеціалізованою проблематикою. Інформація, що виходить за рамки суто військових питань, і буде вивчатися на постійному перехресті з іншими джерелами, може бути використана дослідниками різної спеціалізації.

У якості приклада можна навести «Візантійський Анонім ѴІст.» [25, c. 537 — 583], який містить унікальні свідчення про соціальну структуру суспільства епохи Юстиніана ІІ, а саме перелік категорій міського населення: від законників до представників так званого «театрального стану» (візничі на іподромі, танцівниці тощо).

Оскільки система воєнно-наукових знань періоду античності та середньовіччя базувалася на принципах запозичення й континуітета, усі пам’ятки греко-римської полемологічної літератури виявляються взаємопов’язаними та взаємообумовленими [221, c. 34 — 35].

З іншого боку, сам факт запозичення від більш ранніх авторів не містить у собі нічого незвичайного. У техніці військової справи, особливо в поліоркетитиці, упродовж століть не відбулося якихось серйозних змін. Й античні машини, описані Вітрувієм, й оборонні споруди античності тривалий час були неперевершеними зразками для раннього середньовіччя. Тому воєнний трактат, написаний без врахування попередньої традиції, був би в більшому ступені чистим теоретизуванням, ніж праця, що спиралася на бойовий досвід попередніх поколінь. Особливістю воєнної науки є те, що традиція відіграє в ній більш значну роль, ніж в інших науках; дуже характерна для неї й тісна спадковість у накопиченні воєнно-наукових знань.

Не треба обминати увагою й наступне. У період раннього середньовіччя, в умовах загального занепаду культури твори давніх авторів вважались ідеалом. Їм намагалися наслідувати, повсякчас наділяючи новий зміст старою стилістичною формою. Водночас свідчення, що наводились у трактаті, набували більшої ваги, якщо мали посилання на „прадавніх».

У пошуках джерел воєнного мистецтва, першим серед воєнних авторів, античні автори називають Гомера [466, c. 13 — 14]. Проте, студії, присвячені проблемам військової справи, виникають лише на рубежі V — IV ст. до н.е. Сучасна історіографія першим представником воєнно-теоретичної думки називає Ксенофонта, який першим сформулював поняття стратегії й тактики. Написана ним «Кіропедія» стала настільною книгою таких великих полководців як Олександр Македонський та Юлій Цезар і знайшла продовження в багатьох воєнних трактатах античності й середньовіччя.

До середини IV ст. належить діяльність Енея «Тактика» [448], ім’я якого широко відоме античним та візантійським авторам: окрім Еліана, його знають Полібій, Іоанн Лід, Юлій Африкан (через посередництво Полібія). Вплив Енея на воєнно-наукову традицію виявився досить відчутним: його безпосередньо відчули на собі Онасандр, Еліан, Полієн. Секст Юлій Африкан, котрий жив на п’ять століть пізніше Енея, включив у свій трактат великі запозичення з його рекомендацій. Настанови Енея простежуються у «Візантійському Анонімі VI ст.». Їхнє відлуння можна зустріти в найпізніших пам’ятках візантійської воєнно-наукової літератури (включно з «Тактикою Нікіфора Урана») [221, c. 17].

В ІІІ ст. до н.е. походи Олександра Македонського в країни з глибокими традиціями в галузі техніки й механіки спровокували виникнення цілої нової науки — поліоркетики, мистецтва облоги й оборони фортець, що включала в себе принципи їх побудови, забезпечення провіантом і зброєю укріплених місць, способи їх атаки й захисту. До поліоркетики в античності відносили також і будівництво облогових машин і механізмів. З деякими змінами у формулюванні, по суті, поліоркетика стала найважливішим у візантійські часи воєнним мистецтвом. Зародження поліоркетики пов’язано з іменами Бітона і Філона Візантійського [221, c. 18]. Велика кількість ідей Філона випереджали свій час і були використані майбутніми поколіннями військових інженерів, коли технічний прогрес зробив можливою реалізацію задумів автора.

Приблизно в середині І ст. н.е. побачив світ трактат Онасандра «Στρατηγικόν» [448]. Студія присвячена етичним, морально-риторичним проблемам воєнної теорії. Саме ці, нові для воєнної науки ідеї, найбільш активно сприймались і запозичувалися більш пізніми авторами. Якщо в працях його попередників найбільша увага приділяється тактико-технічній проблематиці, ніяк не пов’язаній із проблемами стратегії, то саме остання превалює в «Стратегіконі». Універсальність максим Онасандра дали змогу використовувати їх надалі у всій воєнній традиції. Так, сентенції цього автора виявилися включеними практично без змін у «Тактику Лева», що була створена майже на тисячоліття пізніше.

Систематизував теорію воєнно-наукової теорії елліністичного періоду Еліан Тактик у своєму трактаті «Περί Στρατηγικών Τάξεων Ελληνικών», завдяки чому надовго залишився авторитетним автором в очах наступників. Його знає Іоанн Лід; неодноразові посилання на нього в «Тактиці Лева» [469] і «Невиданій тактиці Лева» [484, c. 90]. Згадка про це ім’я є в «Тактиці Нікіфора Урана» [453, c. 40, 54, 87]. Анна Комніна у своїй «Алексіаді» згадує схеми Еліана в якості прикладів тактичних побудов [24]. Частини «Теорії тактики» містяться в арабському тактичному творі, виданному приблизно в 1350 р. [490] Упродовж тільки XV — XVIII ст. трактат Еліана побачив світ у шести виданнях грецькою, одному латиною, також з’явилися три його переклади французькою, два німецькою й один англійською.

Трактат Полієна «Στρατηγηματα», написаний приблизно в 162 — 163 рр. У часи наближені до періоду життя Полієна, невідомий автор запозичив із восьми книг його твору 356 стратегем і виклав їх у дещо скороченому й переробленому вигляді у 58-ми главах [221, c. 31]. Ця збірка ввійшла в літературу під назвою «Hypotheseis» і слугувала джерелом численних більш пізніх парафраз [454, c. 337], що набули найбільшу популярність саме у візантійський період. Так, Костянтин Багрянородний називав Полієна серед

авторів, студії яких мусили обов’язково бути в імператорській воєнній бібліотеці [197]. Ім’я Полієна введено в заголовок «Тактики Нікіфора Урана» [221, c. 31]. Вплив стратегем відчув і автор «Тактики Лева» [229]. Він нагадує старовинне правило організації вилазок для завдавання раптового удару по ворогам [229]: слід виходити з міста, маючи повернутий до супротивника лівий бік захищений щитом [229]. Такого ж правила варто дотримуватися повертаючись у місто. Дослідження оборонних стін Херсонесу Таврійського доводить, що цих правил дотримувались. Наприклад, для оборони дуже відповідальної ділянки в районі 19 куртини воїни могли виходити з хвіртки, розміщеної праворуч (якщо стати обличчям до супротивника) від вежі Зенона. Рухаючись праворуч періболом, вони могли відігнати супротивника, а потім повернутися до міста через хвіртку в кінці 19 куртини біля XVI вежі [59, c. 133, рис. 22]. Водночас вони весь час були б обернені до ворога лівим боком зі щитом, правий же бік був би захищений кріпосною стіною. Для супротивника все було б навпаки: пройшовши в перібол крізь ворота в протейхізмі поблизу вежі Зенона, ворожі воїни під час руху періболом обстрілювалися би справа.

Як ми бачимо з викладеного вище матеріалу, вплив античних авторів на теоретичну базу візантійської воєнної літератури є досить великим. А, отже, цей вплив є незаперечним і для практичних військових дій. Основні віхи військової стратегії й тактичні комбінації залишалися незмінними, що підтверджують також і дані археології, зокрема залишки фортифікаційних споруд прибережного та гірського Криму [270]. Лише унаслідок багатовікового бойового досвіду лінія оборони була ідеально пристосована до умов місцевості [131, c. 102]. А великі міста, як, наприклад, Херсонес Таврійський були засновані саме в античний період і в багатьох ділянках оборони середньовічні забудови повторюють лінію античних стін [131, c. 28 — 30, рис. 24 — 26; 363, c. 15 — 16; 442, c. 69 — 70].

Треба визнати, що більшість наративних джерел надають лише фрагментарні відомості про воєнну справу візантійської Таврики. Саме тому великого значення набувають інші різновиди джерел: епіграфічні, сфрагістичні, нумізматичні, які дають змогу доповнити, підтвердити чи скорегувати відомості історичних трактатів.

У Херсонесі Таврійському було знайдено кам’яну плиту з написом, який повідомляє про спорудження нових стін міста за часів правління імператорів Феодосія І (379 — 395 рр.) та Аркадія (395 — 408 рр.), у якому написано: «За володарів наших вічних Августів, непереможних Флавіїв Феодосія та Аркадія і Флавія Віта, трибуна, який багато зробив для справи, і будівельників споруджено стіну Херсона за Єсферія (вельможного коміта)» [348, c. 1 — 107]. З цього можна зробити висновок, що в той час Херсон уже перебував під політичним впливом Візантії й розпочався новий етап відбудови його оборонних споруд.

Про становище Херсона й характері його взаємин із центральною владою наприкінці V століття свідчить напис про відновлення оборонних стін від наслідків великого землетрусу в період правління візантійського імператора Зенона [54, c. 45 — 88] (474-491 р.) і напис, що датується проміжком часу між 370— 375 роками, у якій згадується начальник імператорської гвардії — префект преторія Доміцій Модест. Судячи з останнього можна зробити висновок, що цивільні справи, зв’язані з регламентацією взаємин між містом і імперією перебували, як і раніше, у веденні префектури Сходу, а військові, після поділу цивільної і військової влади в ході реформ Костянтина Великого, курирував військовий магістр Фракії (magister militum per Thracis).

З огляду на зміст напису часів правління імператора Зенона («Самодержець цесар Зенон, благочестивий, непереможний, трофеєносний, величний, прісночтимий. Їх благочестя, зревнувавши як у всіх містах, так і в цьому його місті, дарує видавання грошей, що збираються з митниці місцевого вікаріату відданих баллістаріїв. На ці суми, відновлюючи мури для порятунку цього міста і віддячуючи, поставили ми цей напис у вічну пам’ять його царювання. Відновлена ця вежа працею світлішого коміта Діогена літа 512, індикта 11-го» [406, c. 142]), вважається, щодо 488 року становище змінилося і верховну владу в місті здійснював її представник коміт, у руках якого були зосереджені функції цивільного і воєнного керування. Однак тому суперечить згадування в написі баллістаріїв, інститут яких, відомий у місті в більш ранній час.

У 1912 р. під час розкопок християнської базиліки на гірському плато Мангуп-Калє російський дослідник Р. Х. Лепер віднайшов плиту з фрагментованим написом, у якому згадується ім’я «автократора Юстиніана» [230, c. 73 — 79]. Це підтверджує свідчення Прокопія Кесарійського щодо активної діяльності цього імператора в Північному Причорномор’ї й зокрема у володіннях федератів.

Фрагмент напису на кам’яній плиті, знайдений у Херсоні поблизу південної оборонної стіни міста, свідчить про перебування в місті візантійських урядовців (світлішого Феогена та безіменного дукса) [351, c. 179; 442, c. 67 — 68].

Ще один напис із Херсонесу повідомляє про відбудову штабної споруди (преторія) у цитаделі міста у 1059 р. патрицієм та стратигом херсонським і судейським Левом Азіатом [406, c. 143].

Додатковим джерелом до вже перерахованих є дані сфрагістики та нумізматики. Про посилення уваги візантійського уряду до Таврики в VI — першій половині VII ст. свідчать регулярні знахідки молівдовулів — печаток, якими скріплювались імператорські укази, що надходили від центральної влади Ромейської держави. Хоча самі грамоти не збереглися, кількість молівдовулів того чи іншого імператора говорить сама за себе й дозволяє підтвердити свідчення наративних джерел. Так, у Херсонесі було знайдено п’ять печаток імператора Юстиніана І (527 — 565 рр.) [14, c. 145 — 160], що значно більше аніж печаток його наступників і попередників.

Про зацікавленість візантійського уряду Північним Причорномор’ям свідчать численні знахідки печаток імперських чиновників і воєначальників знайдені в різних місцях Кримського півострова [77, c. 35 — 39; 147, c. 91 — 97; 353, c. 299 — 302; 358, c. 93; 359, c. 303 — 306]. Так, підняті з дна бухти у с. Уютне (поблизу Судака) 198 молівдовулів вказують на існування в цьому місці візантійського порту, який активно діяв упродовж VI — XII ст. [78, c. 49

— 51]

Не виключено, що у зв’язку з тюркською небезпекою якимсь посадовим особам місцевої візантійської адміністрації були адресовані молівдовули Тіберія II (578 — 582 р.) й імператорське послання 582-583 років, початку правління наступного імператора Маврикія, про що свідчать кілька свинцевих підвісних печаток, виявлених у Херсоні. Ще одна печатка Маврикія, але стосовна до документа більш пізнього часу, 590— 602 року, була знайдена під час розкопок на території найбільш укріпленої частини херсонеського городища, у так званій цитаделі, де цілком міг бути штаб військового командування місцевої архонтії.

Про можливе використання Карантинної бухти сучасного Севастополя як бази чорноморського флоту візантійців свідчать знахідки молівдовулів топотіріта (воєначальника) імператорського флоту Адріана та візантійських друнгаріїв (морських командирів) [19, c. 23 — 25; 350, c. 251]. знахідки з дна Карантинної бухти молівдовулів стратигів Сицилії, Еллади та Фессалоніки свідчать про періодичне перегрупування сухопутних військ Візантії, ротацію їх складу, яка здійснювалася кораблями флоту.

У 2006 р. було опубліковано печатку візантійського дуки Костянтина, знайдену в Партеніті [353, c. 298 — 302]. Вважається, що цей молівдовул датується останніми роками правління Юстина ІІ (564 — 578 рр.) [353, c. 301

— 302]. Подібна печатка, датована правлінням імператора Фоки (602 — 610 рр.) знайдена в Херсонесі Таврійському [353, c. 301 — 302].

Засобом більш чіткого датування пам’яток воєнного призначення виступають нумізматичні джерела. Так, добудова вежі Зенона чітко датується монетою Юстиніана І (527 — 565 рр.) [347 с. 250 — 253], знайденої в будівельному розчині. Тим же часом золотими монетами датується й руйнування фортеці федератів поблизу с. Ілліч [281, с. 88 — 93].

Знахідки монет імператорів Феодосія І (379 — 395 рр.), Валентинівна ІІ (375 — 392 рр.) та Феодосія ІІ (408 — 450 рр.) на Мангупі та в ранньосередньовічних поселеннях Південно-Західного Криму [87, c. 123 — 139; 445, c. 5 — 195] підтверджують повідомлення Прокопія Кесарійського про перебування кримських готів на військовій службі та доповнюють локалізування «країни Дорі».

Отже, розвиток і занепад візантійського воєнного мистецтва в Криму у всіх його проявах знайшов віддзеркалення у свідченнях античних авторів, епіграфічних, сфрагістичних та нумізматичних джерелах. Хоча, на жаль, не всі аспекти цього питання можуть бути широко висвітлені.

Історія розвитку воєнного мистецтва візантійців на теренах Північного Причорномор’я, його вплив на адміністративний та політичний устрій таврійських міст; заснування та занепад військово-інженерних комплексів у Криму; питання федератів-союзників у гірському та прибережному Криму знайшли віддзеркалення у свідченнях середньовічних авторів, епіграфічних, сфрагістичних та нумізматичних джерелах. На нашу думку, наявна джерельна база та її критичний аналіз, дає змогу створити більш-менш цілісну картину розвитку воєнного мистецтва візантійської Таврики VI — XII ст. Щоправда, окремі аспекти для свого розв’язання мають дочекатися подальших досліджень, зокрема, широкого застосування підводних археологічних методів.

1.3.

<< | >>
Источник: МОЦЯ Катерина Олександрівна. ВОЄННЕ МИСТЕЦТВО ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТАВРИКИ НАПРИКІНЦІ IV - НА ПОЧАТКУ ХІІ СТ.. 2016

Еще по теме Аналіз використаних джерел:

  1. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  2. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  3. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
  4. Аналіз використаних джерел
  5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
  6. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
  7. Список використаних джерел.
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  10. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  11. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  12. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  13. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -