Стан наукової розробки теми

Початок досліджень Кримського півострова припадає на XVIII ст. Об’ємна, двотомна праця архієпископа Станіслава Богуша-Сестренцевича, видана спершу французькою, а в 1806 році перекладена російською [72, 442 c.] була написана на замовлення князя Григорія Олександровича Потьомкіна.

Інше узагальнювальне дослідження належить перу барона Бернгарда Васильовича Кьоне [177, 281 с.; 178, c. 263 — 276; 179, листопад c. 110 — 132; грудень c. 170 — 221]. Точно так само, як і у випадку з його попередником, помилки, що були допущені автором були підхоплені його наступниками й перетворилися на незаперечні факти. Більшість сюжетів його студії повторюють матеріал С. Богуша-Сестренцевича, проте саме Кьоне першим спробував локалізувати країну Дорі (між Севастополем і

Сімферополем) і пояснити етимологію її назви (яка, за думкою дослідника походила від лісу, що її покривав, або від назви її столиці) [179, c.

Водночас, увагу дослідників привернули й археологічні об’єкти Криму. Їхньому аналізу присвятили свої роботи Петер Симон Паллас [480, c. 1 — 525], Петро Іванович Кеппен [176, c. 44 — 45], Захарій Андрійович Аркас, Фред. Дюбуа де Монпере [455, c. 1 — 461], І. Мансвєтов [243, c. 1 — 97], Дмитро Васильович Айналов. І якщо робота І. Мансвєтова, окрім дуже цінних описів херсонеських середньовічних храмів, повна чергових неточностей і нічим не підкріплених висновків, то інші автори демонструють зародження археологічного підходу до вивчення історичного минулого. Описи різноманітних об’єктів кримських старожитностей, виконані ними, досі є актуальними, особливо, якщо зауважити на те, що деякі з пам’яток просто не збереглися до наших днів.

На конференції, що проходила 26 січня 1821 р. [126, c. 165] було підготовлено план робіт зі збереження пам’яток старовини на Таврійському півострові. 21 травня 1821 р. до Криму виїхав академік К. Келлер. Дещо пізніше до нього приєднався інший учасник експедиції — архітектор Є. Паскаль [270, c. 7].

У студіях Келлера та Паскаля описані 22 архітектурно-археологічні пам’ятки, що розміщувались у районах Сімферополя, Севастополя, Південнобережжя, Феодосії й Керчі. Було зроблено їхні обміри, замальовки видів і деяких деталей [175, c. 372 — 396].

Досліджені об’єкти Келлер розподілив на три групи:

• Будівлі грецької архітектури (з укріплень сюди занесені Херсонес, Кокія-Ісар, Демерджі);

• Залишки «генуезької архітектури» (окрім Балаклави, Судака й Каффи зараховані Мангуп, Інкерман, Гурзуф, Гелін-Кая);

• Татарські й турецькі пам’ятки (Чуфут-Калє, гробниці та мечеті середньовічних міст) [270, c. 7].

З вищенаведеного зрозуміло, що під час створення пропонованого розподілу, дослідники спиралися виключно на власні спостереження та висновки, нічим не підкріплені й неминуче припустилися чималих помилок.

В 1837 р. П. І. Кеппен опублікував працю «Про старожитності Південного берега й гір Таврійських», у якій міститься найбільш повний до наших днів опис укріплень Криму, більшість із яких дослідник відвідав особисто.

В 1833 — 1834 рр. Кримом, Україною та Кавказом мандрував Фредерік Дюбуа де Монпере. Він помилково приписував спорудження печер у Південно-Західному Криму таврам, котрі, на його думку, не могли споруджувати наземних жител. Приморські ж таври залишили «циклопічні» споруди (згодом інтерпретовані як візантійські фортеці), котрі слугували їм житлами й укриттями [455, c. 23 — 24].

У другій половині ХІХ ст. настає період, коли вчені вже майже не звертаються до історії середньовічних фортець. Цю роль перебирають на себе краєзнавці: Андрій Якович Фабр [383, c. 239 — 242], Григорій Еммануілович Караулов [173, c. 39 — 108], Василь Христофорович Кондаракі [190; 191, c. 1 — 143; 192, c. 287 — 297; 193, c. 1 — 234; 194, c. 1 — 282; 195, c. 1 — 160], Марія Олександрівна Сосногорова-Славіч [357, c. 266 — 287], об’єднані Одеською спілкою історії і старожитностей.

А. Я. Фабр у своїй студії «Про стародавні гірські укріплення Криму», виданій у 1844 р. повністю поділяє погляди П. І. Кеппена про те, що середньовічні укріплення Південного узбережжя утворюють єдину систему інженерної праці візантійців [383, c. 239 — 242].

В 1866 р. Кримом здійснив подорож Євген Львович Марков, а у 1872 р. вийшло перше видання його студії «Нариси Криму» [245, c. 1 — 506]. В ній він повністю підтримував візантійську концепцію П. І. Кеппена, хоча і відводить багато місця етнографічним спостереженням.

У другій половині ХІХ ст. для наукового погляду характерне повернення до поглядів Ф. Дюбуа де Монпере. Г. Е. Караулов відносить побудову пам’яток оборонної архітектури до кіммерійського часу, а оборонні споруди південнобережжя вважає результатом діяльності таврів [173, c. 39 — 108]. У статті 1875 р. «Мегалітичні пам’ятки Криму» М. Сосногорова-Славіч також намагається довести доісторичне походження фортифікацій Криму за допомогою порівняння їх із кромлехами та менгірами Євразії.

В 1906 році був виданий нарис видатний спеціаліста з історії візантійського Криму, Юлія Андрійовича Кулаковського, який мав досвід розкопок, проте вважав, що археологічні дослідження потребують історичного контексту для того, щоби бути життєздатними і плідними [216, c. 2 — 4]. Цінність данного нарису важко переоцінити, проте деякі його постулати видаються досить суперечливими. Як і попередні автори, дослідник вважав, що ранньосередньовічний Херсон мав самоврядування. Водночас, на нього поширювалась влада хозарського кагану, але одночасно з тим, місто залишалося під протекторатом Візантії [216, c. 64 — 69]. Таке незвичайне, незрозуміле становище міста, Ю. А. Кулаковський вважав даністю.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. зміна історіографічної традиції пов’язана з іменем Олександра Львовича Бертьє-Делагарда [53, c. 1 — 114; 54, c. 45 — 88; 55, c. 1 — 41; 56, c. 1 — 29; 57, c. 1 — 36; 58, c. 1 — 207; 59, c. 60 — 64; 60, c. 19 — 27; 61, c. 136 — 143; 62, c. 91 — 101; 63, c. 56; 64, c. 51; 65, c. 1 — 88; 66, c. 1 — 33; 67, c. 1 — 135; 68, c. 1 — 64]. Своїми студіями й суто науковим, дуже критичним підходом до інтерпретації археологічних джерел, він поставив високу планку для своїх наступників. У сферу його наукових інтересів насамперед входили фортифікаційні споруди. На відміну від своїх попередників, він ніколи не намагався побачити в укріпленнях

Таврики споруди таврів і завжди говорив про ці пам’ятки як про середньовічні. О. Л. Бертьє-Делагардом також поставлена під сумнів концепція про систему гірських укріплень [53, c. 249], що він вбачав різночасовими. У такий спосіб, він першим дав наукову періодизацію оборонним спорудам Херсонеса та Гірського Криму, яку використовують і сучасні історики та археологи — звісно, з деякими уточненнями. Проте, науковець, завдяки своїй практично енциклопедичній обізнаності в кримології, виходив далеко за рамки суто археологічного аналізу обробленого матеріалу.

Сам час, начебто змушував дослідників звертатись до аналізу археологічних джерел. Подальший етап історіографії пов’язаний, насамперед, з описом матеріальних решток візантійської культури в Криму.

У 1912 — 1913 рр. на горі Мангуп-Калє проводив археологічні розкопки Роберт (Роман) Христианович Лепер, з 1908 року назначений завідувачем розкопок Херсонеса. До Р. Х. Лепера, як до археолога, виникає багато питань,передусім щодо неналежної, або й відсутньої фіксації знахідок. Проте, потрібно зважати на те, у який час йому доводилося працювати. Напередодні Першої світової війни, найважливішим здавався порятунок наявних матеріальних решток, який був можливим тільки силами найманих робітників, які не мали ні науковою підготовки, ні розуміння основ археології. Р. Х. Лепером було знайдено епіграфічну пам’ятку з іменем «автократора Юстиніана» [230, c. 73 — 79], яка підтвердила гіпотезу П. Кеппена про побудову візантійцями у VI ст. оборонної системи в Криму.

Микола Іванович Рєпніков [315, c. 101 — 148; 316, c. c. 99 — 155; 317, с. 139; 318, c. 107 — 152; 319, c. 181 — 212; 320, Ф. 10, оп.. 1, д. 10; 321, с. 18 — 42; 322, 320 с.; 323, с. 121 — 128], як справжній археолог-«польовик», не залишив по собі великого масиву наукових робіт, його спадок — це археологічні звіти. Проте, саме він практично заклав основу майбутнього вивчення Південно-Західного Криму. Статті, видані в спеціалізованих наукових збірках, тим не менш, дають нам можливість ретроспективи його наукових переконань. Зокрема, він вважав неправильною думку П. І. Кеппена щодо єдиної системи візантійських укріплень. М. І. Рєпніков також критикував Володимира Миколайовича Дьякова за те що він «сприйняв помилкову концепцію П. І. Кеппена про систему, пересунувши в ній лише датування в «римський час» [322, c. 26]. Проте М. І. Рєпніков не був до кінця послідовним у своїх поглядах і в статті «Про характер римської окупації Південного берега Криму» [323, c.

Федір Іванович Шміт, який досліджував печерне місто Ескі-Кермен разом із М. І. Рєпніковим, один із перших візантологів радянського простору, в 1933 р. вважав, що Юстиніан І в VI ст. будує лінію укріплень для оборони південно-західного кута Криму, так званої Готії, від набігів степових кочовиків [431, с. 13]. Посилаючись на свідчення письмових джерел, Ф. І. Шміт визначає Готію від Херсонесу до Судака. Ф. І. Шміт говорить: «... треба думати, що вся ця серія фортець побудована за єдиним, складеним компетентними військовими, планом» [431, c. 19]. Схожі думки висловлювалися пізніше М. О. Тихановою й А. Л. Якобсоном, але першим ідею про те, що печерні міста є довгими стінами Прокопія Кесарійського, запропонував Ф. Дюбуа де Монпере. Щоправда, цю ж лінію укріплень він назвав і «тавро-скіфською» [455, c. 250 — 252].

У 30-х рр. ХХ ст. Владислав Іосифович Равдонікас у своїй студії 1932 р. «Печерні міста Криму й готська проблема у зв’язку зі стадіальним розвитком Північного Причорномор’я» доходить висновку, що розвиток теорії «візантинізму» закінчився «скандальним провалом» [313, c. 5 — 106]. Такий висновок корелювався з загальноприйнятою в тогочасній радянській історичній науці зневазі до візантійського спадку.

Микола Львович Ернст усі пам’ятки від стародавніх до сучасних розділив на десять груп. У шосту групу Ернст включив руїни середньовічних «греко-готських» фортець чи так званих ісарів. В окрему (восьму) групу виділені розвалини генуезьких укріплень — до таких він відносить Г урзуф та Алушту [437, c. 425 — 443]. За його думкою, на Південному березі було декілька таврських укріплень, але вони не збереглись, зруйновані ще в ХІХ ст. [437, c. 426]. Будівництво прибережних фортець М. Л. Ернст приписує греко-готському населенню, котре було «бідним і слабким». Час будівництва цих пам’яток він відносить до ІХ — ХІІ ст. Думку про таврське походження фортець гірського Криму підтримували такі дослідники як: Володимир Миколайович Дьяков [143, c. 3 — 42], Павло Миколайович Шульц [433, c. 56 — 66; 434, c. 62 — 66; 435, c. 235 — 272], Олександр Михайлович Лєсков [231, c. 1 — 197]. Марія Олександрівна Тиханова [375, c. 319 — 333]. Усі помилки, зроблені вищезазначеними дослідниками завдячують поганому знанню топографії пам’яток південно-західної частини півострова й були справедливо критиковані Є. В. Веймарном (1958) і О. І. Домбровським [137, c. 83 — 96], до яких приєдналася Е. І. Соломонік [346, c. 11 — 44]. Проте, їхні погляди не знайшли широкого підтримання й у візантієзнавчій літературі продовжувала поширюватися думка про Таврійський лімес, начебто вже віднайдений радянськими археологами в Південно-Західному Криму [35, c. 193; 378, c. 131].

Після Великої Вітчизняної війни історіографічні тенденції знову змінились у сторону поставлення глобальніших питань. Тепер науковців цікавило не стільки археологічне вивчення конкретних пам’яток Криму, скільки теоретизування щодо устрою візантійської армії. В 1955 р. був виданий перший том фундаментальної «Історії воєнного мистецтва» професора генерал-майора Є. О. Разіна [314, c. 1 — 559]. У цій студії були розглянуті питання історії східно-римської армії в VI ст., розвиток оперативного мистецтва у війнах того часу, а також досягнення воєнно- історичної думки і воєнної теорії у Візантійській імперії епохи Юстиніана І [103, c. 130].

В 1963 р. випускається «Історія воєнного мистецтва» під редакцією професора, маршала бронетанкових військ П. О. Ротмістрова [166, 662 с.], де питанням візантійської армії присвячено досить поверховий огляд. В 1959 р. була опублікована монографія відомого радянського візантієзнавця Г. Л. Курбатова «Візантія в VI ст.» [218, c. 1 — 136], у якій, хоча і в стислій формі була розглянута роль імператора Юстиніана Й і його армії у встановленні Orbis Romanus в Середиземномор’ї і прикритті всіх кордонів країни воєнно-інженерними комплексами [105, c. 130].

Наприкінці п’ятдесятих років ХХ ст. світ побачила велика монографія, присвячена середньовічному Херсону, авторства Анатолія Леопольдовича Якобсона — відомого дослідника й археолога [442, 364 с.]. У ній відобразилися повною мірою всі погляди на історію Крима, що панували на той час у радянській науці. До таких, беззаперечно, увійшли уявлення про хозарське панування в Тавриці, тривладді Херсона (Візантія — Хозарія — самоврядування громади), прагнення херсонитів до відмежування від імперії, примарності візантійського впливу в Криму. Водночас, архітектурна частина студії: збереження античного планування вулиць, відбудова базилік, ремонт фортифікаційних споруд, довгий час залишалася найбільш інформативною в радянській історіографії. Натомість, загальні висновки роботи представляють Херсон містом, повною мірою пережившим «темні віки», у занепаді, під ярмом капіталістичної імперії.

Таким же похмурим і зубожилим бачив життя міст середньовічного Криму й інший дослідник, Давид Львович Таліс [367, c. 54 — 73]. Основна хиба поглядів науковця — у небажанні визнавати за Херсоном наявності власного виробництва, хоча й археологічні й писемні джерела прямо вказували на таке [197, c. 5].

Вперше, відхід від усталеної думки про занепад Таврійських міст у «Темні віки», на прикладі Херсону, стався в студії Євгена Георгійовича

Сурова [365, c. 1 — 156]. Проте, цього виявилося замало й решта дослідників усе так само приписуваа таврійським містам економічний коллапс. Такої думки дотримувались, зокрема, Григорій Дмитрович Бєлов [51, c. 1 — 47] та Олег Іванович Домбровський [140, c. 535 — 548].

Натомість, дослідження фортифікаційних споруд як таких, на початку 70-х років відбувалася досить жваво. Саме тоді трапилась певна полеміка між Д. Л. Талісом та Е. І. Соломонік і О. І. Домбровським. Д. Л. Таліс підтримував візантійську концепцію М. О. Тиханової й на базі порівняльного аналізу восьми середньовічних городищ (Ескі-Кермен, Мангуп-Калє, Каламіта, Чуфут-Калє, Бакла, Сюйрень, Гьоз-Кермен і Тепе-Кермен) класифікував їх за топографічною ознакою, тобто за місцем розташування оборонної споруди на місцевості [373, c. 84 — 113]. За цим принципом, оборонний комплекс Бакли він відніс до укріплених сховищ, побудованих місцевим населенням у V ст. [373, c. 112 — 113], а інші пам’ятки — до споруджених за ініціативою Візантії. Заразом, результати археологічних досліджень Бакли самого Д. Л. Таліса [372, c. 57 — 63] показали, що за архітектурним ансамблем Бакла належить до того самого оборонного комплексу, що й Мангуп-Калє, Тепе- Кермен та інші фортеці.

А. Л. Якобсон спочатку був згоден із концепцією М. О. Тиханової, проте потім усе ж дійшов висновку, що печерні міста не є довгими стінами Прокопія, але продовжував наполягати на локалізації їх у Південно- Західному Криму [444, c. 12]. Більшу ж частину городищ А. Л. Якобсон називає «кріпостцями-захистками», пов’язаними із синхронними поселеннями [444, c. 169]. Сама ідея правильна, але пам’ятки, вибрані для дослідження, датовані неправильно й роздуми про соціальний характер того чи іншого укріплення втрачають конкретний сенс, носять загальний теоретичний характер [444, c. 169 — 177].

Водночас, Алла Іллінічна Романчук, наступниця та учениця Є. Г. Сурова, у своїй диссертації спробувала проаналізувати становище середньовічного міста Таврики з більш оптимістичної та прагматичної позиції [324]. Одним із найважливіших результатів багаторічної подальшої праці дослідниці став висновок про безперервне економічне життя Херсона, постійний і перманентний ремонт його оборонних стін, відсутність шарів руйнації, як показник нормальної життєдіяльності міста (а зовсім не занепаду, як вважалося раніше) [326, c. 1 — 390]. Поряд із цим, А. І. Романчук наполягає на самоврядуванні Херсона й, навіть, створення однойменної феми не розглядає як вияв лояльності жителів міста до Константинополя [326, c. 58].

У 70-х рр. завдяки плідній праці доктора геологічних наук Л. В. Фірсова теорія таврського походження укріплень південнобережжя й гірського Криму остаточно зазнала поразки. Також Л. В. Фірсов підрахував приблизну кількість германського населення в Південно-Західній Тавриці (60 000 чол.) і дійшов висновку, що «довгі стіни» Юстиніана І потрібно шукати на північ від перевалів Головного пасма Кримських гір [391, c. 113].

У 80-х рр. ХХ ст. на зміну таврській теорії походження кримських фортифікаційних споруд приходить хозарська концепція військового будівництва, яку сформулював доктор історичних наук Ігор Авенірович Баранов [42, c. 84 — 92; 43, c. 151 — 162; 44, c. 46 — 61; 45, c. 1 — 168; 46, c. 101 — 121; 47]. Вона представляється логічним продовженням усталеної тези про панування хозарів у Тавриці, яку висловив ще С. Богуш-Сестренцевич. На думку І. А. Баранова, три городища, які раніше вважалися візантійськими — Чуфут-Калє, Кулє-Бурун, Гьоз-Кермен — відігравали роль військових таборів хозарів. Дослідник зауважував, що на окремих квадрах стін Кулє- Буруна є тамгоподібні знаки, які використовували хозари [45, c. 62]. Також, як доказ своєї теорії, науковець визначає техніку будівельної мурування «в ялинку», як типовий хозарський прийом [45, c. 54, 150], зазначає суперечність у візантійській інженерній практиці в укріпленнях середньовічної Сугдеї [45, c. 57], наводить існування штучного фундаменту оборонних фортифікацій у Гірському Криму за допомогою підсипання ґрунту, як характерну ознаку хозарського військового будівництва [45, c. 61].

До концепції хозарського походження фортифікаційних споруд Таврики критично віднеслися інші науковці. Віктор Семенович Драчук вважає, що традиція нанесення тамги була характерна для всіх народів, що населяли Крим, зокрема для аланів — союзників Візантії [142, c. 50 — 51]. Валентин Миколайович Даниленко та Вадим Олександрович Кутайсов своїми дослідженнями довели, що стіни укріплення Кулє-Бурун побудовані на материковій скелі, насип же ґрунту перед стіною зроблено задля нівелювання земної поверхні [96, c. 313]. Належність техніки мурування «в ялинку» виключно до хозарської традиції також дуже сумнівна. Українські вчені Сергій Дмитрович Крижицький та Сергій Борисович Сорочан впевнено доводять, що такий спосіб побудови стін (або «opus spicatum») у Північному Причорномор’ї набув поширення ще за часів античності, а хозари лише наслідували візантійську методику [205, c. 35 — 41; 351]. В 1984 р.

В. А. Сидоренко поблизу Мангуп-Калє в ущелині Каралез відкрив «довгу стіну»[339, c. 114 — 115], чим вперше реально підтвердив свідчення Прокопія Кесарійського щодо будівничої діяльності імператора Юстиніана І. У 80-х — 90-х рр. Олександром Г ермановичем Г ерценом були розпочаті масштабні дослідження середньовічного городища Мангуп-Калє [113, c. 251 — 252; 114, c. 88 — 104; 115, c. 86 — 87; 116, c. 1 — 104; 117,c. 38 — 45; 118, c. 182 — 193; 119, c. 1 — 128; 120,c. 84 — 90; 121, c. 1 — 51; 122, с. 90 — 92; 123, с. 129 — 130; 124, c. 90 — 109]. Дослідник дійшов висновку, що укріплення городищ складались із трьох основних ліній: головної (VI ст.) [117, c. 39], другої лінії оборони (XIV ст.) та цитаделі на мисі Тешклі -Бурун (XIV — XV ст.) [117, c. 40 — 44]. На думку О. Г. Герцена, місто-фортеця Мангуп-Калє було найбільшим і найпотужнішим оборонним вузлом у Криму від VI ст. до 1475 р. У своїй монографії разом зі співавтором Ю. М. Могаричевим О. Г. Герцен підтримує погляди А. Л. Якобсона щодо ранньовізантійського походження Чуфут-Калє [119, c. 31].

Також науковець розробив власну класифікацію етапів еволюції укріплених поселень гірського Криму [120, c. 84 — 90]. Таких етапів він нарахував 4: «період А» — ранньовізантійські процеси, «період Б» — малі міста; «період В» — великі міста й «період Г» — занепад великих міст гірської Таврики [120, c. 85 — 88].

Загалом, висновки О. Г. Герцена мають компромісний характер між теорією візантійського походження оборонних комплексів Таврики та концепцією автохтонізму, що за радянських часів набула досить великого поширення. Прибічники останньої вважають, що своїм виникненням пам’ятки оборонної архітектури завдячують розвиткові феодальних відносин серед багатоетнічного населення Криму.

Висновки О. Г. Герцена підтримує Олександр Ілліч Айбабін — археолог, автор монографії, присвяченої етнічній історії Криму [7, c. 1 — 350].

Значний внесок у вивчення збройних сил Візантійської імперії майже всіх періодів її історії вніс В. В. Кучма. У своїх багато численних статтях він проаналізував майже всі найважливіші настанови візантійських воєнних трактатів. Крім того, у статті «Оборонні споруди Херсонесу Таврійського у світлі настанов «Тактики Лева»», він проводить порівняльний аналіз теоретичних настанов Лева VI і конкретного археологічного матеріалу Херсонесу Таврійського. Його статті у 2001 р. були опубліковані у вигляді монографії [221, c. 1 — 425]. Також під його редакцією було перевидано декілька воєнних трактатів, доповнених авторським коментарем [133, c. 1 — 411; 285, c. 1 — 160]. Окремо варто виокремити останню роботу автора, видану вже по його смерті «Тактику Лева», до якої він постійно звертався у своїх дослідницьких студіях [229, c. 1 — 368].

Сучасний етап дослідження історії візантійської воєнної присутності в Тавриці епохи середньовіччя умовно розпочинається з моменту набуття Україною незалежності й до теперішніх днів. Даний період наукового вивчення насамперед пов’язаний з іменами таких дослідників, як

С. Б. Сорочан, В. М. Зубар, О. Г. Герцен, О. І. Айбабін, О. В. Вус.

Віталій Михайлович Зубар, здебільшого займався римською добою кримської історії, проте виступив співавтором у великій монографії «Життя та загибель Херсонеса» [350, c. 1 — 828], написаній разом із С. Б. Сорочаном та Л. В. Марченко (на той момент — завідувачем Херсонеського заповідника). Ця книга стала своєрідним підсумком багатолітньої праці її авторів. Проте, набагато більш інформативною, узагальнювальною академічною роботою стала двотомна студія С. Б. Сорочана «Візантийський Херсон (друга половина VI — перша половина Х ст.). Нариси історії та культури» [351, c. 1 — 1648]. Монографія містить низку принципових і аргументованих положень, які, зрештою, дають нагоду переосмислити постулати попереднього історіографічного доробку. До таких належать: безперервність влади Візантійської імперії на Кримському півострові в постюстиніанівську добу (після VI ст.); товарне виробництво Херсона, який не тільки забезпечував продовольством своїх мешканців, але й експортував досить значну частину; кондомінат Візантійської імперії та Хозарського Каганату, який успішно існував із кінця VII — до початку IX ст.; розвінчання міфу про «розумові та майнові злидні» населення таврійського середньовічного міста в «Темні віки»; розгляд подій, які відбувалися на Кримському півострові в контексті загальноісторичних процесів (зокрема, створення феми Херсон). Окрім того, студія містить «Антологію писемних джерел», яка включає важкодоступні переклади джерел. На сьогоднішній момент, це найбільш повне, комплексне і критичне осмислення історії середньовічного Херсона.

Окрім цієї монументальної праці, у сучасній історіографії можна споглядати іншу цікаву тенденцію. У ранніх роботах, присвячених вивченню історії Криму, ми бачимо беззаперечний потяг до виведення глобальних, масштабних концепцій, які охоплюють широкі хронологічні та територіальні рамки. Унаслідок недостатності накопиченого масиву археологічних матеріалів, ці студії по зав’язку повні неточностей та міфів, окремі з яких, на жаль, виявилися дуже живучими й ще кілька десятиліть перекочували майже незмінними від одного дослідника до іншого. До таких міфів треба віднести занепад Херсонесу в Темні віки, ослаблення впливу Візантії, тоталітарну владу хозар тощо. Сучасні ж дослідження, навпаки, здебільшого зосереджені на якихось поодиноких аспектах, що можуть бути висвітлені в найдрібніших деталях, але водночас, дуже обережно висвічують загальну картину життя Таврики. З іншого боку, саме такий підхід дає змогу, нарешті, надалі відтворити цілісну картину воєнної присутності Візантії в Криму.

Слід акцентувати увагу на монографії львівського дослідника Олега Володимировича Вуса [105, c. 1 — 304], у якій інженерний захист Таврики та Боспора розглядається з погляду законів поліоркетики, прийнятих у Візантійській імперії. Дослідник дотримується думки, що оборонні споруди, відновлені чи побудовані наново в юстиніанівську та постюстиніанівську добу слугували єдиному задуму — системі так званого tauric limes — за аналогією подібних систем укріплень, що існували в інших провінціях імперії.

Дуже цінним чинником комплексного вивчення проблематики стає введення в науковий обіг археологічних артефактів, віднайдених раніше, але за певних причин, не опублікованих. До таких належать статті про речі воєнного характеру, віднайдені ще Ю. А. Кулаковським у м. Керч, на вул. Г оспітальній, наразі видані з хорошими ілюстраціями й, за можливості, повним аналізом [207, c. 135 — 146], публікація руків’я меча з Херсонеса, раніше визначене ще Б. О. Рибаковим [172, c. 251 — 261], стаття про випадкову знахідку візантійського кинджалу на Кара-Тобе [426, c. 101 — 104], переосмислення навершя руків’я шаблі, як навершя парамірія — зброї рекомендованої візантійським катафрактаріям [41, c. 84 — 92].

Підсумовуючи, можна констатувати: в останні десятиліття стає очевидним, що накопичений масив історіографічної та матеріальної бази нарешті почав давати свої плоди: з’являються статті та монографії, які мають за мету розвінчати наукові міфи, що склалися в історіографії, та, нарешті, критично оглянути не тільки вузькоспеціалізовані питання, але й масштабні проблеми процесу історичного розвитку півострова. Введення в науковий обіг віднайдених раніше археологічних джерел дає змогу не тільки доповнити вже усталені концепції, але й переглянути їх наново.

Перші історичні дослідження щодо історії середньовічної Таврики залишають вельми двозначне враження. З одного боку, найчастіше їх писали люди високоосвічені, ерудовані, з глибоким знанням джерел.Водночас, у ранніх роботах, присвячених вивченню історії Криму, ми бачимо беззаперечний потяг до нагромадження глобальних, масштабних концепцій, які охоплюють широкі хронологічні та територіальні рамки. Внаслідок недостатності накопиченого масиву археологічних матеріалів та від початку помилковій їх інтерпретації, ці студії по зав’язку повні неточностей та міфів, окремі з яких, на жаль, виявилися дуже живучими й ще кілька десятиліть перекочували майже незмінними від одного дослідника до іншого. До таких міфів можна віднести занепад Херсонесу в Темні віки, ослаблення впливу Візантії, тоталітарну владу хозар тощо. Сучасні ж дослідження, навпаки, здебільшого зосереджені на якихось окремих аспектах, що можуть бути висвітлені в найдрібніших деталях, але, водночас, дуже обережно висвітлюють загальну картину життя Таврики.

Вважаємо, що в межах заявленої теми існує маса нез’ясованих моментів, які потребують вивчення й комплексного аналізу задля створення цілісної картини розвитку воєнного мистецтва візантійської Таврики VI — XII ст. та визначення ступеня впливу ромейської політики на політичну ситуацію в середньовічному Криму.

1.2.